Контрольна робота "Складнопідрядне речення

Якщо ви вдало оберете працю і вкладете в неї всю свою душу, то щастя саме вас знайде.

Щоб зірвати одну квітку, треба виростити десять.

Щоб бути щасливим, народ мусить мати власну державу.

У гості приходь у призначений час, аби тебе не чекали інші запрошені.

Перед нами була глибока ущелина, захаращена камінням та вітроломом.

Блукаючи осінніми алеями Качанівки, відчуваєш довкола присутність великих людей.

Ви знаєте, як липа шелесть.

На траві блищала роса, ніби діаманти.

Тремтіла галузка вербова, що була вкрита краплистою росою.

На світі вже давно ведеться, що нижчий перед вищим гнеться.

Вдихну я в груди пломінь блискавиць, щоб перед ворогом не впасти ниць.

І сад ридає під вітрами, що дням немає вороття.

Стояла та досвітня пора, коли небо ховає в обіймах гори і ще спить на вершинах, мов у колисці.

Усі з нетерпінням чекали, коли зацвітуть яблуні.

Який наш край багатий, який наш люд завзятий, який прекрасний подвиг вершиться на землі!

Кожна людина гордиться тим, що вона робить для інших людей.

Розлука вдарила в моє серце, немов стріла.

З краю неба насувались білі, наче молочні, хмари.

Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці.

Цієї миті в очах зблиснуло так, наче полуденне сонце втопилося в зіниці.

Хлопці розміщувалися так, що кожний держав свого коня за поводи й куняв.

Хлопці позлазили з коней, стали гуртом і заколядували, так що луна балкою йшла.

І дві вербички стали на сторожі, щоб ту могилу час не зарівняв.

Це та яблунька, що ми посадили удвох.

Де кров текла козацька, трава зеленіє.

Я люблю село, де пройшло моє дитинство.

За городом тихою срібною гладінню розлився ставок, за яким до води похилилися верби.

Далеко на горизонті видніється Біла гора, на вершині якої стоїть височенний залізний хрест.

Що вимовиш язиком, те не витягнеш і волом.

Все, що відбувається у світі природи, має свій смисл.

Щасливий тим, що живу тобою, Вітчизно рідна.

І мовчала струнка дорога, що в небо вела.

Джерела додають нам чистоти такої, що наміри одразу злі зникають.

Підлетить шуліка вгору настільки, щоб здобич на землі з очей не втратити.

У могутнім сні грядуть нові покоління, що розквітнуть буйним цвітом у добрі й розкоші.

Я довго тинявся по берегу, поки нарешті знайшов у стіні верболозу стежечку до води.

Нема тії драбини, щоб до неба дістала.

Я прагнув до того, щоб відносини дитини з іншими людьми будувалися на обов'язку й відповідальності.

А щоб не втрапила в хату біда, треба до всього докласти труда.

Я волів би, щоб се сказав хтось інший.

Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні.

Усі з нетерпінням чекали, коли зацвітуть яблуні.

Коли почалися жнива, він цілими днями бував на степу.

Полетіла б я до хмари, коли б крильця мала.

І сад ридає під вітрами, що дням немає вороття.

Тоді лиш пізнається цінність часу, коли він втрачений.

Мене там чекають гості, так що я таки поїду додому.

Аби підкреслити шанобливе ставлення до знайомого, можна зняти головний убір.

Я для пісні вікно відчинив, щоб вона заливала мою душу весною.

Як вітер не дме, то й листя не шелестить.

Соловейко не співає, коли їсти має.

Додому не поспішав, хоч за день добре зголоднів.

Заснув так міцно, що не чув грози.

Удома ми були засвітла, так що встигли на вечерю.

А дощ періщить так, що аж ліс гуде.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю.

Море виявилося зовсім не таке, яким уявлялося в дитинстві.

Коли в травні дощ не випаде, то й золотий плуг нічого не виоре.

Я збагнула, що забуття не суджено мені.

Як одступиш од грамоти на аршин, то вона од тебе на сажень.

А Непорадний, звернений головою в сторону Спасівки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далі побачив татарина на коні.

Б Петро Михайлович, учитель, приїхав з Києва пізнім потягом і прийшов до школи, як у селі вже давно спали.

В Маленька, кругловиденька, з терновими мрійними очима, в яких часом палахкотіли веселі дитячі іскорки, з чудовим ніжним личком, вона зразу прихиляла до себе серце всякої людини.

Г Почуття щастя виповнювало його від одного усвідомлення, що зовсім близько, за кілька кроків від нього, в сусідньому наметі, є людина, що готова йти за ним хоч на край світу.

Д Клацаючи зубами й тріпаючи головою, кинувся він зразу на публіку, що з вереском та сміхом розсипалася по кутках хати

А Доки він, схилившись край столу, робив запис, вона через стіл допитливо, серйозно дивилась на нього, на вилинялий льотчицький його кашкет, на зосереджене білоброве обличчя.

Б Перед сном дівчина, взявши тліючу головешку, обкурила в наметі димом, щоб повиганяти геть комарів.

В Вранці, як тільки розжевріється схід, у небі над плавнями, знявшись десь із степового аеродрому, вишуговують реактивні.

Г Скоро постать лісника й зовсім зникла, потонувши в синіх плавневих димах, що низько стояли над землею.

Д Місце йому знайшлося за круглим столом посеред зали, де неквапливо й статечно обідали жінки, що правили на південь картоплю

А Чи витримає їх крижина, доки про нещастя дізнаються в районі і все можливе буде пущено в хід, щоб врятувати потерпілих?

Б Вибравшись із глибоких колій на узбіччя, вони помчали озиминою, де перед ними вже, видно, хтось не раз проїжджав.

В В одному місці їх зненацька так повело, що машина, обкрутнувшись на місці, стала задом наперед.

Г Видобувшись з неї, побачили, що опинились на самому дні байрака.

А Замість того, щоб виявити радість, вони тільки перезирнулись між собою і чомусь понасуплювались.

Б Дніпро широко й вільно плине в далеч, холодно-світлий, сріблясто-малиновий увесь, бо й небо таке.

В А вона тим часом сиділа в кімнаті відпочинку, що в носовій частині судна, і писала комусь лист.

Г Пасажири, зібравшись біля трапа, стежили за ними, мов за якимись чародіями.

Д Нателлі там ще не доводилось бувати, хоча хмари для неї не такі вже далекі й недосяжні, якими вони здаються дітям долин та підгірських селищ

А А найбільше любить провесінь, коли річка виходить з берегів, затоплюючи луг, коли підступає до села.

Б Дивно плисти там, де недавно ходив стежкою, де, знаєш, трава й квіти ростуть.

В У тому плавцеві впізнавав рябого, у якого обличчя було в ластовинні, бо він драв ластів'ячі гнізда.

Г Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався до бiдкому, де вечорами завжди було гамiрно i людно.

Д Бринять живою радістю ліси, як ранок спалахне на небокраї, як сонце огняне завісу піднімає із їх первісної і чистої краси.

А І думається про те, що досі сьогорічна осінь усе ближче підступала до видимого світу, в якому ти живеш.

Б Кожна береза, яка нині трапляється, це тихе і спокійне багаття, що рівним полум'ям знімається догори, обтікаючи білий стовбур.

В Коли набирають стяги епохи вітру нового і висоти, думай, що світ змінити хоч трохи повинен і ти.

Г Вдруге випірнувши, Підопригора відчув, що таки пливе в напрямку до човна, що ось-ось дотягнеться рукою.

А Кожного разу, коли вставала нова хвиля, мені здавалося, що вона поглине нас.

Б Не можна змалювати, які моторошні зойки, рев та виття розляглися на березі й далі, на суходолі, коли пролунав мій постріл.

В То був величезний лев, який лежав на схилі берега в затінку скелі, що нависла над ним.

Г Неможливо висловити, який я відчув захват, зрозумівши, що нарешті визволився із страшної біди.

А Трохи схиливши голову, щоб гостроверха з хутром шапка не зачепила стелі, бо він також був високий, вийшов цар Іван Васильович.

Б Диякон майже з побожністю наблизився до старого і поцілував руку, яка важко підвелася, щоб поблагословити його.

В Не пригадаю, коли встав з місця, коли почав ходити од стіни до стіни, коли на всю кімнату почав виспівувати.

Г Він відчув на вустах дотик холодної тонкої шкіри, що обтягала кістки, наче на руці зовсім не було м’язів.

А Оксамітна канапа стояла біля стола зі звичайних дощок, який виглядав так, начеб був призначений до кухонного вжитку.

Б Якесь суденце, що стояло попереду нас, нарешті зважилося спустити шлюпку, щоб зарадити нам.

В В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись.

Г Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори, коли сині димки здіймаються над цегельнею, в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші.

А То поромщик підлагоджує пором після зими, бо має час, доки підоспіє хтось, щоб перехопитися на інший берег.

Б Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялось не перед нашими очима.

В По всіх роздоріжжях чули люди вночі, як стогнала в журбі земля, як вили пси свою собачу тугу, як плакали вдови.

Г Його вороний кінь, що пасся недалеко на припоні, як побачив свого пана, заіржав весело, наче б хотів його з дниною привітати.

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег.

Тільки арештант, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу.

Я розпадаюся тоді в чуття і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко.

Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало.

І росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі на дитячих руках.

А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.

А ввіччю, либонь, стояв відтворений образ того, хто не здався, лишився таки там.

Була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку та найти й собі дорогу до неї.

Ось туди, де ти пообморожував ноги й легені, де ти, врешті, в біді та злиднях, серед страхітливих пригод і азіатських турбот дочасно склав свої бурлацькі, ревматичні кості.

Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн.

Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба — і все інше, що лише можна було, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен.

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає.

Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя...

Здезорієнтовані пасажири відчувають, що щось не гаразд, що щось у світі чудне діється...

Образ, над яким працювала невсипуче з розгорілими щоками, яким була перейнята до глибини душі, була велика копія образу Корреджо "Віроломна".

неоднорідною підрядністю

однорідною підрядністю

послідовною підрядністю

змішаною підрядністю

Ми дивились довго, як хмаринка тане, як синіє синь, як колише вітер струни павутин.

Я готовий повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда.

Я знала виродка, що цурався жінки, що привела його на світ.

Чи буде ясно, чи будуть грози, чи прийде часом якась наруга, ти не зіб'єшся в своїй дорозі, не скривдиш жінки, не зрадиш друга.

Коли ми йшли удвох з тобою вузькою стежкою по полю, я гладив золоте колосся, як гладить милому волосся щаслива, ніжна наречена.