Читання мовчки тексту публіцистичного стилю. 11 клас

Прочитайте текст.

У КИЄВІ (уривок зі спогадів У.Самчука «На коні вороному»)

Наступний день — середа. Третій день мого Києва. Туманно щось, як в Лондоні. Я вийшов рано з обіцянкою вернутися вечором сюди назад і в моїй програмі було зайти до кабінету Івана Петровича, а опісля податися ген аж на Бульварно-Кудрявську, де під числом 24 знаходиться редакція київського щоденника „Українське слово”, а ще опісля зайти на засідання Української Національної Ради в будові Академії Наук на Володимирівській і закінчити цю одісею зустріччю з Багазієм в його уряді міської управи.

У відділі культури і мистецтва, як звичайно, багато відвідувачів, між якими найбільше мельпомени, богеми, олімпійців. Акторів, які прагнуть виступати, письменників, які хотіли б показатися. Мене знайо­мили з ними на всі боки, багатьом з них здавалося, що я приїхав „із заходу”, а це значило з владою, а тому я можу їм чимось помогти. А я не міг їм пояснити, що я сам тут нелегально і сполягати на мою поміч годі. Але ми говорили про різні інші можливості — творчі, видавничі, організаційні. Робилися великі плани, обговорювалися великі пробле­ми, і все це забрало весь час до самого обіду.

На обід ми пішли з Іваном Петровичем Кавалерідзе знов до міської управи. По дорозі ми повернули вбік до скверу Шевченка, щоб глянути на його пам'ятник роботи відомого М. Монізера. Туман тривав далі, у сквері було безлюдно, пам’ятник стояв у тумані на тлі безлистих де­рев, ніби гравюра старовинних видань. Бронзова постать мандрівни­ка, що йшов задумано з плащем під лівою рукою. Як скульптор, Іван Петрович знаходив пам’ятник невдалим. Банальний задум, сокирне виконання. Однак для мене в цій постаті і в такому виконанні було багато змісту. Пригадувались лубкові, ярмаркові малюнки Кобзаря, інколи з кобзою, що їх вішали по селянських хатах поруч з іконами, які вражали своєю чистотою мислі і нагадували щось з фігурок Буд­ди, або образків святого Антонія з кривавим серцем на грудях. З точ­ки погляду популюс-популяріс, це є найближче їх серцю зображення, бо воно безпосереднє і невибагливе.

Одначе в цьому випадку, можливо, Іван Петрович мав рацію. Можливо, тут, перед цією будовою, ця статуя могла б виглядати тро­хи менше „соцреалістично”, щось ближче з „духом заходу”, але це гостро суперечило б з генеральним наставленням доби та її діалектики. А такого тут не могло бути.

І коли ми так дивилися на той монумент з віддалі, з-за туману несподівано вийшло дві тітки, одягнуті в бахматі куртки з великими хустками на головах. — А ето хто такой? — чуємо досить несподіване питання одної з них відомим волапюком. — Ето какой-то украінскій пісатєль, — чуємо на це відповідь. Тітки ще глянули на пам’ятник і пішли своєю дорогою.

Ми переглянулись і посміхнулись. — Бачиш? — сказав Іван Пет­рович. — У нас ще й такий „народ” зберігається.

— Не дуже тому дивуюся, — відповів на це я.

Розмова між нами на цю тему не тривала довго, але відгуки цієї сцени залишились у мене назавжди. Тут стільки Шевченка, а все-таки „какой то украінскій пісатєль”. З уст української міщанки. Це зветься русифікація „мейд ін Москву”. Анатомія цього явища феноменальна.

Але чому ж все-таки цей монумент тут поставлено? І навіть на місці, де стояв пам'ятник цареві Миколі І, який запроторив поета на десять років солдатом за Урал із забороною писати і малювати.

Це зроблено 1939 року. Передбачалася війна. За діалектикою Леніна, в таких випадках, „коли вони хочуть мови, дайте їм десять мов”. Ордени й пам’ятники в цьому просторі були найдешевшим ми­лом для замилювання очей противників. Вони знають, що Україна все ще не ті тітки з тим волапюком і її інколи треба зацитькати. Шев­ченко для цього найкращий цукерок. І вони розсипаються ним дуже щедро. Навіть до пересади.

Ось насупроти монументальна будова з іонічним фасадом на восьми колонах, на якій колись був напис: "Кіевскій Університет св. Владимира". А тепер там написано: "Київський Державний Універ­ситет ім. Т. Шевченка". Дуже зворушливо. Чого б хотіти кращого? Лишень в тому університеті того імені так мало знайдете Шевченка. В мові, дусі, в ідеї. Зате там багато Миколи І. У мові, в дусі, в ідеї.

Тут повно Шевченка. Сквер його імені, бульвар його імені, опера його імені, райони його імені. „Нас тьми і тьми”, як казав Блок. Але як мало ”нас” на вулицях, де ніхто не говорить мовою того „пісателя”. І в цьому вся суть.

На цю тему я написав статтю "Народ чи чернь", яку помістив в "Українському слові" (9.ІІ) і яка викликала широку реакцію в Києві і була бурхливо дискутована по всій Україні (У. Самчук „На коні вороному”).

У віконечку для відповіді напиши прочитано.

Відвідини пам’ятника Т.Шевченка було здійснено:

Хто супроводжував Уласа Самчука в подорожі Києвом?