Безсполучникове складне речення

На подвір’їв Сашко пригнувся під вікнами знову, прокрався до груші, почепив на сучок ножа, тихо обмів віником валянки.

Біга Катря боса лісом, біга та голосить.

Й на мить здалося Тарасові, що він крокує розливом білого цвіту.

Таїса з Михайлом кинулися наввипередки, обоє зникли між деревами.

На схід сонця квітнуть рожі будуть дні погожі.

Знову осінь над гаями жовтий лист сади встеля.

Глянь моя мила зорі повисли над Дніпром.

Дерево міцне корінням людина трудовим горінням.

Говорять думи і діброви говорять гори луг, ріка говорять птиці вечорові розмоваточиться струнка.

Знову цвітуть каштани хвиля дніпровська б’є.

Спріває Маланці колос сміється лука ранніми росами дзвоном коси кличуть

городи синім листом тучна земля диха на неї теплом.

Небо прорізали вогняні стріли ударив грім на пильних дорогах знявся вихор

закрутився клубком і помчав у жита.

Вночі несподівано знявся північний вітер небо скоро затяглося хмарами.

Грім гримить хліб буде родить.

Сонце шукаючи броду сторожко зупинилося посеред ріки на моторному човнику зі сміхом пропливали дівчата у вінках.

Мотори гули все далі голоси все глибшали десь у степу клекіт ворожих кулеметів долітав усе глухіше.

І досі сниться під горою між вербами та над водою біленька хаточка стоїть.

Будеш сіяти з сумом вродить печаль.

Пролунав постріл почалися змагання.

Тиша тріснула ніч загриміла тисячі вогнів трасуючих куль прошиваючи темряву

помчали звідусіль на перевал.

Весною ровів, земля квіточки викида, буяє травка молода, все мертве ожива.

Я люблю дивитись як гаї синіють, як пташки співають, – слухати люблю.

Зацвіли в саду гвоздики, осінь тільки починається.

Із-за лісу випливає місяць і оживають срібні вінки на Черемоші, озеречко і земля.

Часто сняться мені Карпати – в долах маки жаріють рясні.

З золота зіткане сяєво ллється – ліс в нім купається, листя сміється.

На годину спізнишся – за рік не наздоженеш.

Ще не розвіяв битви дим над згарищем села – ще кров’ю вражою сплива під

вербами Сула.

Так і живу я нині: матері мову шаную, море, глибоке море, в рідному слові я чую.

Подивилась ясно: заспівали скрипки!

Так тихо, так любо: так ніжно у полі.

Є в нашім місті вулиця: там птиці гнізда в’ють.

Мати рідна моя! Знай по бурі тяжкій перемога засяє дзвінка і лагідна.

Я не боюся сивини, глибоких зморщок не боюся дуби сріблясті восени, є зморшки навіть у Ельбруса.

Стоїш високо не будь гордим, стоїш низько не гнися.

Колись я думав що радощі – це путь у світ незнаний із моїх Покуть; тепер я знаю що радість – то дорога до яблунь, що в Стопчатові цвітуть.

Він усміхається до сонця, пестить рукою жовті кленові листочки.

Учи азбуку – прийде хліб у руку.

Як явір простягає віти до явора через ріку, так матері одної діти шлють пісню гомінку.

І радощі, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім’ї.

З-поміж клекоту звичайних гармат і мінометів виразно чувся такий знайомий Максимові зловісний гуркіт „Катюш” батарея їх стояла десь, певно, зовсім близько.

Підвелася, потягнулася, подивилася спросоння навкруги що воно робиться,

що діється?

Дихнула перший раз весна поплив у повітря блакиттю золотавий сонячний

човен.

По городах була теж немала клопотнеча мазалися, білилися та прибиралися,

готуючись уже до зими.

Тут, за хатою на осонні, росли вишні вздовж дерев’яної огорожі за ними купчилися кущі малини та смородини.

Ось і сонце вся природа радіє йому сміються поля дзвенять у повітрі бджоли

птахи розспівалися в діброві.

З нього можна було писати лицарів богів апостолів великих учених чи сіятелів

він годивсь на все.

Дзвенить у зорях небо чисте палає синім льодом шлях.