Читання мовчки

Прочитай уважно текст.

Такий у нього й батько був

Не вузькою, щоб не можна було возами роз’їхатися, і не широкою, щоб не надривати голос і легко можна було докричатися до сусіда напроти,йду рідною вулицею і читаю прізвища на хатніх причілках.

Першим чітко вирізняється на облупленому номері – Тугай. Видно, недавно наведено білилом. Вигоряло цього літа усе, навіть прізвища. Пригадую, клопітно йому, Кирилові, з отим прізвищем. Усе перепитують – яка перша буква. «Ти!» – чомусь кричав Кирило і вказував перстом на того, хто перепитував.

Далі – Недайбоженко. Але то лише прізвище таке. Божаться вуличани, що перед «недай» ще й «та» стояло,а коли записували їхнього прадіда на турецьку – підкоротили прізвище для зручності. Теперішні Недайбоженки – штиві, безвредні люди. Може,саме прізвище й робило їх такими. Щоб не дорікали: бач – у них і прізвище таке, що не дай Бог!

Панібудьласка. Це одразу за Недайбоженками. Ото вже невідповідність, я вам скажу. Мов би позбиткувався той, хто прізвища роздавав. Не те щоб хоч вирвалося колись оте «будь ласка». Це я про Петра.

Однолітки ми з ним. Може, до і після нього зовсім інші Панібудьласки були.

А цей, було, як сказати щось хотів, то, щоб привернути увагу – затиритьпід ребро. А коли згоден, то обов’язково вгилить по плечу: згода! Але коли на людях називали його прізвище, Петро підхоплювався і завчено промовляв: «Будь ласка».

Далі – Запнивітер. Той мав хату під прізвище. Його хата довжиною своєю прикривала степові нишпіркові вихорці, що шастали по кутках і завулках нашого краю. Макар пишався з того неабияк і, покурюючи цигарку, що осені розповідав, як йому вдалося обставити хату соняшничинням та кукурудзинням, а ще між ними і стіною набити сухого листя. Натякав, бо хто ж здогадається, що то він і для усієї громади, що поза ним забудувалася, старався, запинав од вітру.

Перекотиполе – відразу ж за ним. Тому вітри мовби й на руку. Відтак перебивав Макара: «Укутуй, укутуй свою хатищу, аби у явдошенят зимою під носом ковзанки не…» І щоразу не доказував. Слова не міг підібрати. Чому явдошенят, а не макаренят, вуличани не допитувалися.

Іду отак собі й читаю: Неїжкаша, Рябокінь, Убийвовк, Нетудихата, Недобивайло, Галушка,Тягнирядно, Костогриз, Покотило, Нечитайло,Чуб. Не вулиця, а Запорізька Січ.

Довгоступ. Дід його покійний чи то вже так знався на ступах, чи то вже вони йому втовклися-впеклися замолоду, бо ступником по наймах ходив. На старість таке витівав з отими ступами… Це вже за моєї пам’яті. Підмовить когось із краян, поторгується для порядку, щоб чутки пішли – Довгоступ купує ступу. А потім назбирає парубчаків з усієї вулиці і ті, упріваючи, несуть селом незручну, неоковирну і важучу ступу. Внесуть її в двір, втягнуть під дах комори. Дід Митроха замірить мотузкою піл, затим ступище і ступилно, розпачливо розведе руками:

– Не влізла, клята.Довгуювата. – «Ую» – дідом придумана частина слова. – На цей раз, мать, не купуватиму. Віднесіть, хлопці, де брали.

Спітніле парубоцтво, тепер вже найняте власником ступи, неуміло лаючись, аби набити ціну за перенесення, горбиться під ступою, а добросердні сусіди із-за тинів їх заспокоюють:

– А що ж ви хотіли з того Митрохи? У нього й батько такий був. Той усе готовий саж для свиней приміряв між хлівцем та повіткою.

Це ж іду я іще по один бік вулиці. Ба – знайомий причілок! Моє прізвище… Мені з ним, як кажуть поталанило!.

525сл. Леонід Вернигора

1. Якою вулицею йшов автор?

2. Яким було перше прізвище, яке він прочитав?

Недайбоженки були люди:

4. Одразу за Недайбоженками жив:

5. Запнивітер обсадив свою хату:

6. Між стіною своєї хати і насадженнями Запнивітер понапихав:

7. Після Запнивітра жив:

8. Довгоступ купував ступи:

9. Дід Довгоступ вигадав свою частину слова:

10. У кого «…й батько таким був »:

11.Вигадайте цікаву історію походження вашого прізвища. (6-8 речень).