Дж.Бойн "Хлопчик у смугастій піжамі"_читання мовчки

Уважно прочитайте фрагмент твору Дж.Бойна "Хлопчик у смугастій піжамі".

Шмуль приніс піжамні штани, піжамну куртку та смугасту шапочку — такий одяг, який був на ньому. Він не здавався особливо чистим, але був маскувальним, а Бруно знав, що справжні дослідники неодмінно перевдягалися, щоб їх ніхто не впізнав.

— Ти ще хочеш допомогти мені знайти тата? — запитав Шмуль, і Бруно поквапно кивнув головою.

— Звичайно, — сказав він, хоч знайти Шмулевого тата було в його свідомості зовсім не так важливо, як дослідити світ по той бік загорожі. — Я тебе не покину. (…)

Шмуль обернувся, коли Бруно закінчував перевдягатися, надіваючи на голову смугасту шапочку. Шмуль закліпав очима й похитав головою. Він побачив дещо надзвичайне: якби Бруно був ще такий худий, як хлопці з протилежного боку загорожі, і такий блідий, відрізнити їх між собою було б важко. Складалося враження (подумав Шмуль), що вони зовсім однакові. (…)

— Я оце згадав про п’єси, які бабуся ставила за нашою з Гретель участю, — сказав Бруно й відвернувся від Шмуля, пригадавши ті дні в Берліні. Вони вже були частиною спогадів, що не хотіли тьмяніти. — Я пригадав, як вона завжди знаходила для мене правильний костюм. Коли ти носиш правильний костюм, ти почуваєшся тією особою, якою претендуєш бути, завжди казала вона мені. Саме це я тепер і роблю, чи не так? Претендую бути особою на твоєму боці загорожі.

— Тобто євреєм, — сказав Шмуль.

— Так, — підтвердив Бруно, підводячись на ноги й почуваючи себе не зовсім зручно у випростаному стані. — Саме так. (…)

Бруно хотів обняти Шмуля, аби дати йому відчути, як сильно він його любить і скільки мав утіхи, розмовляючи з ним протягом минулого року.

Шмуль також поривався обняти Бруно, аби подякувати йому за доброту, за їстівні подарунки й за те, що він хоче допомогти знайти тата.

Проте вони не обнялися, а натомість пішли геть від загорожі, дорогою, яку Шмуль проходив майже щодня протягом останнього року, коли втікав від нагляду солдатів і примудрявся проникати в ту частину табору Геть-Звідси, яка не охоронялася весь час, і де йому пощастило зустріти такого друга, як Бруно. (…)

Шмуль побачив людей, які сиділи групами, дивлячись у землю, і здавалися неймовірно сумними. Усі вони мали одну спільну рису: були жахливо худими, з проваленими очима й поголеними головами, тож Бруно подумав, що, певно, і тут стався напад вошей.

В одному кутку Бруно побачив трьох солдатів, які, здається, стерегли гурт із приблизно двадцятьох чолові ків. Солдати кричали на них, і деякі з чоловіків попадали навколішки й залишалися так стояти, обхопивши голови долонями. (…)

Фактично повсюди, куди він дивився, він бачив два різні типи людей: або веселих солдатів в одностроях, які сміялися й кричали, або нещасних заплаканих людей у смугастих піжамах, більшість із яких, здавалося, втупилися в простір, наче сонні.

Солдати змусили в’язнів концтабору зайти до великої кімнати.

Шмуль притиснувся дуже близько до Бруно й подивився на нього переляканим поглядом.

— Мені шкода, що ми не знайшли твого тата, — сказав Бруно.

— Не переймайся, — відповів Шмуль. (…)

Він подивився вниз і зробив дещо дуже не характерне для себе: узяв тоненьку руку Шмуля у свою долоню й міцно стиснув.

— Ти мій найкращий друг, Шмулю, — сказав він. — Мій найкращий у житті друг.

Шмуль, певно, розкрив рота, аби сказати щось у відповідь, але Бруно так і не почув його слів, бо в цю мить пролунало одностайне гучне зітхання людей, які заповнили кімнату, коли вхідні двері несподівано зачинилися й гучне металічне клацання пролунало зовні.

Бруно підняв брову, неспроможний зрозуміти, щó відбувається, але подумав, що це пов’язано з намаганням не пропустити в кімнату дощ і вберегти людей від застуди.

А тоді в кімнаті стало зовсім поночі, й усупереч хаосу, який розпочався, Бруно виявив, що досі тримає у своїй руці руку Шмуля, й ніщо у світі його не примусить її випустити.

Більше ніхто й нічого не чув про Бруно після цього. (…)

Батько залишався в Геть-Звідси ще цілий рік і заслужив ненависть своїх солдатів, яких безжально ганяв. Він засинав щоночі, думаючи про Бруно, і прокидався кожного ранку з тією самою думкою. Одного дня він сформулював теорію, щó саме могло статися, і пішов до того місця в загорожі, де рік тому було знайдено купку одягу. (…)

Він опустився на землю й сидів майже в тій самій позі, що й Бруно сидів протягом року, хоч батько й не схрестив під собою ноги.

Через кілька місяців після цього до Геть-Звідси при йшли інші солдати, й батькові Бруно було наказано піти з ними, й він пішов, не нарікаючи й майже з радістю, бо йому тепер було байдужісінько, щó з ним станеться далі. І це кінець розповіді про Бруно та про його родину.

Звичайно, усе це сталося дуже давно й ніщо подібне більше не станеться.

Не в наші дні й не в нашу історичну добу.

Подібні трагедії не повинні повторюватись. Доля світу у ваших руках, діти!