+++
Настала рання весна. Миколка стояв у садку і милувався хмарками на небі.
Глянь — Собацюра йде від степу садом додому. Але йде головою не вперед, а назад, задом іде і щось тягне зубами, тягне, аж стогне.
— Ти що? Де це ти був? Що це ти цупиш? Собака відразу ж покинув свій тягар, бахнув об землю хвостом і сів перед Миколкою, як святий.
Миколка підійшов ближче і побачив грубезний сувій чорного сукна. Сукно начіпляло на себе реп'яхів та болота і видавалося якимсь могутнім звіром без голови.
— Де ти його взяв? Отам у яру із машини поцупив? Та там же ж міни, собача твоя душа! А якби підірвався? Ох, дам же я тобі лупки цими граблями, щоб знав!
Собака похилив голову і, втомлено хекаючи, тільки те й робив, що мовчав...
Миколка помітив: останнім часом Собака почав зникати, Почав десь зникати від хати і любив щось приносити. Де він ходив, Миколка не знав. Ночами він десь блукав, приходив уранці сумний, з жовтими очима, і пахло від нього лисицями, мишами і ще чимось, як ото, буває, пахне милом.
Собака важко лягав під сараєм і спав, лишаючи вуха, щоб не спали. Весь час йому снився, очевидно, Миколка. Бо так: літаки у небі — спить. Танки по дорозі — спить. Відро впаде у криницю — спить.
Виходить на поріг Миколка — відразу ж Собаку наче хтось підкидає — встає, дивиться: що робити? Миколка снився йому завжди, бо він, де б це не було, як тільки забачить Миколку, то мало не плаче. Але ввечері знову зникає на всю ніч, щоб вранці пахнути лисицями, тінями і ще чимось, як ото, буває, пахне батьком, коли він на війні і коли його довго нема, так нема, що аж сумно.
Миколчин Собака любив приносити.
Ні, не те щоб тягнути до хати що попало. Він знав ціну речам і приносив з полів, на яких німці, утікаючи, покидали награбоване майно, те, що треба.
Настінний годинник якось приніс із білими стрілками і гирею. Приніс він і френч зелений німецький з ґудзиками, орденом і голкою з ниткою в кишені. Витий валянок учора приніс на праву ногу Миколці. На ліву, наче знав, у Миколки був такий валянок — узувся. А сьогодні на тобі — сувій чорного сукна прихекав із поля і сам у реп'яхах та болоті, як чорт.
Раптом Собака підняв голову, потягнув повітря, тихо заскімлив, завищав і з усіх своїх чотирьох ніг кинувся садом до хати, від хати через подвір'я на поле.
Там, ще далеко від хати, йшов якийсь чоловік... То йшов Миколчин тато...
І хоча Собака ніколи й не бачив Миколчиного тата, але раптом він оголосив і мамі, і Миколці, і всім у селі, що йде господар з війни, та ще й білого коника веде за собою, щоб орати. Собака вискочив назустріч Миколчиному татові, Миколка за Собакою, коник злякався, а Собака був уже на татових медалях. І голосно плакав татові в поранене обличчя.
І коли тато взяв на руки Миколчиного братика і сестричку, пригорнув до себе Миколку, і коли мати притулилась до татової спини, Собака ліг долі і почав розглядати свої зальопані, в реп'яхах лапи... (За М. Вінграновським)