К. р. "Безсполучникове складне речення"

Тая з Михайлом кинулися наввипередки, ось обоє зникли між деревами.

Ріка спокійно відходила вдаль, і була в ній тиха задушевність і сторожка жура.

Я дивлюся в вічі - і скорботи листя опада на дно душі.

Над яром стояла чорна ніч, та тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою.

Свистів вітер, копита тупотіли тупо, снігові вихори здіймалися обабіч саней.

Климко розворушив палицею багаття – з нього викотилося дві чорні, як вугілля, картоплини.

Сонце встало - скрізь на небі чисто.

Горобця боятися проса не сіяти.

Мені здається час уже не йде спинився і завмер.

Виглядай мене в віконечко незабаром я прийду.

Попрощалось ясне сонце з чорною землею виступає круглий місяць з сестрою зорею

Настало літо настали й жнива.

Дивіться хмари вже в огні.

Доглядатимеш сад матимеш плоди.

Я додам вам раду щиру і при щасті майте міру.

В журбі я сонцю не радію в сльозах не бачу я весни.

Щедро даєш щедро повернуть.

Я знаю моя Україна воскресне на поклик добра.

Вивчив слово знайдеш дорогу.

Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана.

М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо.

За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори.

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше.

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель.

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне!

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком!

Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям.

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась.

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена.

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують.

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр.

Минув рік, минув другий — козака немає.

Сіроманець уже не котився — його котив вітер.

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась.

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину.

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває.

Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами.

А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — море закипить.

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась.

У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг.

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів.

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік.

Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання.

Життя тут просте й жорстоке побут суворий стихії лютують цілорічно в людини немає помічників самі лиш супротивники вороги.

Коні шарпалися з рук хропли видно зачули Сіроманця.

А скрізь на обрії небо було чисте й голубе лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки.

Сонце не пекло вже тільки гріло ласкаво вітрець ніде не прокидався ні один лист не ворушився.