Макове князювання
Край села у хмарах бузку стояла собі хата. Коло хати квітник, за квітником сад-город, а далі розлоге широке поле. У квітнику красувалися маки, рожі, чорнобривці, у садочку стигли вишні, груші, запахуші яблука-антонівки, а в полі половіли пшениці. От вийшла з хати Мариночка та й замішувалась:
— Ти, рожо, гарна, бо повна й висока. Ти, трояндо, рясна й духмяна. Ти, лілеє, мов біла панна. А ти, маче, гарно цвітеш: шо червоний, що великий. Тільки ж ледь розквітнеш — уже й облітаєш. Мало з тебе краси.
— Дарма, — на те мак. — Я недовго цвіту, бо не тепер я князь.
— А коли ж?
— Побачиш!
От він прехороші свої лискучі пелюстки розгубив, — лишилася мала зелена маківка. Та маківочка росла, росла і виросла, а далі достигла.
— Який ти тепер, маче, — каже Мариночка. — Як у загадці: повна діжка жита цвяшком накрита!
А Маринчина бабуня маківок назрізала, нарвала троянд, жоржин, чорнобривців, пахучого васильку, все разом у пучок зав'язала та й кличе Маринку:
— Ходім, онучечко, мак святити, бо сьогодні Маковія! Посвятили, на покуті поклали, а мак і пишається:
— Тепер я нарешті князь!
А з ним жоржини, троянди, пахучий васильок — увесь квітник величається:
— Ось яка нам шана! Тепер-то кожному видно: ми, квіти, коло хати найцінніші. Квітник — головна річ для людей!
Слухали те, слухати яблуні та груші, а далі не втримались:
— Чекайте-но! Сьогодні Маковія, а за тиждень — Спаса. А на Спаса господар з господинею покладуть у кошик наші яблука рум'яні, груші соковиті, наберуть молодого меду та й теж будуть святити. Буде й садовині шана! Буде й князюваннячко! Хіба що верба не князюватиме, бо на ній, звісно, груші не ростуть.
— От таке! — зашуміла на це верба. — Та ви, груші-яблуні, лиш перші бруньки розкривали, а мак стояв несіяний. коли я князювала. Моє князювання — найперше, бо найранішої весни!
— І правда,— пригадала Мариночка. — Вербу святили на Вербну неділю. Ще й приказували: «Верба б'є, не я б'ю, за тиждень Великдень!» То хто ж серед вас найголовніший князь: чи мак, чи сад, чи верба?
Зашуміли дерева, заторохтіли маківки, кожне себе вихваляло.
А вижате поле блищало просто сонця золотавою стернею і не втручалось до розмови. Снилось собі книшем, кутею на різдвяному столі, паскою у великодньому кошику, пухким калачем на Спаса, короваєм під весільними вінками. Воно знало, що знало! Тому дрімало стиха, набирало сили, аби викохати людям княгиню-пшениченьку.
(Зірка Мензатюк, 369 слів)
