Казка про дракона Омелька (Сашко Дерманський)
Був собі Омелько. І був він драконом. Понад усе на світі, навіть більше за млинці з суницями, любив Омелько вигадувати казки.
Та була одна заковика: драконові бракувало слухачів, бо щойно він підкрадався до когось, аби розказати казку, усі верещали: «Дракон!» – і втікали.
Не було такого звіра, який сів би і спокійно вислухав бідолашного Омелька від початку до кінця.
Добре, що мав дракон жінку, драконицю Килину, от вона й вислуховувала всі чоловікові оповідки.
Якось Омелько вигадав нову казку, прийшов на кухню до жінки та й каже:
– Килино, а почуй-но, любасю, яку дотепненьку казку я намудрував: «Були собі...»
– Одчепися! – пирхнула дракониця.
Килина ще відучора приндилася на чоловіка, бо він розтоптав квітничок біля їхньої печери – біг розказати нову казочку, перечепився об задню свою лапу та й тюхнувся носом у мальви.
– Одчепися кажу! Витолочив усі мальви, а тепер хочеш, щоб і млинці попригорали! Розказуй свої небилиці комусь іншому, а мене не руш!
– Та однесеньку, Килинонько, коро-те-е-сеньку.
– Ану, – спалахнула Килина, пускаючи ніздрями бурі димки, – не роздраконюй мене, чоловіче, бо!..
– Ой, мене вже нема, – проскоромовив Омелько і вискочив з кухні. Він бо знав: коли вже жінка пускає бурі димки – ховайся! Якби ще сині, то можна говорити, а бурі – гаплик, не варто й сіпатись.
Спочатку Омелько спробував розказати казку самому собі, однак було геть нецікаво слухати те, що знаєш напам’ять.
Дракон мало не плакав.
Від переживання Омелькові підскочила температура. З пащі так і пашіло вогнем, луска розжарилась майже до червоного, а килимок під ногами вже почав скручуватись у трубочку.
«Гай-гай, – подумав Омелько, – зараз ще нароблю в хаті пожежі!»
Він вискочив з дому і помчав до річки, щоб сполоснутися й охолонути.
Омелько біг край лісу і розпалювався щодалі більше: під ногами вже спалахувала трава, а з ніздрів так і сипали снопи іскор.
Аж раптом дракон побачив, що на узліссі пасуться лосі.
«О, – подумав Омелько, – зараз я розкажу їм свою казочку...»
– Здоровенькі були, лосики, – на ходу привітався Омелько, вергаючи страшний вогонь, – а послухайте-но...
Та лосі нажахано перезирнулися і галапом дременули до річки – подалі від дракона, під яким горіла земля.
– Та послухайте, лосики, зупиніться на хвилечку!.. – гукав Омелько, біжучи за ними, однак лосі не спинялися і мчали прямо до води.
На березі сиділи жаби. Вони дружно співали.
– О, жаби, звіддаля загукав Омелько, – спиніть-но мені цих лосів! Тримайте їх! Хвилиночку уваги – зараз я вам усім щось розкажу!..
Але, забачивши лосів, що мчать простісінько на них, а надто Омелька, який димить-іскриться, жаби злякались і з булькотом ляпнулись у воду. За ними стрибонули лосі, а вже за лосями шубовснув сам Омелько. Над річкою здійнявся густий стовп пари.
Омелько випірнув і виліз на берег. Він трохи пострибав на лівій нозі, щоб вилилась вода з правого вуха. Потім пострибав на обох – не для вух, просто він любив стрибати.
Лосі, відпирхуючись, теж вилізли на берег, але на протилежний, і хоч Омелько вже охолов, вони не квапилися перепливати назад, вдаючи, що сушать на сонці роги. А жаби зовсім не випірнули.
– Горопашний я, безталанненький, – бідкаючись, брів абикуди мокрий Омелько, – усі мене бояться, усі від мене сахаються, а в мене душа добресенька, а я ж лише казочку хотів оповісти...
Отак ідучи, Омелько й не помітив, як сполохав зграйку зайців, що гралися у квача. Та одне, найменше, не втекло.
– А ти хіба не боїшся мене? – здивовано спитав Омелько.
– Бо-боюся, – чесно призналося зайченя, – але ду- дуже хочу послухати казочку. Бо я найдужче в світі люблю казки.
– Навіть дужче за млинці з суницями?
Зайченя кивнуло, хоча ніколи в світі й не куштувало тих млинців.
– Ну, то слухай, – Омелько обережно, щоб не зачепити зайченя вогнем, прокашлявся і почав свою оповідь: «Були собі.»
– А можна ще одненьку? – несміливо спитало зайченя, коли казочка скінчилася.
– На здоров’ячко, – радо погодився Омелько й розказав ще одну казочку. А потім ще одненьку, і ще.
Сідало сонце – і Килина почала хвилюватися: Омелька й досі не було вдома, а вона боялася, щоб він сам ходив поночі.
Словом, дракониця так розхвилювалася, що навіть перестала сердитись на чоловіка і вирішила його розшукати. Бо ж, зрештою, Омелька вона любила більше, ніж квіти.
Килина знайшла Омелька неподалік річки. Він сидів на траві й захоплено розказував казочку, а біля нього вмостилося маленьке зайченя і захоплено слухало. А з-за верболозу сторожко визирали лосі й жаби – їм теж кортіло казочки.
– Омельку, – лагідно покликала Килина, – годі вже казочок, ходімо вечеряти.
– То, може, зайченя запросимо? – несміливо запропонував Омелько.
– Чому тільки зайченя? Я всіх запрошую. Ану, виходьте звідти! – гукнула вона лосям і жабам. – Гайда до нас на млинці з суницями.
Лосі й жаби засоромлено вийшли з-за кущів.
– Ні, ці не підуть, – запевнив дружину Омелько, – вони мене бояться.
– Ніскі-кі-кілечки не боїмося! – заперечили жаби.
– Вже не бояться? – зрадів дракон. – То це вже чудово!
– А ми не боялися, – буркнули жаби, – нас просто мама обідати покликала.
– А ви підете? – спитала Килина в лосів.
– Підемо, – тихо промовили лосі.
Їм було соромно, що злякалися такого доброго дракона, але ж так кортіло скуштувати млинців із суницями.
Доки йшли до Омелькової печери, вже почало смеркатися.
– Ще далеко? – спитало зайченя. – Бо мені в темряві страшно робиться.
– Нема чого боятися, – пхинькнула одна із жаб, – темрява зовсі не страшна, вона просто темна.
– Це зовсім не дивно, що мале боїться. Його ж самого он жменька, а темрява – величе-е-зна. – Омелько взяв зайченя на руки, щоб воно не боялося. – Та що тут і казати, коли буває, що й сама ніч боїться темряви.
– Ніч? – не втримався котрийсь із лосів. – Ніколи не чув такого.
– І ми не чули, – квакнули жаби.
– Ну, сказав Омелько, – то послухайте мою казочку.
