Символ кохання — півонія
Жив-був колись любитель півоній старий Хо-Чі. Які квіти він вирощував! Були у нього білі, мов лебеді, оранжеві, мов захід сонця, півонії. А також світло-рожеві й темно-малинові, з гладенькими пелюстками й закрученими, пахучі й без запаху… Милувався він ними з ранку й до вечора і з вечора до ранку. Коли зацвітали півонії, то сад його ставав прекрасним.
Та ось одного разу проходив мимо Чанг-Ей, син знатного мандарина, зі своїми приятелями — великий грубіян і гультяй. Побачивши півонії, він накинувся на них з палицею, заходився їх топтати ногами. Старий Хо-Чі благав, плачучи, залишити його квіти у спокої, але брутальний гультіпака не слухав. Тоді, втративши терпець, старий зібрав усі свої сили, боляче побив його й вигнав зі свого саду.
Та поновити знівечене було вже надто важко.
Аж раптом, де не візьмись, з’явилася юна прекрасна дівчина. Підійшла до нього й запитала: «Чому так гірко плачеш? Не плач — мої предки нагородили мене здатністю оживляти все померле, принеси лиш трохи води».
Зраділий старий кинувся був по воду, але чомусь засумнівався й озирнувся. І, о диво! Дівчина щезла, а квіти його ожили й стали ще прекрасніші: прості перетворилися на махрові, однотонні — на різнобарвні. На одному кущі виросли різноманітні сорти, барви їхні яскраво сяяли.
Чутки про таке диво швидко поширилися по всій країні, до старого плавом почав пливти народ, щоб помилуватися чудесно воскреслими квітами. Але побитий Чанг-Ей не вибачив образи й вирішив помститися. Він звів наклеп на Хо-Чі, що той чаклун. Старого схопили, кинули до в’язниці, засудили до страти й призначили її день.
Тим часом Чанг-Ей, напившись, знову вирушив зі своїми приятелями до саду старого й знову заходився топтати чудесні квіти. Але раптом знявся великий вітер. У його поривах усі півонії піднялися й перетворилися на юних прекрасних дівчат, зодягнених у такі ж осяйні сукні, як і пелюстки найкращих квітів. Одна з дівчат, звертаючись до подруг, мовила: «Ми — сестри квітів. Вороги дбайливого доглядальника півоній Хо-Чі — наші вороги. Зберімось на силі, вступаймо з ними у боротьбу!».
І ось широкі рукава їхнього вбрання заметлялися, сукні захвилювалися, й здійнявся страшенний вітер. Небо стало чорне, мов чорнило, яскравий сонячний день перетворився на глибоку ніч. Підхоплені вітром, приятелі Чанг-Ея билися об стовбури дерев, їх кололи шипи й колючки, нещадно шмагало гілля, так що вони ледь живі лишилися. А самого Чанг-Ея вітер підняв високо в небо, кинув об землю, і на цьому кінець.
Дізнавшись, що сталося, верховний суддя налякався і одразу ж скасував вирок суду про страту, випустив старого й віддав суворий наказ, аби ніхто ніколи не смів навіть торкнутися квітки в його саду.
Отже, Хо-Чі і далі мирно жив, доглядаючи квіти, благословляючи спогад про чудесну богиню, яка врятувала і його, і квіти від наглої смерті. Волосся старого із сивого стало знову чорним, зморшки розрівнялись, обличчя помолоділо. У всьому відчувався вплив чудесної благодійниці. І одного разу, коли він милувався щойно розквітлою чудесною півонією, раптом повіяв вітерець, по саду розлились пахощі й пролунали дивовижні, нечувані ним ніколи звуки божественної мелодії. Хо-Чі підняв очі і побачив свою молоду богиню, яка в супроводі непорочних білих лелек і лазурової барви фенікса опускалася до нього на рожевій хмарці.
«Хо-Чі, — сказала вона йому, — ти сягнув повної досконалості. Творець Всесвіту, маючи намір нагородити твою безмежну любов до квітів, кличе тебе в Свої сади небесні. Рушай зі мною!..»
І з хмари пролунав голос:
«Хто любить квіти і оберігає їх — примножує своє щастя й матиме блаженство. А той, хто поводиться з ними погано, знищує їх — буде нещасним і зазнає покари!»
І з того часу селище, у якому жив Хо-Чі, перетворилось на селише праведника, котрий живим піднявся на небо, а місце, де був його сад, стало садом «ста кольорів».
583 слова, за Л. Павленко