Тяжко працювали хлібороби на полі у ті давні часи. Ходили за плугом, орали, сіяли, волочили і чули, як болить у них кожна кісточка, як ниють крижі, що, бувало, й підвестися тяжко. Якась втома насідала на тіло.
Аж ось надійшов полями старий-старий дідусь. Борода в нього по коліна та біла-біла, як молоко. Зустрівся з сівачем, поцікавився його працею, зрозумів, що сумно хліборобові ореться, бо нема кому розвеселити його. Задумався сивий дідусь. Нахилився, взяв в руку грудку землі і кинув високо-високо, аж під хмари, і промовив:
- Жий воронком! Жайворонком!
Із грудки вилетіла дивна сіра пташечка. Невеличка. Та як заспівала веселим дзвінким голосочком, та почала кружляти над головою хлібороба, та заливатись дзвінкою піснею. То грудкою падає вниз, то тріпоче крильцями і злітає вгору, аж до хмар. То чорною грудкою стоїть нерухомо у небесах довго-довго та, знай, виводить, благословить співом працю хлібороба. 1 звуть ту пташку жайворонком.
Заслухався сівач піснею жайворонка й відчув приплив свіжих сил, а серце охопила дивна радість. І забув за втому, за мозолі на руках, стало легко в праці й на душі.
- Що скажеш тепер, сівачу? – звернувся дідусь.
- Дякую щиро! Той спів пташки зачарував, ощасливив мою працю. Велика тобі дяка за добре серце, – і вклонився старцеві до ніг.
- Пам’ятай, сівачу, та іншим передай, – продовжував дідусь: – Якщо будеш на ниві раніше, ніж заспівав жайворонок, то на цілий рік станеш невтомним і врожай збереш багатий, бо хто рано встає, в того щастя є.
Тільки спливуть весняні води, ще в ярах подекуди лежить сніг, а жайворонок вже співає на полях та нагадує селянинові, що пора плуг гострити, зерно добірне до посіву готувати… Як вийде сівач весняним ранком у поле, то жайворонок першим вітає його співом, кружляє над хліборобом, аж доки він не засіє ниви. І не вгаває жайворонкова пісня, лунає вона весною й літом над нивами. Від того співу, кажуть, краще колоситься жито, наповнюється добром колос, бо всяка пашниця тягнеться не тільки до сонця, а й до жайворонкового дзвіночка. Співає жайворонок ниві, тягнеться до землі-матінки, бо з грудки землі ожив. І стелить своє гніздечко у ямці, на землі, та вже аж тоді, коли хлібороб засіє все поле.