Підсумкова робота за ГР 1 (аудіювання – розуміння сприйнятого на слух усного мовлення) за поемою Дж.Байрон «Мазепа».
Час звучання фрагмента твору – 7 хв 06 сек
Час на виконання тестової частини – 15 хв
Оцінювання – 1 бал за 1 правильну відповідь
Текст для аудіювання (аудіозапис додається):
Вродливий красень з мене був. Як сімдесятий рік минув, Тоді признатися не гріх, Що на світанку днів моїх З чоловіків ніхто красою Не міг би зміритись зо мною. Я мав і молодість, і міць, Рум'янець повний серед лиць І шкіру ніжну, молоду, А нині зморшки на виду. Бо час, турботи і війна Своє зробили. Все мина. Неначе плугом перейшло Через усе моє чоло. Я б зрікся роду і сім'ї, Коли б вернути дні мої, Але й вони зрівнять не годні Моє учора і сьогодні. А втім, як бачите, літа Не вигнули мого хребта, Не зменшили і не змінили Відваги, розуму і сили, Інакше б я отут в цей мент Не повідав старих історій Під деревом в ночі беззорій,
Як мій розкинутий намет. Та, прошу Вас, дозвольте далі, Я повертаюся до кралі. Мені здається, що вона Струнка, вродлива і ставна Біжить до мене від берези… Ах, образ юної Терези, І досі, нібито живий, Стоїть у пам'яті моїй. Та як знайду в собі снагу, Щоб воскресити дорогу: Ні фарбами, ані словами Я не спишу моєї дами. В її очах був цілий схід. Великий Азії сусід — Туреччина, як час пройшов, Перемішала польську кров. Терези азіатські очі Були чорніш цієї ночі, Але у їхній глибині Яскріли світла неземні, Як сяйво східньої зорі, Як проблиск місяця вгорі, Як перша райдуга весни: Широкі, темні і незмінні — Були вологими вони, Мов танули в своїм промінні. (…) Напів огонь, напів пітьма, Її задумане чоло, Як літнє озеро було, Де мріє соняшна блакить І хвиля там не жебонить, Її вуста, її лице... Та досить мовити про це. Я так любив її тоді, Я так люблю її тепер — В нещасті й радості, в біді Вогонь безсмертний не помер І в гніві ми усе життя Кохаємо до забуття, І тінь минулого бліда
До смерті нас не покида, Лиш серце крає, мов на зло, Як це з Мазепою було.
Ми стрілись — пильно, тайкома Ззирнулися. Вона сама Була тоді така чудова, Хоч не промовила ні слова. Є десять тисяч між людьми Нюансів, знаків. Часто ми Їх бачимо, вони ж не в стані Означити думки неждані, Що в серце б'ють, і не спроста Свідомість дивна вироста… (…) Я подивився і побачив — Той пильний зір багато значив. Душею плакав, як маля, Але тримався віддаля, Чекаючи на слушний час, Аж доки познайомлять нас, Щоб ми розмовитись могли Без підозріння і хули. Одначе, навіть і тоді Снував я наміри тверді Сказати щось. Але в журбі Слова несміливі, слабі За хвилю в'янули. — Є гра І неприкметна, і стара, Що вигадана, далебі, На те, щоб день убить собі. Тієї назви, ані змісту Мені згадати не до хисту. Також забув, як і коли Ми з нею грати почали. Я грав, не дбаючи про те, Щоб виграть партію — пусте, Бо я доволі мав утіх, Що чую голос, чую сміх, Був щастям сповнений достоту, Що бачу люблену істоту.(...) І враз на думку отаку
Слова без всякого зв'язку Прорвалися і попливли, Хоч красномовні не були. Можливо, то моя вина, Одначе, слухала вона, А це усе — хто раз ту мову Послухав, слухатиме знову, Бо крижаних нема сердець, Відмова ж перша — не кінець. (…)
Ми зустрічались в таїні. Я знаю, декому ті дні Солодкими подвійно є. Та я б віддав життя своє, Щоб перед небом і землею Назвати міг її моєю, Бо часто й довго нарікав, Що крадькома її стрічав.
Багато скрізь очей не спить, Які закоханих щомить Вистежують; від їхніх пут Сам чорт скромніший був би тут.(…) Ми і незчулися, коли Нас гайдуки підстерегли — Я шпагу вихопив свою, Але я був один в бою. Від гніву граф оскаженів, Щось більше то було як гнів, Я зрозумів, що і в броні Всіх не подужати мені. Це діялося біля замку, Здаля від міста, на світанку. Не думав я узріти дня, Коли зчинилася борня З напасниками серед мли. Вже пораховані були Мої хвилини нещасливі. З молитвою Марії Діві І всім угодникам святим, — Піддався я, побив би грім! Мене схопили вороги,
Скували руки в ланцюги І попровадили до брами. Я вже не стрів моєї дами Ніде й ніколи у житті — Навік роз'єднано путі!.. Не тяжко всякому збагнуть, Яка була у графа лють, І недаремно, адже він На те доволі мав причин…