Вікторія Халамендик: «Цілісність закладається в дитинстві, але її важливо не розгубити»

Наскрізна тема IV Форуму «Освіта ДивоСвіту», який відбудеться 4 жовтня 2026 року в Києві, у Pochayna Event Hall.— «Мистецтво бути». Одна з його спікерок, докторка філософських наук, педагогиня та біографічна консультантка Вікторія Халамендик понад 20 років досліджує антропософію і феномен цілісної особистості. Ми поговорили з нею про те, як дитинство формує внутрішню опору, чим свобода відрізняється від свавілля і що допомагає зберегти себе під час війни.

1.
«Мистецтво бути» — тема, яка об'єднує учасників форуму. Ви роками досліджуєте феномен цілісної особистості: що насправді означає «бути цілісним» у сучасному світі та чому зберігати цю цілісність сьогодні найважче?

Я вважаю, що цілісність людини формується ще в дитинстві. Особливо важливим є перше семиліття — саме тому я включила його у свій виступ. Для мене це фундамент подальшого розвитку людини.

Я понад 38 років працюю в педагогіці. На початку професійного шляху ти читаєш книжки, знайомишся з дослідженнями та досвідом інших людей і можеш погоджуватися з ними або ставити їх під сумнів. Сьогодні я вже можу спиратися й на власні багаторічні спостереження. Мої учні виросли, змінювалися мої колеги, моє оточення, і тепер я бачу результати не лише з погляду теорії, а й на практиці.

Більше 20 років я вивчаю антропософію. Моє зацікавлення нею почалося ще до народження власної дитини — з питання про те, що взагалі являє собою людина. Адже людина — це не лише фізичне тіло, вона має також душевну складову. Коли я працювала в технічному університеті й викладала студентам філософію, психологію та педагогіку, іноді запитувала їх: «Як ви думаєте, де живе наша душа?». Хтось показував на серце, а хтось казав, що душа живе в голові, а хтось жартував, що вона «йде в п'яти», коли ми лякаємося. У кожного було своє бачення, але для мене важливо інше: душевне наповнення є в кожної людини.

З погляду антропософії, до душевної складової належать наше мислення, почуття і воля.

І, безумовно, є духовна складова. Для мене дух — це та індивідуальність та унікальність, яка відрізняє нас одне від одного. Особливо добре це можна побачити в біографічній роботі. Кожен із нас проходить власний шлях, має свої зустрічі та події, які іноді кардинально змінюють життя. І така робота, на мій погляд, дає можливість простежити, як те, що було закладено в першому семилітті, проявляється в дорослому віці. Якщо ми дали дитині необхідну опору, допомогли зміцнити її волю, їй буде легше рухатися далі по життю.

Але цілісність важливо не лише сформувати, а й не втратити. Особливо зараз, коли ми живемо в обставинах, на які далеко не завжди можемо впливати. Є суб'єктивне — те, що залежить від мене, і об'єктивне — те, що від мене не залежить. Наприклад, повітряна тривога. Я не можу змінити цю реальність, але можу обирати, як на неї реагувати. Можу повністю зануритися в переживання, а можу спробувати сконцентруватися на тому, що залежить від мене: почитати книжку, підготувати заняття з дітьми чи консультацію.

Я свідомо вирішила залишатися в Києві й приймаю ті обставини, у яких живу. Але водночас постійно ставлю собі запитання: що я можу зробити в цій ситуації? Я можу ще більше себе виснажувати, а можу спробувати зібратися. І ця внутрішня зібраність важлива не лише для мене. Її відчувають мої рідні, близькі, друзі та колеги. Коли людина зберігає внутрішню опору, може концентруватися на своїх ідеях і планах, це допомагає їй залишатися цілісною. Для мене сьогодні це особливо важливо — не розгубити себе, зберегти внутрішню зібраність і цілісність.

2.
Ви відстоюєте ідею, що школа має виховувати вільну особистість, а не «слухняного виконавця». Як на практиці збалансувати свободу та дисципліну, щоб повага до меж дитини не перетворювалася на відсутність орієнтирів?

Для цього я і вивчаю антропософію. Перше семиліття — це період, коли батьки супроводжують дитину практично в усьому. Вона народжується повністю залежною від дорослих, але вже протягом першого року проходить величезний шлях: вчиться тримати голову, реагувати на звуки, перевертатися, повзати, спинатися на ноги, поступово самостійно їсти, пізнавати навколишній світ через органи чуття.

Приблизно в три роки настає відомий період «я сам» або «я сама», коли дитина починає активно говорити «ні» й відстоювати власну самостійність. Якщо дорослий розуміє, що це природний етап розвитку, він може спокійніше реагувати на такі прояви, підтримувати дитину й допомагати їй прожити цей період.

З погляду антропософії, у першому семилітті особливе значення мають фізичний розвиток і формування чотирьох базових чуттів: дотику, рівноваги, руху та життя.

Чуття життя — це, зокрема, здатність відчувати сигнали власного тіла: голод, спрагу, холод, тепло, втому чи дискомфорт. Дитина поступово вчиться розпізнавати ці сигнали, а завдання дорослого — допомогти їй навчитися чути своє тіло. В цьому віці не варто перевантажувати дитину інтелектуально, адже основні сили мають бути спрямовані передусім на її фізичний розвиток.

У другому семилітті акцент зміщується на розвиток чуттєвої та, за антропософською термінологією, ритмічної сфери.

Зазначу, що ритм важливий для дитини від самого народження. Це ритми сну, харчування, прогулянок, гри. Звичка до певного ритму, на мою думку, допомагає людині й у дорослому житті організовувати себе та розподіляти сили.

Друге семиліття пов'язане з активним пізнанням світу через мистецтво, красу, спостереження та розвиток чуттів — зору, нюху, смаку, чуття тепла. Причому тепло тут можна розглядати не лише фізично, а й у соціальному сенсі. Ми ж говоримо: «тепла зустріч», «теплі обійми». Після пандемії, коли значна частина спілкування перейшла в онлайн, ми особливо гостро відчули цінність живої присутності та безпосереднього контакту. Я й сама зараз думаю про це, адже маю учнів, з якими працюю дистанційно. І постійно шукаю можливості переводити це спілкування в живу площину. Дітям потрібні підтримка, увага, любов і це відчуття соціального тепла.

Важливо й те, як змінюється роль дорослого на різних етапах розвитку дитини. У першому семилітті дитина передусім наслідує. Вона копіює те, що бачить навколо. Тому, коли батьки кажуть, що дитина не хоче читати, у мене виникає зустрічне запитання: а чи бачить вона дорослих із книжкою? Якщо вдома є бібліотека і дитина постійно бачить маму чи тата за читанням, вона теж бере книжку, сідає поруч і спочатку хоча б імітує читання.

Так само, якщо дорослі постійно користуються телефоном, цілком природно, що дитина теж прагнутиме його отримати. У другому семилітті, відповідно до антропософського підходу, дитина орієнтується на авторитет дорослого. А третє семиліття — це поступовий перехід до партнерських стосунків.

Моєму синові вже 19 років, і для мене це дуже показовий досвід. Іноді він телефонує просто тому, що хоче, аби його вислухали. Іноді йому потрібна порада. Але я намагаюся давати її лише тоді, коли він сам запитує: «А як ти думаєш? Як би ти зробила?». Якщо такого запитання немає, я не втручаюся зі своїми пропозиціями. У мене свій досвід, вік і життєвий шлях, а в нього — свій. І дуже важливо це поважати. Коли він звертається по допомогу, я поруч і підтримую його. Саме тому, на мою думку, важливо розуміти етапи дорослішання: що відбувається з дитиною в певному віці, які кризи вона проходить і якої підтримки потребує.

Для мене антропософія дає глибоке розуміння цих процесів.

У 2017 році в Українському державному університеті імені Михайла Драгоманова було запроваджено спеціалізацію «вальдорфська педагогіка», яка базується на антропософському підході. Адже антропософія стала основою для низки напрямів — зокрема, вальдорфської педагогіки, евритмії, ботмерівської гімнастики, біодинамічного сільського господарства та антропософської медицини. Мені хотілося, щоб майбутні вальдорфські педагоги знайомилися не лише з методиками викладання, а й з антропософським поглядом на періоди життя людини, біографічним методом та філософією свободи. Зокрема, замислювалися над тим, чим свобода відрізняється від свавілля.

І тут ми знову повертаємося до дитинства. Якщо ми правильно супроводжуємо дитину, то поступово допомагаємо їй сформувати власне відчуття свободи, яке водночас передбачає розуміння особистих кордонів — своїх та іншої людини. В антропософському підході це, зокрема, пов'язують із розвитком чуття дотику в ранньому дитинстві. Через тілесний контакт, обійми, відчуття власного тіла дитина поступово пізнає свої фізичні межі. А згодом поняття кордонів переходить і в соціальну площину: де закінчується моє і починається простір іншої людини. Для мене це безпосередньо пов'язано з розумінням свободи. Рудольф Штайнер багато розмірковував про свободу, мотиви людських вчинків і моральну відповідальність. Йдеться про здатність діяти не лише тому, що так наказує певний авторитет чи зовнішнє правило, а виходячи з внутрішньо усвідомленого мотиву.

Тому для мене фізичний, душевний і духовний розвиток людини не існують окремо один від одного. Те, як дитина пізнає власне тіло, відчуває свої кордони, будує стосунки з дорослими та навколишнім світом, згодом може впливати на те, як вона розумітиме свободу, відповідальність і власні вчинки вже в дорослому житті.

3.
Під час війни, втрат та постійної невизначеності — завдяки яким внутрішнім опорам людина може зберегти цілісність, коли зовнішній світ розпадається?

Це повертає нас до того, про що ми говорили на початку. У складній ситуації я намагаюся знайти опору в собі, зібратися і зрозуміти, що саме зараз залежить від мене. В антропософському підході це пов'язують, зокрема, з формуванням чуття власного «Я», яке особливо активно розвивається у третьому семилітті.

Якщо людині складно знайти внутрішню опору в собі, можна почати із зовнішнього — шукати людей, середовище, спільноту, простір, у якому почуваєшся стійкіше й безпечніше. Останнім часом я багато думаю і про роль краси.

Приблизно півтора року тому у своїй практиці біографічного консультування я почала звертати увагу не лише на життєву історію людини, а й на її зовнішній вигляд — одяг, аксесуари, взуття.

Мені цікаво досліджувати разом із людиною, що її зовнішність означає насамперед для неї самої. Що вона бачить, коли дивиться на себе в дзеркало? Що хоче сказати своїм образом? Як сама себе в ньому відчуває? Для мене тут виник цікавий зв'язок між красою і відчуттям безпеки. Коли я подобаюся собі, коли мені комфортно у власному образі, я почуваюся впевненіше й спокійніше. Так само працює і простір навколо нас. Гарні речі, книжки, мистецтво, люди, з якими нам добре, — усе це може ставати певною зовнішньою опорою.

Іноді шлях до внутрішньої рівноваги справді може починатися із зовнішнього середовища, яке ми для себе створюємо.

Можливо, саме тому сьогодні ми так гостро відчуваємо потребу в спільнотах. Коли я перебуваю в своїй професійній спільноті, зустрічаю науковців, колег, однодумців і бачу людей, з якими маю спільні цінності та теми для розмови, виникає відчуття: я серед своїх. І це відчуття приналежності також може бути дуже важливою підтримкою.

Внутрішню опору ми поступово формуємо самі, але зовнішнє середовище — краса, люди, спільнота — може допомагати нам її знаходити й зміцнювати.

4.
Чому варто прийти на форум «Освіта ДивоСвіту»?

Для мене важливо прийти, почути, побачити, поміркувати й пропустити почуте через себе. Запитати: мені це відгукується чи ні? Я завжди намагаюся аналізувати різні погляди й брати для себе те, що справді знаходить відгук і що я можу застосувати у своїй практиці.

Наприклад, нещодавно я повернулася зі Швеції, де була на двох семінарах — евритмічному та семінарі для дошкільних педагогів. І для мене це був дуже цінний досвід. На одному із семінарів ми якраз говорили про чотири базові чуття першого семиліття — тему, над якою я багато років працюю і про яку зараз готую свій виступ. Здавалося б, я давно в цій темі, але раптом отримую можливість подивитися на знайомі речі з іншого боку, по-іншому їх прожити й відчути. Такі зустрічі вкотре показують мені, наскільки важливо продовжувати вчитися.

Звичайно, за короткий виступ неможливо детально розповісти про всі 12 чуттів. Для цього потрібні окремі великі курси й триваліша робота з педагогами та батьками, які справді хочуть глибше розібратися в темі й шукати нові підходи до взаємодії з дітьми.

Але частину цього досвіду я хочу передати під час майстер-класу. Ми будемо працювати в колі, рухатися, знайомитися через вправи, які потім можна використовувати в роботі з дітьми. Зокрема, працюватимемо з м'ячиками, вчитимемося давати і брати, спостерігати за власними відчуттями: чи є різниця між тим, коли я щось отримую, і тим, коли віддаю? Що я при цьому відчуваю? Для мене важливо, щоб після майстер-класу людина пішла не лише з новою інформацією, а й із конкретними інструментами, які може використовувати у своїй роботі чи повсякденному житті.

Захід відбудеться 4 жовтня 2026 року в Києві за адресою: Pochayna Event Hall (проспект Степана Бандери, 23, 3-й поверх ТЦ Gorodok Gallery).

Детальна інформація, програма та квитки доступні на офіційному сайті форуму. Військовослужбовці та учасники бойових дій зможуть завітати на подію зі знижкою у 50 відсотків за наявності підтверджувального документа.