АНДРІЙКО І ВОВК
Вовк уже не котився — його котив вітер. Його закотило в лісосмугу, він обійняв лапами якусь деревину, навіть учепився за неї зубами, але вітер відірвав вовка і від неї. Його котило на вогні невеликого висілка, і він нічого не міг удіяти: тільки-но ставав на свої вкрай знесилені лапи, як вітер здував його і робив своє...
Знайшли вовка льотчики. Вранці капітан Петро Лях біг на фіззарядкудку і за щось зачепився. Впав, витрусив сніг з-під майки,
придивився — собака.
Хлопці, а чий собака? — гукнув Петро своїм товаришам.
Де?
А ось, замерз.
Льотчики чобітьми повідкидали з вовка сніг.
— Цуценятко — слава Богу! — сказав Петро.-— Щось змахує на вовка. Андрійку!
Прибіг Андрійко Лях, став на коліна, придивився і прошепотів:
— Вовк... Тату, це вовк! Не канадський, не кордільєрський, а наш степовий вовк!
— Замерз, бідолаха... Чи, може, вбили? Але хто? — звернувся Петро до товаришів.— Добре, побігли на зарядку, потім розберемось!
Льотчики побігли на спортивний майданчик. Андрійко схилився над Сіроманцем, відгорнув йому сніг від пащі — під пащею сніг трохи відтав. Андрійко підняв вовчу голову і закричав:
— Тату! Вовк живий!
Доки біг тато з товаришами, Андрійко потягнув вовка до гаражів.
Тату, розпалюй плитку в гаражі, я його тягну. Він дихає...
Не тягни! Покинь, бо може вкусить,— крикнула з порога Андрійкова мати.
Не вкусить! Він непритомний! І, видно, голодний, глянь, які ребра, тому й прийшов до нас при такому вітрі та при зимі. Андрійко заволік Сіроманця в гараж, підстелив під нього стару куфайку.
Петро Лях нагримав на сина:
Не підходь до нього! Якщо вовк, то нехай буде вовк. А ти не підходь! Хай полежить до вечора, може, одійд
...Минули дні, і не раз можна було бачити Сіроманця в ярах за висілком: він сидів і терпляче чекав, доки Андрійко Лях накатається на лижах з однокласниками. Хлопчики гасали навколо вовка, перекидались, падали, виходило часом не без бійки і сліз: тоді Сіроманець подавав голос, і вся ватага рушала за ним снігами у виселок додому.
Льотчики видовбали ломами у мерзлій землі Сіроманцеві яму під лісосмугою, вкрили її соняшничинням, і він став там жити, аби не нюхати бензину в гаражі. Їсти йому приносили, та він тепер і сам добував дещо в полях, щоб не засиджуватись.
Невдовзі трапилася пригода. Після обіду Андрійко взяв лижі і пішов у степ. Стемніло, але хлопця все не було. Мати оббігала всі будинки — нема. А тут почалася заметіль.
Петро Лях, як птах проти бурі, заточуючись і провалюючий в темно-білі снігові вирви, подався до лісосмуги, до вовчого пристановиська.
Вітер розніс соняшничиння, яма завалена снігом, вовка не були.
В цей час вовк тяг Андрійка за комір. Вітер підганяв їх на снігових белебнях, але як тільки вони скочувалися в яр — отут сіроманцеві доводилося похекати та попріти. Тоді вовк закидав Андрійка собі на спину, розсував грудьми свіжий сніг, лапи ставали на твердіше, і вони посувалися до висілка. Андрійко обнімав вовки руками й ногами, щоб не зсуватися, щоб вовкові було легше.
Льотчики з ракетницями й ліхтарями вийшли за лісосмугу, але що побачиш у цьому сніговому ревінні?
Вовк поклав Андрійка на сніг і почав рити у снігу яму. Вирив яму, зсунув туди Андрійка і сам ліг біля нього. Почувши постріли ракетниці, він вискочив з ями й завив. Так він не вив ще ніколи. Він усе своє життя завивав з голоду або з горя. Тепер в його завиванні була надія й радість.
Андрійків тато й льотчики поскидали з себе кожухи, щоб легше було бігти, й кинулись на вовчий голос. Коли вони підбігли, знесилений вовк лежав на снігу. На його спині лежав Андрійко. (600 слів)