Коли випав перший сніг, діти в нашому дворі змайстрували годівничку. Тільки-но розвиднілося, прилетіла до неї жвава синичка. Схопила у дзьоб гарбузове насіння — й пурх на тополю. Всілася, притисла насіннячко до гілки лапками й ну його дзьобати. Та так спритно це в неї вийшло, що я й схаменутися не встиг, як вона спурхнула з дерева за другим. А тут і три горобці нагодилися. Угледіла синиця непроханих гостей, заметушилася, пір'я настовбурчила. Присіла біля насіння, дзьобом сердито клацає.
Горобці, напевно, не хотіли сваритися, подзьобали біля годівнички на землі крихт та й полетіли собі далі. А синичка наїлася удосталь, надулася, ніби кулька, й нікого більше до годівнички не підпускає. Нечасто стрінеш таку жаднюгу.
Всі знають, що синички взимку літають зграйками. Так легше добути їжу, зігрітися. А ця чомусь літала сама.
Може, якраз через цю жадібність птахи й не схотіли з нею дружити?
Віктор Приходько