Безсполучникове складне речення. Пряма мова.

Уже й місяць підбився, вийшов із-за дерев у ярку та й став посеред неба.

Тепла липнева ніч пролітає садками, посадками, скиртами в полях.

Гуркочуть над Ірпінню поїзди, тривожаться лісів зелені шати.

Не згинуть думи вікові, ні наша мова кришталева.

місяць, навпаки, піднімається.

навколо стає темніше.

усе в природі затихає.

вітерець повіває.

Весною посій восени збереш.

Обізвався грибом лізь у кошик.

Я знаю світ не без добрих людей.

Пахне болотом десь гукають деркачі.

гру почали без мене.

у місті були шалені затори.

мій товариш уже тренується.

тренер зробив мені зауваження.

Багряний лист в гаю кружля шумлять отави молодо.

З небом уже щось діється воно то спалахне то зблідне.

Запахло чебрецем сіються над землею жайворонкові пісні.

Метуть хурделиці від морозу лунко тріскається лід на річці.

вітерець південний подуває.

я підходжу близько.

десь звучить гроза.

завтра буде дощ.

Пахне любисток і м'ята мальви цвітуть край вікна.

Надворі у нас листопад пала горобина гілляста.

Прогудів паротяг за горою луна відгукнулась

А ми живі нам треба поспішати.

"Тут немає ні вовків, ні ведмедів, ні лисів, - Сказав тато, - але ти можеш чогось злякатися чи заблукати".

"Не по-нашому написано," - зауважив тато.

"Тяжкі часи настали, - сказав тато. - Нема куди подітися".

Мама каже - "Не треба втрачати надії".

У цей час я побачила далеко машину й стала показувати в інший бік: "Дивіться, дивіться! Хтось іде!"

"У мене, - вів своє дід. - сини, двоє, на фронтах".

"Чого нам сваритися?" - каже дівчина, аж плаче.

"Мамо, - каже старший син, - ходімо додому!"

"Оце довчився! - почав батько. - Що ж тепер?"

Чується немолодий голос хазяйки: "Та двері, двері зачиняйте".

"Якби мене ніхто не зачіпав, я б довіку нікого й пальцем не зачепила," - каже.

"Батьку, - мовила тихо, - ви так гарно співали, так гарно".

"Невиправдані людські втрати - найбільша ганьба для командира", - говорив старший лейтенант.

"А це ти, Максиме, - зрадів Карпо. - Заходь, заходь!"

"Діду, а куди лебеді полетіли?", - питаю я.

"А в тебе земля ще де є?" - "Ні, нема".

"Чому ти так дивишся? - спитала мама, - краще заплющ очі й думай про щось приємне".

"Біда мені з тобою", - зітхнула мама. - "Але що вдієш: мусиш ходити до школи, як інші діти".

"Підклади ще дров, - нагадала доня. - І чому я мушу робити те, чого не хочу, та ще й тут"?

"Нічого ти не розумієш, мамо, - сумно сказала дівчинка й крадькома зиркнула на камінчик. - Колись я тобі розповім".