Читання мовчки художнього тексту

ПРОЧИТАЙТЕ УВАЖНО ТЕКСТ

Дитяча дружба

Рідня Судаків складалася із старого Андрія — сімдесятирічного діда, сина Степана і його жінки Палажки, двох синів — Петра і Павла — та дочки Ганни.

Шістнадцятирічного Петра вже не було вдома, на Запорожжя пішов. Другому синові, Павлові, було п'ятнадцять, а дочці Ганні — тринадцять літ. Поки діти були молодшими, господарством клопоталися Степан з жінкою. Дід Андрій пильнував пасіки, доглядав хату і дітей. Уважав своїм обов'язком привчити Павлуся до лицарського ремесла. Учив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею. Часом оповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди із свого життя. Діти слухали залюбки оповідання дідуся, а Павлусеві снилися відтак битви з татарвою, степ широкий, і він мріяв про те, коли й він підросте та стане славним козаком.

Павлусь і Ганна любилися дуже. Він її вчив потай від діда тих усіх штук, яких навчився від дідуся, бо дідусь часто повторював, що це не жіноче, а козацьке діло. Від цих оповідань вироблялася у Павлуся завзята козацька вдача. В такім молодечім пориві зробив він не одно таке, за що хотіли його батьки покарати. Тоді він утікав або до діда в пасіку, або в тернину, звідки не вийшов би був нізащо у світі, хоч не раз був дуже голодний.

Тоді вже Ганна просила за нього, вже так просила, так плакала, поки не випросила вибачення. Тоді бігла в тернину. Вона одна знала, де Павлусь сховався, і сповіщала йому добру новину. Верталися разом додому веселі й щасливі. Батько звичайно в такому випадку погрожував Павлусеві пальцем, а до Ганни промовляв:

— Козир-дівка! Тебе б у посли слати...

З цього завелася між дітьми така любов, що одне без одного жити не могло, і, здається, не було нічого такого, чого б Павлусь для Гані не зробив.

Було це одної літньої неділі в місяці червні. Дід Андрій сидів із сусідом Панасом на призьбі. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.

— Цього року, мабуть урожай буде,— каже Панас.

— Дай, Господи! Коли б лише в злу годину не вимовити!

— Ходив я сьогодні вранці в царину — аж душа радіє, таке все повиростало.

— Коли б хоч сарани не було.

— От і не говори! Хай свята Покрова заступить,— сказав Панас і перехрестився.

— Та я собі цього не бажаю, але всіляко буває.

В цій хвилі надбіг гурток малих хлопців, що гналися за дівчатами-ровесницями та вигукували сміючись:

— Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть.

— Не викликай чорта з пекла! — гукнув дід Андрій.

Та хлопці на це не зважали, а гонили далі. Один хлопець піймав Ганю за плече та сіпнув, що дівчина впала на землю. В цій хвилі прискочив до нього Павлусь і піймав за в'язи.

— Як ти смієш? Це моя сестра.

Цей обернувся і схватив Павлуся теж. Стали борюкатися.

— Гов! Півні! — гукнув якийсь парубок і вмить розірвав воюючих. — Досить з вас, оба ви браві козаки будете.

Хлопців начеб водою обілляв.

— Не зачіпай Гані,— говорив Павлусь. — Ніхто не сміє її торкнути, а то поб'ю.

— Хіба ж вона мальована? Чого лізе до гурту таке «не чіпай мене»?

— Павлусю, ходи сюди! — кликнув дід Андрій. — Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, він це не навмисне, а випадково. Ну досить. Спати час.

Старий зайшов у хату. Вже всі спали. У хаті було душно. Дід не зачинив дверей і ліг на лаві.

(За А. Чайковським, 547 сл.).

У віконечку для відповіді напиши прочитано.

До якого жанру мовлення належить прочитаний текст?

Скільки членів було у родині Судаків?