Зустріч із вовками
Лаврін Перехрест ішов засніженим степом. Вітер все дужчав і дужчав, бив у лице, пара холола просто на губах. Мороз хапав за душу. Лаврін одвертав від вітру лице, потирав рука об руку, бо не мав сили вдарити так, щоб кров шугонула в пальці, вигнала зашпори. Козак охляв, стратив сили. Одяг йому зветшав, чоботи поруділи від води й снігу, і носаки у них позадиралися. У голові пульсувала одна думка: дотягнути б до села.
Він побачив зненацька сині тіні й одразу зрозумів, що тут таке. Про те, що його можуть здибати в степу вовки, думав не раз і навіть готувався до відсічі. Проте зараз втома зморила й думку, й насторогу. Вовки посідали на дорозі й, здавалося, чекали на нього. Кілька крутилися позаду, танцювали, підскакували, одбігали назад і знову верталися до зграї.
Лаврін зупинився й скинув з плеча рушницю. Помітив, як зграєю пройшла ломка хвиля, кілька вовків відскочило, декілька відповзло назад. На притрушеній снігом дорозі лишилося двоє звірів: великий, уже готовий до стрибка вовк, і другий - довгий, в'юнкий, котрий незрушно лежав на снігу. Лаврін здогадався, що то — вовчиця. Спочатку вирішив стріляти в неї, проте швидко змінив думку: а що, коли зграя кинеться на нього? Адже чув не раз: чіпати вовчицю не можна. Забити того великого вовка? А чи просто стрельнути вгору, розігнати зграю? Лаврін направив дуло вище вовків і, чомусь завмираючи в передчутті пострілу, натиснув пальцем на собачку. Курок сухо клацнув, і від того вовчиця схопилася на ноги, а здоровенний вовк скинувся на задніх лапах, як схарапуджений кінь. Лаврінові похололо в грудях. Уже поспішаючи, засунув руку під кожух, намацав на перев'язі ладунку й потягнув до себе. Не зводив очей з вовків, а сам вийняв зубами затичку, густо сипонув на полицю пороху. Й отако, затиснувши в одній руці порохівницю, другою підніс над головою рушницю, пружно натиснув на курок. І знову тишу проклюнув металевий кляц. І від того, що чекав пострілу - грому, сплеску вогню - тиша здалася смертельно холодною. Випустив порохівницю, перехопив рушницю обома руками, ще кілька разів звів і спустив курок. І тоді зрозумів - порох відсирів.
Вовки спостерігали за людиною, не наближаючись і не відступаючи. Здавалося, їх зацікавили її рухи, помахи. Тільки очі світилися проти зір. Та то тут, то там коротко поблискували ікла. Страх, хоч який великий, не затуманив Лаврінові мозок, він вихопив шаблю. Узяв її не в праву руку, а в ліву - вовки ще не нападали, а руки починали клякнути. Швидко оглянувся й пішов назад.
Він ішов до верб, що чорніли за півтори сотні сажнів. Дорога стара й верби старі - дупло на дуплі. Хоч стати спиною до дупла й відбиватися.
Він добився до вербового пнища, на яке не міг влізти і яке ледве прикривало ззаду, і стратив запал та сили, і бачив, що вовки не відступлять далі.
Лавріну стало так тужно й немічно, що аж затремтіло в очах. Зрозумів, що за хвилю буде розірваний на шмаття. Та нараз у ту темряву, у вже ніби небуття, щось вдарило, сяйнуло, спалахнула думка. Кожен козак, що йде в степи, зав'язує собі вузлик з порохом. На той випадок, коли не зможе розвести вогню. Либонь через те, що цей порох для вогнища, а не для стрільби, й не згадав про нього одразу. «Тільки б встигнути!» - майнуло в голові. Він обірвав на шиї шворку, зубами розірвав вузлик. У цю мить вузлик випав на сніг. Лаврін нахилився й, уже бачачи, як од зграї відокремилася довга сіра тінь, ухопив пучку висушеного тілом пороху, сипонув на полицю.
Йому перед очима спалахнув вогонь, а вовк перекинувся через голову й розпластався на снігу. Зграя сипонула врозтіч.
Лаврін стис у жмені вузлик з порохом, підібрав рушницю й пішов до села.