Всеосвіта

Головне меню порталу

Головне меню порталу

27 січня 2020 о 13:24
0 0

«Та, що творить серцем»: інтерв'ю з художницею Вікторією Ковальчук

Міфічний реалізм, від якого захоплює подих: Вікторія Ковальчук про найбарвистіший український Буквар, «Відкритий щоденник» і мистецьку освіту.

2000 рік – багатий на знакові події як у світі, так і в Україні. На тлі глобальних змін, коли людство перейшло у нове тисячоліття, в учнівських портфелях з’являється він – український Буквар з ілюстраціями художниці Вікторії Ковальчук. Кожна сторінка, наче подорож крізь час. Поринаючи у світ художниці, можна побачити життя і побут селян, помилуватися тваринним світом, дізнатися про українські традиції і звичаї. Кожну ілюстрацію можна розглядати годинами і намагатися осягнути, який символізм у ній прихований. 

Життя і творчість відомої української художниці, ілюстраторки та літераторки Вікторії Ковальчук схоже на книжку із різноманітними сюжетами, в якій головній героїні необхідно подолати багато життєвих випробувань. 

Та щоб у житті не трапилось, Вікторія продовжує творити і з радістю показує плоди своєї праці оточуючим. Звідки художниця черпає стільки натхення, як створює свої ілюстрації, що думає про мистецьку освіту та інші філософські роздуми про буття – про це вона розповіла в інтерв’ю «Всеосвіті».

Ви оформлювали чи не найвідоміше видання Букваря. За якими принципами, на вашу думку, мали би створюватися малюнки для підручників початкової школи?

Буквар – не звичний підручник, це перша учбова книга у житті дитини! І тому всі ідеї щодо оформлення Букваря приходили легко і без зусиль. Моє тверде переконання у тому, що всі підручники для початкової школи і для вишів повинні вміщувати вдумливі, змістовні, інформативні ілюстрації. Та й взагалі архітектоніка підручника – це цікавуща пригода у світі знань, це своєрідні мандри серед формул, теорем, правил, констант. Для маленьких дітей просто характер малюнків інший.

Чи не збираєтеся знов оформлювати підручники, букварі, посібники для школи, зокрема, в рамках НУШ? Чи звертаються до вас видавництва освітньої (нехудожньої) літератури?

Хочу зачитати вам уривок з моїх дописів «Відкритий щоденник»:

«Передивилась «Буквар». Я 2 роки працювала над ним і все одно не встигла довести роботу до кінця. Але ідея матеріалізована, і багато образів вже живуть своїм самостійним життям. Мені бажалося, щоб «Буквар» став сімейною книгою, і не тільки на ті півроку, коли дитина вчиться читати. Тому у цій книзі так багато малюнків, насичених інформацією і асоціаціями.

Ілюстрація до Букваря «Собака-вечір»

«С чего начинается Родина? С рисунка в твоём Букваре …», так, дійсно! Це ж перша серйозна книга дитини, її перший підручник. Але «Буквар» може взяти в руки і несвідоме дитинча, щоб порадіти зі свята кольорів, і батько, і мати, щоб відволіктися від сірої буденності і за малюнками розказати малечі свою казку, ніким ще не написану.

Ці записи були зроблені у той час, коли вийшли перші випуски Букваря. З часом чиновники Міністерства освіти безжально пошматували його: вилучили більшість сторінкових ілюстрацій, стандартизували формат. 

Ілюстрація до Букваря «Кіт-ніч»

Ви відчули мій біль. Тому я навряд чи погоджуся робити будь-який підручник. А також я ілюструвала університетський підручник «Атлас зоряного неба» І. Климишина, який отримав нагороди на республіканському та міжнародному конкурсах «Мистецтво книги».

Які саме жанри народного мистецтва вплинули на вас, ставали джерелом натхнення? А хто з митців?

Я людина міської культури, але надихають мене сільські пейзажі, простий побут людей від землі і спілкування з природою. Найпотужніший вплив і натхнення дарують книги. Банально, але ж істини завжди банальні – книга мій найкращий співрозмовник, порадник, ба, товариш.

А мистецтво – моя любов у різних його проявах: театр, кіно, музика, увесь спектр образотворчого мистецтва. Люблю досліджувати творчість колег художників, писати про них есеї, статті, аналізувати окремі твори, виставки тощо.

У різні часи мені подобалися різні художники. Починаючи від сербських наївних художників, казкової Марії Приймаченко, Піросмані, Руссо і до неймовірних Джотто, Ботічеллі, Леонарда, Філіппо Ліпі, Рембрандта, Брейгеля, Ван Дейка, Ван Ейка, Дюрера, Вермеєра, Ван Гога, Пікассо, Шагала, Фаворського, Чюрльоніса, їх незлічити! Та я всіма захоплювалася, бо це ж цілі світи, крім бридких, подібних до Хьорста некрофіла, і артпрофанаторів, хай простять мені подібній до Андерсеновського хлопчика, що кричав: «А король-то голий!». 

До творчості кого з авторів вам було легко, невимушено малювати ілюстрації – а до чиєї творчості робота йшла значно важче?

Починати завжди важко – відкриваєш новий, незнайомий для себе світ. У нього необхідно зануритися, щоб зрозуміти змісти і символи слова. Цілими днями думаєш про це, автоматично виконуєш домашні справи, займаєшся побутом, а всередині тебе народжується картинка, інколи навіть несподівана. Тоді починається найцікавіше – на білому аркуші паперу з’являється новий світ, що відкриває задане СЛОВО.

Люблю малювати ілюстрації до поетичних текстів, бо поезія має глибинні токи, подібні до музики, утаємничені у метафорах і несподіваних ракурсах. Почитаю уривок з «Відкритого щоденника», що безпосередньо стосується малювання ілюстрацій до поезії:

«За вікном майстерні витанцьовує, тішиться волею львівський дощ. Я ілюструю вірші Івана Світличного. Як цікаво і захоплююче малювати поезію! Поезія завжди має потаємний другий план, про який не завжди здогадується і сам поет, але який так добре відчуває заглиблений читач чи художник, що працює над ілюстраціями. В поезії завжди є простір для фантазії, для нестримного лету думки.

Коли оформляла Антонича, то поринула в такий вихор східної філософії, у світ природи наповнений поганськими духами лісу, води, луговин …

А у Ліни Костенко знайшла стільки барвистих, глибоких метафор, сюрреалістичних порівнянь і асоціацій …

В слово можна пірнути, як в море, і можна навіть захлинутися словом».

Розкажіть, будь ласка, про свою серію медитативних малюнків «Андеграунд підсвідомості»: яку основну задачу ви поставили при її написанні; які настрої, стани, емоції ви прагнули передати цим циклом?

Чи часто дивитесь в те, що назвали небом, чи часто дивитесь в те, що назвали душею? У світі діє закон аналогій та хіба встигнеш його дослідити між горнятком ранішньої кави, маршруткою, роботою за компом, зустрічами з коханкою, друзями, клієнтами, керівництвом, читанням пожовклих новин, говорінням-плетінням пліток, пересудів, перелюбів, сварок, потисканням спітнілих долонь та вечірньою чаркою горілки, приправленою гіркими доріканнями дружини і скигленням хворої на нежить дитини?

Ілюстрація «Монна киця»

Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. І Слово було дано Людині, зліпленої з кольорової глини, і Людина не знала, що з Словом робити, не побачила Його, не відчула, не сприйняла, не відкрила, не впустила в серце. Людина придумувала САМА СВОЇ слова з маленької літери. Шалено раділа з того, але з часом слів, словосполучень накопичилось так багато, що значення їх загубилися, розчинилися в безодні підсвідомості, і ми перестали розуміти сутність речей:

  • кока-кола смачніша за чисту воду з гірського потічка,
  • розтягнута пластикою шкіра привабливіша за павутиння зморшок, що розповідають про життя,
  • пластмаса зручніша і естетичніша за тепле, живе дерево …

Дякую пане Гарольду за спробу розповісти про прірву між повсякденністю та підсвідомістю. Хіба що варто перекинути місток через неї, побудований із слів-понять, слів-роздумів, слів-розумінь. Безумний Ніцше попереджав: якщо довго дивитися в безодню, то безодня починає дивитися на тебе, і хто довго бореться з монстрами, сам стає схожим на них. Будемо дивитися, прагнути Неба, і тоді воно зглянеться на нас.

Тайна буття людини не в тому, щоб тільки жити, а в тому – для чого жити. Розібрати завали підсвідомості – велике зречення і велике зусилля. Чи варто? Що там на дні? Крім слинявих камінців, іржавих гвіздків, мережива кісточок забутих слів – немає нічого.

Прагнеш неба несамовито. Дерешся по скелях, що ріжуть до крові руки, ноги – питання життя і смерті. Небо світиться там наверху, скрізь товщу звичок, марнославств, метушні, брутальності, заяложеності буття – не захлинутися б лайном паскудства, зрадництва, здирництва, зажерливістю, смердючою байдужістю.

Граничне зусилля – облите сонцем узбережжя, веселий вереск дітлашні, чайки Джонатани на смарагдових хвилях, кришталева блакить Неба-а-а … Неба-неба-неба … А-а-а-а-а-а-а …

Колись у певний час спробувала відключити набридливий і метушливий потік думок, раціоналізм – близнюк прагматизму і помандрувати лабіринтами підсвідомості. Саме так народилася ця серія медитативних робіт. 

Ілюстрація «Різдвяна казка»

Ви викладали в Академії дизайну, працювали і в Поліграфічному інституті (нині Академія Друкарства), в ньому ж навчались. Які, на ваш погляд, є проблеми у навчанні майбутніх книжкових ілюстраторів – і взагалі у мистецькій освіті?

Проблема завжди одна – кадри і стиль. Яким повинен бути викладач? Креативним і чесним. А стиль викладання вільним і інформативно насиченим. Із свободою на кафедрах складно, всі університеті і системні освітні підвалини побудовані на принципах радянського централізму і тотальної підлеглості кожній літері програми. У мене є особистий досвід у цій сфері.

В Академії дизайну викладала основи композиції і спеціальну композицію друкованих видань, що охоплювали і оформлення книг різних жанрів, промислову графіку і рекламу включно. Програму до цих дисциплін складала самотужки. Вважаю, що краще один раз побачити, аніж десять раз почути. Засвоювати матеріал треба на «живих» прикладах мистецтва, тобто активно відвідувати виставкові зали, артгалереї, книжкові магазини тощо. Це цікаво і захопливо – розповідаєш про види композицій, і наочно демонструєш «живі» зразки на прикладах мистецьких творів у нашій розкішній Картинній галереї ім. Б. Возницького. Але колеги з кафедри мені дорікнули, що заняття потрібно проводити в аудиторії: 

На практичні заняття приносила диски, касети з гарною музикою, печиво, цукерки, заварювали чай, і під час перерви обговорювали нагальні творчі проблеми, ділилися враженнями, а працювали під музику.

Перегляди студентських робіт проводили, як справжнє свято з елементами хепенінгу, перформансів. Є що згадати! Український поліграфічний інститут ім. Ів. Федорова, нині Академія Друкарства – люблю, як альма матір, вчитися там було цікаво, дуже цікаво – щасливий час!

Ілюстрація «Сад снів»

Чи є у ваших казок, оповідань якась одна головна думка, якийсь базовий принцип, що його хочеться передати, навіяти читачам?

У мене є вислів: «Митець – вісник, а не садівник власної пихи». Вісник, який віщає про світ, йому дарований. Пам’ятаєте слова Довженка про калюжу, в якій одні помічають брудну воду, інші – віддзеркалення неба?

Мистецтво – це сфера, яка межує з духовним світом і є проявом нашого спілкування з невидимим. Мені дуже близьке тлумачення середньовічних схоластів: мистецтво – це відображення Божественного в людській реальності, свідомості.

Чи вплинула на вашу творчість ваша багаторічна робота над енциклопедією українського народного вбрання – книгою «Українській стрій»? Якщо так, то в який спосіб?

Ця робота вплинула негативно на очі. Після закінчення малювання книги «Український стрій» цілий рік лікувала очі. Справа у тому, що я, мабуть, єдина з художників старалася вимальовувати скрупульозно і точно вишивки на одязі, так, щоб студенти, які вивчають народне вбрання, з лупою могли роздивитися всі гаптовані, мережані прикраси, усі деталі вишивки.

Пам’ятаючи розкішні ілюстрації-замальовки славетної Олени Кульчицької я хотіла виправити те, що дратувало – вишивки були схематично, узагальнююче, імпресіоністично намальовані кольоровими плямами і малюнок неможливо було розібрати і використати для ілюстрацій. Тож я це виправила у своїй роботі над одягом. А щоб очі витримали таку тонку роботу – закапувала їх постійно вітамінами, чим і викликала страшенну алергію. Мистецтво потребує жертовності!

Ілюстрація «Сон млина»

Пригадую таке, що коли закінчувала роботу над книгою «Український стрій», до майстерні завітав американець. Він подивився на ілюстрації і промовив: «Робота для вар’ята». Мабуть тому, що я «вицюкувала» усі найменші деталі вишивки на сорочках, вбранні моїх героїнь, а не користувалась компом.

Але я не шкодую, що вручну вимальовувала найдрібніші деталі, навіть вишивку бісером на чоловічій буковинській камізелі. Постійно виникало відчуття присутності тих невідомих селянок, які колись любовно гаптували свій одяг, відчула космос українського костюму, у переплетінні ниток – могутній подих духовної суті свого народу, у переливах фарб – сльози і радість наших пращурів. Вони – українці – не просто прикрашали себе, вони творили світ притаманний лише їм. Хіба комп’ютер міг дати мені таку можливість – відчути подих давнини, минувшини? Впевнена, що ні!

Ілюстрація «Дари Божі»

Титульне фото: ілюстрація В. Ковальчук «Ангел Землі»