Текст для аудіювання "Шхуна-бриг «Пілігрим»"
( підручник О. Ніколенко с. 47-48)
2 лютого 1873 року шхуна-бриг «Пілігрим» була споряджена до
Сан-Франциско для полювання на китів у південних морях (…..)_
Це судно водотоннажністю в чотириста тонн належало заможному каліфорнійському судновлас нику Джемсу Велдону; керував судном протягом багатьох років капітан Ґуль.
«Пілігрим» вважали одним із най кращих кораблів флотилії Велдона .Корабель мав чудовий хід. Бездоганне осна-
щення давало йому можливість разом із невеличкою командою
доходити до самого кордону суцільної криги Південної півкулі -
(...) На «Пілігримі» під керуванням капітана Ґуля, чудового
моряка і одного з найкращих гарпунників південної флотилії,
було п’ятеро досвідчених матросів і один новачок.
(...)
Постійна команда «Пілігрима» була не вельми вдоволена:
шхуна-бриг не дібрала щонайменше двісті бочок ворвані. Ніколи
ще результати промислу не були такими мізерними.
Найбільше був незадоволений капітан Ґуль. Самолюбність сла-
ветного китобоя глибоко вразила невдача: уперше він повертався
з такою скупою здобиччю, тому проклинав ледарів і гультіпак,
які зірвали промисел. Даремно намагався він набрати в Оклен-
ді новий екіпаж: моряки були вже зайняті на інших китобійних
суднах. Довелося відмовитися від сподівання вщерть наванта-
жити «Пілігрим». Капітан Ґуль збирався вже піти з Окленда,
коли до нього звернулися з проханням узяти на борт пасажирів.
Відмовити він не міг. Місіс Велдон, дружина власника «Пілігрима», її п’ятирічний син Джек та їхній родич, якого всі називали «кузен Бенедикт», саме перебували в Окленді. Вони приїхали туди із Джемсом Велдоном, який зрідка відвідував Нову Зеландію у торгових справах, і мали намір разом із ним повернутися до Сан-Франциско. Проте у переддень від’їзду маленький Джек серйозно занедужав. Джемс Велдон змушений був їхати до Америки в термінових справах, і він поїхав, залишивши дружину, хвору дитину та кузена Бенедикта в Окленді. Минуло три місяці, три важкі місяці розлуки.
Саме в цей час «Пілігрим» прийшов до Оклендського порту. (...)
Місіс Велдон, досвідчена мандрівниця, яка не раз супроводжу-
вала чоловіка у його далеких подорожах, була хороброю жінкою
і не боялася моря; їй було близько тридцяти років, і вона вирізня-
лася неабияким здоров’ям. Вона знала, що капітан Ґуль — чудо-
вий моряк, якому Джемс Велдон цілком довіряв, а «Пілігрим» —
надійний корабель і на гарному рахунку серед американських
китобійних суден. І якщо вже випала нагода, гріх нею не скорис-
татися. І місіс Велдон зважилася здійснити плавання на борту
судна невеликого тоннажу.
Ясна річ, кузен Бенедикт мав супроводжувати її. Кузену було
років п’ятдесят. Незважаючи на солідний вік, його не можна
було випускати самого з дому. Швидше сухоребрий, аніж худий,
і не те щоб високий, але якийсь довготелесий, з велетенською
скуйовдженою головою, із золотими окулярами на носі — таким
був кузен Бенедикт. На перший погляд у цьому довгов’язому
чолов’язі можна було розпізнати одного з тих вельмишановних
учених, сумирних і щиросердих, яким на роду написано завжди
залишатися дорослими дітьми, жити на світі років до ста і по-
мерти з душею немовляти. «Кузеном Бенедиктом» звали його не
лише члени родини, але й сторонні — такі простодушні добряки
сприймаються як спільні родичі.
Кузен Бенедикт ніколи не знав, куди йому подіти свої довгі
руки й ноги; важко було знайти людину більш безпомічну і не-
самостійну. (...) Але в нього було щире серце. Він залюбки допо-
магав би людям, якби вмів це робити. (...)
Варто, одначе, уточнити, що кузена Бенедикта ніхто б не на-
важився назвати неробою. Навпаки, це був невтомний трудівник