Аудіювання тексту " У лісі"

Прочитайте уважно текст. Дайте відповіді на запитання.

Діти йшли вузькою стежкою. Де не взялася трясогузка. Киваючи довгим хвостом, вона пробігла стежкою хутко, як миша.

Навколо росли густі кущі. Вони були круглі і здавалися схожими на величезні зелені макітри.

З одного куща випурхнув дрізд. Ігор підбіг до куща, нагнувся і розсунув гілля. Там чорніло щось кругле, схоже на горнятко.

Ніколи не доводилося хлопцям бачити гніздо чорного дрозда. Кожну билинку, кожну гілочку було по-хазяйськи обмазано глиною, і все кубло скидалося на зліплену з глини й землі чорну чашку.

Але що могло бути красивішим за п’ятеро яєчок, які лежали в гнізді! Були вони небесного, ясно-блакитного кольору, і по ньому, як зірочки, де-не-де розбігалися цятки. Василько обережно доторкнувся до гнізда пальцем і відсмикнув рук. Не змовляючись, хлопці мовчки пішли геть.

Непомітно для себе діти заходили в ліс усе далі. Василько розповідав другові страшні випадки, про які коли-небудь чув. Найбільше сподобалася Ігореві історія з бовкалом на вовчому хвості. Того вовка ще малим вовченям узяв у лігві дядько Панас і прив’язав йому бовкало до хвоста. Вовченя ж візьми та й утечи - шукай вітра в полі! Такий лютий вовцюган виріс! І все шукає людей, щоб помститися…

Тут трапилося несподіване. Діти почули сухий стукіт бовкала… Ігор мовчки вчепився другові в рукав. Дерев’яний стукіт наближався. Це навіть не стукіт – це клацання. Якась велика звірина клацала зубами…

Коли кущі напроти затріщали й заворушилися, діти, покидавши кошики, кинулися геть. Незабаром Василько зупинився.

- Стій, Ігоре, - сказав він. – Я піду та зніму з вовчого хвоста бовкало і віддам дядькові Панасу.

Хлопець підійшов до куща ліщини і виламав гілляку. Бовкало застукало зовсім близько. Василько кинувся вперед, крізь кущі.

- Ігоре! – пролунав його крик. – Іди сюди! Ось він!

У кущах, здивовано витріщившись на дітей, стояло теля. Дерев’яне бовкало теліпалося в нього на шиї. Злякавшись, теля крутнулося і, ламаючи кущі, метнулося геть.

Ломаку, з якою Василько кинувся на «вовка», Ігор узяв із собою. Він покаже її всім. Василько ж не знав, що то не звір!

Діти пішли навпростець. Щось руде промайнуло над головами. Це була білка. Певно, в дупло вскочила. А в дуплі в неї завжди повно горіхів.

Василько підійшов до дерева, охопив руками стовбур. Ігор підсадив друга. Василькові пощастило вхопитися за гілку. Він підтягнувся вгору, тоді засунув у дупло руку. Тієї ж миті його обличчя скривилося від болю й переляку.

- Тікай! – гукнув він. – Шершнюки!

Відчувши болючий укус у руку, Ігор кинувся тікати. Шершнів він одганяв кошиком. Відбігши далеко від небезпечного місця, хлопець спинився. Де ж Василько? Товариш не з’являвся.

Повертатися назад було боязко. У вухах досі стояло оте огидливе дзижчання, а перед очима не зникало видіння? Страшні, з палець завдовжки, жовто-смугасті шершні…

Ігор відчуває, що не може більше чекати. Тривога за Василька охоплює його. Стискаючи в руці держальце кошика, він хутко йде туди, де залишив товариша.

Василько лежав під деревом, увесь зіщулившись. Ігореві стало страшно. Василько поворухнувся й гукнув:

- Не підходь! Закусають!

Огидливі жовті комахи не давали йому підвестися.

Щось немов штовхнуло Ігоря. Він надів на голову кошика і з відчайдушною рішучістю побіг до Василька. Просто з розгону впав на товариша, затуливши його від шершнів. Розлючені комахи з шелестом билися об кошик.

- Дурний, закусають! Пропадеш! – глухо обізвався Василько.

- Я накрився кошиком, Василечку. Ти лежи смирно. Тобі дуже болить?

- Не ворушись, Ігоре. Вони відстануть. А ти не сердишся на мене? Я ж знав, що то не вовк…

- Ти знав?

- Еге ж. Як ми ото тікали, я озирнувся і побачив теля…

Минула ще добра година, доки відлетів останній шершень. Затихло дзижчання і шелест слюдяних крилець. Хлопчики поповзли, щоб знову не привернути уваги комах.

На стежці вони глянули один на одного: у кожного обличчя розпухло, замість очей світилися щілини.

Обнявшись, хлоп’ята пішли стежкою. Ліс ставав рідший, попереду чистою синявою блиснуло небо.