Безсполучникове складне речення

За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори.

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше.

Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана.

М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо.

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком!

Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям.

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель.

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне!

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують.

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр.

Селом знову розносились голоси: дівчата йшли ворожити.

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена.

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась.

Минув рік, минув другий — козака немає.

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину.

Сіроманець уже не котився — його котив вітер.

Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен сидів у човні, бушля — на Арсенові.

На луках туманець при самій воді стелеться — лелеки вздовж болота походжають.

Сонце гріє вітер виє з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину.

Але не встиг Кузька зробити й двох своїх крочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею стояв гайворон з опалим на землю крилом і діставав дзьобом пахуче їстиво.

... даруючи красу

... люди милуються красою

... несе тепло, радість, енергію

... і сонце дарує свої промінці

[ ] і [ ], [ ]

[ ], [ ]

[ ] і ( ) , ( )

( ) і ( ) , [ ]

В неї запаморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на місці (І. Нечуй — Левицький).

Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло (І. Нечуй-Левицький).

У степу було тихо: блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина (Григір Тютюнник).

Брязкали сталевими тарелями вагонні буфети, перегукувалися дударі-стрілочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздів…(Григір Тютюнник).