Черешня Фелічія
Сільські дідусь із бабцею були маминими батьками. Мама була в дідуся Оттавіано єдиною донькою. Її народження дідусь святкував цілий день, а потім пішов на город посадити черешню.
Дідусь пішов до села і повернувся з парою золотих сережок для бабці і з саджанцем черешні. Потім вийшов на город, викопав ямку, вкинув туди трохи теплого перегною і посадив деревце. А тоді взяв складаного ножа, розжарив його на вогні до червоного і вирізав на тоненькому ще стовбурі ім'я Феліче, тобто "Щасливий". Маму назвали Фелічітою, і дідусь вважав, що черешневе деревце має називатися якось подібно. Але бабця зауважила, що черешні ім'я Феліче не дуже пасує, і тоді дідусь вирішив, що зватиме її Фелічія. На тому й зупинилися. Деревце мало три гілки, а навесні, коли мамі виповнилося сім місяців і в неї прорізалися чотири зуби, зацвіло – на ньому з'явилися чотири квітки. Відтоді мама з черешнею росли разом. Їх двоє та дідусь із бабцею – оце й була сім'я.
Щоб у цьому переконатися, досить було переглянути альбом із фотографіями. На першому знімку бабця Теодолінда піднімала догори семимісячну маму. Біля бабці була також Фелічія – черешня-дитинча, заввишки вже десь така, як сама бабця. На іншій фотографії видно було маму на гойдалці, підвішеній до найтовстішої гілки черешні, яка тим часом вже випустила тих гілок багато. На знімку, зробленому у мамин сьомий день народження, Фелічія вже виглядала справжнім деревом, і мама сиділа верхи на якійсь гілці, гойдаючи в повітрі ногами.
Черешня стояла в куті городу, між дорогою і подвір'ям; вона сильно розрослася, і її було видно звідусіль. Тепер, думаючи про дідуся Оттавіано, я завжди пригадую собі і той день, коли він навчив мене слухати, як дихають дерева. (За А. Нанетті)