Батьки Буби
— Як твої справи, Бубо? Усе гаразд?
Буба подумала, чи батькові спало коли-небудь на думку, що кожну розмову він починає однаково. Ніби щойно повернувся з далекої подорожі. Запитання, чи все в неї гаразд, було загальним, і аж ніяк не заохочувало Бубу до звірянь. Що їй було відповісти? Що не все гаразд? Що батько вже тричі переносить їхню поїздку на Віслу? Що вчитель англійської по-англійськи кепкує лише з Буби, і що вона по-англійському йде з уроку? Нарешті те, що Адась, той самий, з яким Буба знайома з дитсадочка і якого любить, почав зустрічатися з Йолькою? Окрім цього короткого списку скарг, усе було якнайкраще. По-старому.
Батько більше не чекав на Бубину відповідь. Він завзято шукав щось у своєму портфелі, й за мить полегшено перевів подих. — Знайшов, — зрадів він, витягнувши якісь папери. — Тобі першій скажу. Я вестиму нову програму. Сценарій простий, зате завдання складне.
— Телевікторина чи якесь інше шоу? — Буба знала, що розмова про неї закінчилася. Тепер настав час батька, заповнений докладною розповіддю, яка перенесе його в атмосферу телестудії.
— «Повір мені» — організовуватимемо зустрічі перед камерою людей, котрі перестали вірити одне одному. Я повинен стати між ними посередником, зробити все для того, щоб у телестудії з’єдналися їхні долоні, серця й сумління… — аж сяяв батько.
— Жахливо, — коротко відгукнулася Буба, відкушуючи шматок пирога.
— Жахливо? — не зрозумів тато. — Чому ти так думаєш? Усі переконані, що нас дивитимуться тисячі людей…
— Будь-яке «ридання на екрані» просто огидне. Це гра на людських почуттях, — Буба знала, що вона справляє батькові прикрість.
Він спантеличено дивився на неї.
—Що ти, дитино? Ти навіть не уявляєш, як можна допомогти людям стати відвертішими щодо себе й інших.
— А ти хотів би бути відвертим на очах усієї Польщі? — Буба уважно глянула на тата. — На очах сусідів з нашого поверху?
— Ну… — замислився батько. — У деяких випадках… Хіба я знаю?… Але напевне бувають такі моменти…
— Тоді чому, коли ви сваритеся з мамою, то зачиняєте двері до своєї кімнати?
— Ну, це інша справа.
— Коли миритеся, то теж волієте залишитися без свідків.
— Але ми з мамою…
— Авжеж. Ви ж ніколи не сваритеся, — докінчила Буба, залишаючи батька наодинці зі сценарієм.
Мати повернулася з батьківських зборів знервована, бліда й сердита.
— Бубо! — холодно кинула вона в бік доньчиної кімнати. Напружено сіла в кухні на стільці.— Бубо, виставу закінчено, — мамин голос драматично переходив у плач. — Я вже давно підозрювала щось жахливе. Ти так швидко з того ліцею поверталася або так пізно йшла на уроки… Я відчувала, що ти щось приховуєш…
— Але ж ти ніколи не знаєш, о котрій я виходжу чи повертаюся. Тебе ніколи немає, або ти спиш…
— Я працюю ночами, — перебила її мати, — тому можу собі дозволити. Як ти могла мене не попередити, наразити на таку ганьбу, завдати такого сорому?! — 3 маминих очей ринули потоки сліз.
— Але що сталося? — Бубі вривався терпець.
— Мовчи! — закричала мати. — Тобто — розповідай! — зажадала вона. — Поясни, будь ласка, чому ти так підло нас ошукала. Ти ж не ходиш до жодного ліцею! Ти брехуха! Донька відомої письменниці з незавершеною середньою освітою! Я перевірила журнали в усіх класах. Ніде про наше прізвище навіть не чули!
Вони навіть не знають, як ти виглядаєш. Я показала їм фото! Ніхто з учителів тебе на очі не бачив!
— Хвилиночку, а в якому ліцеї ти була? — Буба зморщила носа й напружено дивилася на маму.
— Як це — у якому? У твоєму. Ось, будь ласка, — вона відкрила записника з календариком і підсунула Бубі під носа. — Ось адреса. Що, не твій? На площі Вашингтона.
— Не мій, — спокійно відповіла Буба. — У тому, що на площі, були якісь літературні зустрічі з тобою. Рік тому. Мій — двісті метрів звідси, біля бібліотеки.
Мама завмерла.
— Справді, Бубо? — запитання пролунало драматично. — Ти розумієш, що це значить? Що я знову можу повністю тобі довіряти! Ох, дитинко!
Буба опинилася в маминих обіймах, але перш ніж її притулили й обцілували, дівчині спало на думку, що в цій ситуації не все настільки смішно, як хотілося б зараз мамі.