Діагностувальна робота. Читання мовчки "Щасливий день" за Майєю Фроловою

Прочитай текст. Візьми секундомір, постав на 1хв. І починай читати текст. Коли час закінчиться напиши у 1 завданні прочитане останнє слово (якщо прочитано цілий текст, то напиши так). Дочитай текст і виконай завдання.

Майя Фролова

ЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ

Сьогодні у мене день народження. Хіба ж є дні, кращі за цей? Мене вітатимуть вдома, в школі, бабуся пиріг до класу принесе — пригощати моїх однокласників. Юлія Нилівна неодмінно за щось хороше похвалить.

Для мене заспівають пісеньку про крокодила Гену.

А в неділю зійдуться до нас мої друзі — Сергійко, Ромка, Наталка, будемо веселитися, скільки заманеться.

По дверях ляпають долоньки. Це Оля, моя сестричка, намагається відчинити двері. Гуде в замкову шпаринку:

— Мишко, ау!

Мама вмовляє її:

— Зачекай, Олечко, нехай Мишко поспить.

Сьогодні мені на другу зміну. Деякий час, доки до школи прибудовують новий корпус, ми навчатимемося після обіду. Можна й поніжитися в ліжку. Але мені зовсім не хочеться вилежуватися в такий день.

— Я не сплю! — гукаю. — Заходьте!

Двері розчиняються. Нікого не видно.

І раптом з-за дверей викочується опецькувате цуценя. Хтось підштовхнув його до мене.

Воно падає на бік, задирає догори передні лапи. Дивиться на мене чорними очицями. Живе! Справжнісіньке!

Хіба може таке бути, щоб мені на день народження подарували цуценя? Таке трапляється тільки в книжці про Карлсона й Малюка.

Безліч разів я канючив: купіть цуценя! Хоча б на двох із Сергійком — один день воно поживе в нього, другий у мене.

Та ліпше було мені про це й мови не заводити...

І ось — цуценятко!

Я кидаюсь до нього, хапаю на руки. Воно не виборсується, мабуть. утямило, що тепер — моє!

Мама й Оля причаїлися за дверима, в шпаринку підглядають.

Я одразу здогадався, біжу до них, цілую.

Мама каже:

— Татові дякуй. Примчав з відрядження удосвіта і цуценя привіз...

Тато на роботі. Коли він прийде, я подякую йому сто разів! Вибігаю на балкон, піднімаю цуценя високо вгору — дивіться всі! А воно не скавулить, не боїться, таке гарне, смирненьке цуценятко.

І тут на подвір’ї знялося ревище. Я здригнувся, ніби хтось зненацька підкрався до мене й дав штовхана. Хіба можна сьогодні плакати, в такий день?!

Мені взагалі якось не по собі, коли хто плаче. Якщо рюмсаєш сам, то знаєш чого.

А от чому обливається слізьми інша людина?

Коли плачеш сам, то певен, що тебе невдовзі пожаліють, допоможуть. А іншу людину? Хто пожаліє її, хто поможе?

Пускаю цуценя на підлогу, хутко натягаю спортивну форму — і гайда на подвір’я.

Плаче Катя. Вона стоїть посеред дитячого майданчика, поруч — її молодші братик і сестричка. Вони допомагають їй рюмсати.

— Ти чому, Катько, плачеш? — питаю дівчинку.

Вона відповідає не одразу, ще кілька хвилин реве щосили, тоді вгамовується й понуро мовить:

— Я стрічку нову загубила. Тільки вчора купили. Всі кущі обнишпорила — ніде нема.

Через якусь там стрічку я нізащо не став би плакати. Але Катю я розумію: всі в нашому будинку знають, що мама її сварить за найменшу дрібницю.

Я мчу додому, налітаю на маму.

— Катька стрічку загубила! Онде в дворі плаче. Буде їй дома!..

Мама дістає з шафи стрічку — широку, в клітину, шелестливу. Це найперша Олина стрічка.

Я за ту стрічку й біжка до Каті. Та вона тільки зиркнула на неї і в руки не взяла.

— Зразу видно, що не моя, моя — блакитна...

Що робити? Галопом — до Наталки, моєї однокласниці. Ходити до неї, хоча ми в однім під’їзді живемо, я соромлюся.

Але ж людина плаче — і я забуваю про той сором. Наталка витягає всі свої стрічки, серед них є блакитні. Тепер ми йдемо до Каті разом.

Катя бере одну стрічку.

— Ця схожа...— одразу повеселішала вона.

Як гарно, коли сяє сонечко, кружеляють хмарки в ясному небі і ніхто-ніхто більше не плаче. І цуценя дибуляє по квартирі. Бабуся приготувала смачний обід. І батьки в мене такі чудові, і друзі в класі, і Юлія Нилівна. Ще й день народження у мене сьогодні!

Найщасливіша я в світі людина!