(Копія) Чуже мовлення

«Добрий вечір вам»: заспівав позаду тоненький дівочий голос.

«Ні, — сказав сам собі Василько — щуки я не піймаю, бо вона прудка».

«Життя мені всміхалося, — говорив Франко, — а діти були промінням».

«Коли я сита, то така я добра», ковтнувши жертву, просичала Кобра.

Мама сказала: як же ж мені сумно, хочу побачити рідненьку сестру.

Український письменник В. Винниченко якось сказав: “Як нудно сіро проходить життя людей неталановитих, так нудно й нецікаво живуть без любові навіть талановиті”.

“Суспільність, – говорив М. Грушевський, – що має віру в себе, мусить мати й відвагу глянути на правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу”.

Мати Тереза знала силу посмішки, тож усім, хто зневірився, радила: “Отримавши від життя чергового удару, скажіть собі: “Усе могло бути набагато гірше” і посміхніться”.

“Слово – найтонше доторкання до серця, – був переконаний В. Сухомлинський, – воно може стати і запашною квіткою, і живою водою і розжареним залізом”.

“Митець не може відвернутися від своєї сучасності, – говорив Альбер Камю і далі пояснював: “Якби він відвернувся від неї, то промовляв би в порожнечу”.

Хай замріяна весна тобі розкаже як вірно я тебе кохаю.

Ні не клич мене весно казала я їй не чаруй і не ваб надаремне.

А жовте листя осені шепоче щоб швидко-швидко йшла вже геть.

Хто вам сказав що я слабка що я корюся долі?

«Слово – перше дзеркало духу, – казав Петрарка, – а дух – головний поводир слова».

«Кожний українець повинен знати одну-дві чужі мови, – писав Борис Грінченко, – і вчити змалечку того своїх дітей».

«Якщо ми не дамо народові можливості вчитися своєю мовою, він стане вчитися чужою – і наша нація зникне», – стверджував Микола Костомаров.

Панас Мирний писав: «Найбільше славиться поміж людьми той народ, у якого його мова розвинута та збагачена творами всякого письменства».

«Зречення рідної мови призводить до найбільшої кари – духовного каліцтва,– говорив Г. Нудьга і додавав, – Дорослі мають пам’ятати цю велику істину й прищеплювати її своїм дітям».

«Життя лише доти має вартість, – говорив батько частенько – доки людина може допомагати іншим».

«Поки людина жива, вона ніколи не повинна втрачати надії», – говорив давньоримський філософ Сенека.

«Це ж хто сказав, що одна ластівка не робить весни?» – переможно вигукнув Таран.

Давньогрецький філософ Епікур казав: «Якщо доля особливо прихильна до людини, вона дає їй вірних друзів».

«Розумні люди говорять тому, що їм є що сказати, – стверджував мудрець і додавав: – А дурні просто хочуть сказати хоч щось».

Марічка поскаржилася, мовляв, фарба в картриджі швидко закінчується через те, що тато постійно просить щось роздрукувати.

Татові не сподобалося, що через використаний картридж Марічка ніяк не може роздрукувати пакет потрібних документів.

Тато емоційно нагадав Марічці роздрукувати пакет потрібних документів, але донька сказала, що не зможе через використаний картридж.

Тато не вважає використаний картридж вагомою причиною, тому просить Марічку таки роздрукувати пакет документів.

Марічка знову відмовилася роздрукувати пакет документів, хоча тато емоційно вчергове нагадав про це.

Шевченкове «…треба миром, громадою обух сталить…» стало афоризмом.

Образ Прометея Шевченко використав як символ мужності, нескореності, а отже, і остаточної перемоги: «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля».

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — так визначає роль мови в житті нації Л. Костенко.

Іван Франко назвав Івана Нечуя-Левицького: «всеобінмаючим оком Правобережної України».

Маланюк у сонеті «Шевченко» порівнює Кобзаря з його ж літературним героєм:
Гонта, що синів свяченим ріже,
У досвітніх загравах — стена
З дужим хрустом випростали крижі.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє (О.Довженко).

"Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє". (О.Довженко).

"Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє" (О.Довженко).

"Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє". (О.Довженко.).

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє (О.Довженко).

«Щасливий ти в нас, Даньку» – щебетали дівчата, хрумаючи бублики.

«Де ж він, де?» – гукнув Бертольдо, – «Що ж він криється між вами?»

«Що це за дівчина? Де вона взялася в нашому селі, – думав молодий Джеря.

Бабуся питає: «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?»