Вдень — викладання, вночі — допомога УПА. Як працювали вчителі у повоєнній Галичині?

Після того, як у другій половині 1944 року більшовики вибили німців із території Західної України, одразу постало питання відновлення навчання молоді. Стояла розруха, школи були зруйновані, вчителі — вбиті або репресовані. У таких умовах радянська влада вирішила готувати до вчителювання 16—17-річних підлітків, яких направляли вчителювати після кількамісячних курсів. Галина Пагутяк для Zahid.net випустила матеріал про те, як вчорашні діти долали десятки кілометрів, щоб навчати інших дітей, та жили в селах, де велася запекла боротьба між сталінським режимом й УПА.

Був кадровий голод. Щойно закінчилася війна. Тут, в Україні, — а до взяття Берліна було ще кілька місяців. Вчителів не вистачало: тисячі були вбиті або репресовані. Хто мав змогу — виїхав. Тоді партія вирішила готувати кадри з місцевих, розбавляючи їх вчителями зі Сходу, що не знали жодної системи освіти, окрім радянської. Правда, на початку їх було дуже мало, особливо в гірських районах. Після кількамісячних педагогічних курсів юні галичани, яким було по 16—17 років, пішли працювати. Без жодного досвіду, ясна річ. У школи, переповнені дітьми, травмованими війною і репресіями.

Григорію Прокоповичу, сину Григорія зі села Уріж, було 17 років, коли він пішов працювати вчителем. Хоча мріяв стати священником. Після закінчення педагогічних курсів його і ще двох хлопців із Нагуєвичів — Добрянського і Грома — скерували до Турки. Від Урожа туди, якщо йти коротким шляхом через гори, — близько 100 км. Батьки відпустили підлітків самих і навіть не підвезли їх, а на дворі був 1945 рік. За два дні хлопці дійшли то Турки. А там — дощі і нікого з начальства немає. Тож хлопці повернулися назад. Заночували в селі Вовче в однієї жінки, яка навіть не дала їм поїсти, бо не мала чим пригостити.

Може, і добре, що так вийшло, бо наступне місце призначення було вже ближче до дому. Тато навіть відвіз Григорія туди на фірі і знайшов йому помешкання в одного доброго чоловіка, який допомагав УПА.

Смільна — це село в горах, затиснуте в ущелині, уздовж давнього військового шляху до Угорщини. І, по суті, на той час там було двовладдя: вдень — радянська влада, а вночі — повстанська. У школі був тільки один вчитель — Дмитрів, на рік старший за Прокоповича. Він швидко розтлумачив юнакові, що наразі повстанська влада тут сильніша і з нею треба контактувати. Утім, Григорія вже тримали під арештом за розповсюдження антирадянських листівок.

В Урожі та Нагуєвичах було повно сексотів і тих, кого Григорій називав «комуністами». Зі Смільною все було гаразд. Повстанці часто приходили на квартиру і детально розпитували, що і як він навчає у школі. У школі було повно дітей і переростків, декотрі були старші за вчителя. Тут можна було починати урок з молитви, розповідати історію України і не згадувати Лєніна і Сталіна. Вночі у сільраді збиралися разом селяни й упівці, обговорювали співпрацю, тобто матеріальну підтримку. А також розповідали про те, як протистояти сталінському режиму. Розплачувались упівці бофонами (бойовий фонд) і до обов’язків вчителів входило роздавати ті бофони. Звісно, перш ніж щось доручати Григорію, його перевірили. Невдовзі Дмитрів зник — його забрали із собою лісові хлопці. Григорій так і не зрозумів: забрали воювати чи вбили.

Які то були вояки... Мороз по шкірі йшов: отак два пістолети, ґранати, автомати, шапки підв'язані. Зима, а в них рукави підкочені. Кожний автомат мав напоготові. Вони не на плечах носили, а все в руках. І стійка там кругом... То вони мені все так, як своїй людині: «Буде Україна?» — «Буде», — згадував Григорій.

У Смільній бійці УПА чулися безпечно. Вони обрізали телефонні кабелі, всюди стояли пости і застави, і здавалося, що так буде завжди…

Прокоповичу на допомогу до школи прислали ще двох вчителів. У 19 років він став директором. Але недовго, бо на місце вчителів прибула ціла вчительська родина зі Сходу. Так він опинився в сусідньому селі Бистриця.

Вчителів тоді постійно перекидали з місця на місце, тримаючи їх у напрузі. Повстанці не чіпали вчителів, якщо ті не доносили на них. Розуміли, що дітей потрібно навчати читати й писати, а за можливості — виховувати в націоналістичному дусі.

У селі Бистриця директором була дочка священника зі Сторони. І склався дуже дружній колектив, у якому не було місця колаборантам і зрадникам.

Та з часом школи почали заповнювати приїжджі вчителі — здебільшого молоді жінки або навіть цілі вчительські родини. Вони не комунізували села, радше навпаки — самі асимілювалися тут і створили цілі вчительські династії. Тепер учителюють їхні онуки. Щоправда, вчителі російської мови тримались окремо і намагалися вижити, мріючи перебратись до міста, куди вночі не приходили повстанці й не стукали у вікна.

У багатьох старих школах на стрихах ще збереглися класні журнали, у яких є безцінні відомості про тих, хто навчався в 40-50-х роках минулого століття. Часом писали «вибув (вибула) з батьками», що означало тільки одне — родину вивезли до Сибіру. Репресували і вчителів. 19-річну вчительку із села Залокоть Марію Попадин заарештували за листа, якого вона написала в 14 років своєму двоюрідному братові в Сибір. Дали їй 10 років. Її здав у руки НКВД наречений — син директора школи в Підбужі, який згодом вигідно одружився з «москалькою».

Кадрів тепер вистачало, і контроль за вчителями здійснювали агенти НКВД, які були в кожній школі, у кожній установі. Набирали цих агентів з місцевих вчителів, і вони стежили вже як агенти КДБ аж до кінця 1980-х. Один з них був сусідом Прокоповича і зі своєї хати йому було дуже зручно стежити за Григорієм, що повернувся із заслання.

Григорій вирішив здобути повноцінну освіту, коли зрозумів, що більше не зможе розмовляти з дітьми про Україну і молитися разом з ними. Так виникла ідея організувати в рідному селі підпільну школу «Організація ім. Степана Бандери», яка не просто підтримувала повстанський рух, а поширювала націоналістичні ідеї. Керував організацією урізький вчитель Стасик, родом зі Станіславщини. Григорій тоді заочно навчався на історичному факультеті Львівського університету і вчителював у селі Бистриця. Він став секретарем організації і взяв собі псевдо «Ігор».

9 грудня 1949 року Григорія Прокоповича заарештували. Він отримав 25 років ув’язнення. Більше йому не довелося вчити дітей. Після звільнення працював на чорних роботах, а вже за часів незалежності став регентом церковного хору в Урожі. Помер у 2008 році. Два роки тому земляки облаштували його могилу і встановили меморіальну таблицю на Народному домі.

У 2000 році до Урожа приїхав знаний дисидент і правозахисник Володимир Овсієнко, щоб записати інтерв’ю з Григорієм Прокоповичем. Саме воно стало основою допису Галини Пагутяк, адже в рідному селі Григорій нікому про це не розповідав. Сам виховував сина, але попросив його вийти з кімнати, коли записували те інтерв’ю. Хоч тоді вже, здавалося б, можна було не боятися. Бо не кожна людина здатна впоратися з екзистенційним страхом, знаючи, що поруч живуть нащадки тих, хто знищив її молодість.