Завдання для аудіювання за 1 розділом книги Дж.Даррелла "Моя сім'я та інші звірі": переїзд родини на о.Корфу.
МІГРАЦІЯ
Пронизливий вітер задув липень, мов свічку, і над землею повисло свинцеве небо серпня. Сіялась холодна колюча мряка, раз у раз здіймаючись од вітру щільними сірими хвилями. Чайки неспокійно метались над портом, ширяли над дахами будинків на пружних крилах, жалібно скиглячи. Така погода зумисне створена для того, щоб терзати людей.
В той день наша родина виглядала не вельми привабливо, бо негода, як завжди, принесла з собою цілий набір звичних хвороб. Я підхопив катар, хрипко дихав відкритим ротом. Мій брат Леслі, хмурий і роздратований, скулився біля каміна, у нього було запалення середнього вуха. У Марго, моєї сестри, з'явилися нові прищики на обличчі, і так уже вкритому червоними цятками. У мами почався сильний нежить разом із загостренням ревматизму. І тільки мій найстарший брат Ларрі не постраждав; але достатньо було й того, що він дратувався через наші хвороби.
Ларрі, звісно, все це й розпочав. Решта були просто безсилі думати про щось інше, крім власного нездоров'я.
– Ну навіщо ми терпимо цей триклятий клімат? – спитав він зненацька, вказуючи на залите дощем вікно. – Ви лише гляньте! А подивіться на себе! Ви день по дню хирієте і в'янете!
Мама відірвалась від грубезного тому "Кулінарних рецептів із Індії" і обурено вигукнула:
– Зовсім ні!
– Не суперечте, – напосідав Ларрі. Ви себе вкрай занедбали... а діти ваші схожі на серію ілюстрацій з медичної енциклопедії. Сонячні промені! Ось що нам потрібне, – правив своєї Ларрі.
– Звичайно, синку, – неуважно відповіли мама.
– Всім нам бракує сонця, – не відступив Ларрі. – Сонце... край, де ми могли б жити привільно.
– Авжеж, любий, це було б чудово, – майже не слухала його мама.
– Вранці я отримав листа від Джорджа... Він пише, що Корфу – дивовижний острів. Може, спакуємося та й гайнемо в Грецію?
– Гаразд, синку, як хочеш, – необачно зронила мама.
Хоча з Ларрі вона звичайно була насторожі, намагаючись не сказати зайвого.
– Коли? – здивувався Ларрі з її поступливості.
– Ти перебільшуєш, Ларрі, – несміливо заперечила мати. – Крім того, я не можу отак взяти й поїхати. Треба щось вирішити з оцим будинком. Я ж його щойно купила!
– От і продайте, поки він не обліз.
– Не кажи дурниць, любий, – твердо заявила мама. – Це абсолютно виключено. Це було б просто божевіллям.
І от ми продали будинок і майнули на південь від хмарного англійського літа, неначе зграя перелітних ластівок.
Подорожувалося нам легко, бо ми взяли з собою лише найнеобхідніше.
Я взяв тільки те, що було потрібне, аби не втомитися під час довгої мандрівки: чотири книги з природознавства, сачок для метеликів, цуцика і слоїк від джему, повний гусениць, які щомиті могли стати хризалідами.
Отже, ми покинули глейові береги Англії.
Франція, вмита дощами й сумна; Швейцарія, схожа на різдвяний торт; Італія, буйна, життєрадісна, пахуча, – проминули, мов швидкоплинні спогади. Доки ми спали в парких каютах, десь на місячній гладіні вод судно перерізало невидиму лінію поділу й увійшло в ясний дзеркальний світ Греції.
Помалу відчуття цієї зміни проникло в нас; на світанку ми прокинулись і, схвильовані, вийшли на палубу.
В променях світанкової зорі море здіймало свої гладенькі блакитні хвилі. Попереду лежала шоколадно-брунатна земля, оповита туманом, зі шляркою піни внизу. Це був Корфу.
Ми напружували зір, щоб розрізнити обриси гір, долини, шпилі, міжгір'я, пляжі…Нараз сонце піднялося над видноколом і нам відкрився острів: гори його немовби спали під зім'ятою брунатною ковдрою, в брижах зеленіли оливкові гаї. Вздовж узбережжя, мов біласті ікла, вигнулись пляжі в оточенні сліпучо золотих, червоних, крейдяних скель.
За мисом гори відступили, їх змінила ледь похила рівнина зі сріблястою зеленню олив; де-не-де здіймався до неба чорний кипарис. В мілких затоках вода лазурово ясніла, а з берега до нас долітав голосний, тріумфуючий дзвін цикад.