Аудіювання тексту з української мови (8клас)

Настя Лісовська

— Отче Іване, та у нас дівка — як маківка. Хоч малюй! Ясочка, далебі!

І кожен, хто сидів за святковим столом у холодку під грушею, повернувся до льоху. Там з-під вогкої темної погребні на тепле осоння вийшла Настя.

Буяло Зелене свято — Трійця.

Настуся помітила, що на неї всі дивляться, розгублено зупинилася, зашарілася і ще погарнішала.

А вони — батьки і гості — не зводили з неї очей.

Батько дивився зачудовано, немов бачив свою доньку вперше. Та воно, по правді, так і було, бо він — рогатинський священник Іван Лісовський — лише нещодавно, по Великодню, повернувся з далеких довгих походів проти татар і турків, де він благословляв козаків на бій з бусурменами, ретельно служив панахиди по загиблих і частенько сам брався за шаблю. Тож незчувся отець Іван, як виросла донька.

З сумним усміхом поглядав на сестричку Трохим — старший брат, чорнобривий ставний парубок. Він згадав сеї миті, що скоро розлучатиметься з Настусею, з матір’ю, з рідною хатою, бо після жнив дядько Максим забере його, Трохима, на Січ.

А Настя справді як намальована. Великі карі очі, а над ними, мов чорні блискавки,— тонкі брови. «Одна брова варта вола»,— сказав дядько Максим. Ніжний рум’янець, біле личко, важка руса коса через плече. А ще — вишита сорочка, добре намисто, барвиста плахта і чисті білі босі ноги.

Настя ступила крок і завмерла: десь з кінця вулиці почувся відчайдушний крик, несподіваний і тривожний у свято.

А з вулиці неслося кінське тупотіння, і, вже близько, прямо за тином, озвався тонкий наляканий голос:

— Татари! Татари!

Мати, вся в сльозах, потягнула дочку за руку:

— Сюди, доню… Ой, горе… Ставай на коліна… Помолимось Господові — він захистить і одведе.

По кутках церкви жінки тулили до грудей немовлят, бабусі пристрасно молилися. Так минула якась година. Відтак наче вітер прошумів по церкві: прибігли хлопчики зі своїх хат:

— Горить церква отця Петра…

— Отець Петро не виходить з неї…

— Татари на сусідній вулиці…

— Наші їх косять, січуть, а ті лізуть…

— Мамо! Матусю!..

Лежить мати, підпливає кров’ю. Щось шепоче. Чує Настя:

— Доню… хоч руками задуши… бусурмена…

А Настю несуть. Через кров… по дитячих тільцях… Повітря тремтить од несамовитого, божевільного крику матерів.

— Тату! — запручалася у вірьовках Настя.— Ріднесенький мій… Встаньте, подивіться… На кого ж покинули мене?.. Добрий мій татуню…

Мовчить отець Іван. Лежить, порубаний, посічений. Приклав вухо до землі. Наче прислухається до стогону землі.

Рудобородий не дозволяє Насті іти піщаницею. Вона — на возі. У тіні брудної халабуди.

Поривається Настя до гурту, бо соромно сидіти на возі, коли всі односельчани позбивали до крові ноги, але старий татарин силоміць притримує її, погрожує батогом.

Іноді їй здається, то все це страшний сон, що ось-ось він скінчиться…

Ні, не сон. А батька в неї вже немає. І матері теж. Зосталися там, у рідному селі, порубані, посічені. Їх поховають люди, що надійдуть із сусідніх сіл. Чи з Теребовлі, куди, бачили односельці, таки полетіли Трохим і дядько Свирид. Тому всі очікують, раз по раз озираються: чи нема погоні? Чи не чути тупоту козацьких коней? Та чим далі, тим менше надії…

— Оце так погостював,— лютував дядько Максим.— Оце висватав мавочку для своїх синів.

— Де ж наші? — гірко зітхнув згодом дядько, поглядаючи на крайнебо.— Де ж наш гетьман Ружинськнй, з яким я та й твій батько, царство йому небесне, били Мелік-Гірея під Білгородом позаторік, коли бусурменський хан ледве втік од нас? Де ж козаки? І не знають, мабуть, на Січі, що татари коять. Не можуть, недолюдки, Січі вкусити, великої України, так по околицях шастають, мов розбійники! Бач: гризнуть — і тікати! Злодюги! Ще ж і вибрали день Трійці, коли весь православний світ п’є-гуляє! Ех, вирватись би мені на волю, я б відплатив і за Івана, і за всіх.

— Що з нами буде? — шепоче Настя.— Куди нас ведуть?

— У Крим, дочко. Продаватимуть нас. А потім прикують ланцюгами біля весел на галерах. Станемо рабами довіку. А тебе, доню, купить у жони якийсь старий хан…

— Ой, ніколи! Я накладу на себе руки, але цього не буде!

— Не бери гріха на душу, Насте. Нічого не вдієш. Не вберегли ми околиці вашої. Так сталося. Головне: не забувай України. І коли станеш жоною, чи служницею, або рабинею в хана чи ще у якогось ірода, будь вони прокляті, не забувай, донько, хто ти і звідки. Пам’ятай, що в татарських темницях багато наших козаків гибнуть, з ночі до ночі конають на важкій роботі. І якщо ти, ясочко, озвешся до них рідною мовою, то буде для них превелике щастя. А ще коли ти, служниця чи рабиня, чи жона, ключі викрадеш та випустиш козаків на волю, то вже тобі буде шана довіку. Та коли й задушиш власними руками якогось бусурмена, то й тоді тебе Бог не забуде. Тільки сама не побусурменься, донько. Осиротіла ти, та не зовсім: не забувай віри своєї, мови рідної,— вдома її не помічаєш, тую мову, а на чужині вона, мов батько і мати, і вся Україна.

Глибоко замислилася Настя над цими словами, згадала материне: «Хоч руками задуши бусурмена».

(788 сл.) (За С. Плачиндою, Ю. Колісниченком)

Коли відбувалися події, описані у творі?

Ким був батько Насті Лісовської?