Безсполучникове складне речення

Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана.

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше.

М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо.

За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори.

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель.

Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям.

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне!

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком!

Селом знову розносились голоси: дівчата йшли ворожити.

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр.

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена.

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують.

Сіроманець уже не котився — його котив вітер.

Минув рік, минув другий — козака немає.

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину.

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась.

Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами.

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває.

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась.

А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — море закипить.

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів.

У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг.

Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання.

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік.

Коні шарпалися з рук хропли видно зачули Сіроманця.

Життя тут просте й жорстоке побут суворий стихії лютують цілорічно в людини немає помічників самі лиш супротивники вороги.

Сонце не пекло вже тільки гріло ласкаво вітрець ніде не прокидався ні один лист не ворушився.

А скрізь на обрії небо було чисте й голубе лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки.

От і горобці зацвірінчали десь високо-високо либонь за хмарами чується пісня жайворонкова.

Сій вчасно вродить рясно.

Йти йому з лісу не хочеться звик тут за літо серед зеленого шуму дерев тиші та ясного сонечка.

Сіроманець всівся біля Сашка і мав роботу з поля не вгавали перепілки в скирті не спалося мишам з озера сплескувала риба.