і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
Предмети »

ЖІНКИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ. 1917 РІК

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Оніщенко Оксана Володимирівна

УДК 347.156 (477) «1917»

ЖІНКИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ

ЖИТТІ УКРАЇНИ. 1917 РІК

до 100-річчя Української революції 1917-1921 рр. та до 100-річчя здобуття українськими жінками виборчого права

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА ..........................………………................................

Розділ 1. ЖІНКИ В СОЦІАЛЬНІЙ СТРУКТУРІ СУСПІЛЬСТВА поч.ХХ ст. –1917 р…………………………………………………….…..................

1.1 Демографія та шлюбність населення……………………...................

1.2 Жіноча освіта ...............………………..…………………

1.3 Зайнятість жінок у професійних сферах.........……………………..........

1.4 Повсякденне життя жіноцтва ........................................…… ………....

РОЗДІЛ 2. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЖІНОК У 1917 РОЦІ

2.1 Роль жіночих організацій у суспільно-політичних подіях............….

2.2 Участь жінок у виборчих кампаніях ....................…………...............

2.3 Жінки у національно-визвольному русі ..........................…………...........

ВИСНОВКИ ........................................................…………………............

ЛІТЕРАТУРА

ПЕРЕДМОВА

Сучасна українська держава проходить період становлення громадянського суспільства, однією з основних ознак якого є забезпечення гендерної рівності у політичній, економічній, правовій, освітній, кільтурній та приватній сферах. Рівень дотримання всіх міжнародних зобов’язань країни у галузі забезпечення рівних прав та можливостей статей та зняття на державному рівні всіх форм дискримінації жінок є одним з найвагоміших проявів демократизації сучасної України.

Явища модернізації суспільства у галузі статевого рівноправ’я суттєво актуалізують проблему дослідження історичного досвіду ролі жінок у поступі українського суспільства, особливо протягом переломних періодів становлення української державності, якими були революційні події 1917 р.

Крім того, розвиток нової соціальної ідентичності українських жінок на початку ХХІ ст. має багато спільного з подіями початку ХХ ст. Як і на сучасному етапі процес емансипації проходив через освіту, оволодіння професіями, залучення жінок до політичної діяльності.

Актуальність дослідження також обумовлена відсутністю спеціальних праць, присвячених ролі жінок у часи революційних подій 1917 р., потребою висвітлити маловідомі факти жіночої історії нашої країни, повернути забуті імена для більш повного відтворення історичного минулого. Матеріал про статус, діяльність та побут жінок, жіночий рух часто знаходиться у розрізненому вигляді у працях загального характеру. При цьому у роботах, присвячених безпосередньо жіночій проблематиці, саме період 1917 року оминається, або ж увага дослідників зосереджується лише на певному аспекті діяльності жінок.

Джерельна база дослідження представлена законодавчими актами, нормативними джерелами, діловою документацією центральних та губернських державних установ, статистичними матеріалами загальноросійського та місцевого значення, програмними документами політичних партій та громадських організацій, періодичними виданнями, матеріалами особового походження: спогадами, щоденниками, епістоляріями.

Опубліковані документи та метеріали щодо розгортання українського національно-визвольного руху (березень – листопад 1917 р.), діяльності Української Центральної Ради інформують про географію поширення українського руху, формування та діяльність різних політичних партій, роботу земств, рад робітничих та селянських депутатів, громадських організацій. На основі такого значного корпусу документів стало можливим простежити рівень заангажованості безпосередньо жінок до подій національно-визвольного руху 1917 р.

Статистичні дані сприяли проведенню більш обєктивного дослідження за допомогою кількісних даних. У роботі були використані такі види статистики, як демографічна, соціальна, адміністративна, промислова, сільськогосподарська тощо. Окремо слід відзначити статистичні відомості щодо організації та проведення виборчих кампаній 1917 р. як на місцевому так і на загальнодержавному рівнях, які були зібрані центральними, окружними, губерніальними комісіями по виборам (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України Ф. 1133, Державний архів Харківської області Ф. 45, Державний архів Чергінівської області Ф. Р-4151).

Опубліковані нормативно-регулятивні джерела представлені програмними документами політичних партій, громадських організацій, що діяли протягом 1917 р. В них викладені основні засади та напрямки їхньої діяльності.

Чисельну групу становлять оповідні джерела особового походження: мемуари, щоденники, автобіографії, листи. Вагомий мемуарний спадок залишили учасниці українського національно-визвольного руху 1917 р., громадсько-політичні діячки, письменниці, освітянки К.Антонович, Є.Жук, Г.Журба, С.Зерова, Т.Кардиналовської, Л.Коваленко-Івченко, М.Лівицька, Т.Михайловська-Цимбал, О.Пащенко-Шульмінська, Н.Полонська-Василенко, Н.Романович-Ткаченко, С.Русова, Л.Старицька-Черняхівська, Н.Суровцова, М.Хижнякова-Чорносвитова. Огляд кола жінок-мемуаристів дозволяє відтворити певний колективний портрет авторів цих джерел. Перш за все, це освіченість авторок, які навчалися в жіночих гімназіях, отримали вищу освіту. По-друге, за соціальним статусом та громадянським станом вони – представниці інтелігенції, дружини і родички відомих політичних, військових, громадсько-культурних діячів, письменників, науковців, що сприяло формуванню їхньої національної свідомості. Спільною рисою також є те, що всі авторки були безпосередніми учасницями подій, які вони представляють у своїх роботах, проте більшість спогадів була написана значно пізніше висвітлюваних подій та переважно на еміграції.

Аналіз джерельної бази свідчить про те, що вона дозволяє достовірно та всебічно розкрити суспільно-політичну діяльність жінок протягом 1917 р., дає змогу ширше відтворити загальну картину подій визначеного періоду.

Дана робота є спробою комплексного дослідження різних аспектів суспільно-політичного життя жінок України у період революційних змін 1917 року, який відзначився як один з найбурхливіших та доленосних в історії нашої країни і суттєво вплинув на зміну гендерних стереотипів у суспільстві.

Розгляд та аналіз історичного шляху формування суспільно-політичного статусу жінки має стати у пригоді сучасним та майбутнім поколінням жінок та зробити внесок до формування державної концепції забезпечення та реалізації прав та свобод людини в Україні.

Матеріали даного дослідження можуть бути використані при викладання курсу «Історія України» у 10 класі загальноосвітніх навчальних закладів та у контексті реалізації Указу Президента України від 22.01.2016 № 17 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років».

Розділ 1. ЖІНКИ В СОЦІАЛЬНІЙ СТРУКТУРІ СУСПІЛЬСТВА

1.1 Демографія та шлюбність населення

Розгляд суспільно-політичного становища жінок українських губерній Російської імперії неможливо дослідити не звернувши увагу на поступ суспільства наприкінці ХІХ століття та на зміни які відбулися безпосередньо з початком Першої світової війни.

На кінець ХІХ ст. жінки переважали у складі населення Російської імперії 1. І якщо друга половина ХІХ ст. позначилась значним приростом народонаселення по всій імперії, то Перша світова війна призвела до деструктивних наслідків у демографічній ситуації.

Перш за все, з початком Першої світової війни знизився рівень народжуваності. Головне управління охорони здоров’я зверталося до статистичного комітету з проханням надати матеріали щодо зниження рівня народжуваності за час війни. Також досліджувалися засоби законодавчої боротьби з кризою народжуваності у європейських країнах (Франції, Італії), щоб підготувати відповідний закон і на терені імперії 2.

Загалом, народжуваність з 1913 р. по 1917 р. зменшилась удвоє, хоча у містах була вища, ніж у селах, у зв’язку з більшою мобілізацією чоловіків із сільської місцевості, а також розташуванням у містах переважної кількості лікарень та лазаретів, військових гарнізонів.

Українські селянки поч. ХХ століття

Демографічна ситуація, що склалася на початок 1917 р., була закономірним продовженням суспільних перетворень попередніх періодів.

Рівень смертності серед населення міст підвищувався за умов загострення житлової кризи, адже нового житла не будували, старе занепадало, а житло у гарному стані реквізували на воєнні потреби. Крім того, катастрофічні санітарні умови життя, погіршення харчування, дефіцит майже всіх продовольчих товарів, особливо з середини 1917 р. призвели до росту захворювань та підвищення рівня смертності відповідно.

На селі рівень смертності дорослого населення був дещо меншим, ніж у місті, а рівень дитячої смертності був вражаюче великим – з 1000 дітей до 5 років помирало 616, а до 15 років доживало лише 35 %.

Однак із закінченням бойових дій демографічна картина змінилася. Так, наприклад, у м. Києві переписи населення були проведені у серпні 1917 р. та березні 1919 р.

Результати, викладені у таблиці 1.1, свідчать, що при загальному збільшенні населення, яке відбулося у Києві з 1917 по 1919 рік, значною була кількісна перевага жінок, хоча кількість жінок зросла лише на 5 863, а чоловіків на 22 906 осіб.

Таблиця 1.1

Рік

1917

1919

Все населення

467 703

(535 000 – з військовими)

544 369

Чоловіків

232 354

255 260

Жінок

283 246

(на 1 тис. Чол. – 1 236 жінок)

289 109

(на 1 тис. чол. – 1 139 жінок)

Така ж тенденція спостерігалася і в інших містах України. Населення м. Заславля у 1916 р. становило 15 282 особи, у 1917 р. – 15 005, а у 1918 р. – 15 189 осіб. Мешканців м. Старокостянтинова у 1916 р. було 19 393 особи, 1917 р. – 21 000, 1918 р. – 23 000. Жителів м. Кремінця у 1897 р. налічувалося 17 704 особи, у 1916 – 1918 рр. – 23 8811.

Загальне збільшення населення відбувалося за рахунок чоловіків, які поверталися з фронтів, але кількісно переважали жінки. Це підтверджують дані Волинської губернії 1917 р., приведені у таблиці 1.2 2.

Таблиця 1.2

Містечкове населення Волинської губернії (1917 р.)

Повіт

Всього чоловіків

Всього жінок

Овруцький

83 655

108 954

Житомирський

133 107

168 575

Нововолинський

115 087

163 634

Островський

65 592

84 514

Ізяславський

71 426

94 959

Староконстянтинівський

69 266

89 394

Збільшення питомої ваги жінок у населенні України привело до зростаня їх участі та ролі в економічному житті країни та господарському житті родини.

Важливим показником суспільного становища виступає шлюбність населення. Загалом, погляди на громадський статус та соціальну роль кожного члена суспільства, будь то чоловік чи жінка, були глибоко вкорінені у свідомості людей та передавалися від покоління до покоління. Родина залишалася найголовнішою ланкою суспільства, а різноманітні форми і типи організації сімейних стосунків здебільшого базувалися на звичаєвому праві.

Статистичні дані свідчать, що інститут шлюбу наприкінці ХІХ ст. по всій імперії залишався одним із найстабільніших у Європі.

Весільна пара поч. ХХ ст.

Крім традиційно-релігійних переконань у нерозірваності шлюбу, ці показники можна пояснити складністю процесу розлучення. Щоб розірвати шлюб чи то чоловікові, чи то жінці необхідно було подати позов на розгляд місцевої консисторії. Якщо консисторія не погоджувалася задовольнити прохання позивача, то справу направляли до Синоду, а він, у свою чергу, міг повернути її на повторне обговорення консисторії, і таке «перекидання» справи продовжувалося, поки одна з установ не задовольняла позов. Подібна процедура могла тягнутися роками.

Та слід зауважити, що українські губернії досить суттєво відрізнялися від інших у своєму ставленні до подружніх взаємин.

Ці особливості найчастіше зумовлювалися географічними, соціально-економічними чинниками, відмінностями в традиційно-побутовій культурі на пограниччях з іншими етносами, де спостерігалися сильні взаємовпливи або асиміляційні процеси 1.

На Херсонщині, наприклад, взагалі були дуже поширені нешлюбні родини, бо бурлаки, втікачі з Поділля, що проживали під чужими прізвищами, вважали за гріх брати вдруге шлюб при живій жінці, яку вони лишили вдома, і жили не одружені, тому Херсонщину називали «невінчаною губернією».

У січні 1917 р. на міжгалузевому засіданні з приводу розгляду нового «Уставу по розірванню шлюбів» було прийнята постанова про внесення у число приводів до розлучення захворювання проказою, сифілісом чи іншою хворобою, яка загрожувала потомству, а також божевілля та жорстоке поводження 2.

У 1917 р., у зв’язку з великими чоловічими втратами на війні, спостерігалося зменшення рівня шлюбності, а кількість повторних шлюбів зросла. Крім того, виникла вікова диспропорція статей, за рахунок якої збільшилась кількість незаміжніх молодих жінок та вдів 3. Крім того, слід зазначити, що шлюбний вік залежав від виду діяльності в тій чи іншій губернії та географічного чинника. Найбільш ранні шлюби були в сільських місцевостях, а найбільш пізні у промислових регіонах. До того ж, «шлюби молоділи з півночі на південь та із заходу на схід» 4.

Структура і функції української сім’ї на початку ХХ ст. змінювались відповідно до нових явищ в економічній, соціальній і правовій сферах суспільства. В Україні були поширені прості та складні (розширені) типи сім’ї, пропорційне співвідношення яких змінювалося на користь перших, які головним чином складалися з однієї шлюбної пари та неодружених дітей, або без них 5.

Для селянської української сім’ї був характерним тип великої, розширеної родини, хоча поступово з початку ХХ ст. почала простежуватися тенденція проживання малими сім’ями. Це здебільшого було зумовлене розвитком промисловості та транспорту, посиленням соціальної диференціації населення, масовими міграціями. Також селянські родини були в абсолютній більшості однонаціональними. Найголовнішим чинником, який стримував укладання міжнаціональних шлюбів, був релігійний.

Статевий розподіл праці в середині родини залежав від її типу: у великій сім’ї межа між чоловічими та жіночими роботами була дуже чіткою, а у невеликих родинах з’являлася більша кількість спільно виконуваних робіт 1.

В основі організації виробничої діяльності української селянської сім’ї лежав статево-віковий розподіл праці. Дівчата на селі починали працювати з 7-8 років – пасли худобу, доглядали менших дітей, зимою – пряли. З 14 років молода дівчина виконувала вже всі роботи, характерні для дорослої жінки – в полі і в господарстві.

Майже всі селянські родини були багатодітні. Селянки, що проживали у шлюбі весь репродуктивний період та мали добре здоров’я, народжували в середньому 8 – 10 раз. Вагітність, пологи, догляд за дітьми, а ще й праця на полі та в оселі – все це надзвичайно виснажувало жіночий організм. При цьому зі збільшенням членів родини і чоловіки мали працювати більше 2.

Масове заробітчанство сприяло виникненню робітничих родин. Робітнича сім’я переважно була нуклеарною, з невеликою кількістю дітей 3.

Проте в робітничих родинах традиційні стереотипи поведінки мало чим відрізнялася від сільської місцевості, адже робітники головним чином і були вихідцями з села. Лише в родинах міщан чи дворян спостерігалися значні відмінності у звичаях та поведінці у порівнянні з селянами.

Таким чином, демографічні показники, що склалася у країні під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників, виразно свідчили про кількісну перевагу жінок. Шлюбні відносини також трансформувалися відповідно до змін у суспільстві: збільшилось число неповних родин на чолі з жінками, незаміжніх молодих жінок, вдів. Ці процеси призводили до росту самостійності серед жінок.

1.2 Жіноча освіта

На початок ХХ ст. рівень неписьменності населення України був вражаюче високим. За даними 1897 р. лише 13,7 % жінок у порівнянні з 39,1 % чоловіків у віці між 9 та 49 роками були письменними, а у віці понад 50 років – 6,5 % жінок та 20,5 % чоловіків. Це було закономірним наслідком того, що становище у сфері освіти для жінок залишалося досить жалюгідним.

Дівчатка з родин сільської та міської бідноти, як правило, школу майже не відвідували. Скрута примушувала батьків використовувати працю малолітніх дітей. І якщо доводилося вибирати між сином чи дочкою, батьки, майже не розмірковуючи, залишали поза школою дочку.

Церковно-парафіяльні школи, що були створені в період реакції 80-х років на противагу земським, охоплювали більше чверті всіх учнів. Серед вчителів цих шкіл було мало людей, що мали спеціальну педагогічну освіту. Місця вчителів посідали переважно особи духовного сану.

Значно більшою популярністю користувалися недільні школи, які діяли ще з 60-х років ХІХ ст. У 1905 р. за офіційними статистичними даними, налічувалося вже 1 042 недільні школи, в яких навчалося біля 70 тис. учнів, приблизно половину з них складали жінки. Ініціаторами створення та організаторами яких були представники передової інтелігенції. Проте навчання у недільних школах обмежувалось Законом Божим, читанням, письмом російською мовою та початками арифметики.

До другої половини ХІХ ст. основна маса жіночого населення не знала і середньої освіти. Інститути шляхетних дівчат були закритими навчальними закладами, до яких приймали лише дочок дворян та осіб духовного сану. В Україні інститути шляхетних дівчат були відкриті у Харкові та Полтаві 1818 р., Одесі – 1829 р., Києві – 1833 р.

Земська школа поч. ХХ ст.

Перші жіночі середні навчальні заклади – гімназії – з’явилися в середині 60-х років ХІХ ст. Гімназії створювалися як загальностанові заклади, проте плата за навчання була досить високою, тому фактично навчалися в них діти здебільшого із заможних родин. Слід відзначити, що на території Україні гімназій діяло небагато. Якщо у Петербурзькій губернії одна учениця гімназії припадала на 181 жінку, то у Київській – на 313 1.

Щодо загальних принципів виховання та навчання, які панували в гімназіях, то тут переважала традиційна думка, що «добре вихована панночка повинна була вміти гарно поводитися, говорити по-французькому, грати на якомусь інструменті, танцювати вальса й мазурку, вести невимушену балачку в товаристві, але щодо політики – фе! Політикою личило займатися лише чоловікам» 2.

З другої половини ХІХ ст. інтенсивно почала розвиватися і система вищої і спеціальної жіночої освіти. Прихильникам жіночої освіти доводилося протистояти цілій низці перешкод – від здобуття матеріальних засобів для навчання до звинувачень у роспусті.

Вихованки жіночої гімназії 1917 р.

У 70-ті рр. ХІХ ст. жінки Києва розгорнули активну діяльність у намаганні дістати дозвіл на запровадження Вищих жіночих курсів (ВЖК) у місті: «Представниці вищих суспільних прошарків не бажали, щоб їхні доньки їхали поза Київ здобувати вищу освіту, вони прагнули того, щоб їхній Київ мав всі ознаки великого міста» 3.

У свою чергу, уряд стурбований тим, що з Європи молоді випускниці вищих навчальних закладів могли повернутися не тільки з дипломами лікарів, педагогів та юристів, а й з революційними ідеями, погрожував дівчатам, які виїхали з Росії для навчання за кордон, різними санкціями. Преса як урядова, так і ліберальна розгорнула широкомасштабну кампанію по звинуваченню студенток в аморальному способі життя. М.Драгоманов, який на той час перебував у Швейцарії, обурювався: «Я був там (у Цюріху), коли сталась стаття Урядового Вісника і коментарі на неї в Санкт-Петербурзьких Відомостях і Голосі, – і зізнаюсь, – це одна з самих сумних хвилин у моєму житті, – до того несправедливі звинувачення, висунуті проти бідних і здебільшого ще дуже молодих дівчат...» 1.

Але залякування були малоефективними, і уряд змушений був піти на створення ВЖК. Перші такі курси в Російській імперії з’явилися у 1872 р. у Москві. У 1878 р. ВЖК були відкриті у Києві. Курси складалися з чотирьох відділів: фізико-математичного, історико-філологічного, юридичного та медичного.

Значні зрушення відбулися впродовж 1905 – 1913 років. У цей час було видано більше 30 дозволів на відкриття ВЖК. У 1907 р. курси відкрилися в Харкові у складі історико-філологічного та фізико-математичного факультетів.

У 1910 р. у Києві засновано Жіночий медичний інститут, Жіночий політехнічний інститут (з механічним та суднобудівним факультетами), трирічні фребелівські ВЖК – вищий жіночий педагогічний заклад для підготовки виховательок дітей дошкільного віку.

Наприкінці 1912 – початку 1913 рр. Російська ліга рівноправ’я жінок скликала І Всеросійський з’їзд, присвячений питанням жіночої освіти. З’їзд ставив своїм завданням виявити «існуючі недоліки у справі освіти жінок та вказати на ті бажані в цій справі реформи, які б гарантували більш нормальну постановку освіти жінок в Росії». З’їзд висунув вимогу спільного навчання чоловіків і жінок у школах усіх рівнів і типів, забезпечення жінкам з боку держави рівної з чоловіками освіти у середній та початковій школі, а також рівного права для випускників шкіл.

Жінки здебільшого прагнули до освіти, щоб не залежати від сторонньої волі та обставин.

Так, наприклад, Є.Чикаленко писав у своїх спогадах про зустріч у Києві з пані Соколовською, жінкою директора одеського пансіону, яка після розлучення з чоловіком пішла навчатися на акушерські курси, щоб «придбати собі професію, з якої можна було б самостійно житии» 2.

Досить часто зустрічалися випадки, коли батьки не бажали давати освіту своїм донькам, відстоюючи свої переконання, що жінка перш за все має бути дружиною та матірю. У таких випадках дівчата намагалися якнайскоріше вийти заміж, щоб позбавитися батьківської опіки. Є.Чикаленко, переповідаючи випадок, як одна панна, генеральська донька, яка хотіла вчитися на курсах, а батьки її не відпускали, вирішила взяти шлюб з ким-небудь, щоб, діставши від чоловіка окремий паспорт, бути вільною людиною, зазначав: «Пропозиція ця не здивувала нас, бо в ті часи такі фіктивні одруження практикувалися часто...»3.

С.Ковалевська за допомогою такого фіктивного шлюбу пішла з батьківського дому і вийшла на дорогу праці в ім’я науки. Подібний приклад в ім’я мистецтва наслідувала і відома українська акторка Марія Заньковецька 4.

У 1917 р. ситуація у царині жіночої освіти дещо змінилася. Згідно правил прийому до університетів на 1917 – 1918 рр., від 13 червня 1917 р. «в студенты университета принимаются на одинаковых основаниях лица обоего пола без различия национальности и вероисповеданий, получившие от мужских гимназий ведомства Министерства Народного Просвещения аттестаты или свидетельства зрелости или равносильные им свидетельства» 1.

Проте у містах, Ради університетів отримали право допускати прийом осіб жіночої статі лише на вільні після прийому чоловіків вакансії 2.

У 1917 році жінки могли здобути медичну освіту у Київському Жіночому Медичному Інституті, на медичному факультеті Київських Жіночих Вищих Курсах, Харківському Жіночому Медичному Інституті, на Одеських Жіночих Медичних Курсах.

Представники медичного відділення Вищіх жіночих курсів. Київ

Початок першим медичним жіночим курсам у Росії було покладено ще у 1872 р., але пропрацювали вони декілька років 3. З початку 80-х і до середини 90-х років ХІХ ст. жінки категорично не допускалися до вивчення медицини.

У 1896 р. знову були відкриті медичні курси, на яких жінки отримували освіту нарівні з чоловіками. На вищі медичні курси приймали як після закінчення вищих жіночих курсів, так і після класичних жіночих гімназій.

Харківський жіночий медичний інститут офіційно було відкрито у 1910 р. У його програмі з’явилися навіть додаткові у порівнянні з університетами дисципліни: історія медицини, мікробіологія, латинська та одна з іноземних мов. Але випускниці отримували свідоцтва, які не давали таких прав, як дипломи, видані медичними факультетами університетів.

Проте потрапити жінкам навіть до спеціальних жіночих медичних навчальних закладів було не так легко. Це вдавалося здебільшого сильним особистостям, які мали подолати багато турднощів різного характеру. Яскравим прикладом самовідданості обраній справі може служити доля О.Клепачівської, представниці відомого українського роду Клепачівських. Наперекір волі батьків, у яких лікарська кар’єра дочки викликала опір, вона вступила до медичного відділення при Вищих жіночих курсах у Києві. Навчання завершила у переддень Першої світової війни і одразу ж добровільно поїхала з військовим госпіталем на фронт. Протягом 1917 року вона працювала у земській лікарні на Прилуччині 3.

Навчання сприяло залученню жінок до суспільно-політичного життя.

При Вищих жіночих курсах у м. Києві у 1917 році курсистки створили декілька громадських об’єднань, де намагалися відстоювати свої права та погляди. Так до Центрального Органу слухачок КВЖК увійшли прибічниці революційних поглядів, які виступали за проведення академічного страйку на курсах шляхом саботажу занять та іспитів навесні та восени 1917 року до втілення «мінімальних вимог» демократизації вищої школи, серед яких – право власної участі в справах ВЖК. Блок «Свобода особистості» та Ініціативна група слухачок дистанціювалися від більш радикальних курсисток, маючи намір продовжувати навчання та обстоюючи позиції невтручання політики в навчальний процес, що зближувало їхні позиції з поглядами студентів, членів партії академічного порядку. Для узгодження поглядів та досягнення порозуміння при КВЖК була утворена Комісія зі студентських справ, до якої увійшли представники професорів, викладачів та курсисток, яким вдалося дійти згоди з більшості принципових питань. В результаті в середині жовтня розпочався осінній семестр 1917 р., на що дала згоду загальна сходка слухачок; при цьому Центральних Орган слухачок, учасниці якого не змінили своїх поглядів, склав свої повноваження.

Цікавими є також спогади самих курсисток та студентів-чоловіків щодо питання жіночої освіти та появи жінок в університетах. К.Антонович, дружина Д.Антоновича, громадська діячка, археолог, навчалася протягом висвітлюваного періоду у Петербурзі на природничих курсах професора Лесгафта. У своїх спогадах вона писала: «...студенти підтримували нас студенток у наших бажаннях мати право вступати і вчитись разом з ними в університетах, а не на спеціальних жіночих курсах. Ця можливість вже була всюди закордоном, а в нас – ні».

У своїх спогадах, колишній студент Петербурзького університету Пантелєєв зазначав: «Велика кількість студентів поставилася до появи жінок в університетах, як до явища природнього, і нічим не подало слухачкам приводу хоча б для найменшого незадоволення...» .

Як бачимо, важливим досягненням у 1917 році став офіційний дозвіл жінкам вступати та на рівних правах навчатися з чоловіками у вищих навчальних закладах. Збільшилась кількість суто жіночих освітніх установ, кількість слухачок, спектр навчальних дисциплін. Здобуваючи освіту, жінки також залучалися до громадсько-політичної діяльності, ставали активними суб’єктами суспільного життя.

1.3 Зайнятість жінок у професійних сферах

Виробнича криза, викликана Першою світовою війною, військові втрати призвели до потреби більшої кількості робочих рук у різних сферах господарського життя. Це неминуче втягувало жіноцтво у виробничу діяльність.

Найбільше жінок було зайнято у сільському господарстві. Протягом 1917 р. економічне становище селянських господарств почало погіршуватися. Ціни зростали, почастішали реквізиції худоби, коней, допомога від земств скорочувалась через дефіцит коштів. Жінки самі втомилися від постійної напруги та тяжкої праці, відсутності чоловіків, які воювали на фронтах виснажливої війни. У своїх листах вони жалілися чоловікам про своє тяжке життя, чим часто підштовхували фронтовиків до дезертирства 1.

Проте, з іншого боку, права жінок у родині та у суспільстві почали розширювались. Досить часто по смерті чоловіка, його дружина, за відсутності дорослих синів, ставала на чолі господарства, а разом з тим брала участь у селянських сходах. Часто жінки керували господарствами за дорученням, або по повному переведенню його на її ім’я 2.

Жінки в роки Першої світової війни відмовлялися від вишуканого способужиття

У містах за фаховою ознакою серед жіночого населення переважали робітниці.

Загалом, питаннями регулювання трудових відносин у країні з боку Тимчасового уряду займалося Міністерство праці. При Центральній Раді Генеральне Секретарство праці було створене лише у листопаді 1917 р.

Кількість чоловіків у промисловості зменшилась на 12,6 %, а кількість жінок збільшилась на початку війни на 38,8 % загалом по Росії.

В цілому по країні на 1917 р. жінки становили 41 % усіх робітників важкої промисловості 1. Значна частка жінок працювала на металургійних підприємствах.

Таким чином, якщо на початку війни жінки складали одну третину всієї робітничої сили, то у 1917 р. – вони вже складали половину.

Використання жіночої праці поширили й на залізницю. Міністр шляхів сполучення оголосив про можливість прийняття жінок на посади кондукторів потягів, а також кочегарів 2. Жінок приймали на посади помічників начальників станцій, роз’їздів та постів не молодше 25 років, кондукторів – 20 років, на інші посади – 18 років. Граничний вік для всіх посад – 40 років 3.

Також, з метою замінити військовозобов’язаних чоловіків, на службу по охороні залізниць почали залучати жінок, зі збереженням за ними всіх прав, якими користувалися їхні попередники чоловіки 4.

Першою жінкою-машиністом стала Єфимова, якій після навчання спеціальна випробувальна комісія видала диплом і направила працювати на Миколаївську залізницю 5.

Міністерство торгівлі та промисловості у свою чергу видало розпорядження про встановлення переліку нічних та підземних робіт, до яких допускалися у період військових дій жінки та малолітні, що не досягли 15 років. На поверхні рудників жінки виконували роботу із сортуванню кам’яного вугілля, працювали в лампових дворах, коногонами при кінній відкатці, вітрогонщиками при ручних вентиляторах, під землею – лампоносами, дворовими.

8 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав закон про охорону праці. Але при його практичному проведенні щодо обмеження нічної роботи жінок та підлітків виникли значні труднощі, оскільки зняті з роботи поповнювали лави безробітних, які з’являлися перед Міністерством з прапорами з написами: «Хліба і роботи». Тому закон майже не виконувався. До того ж, нерідко самі керівники підприємств зверталися до відповідних урядових структур з запитами про дозвіл застосовувати нічну працю жінок та підлітків.

Однак, чиновники сповіщали, що будуть їх відхиляти, навіть якщо такі пропозиції будуть підтримувати самі робітничі організації чи фабричні інспектори.

Районні комісаріати перекладали подібні рішення на розсуд професійних спілок робітників, які здебільшого задовольняли прохання. Що було зовсім не дивно за тогочасних обставин, коли люди потребували роботи.

Однак підвищення попиту на працю жінок ніяк не впливало на матеріальне життя робітниць. Як видно з таблиць 1.3 – 1.4, наймана праця жінок як у сільському господарстві, так і у промисловості, продовжувала цінитися значно нижче від чоловічої.

Таблиця 1.3

Ціни на робочу силу по Волинській губернії на квітень 1916 р.

Оплата в рублях, за день

У повітах

У містах

По губернії

Робітнику

1,38

1,54

1,30

Робітниці

0,89

0,93

0,91

Таблиця 1.4

Ціни на робочі руки по Чернігівській губернії на червень 1917 р.

Робітнику з конем

Пішому

Жінці

Жінці на сінокосі

Косарю

6,71

3,54

1,82

2,05

4,88

Дискримінацію в оплаті здебільшого пояснювали низьким рівнем кваліфікації робітниць.

Крім того, соціальна допомога, яку надавали адміністраційні органи підприємств для чоловіків та жінок, також була різною. На одному з підприємств Харкова у випадку смерті чоловіка дружина отримувала допомогу у розмірі місячного окладу, але у разі смерті дружини робітник отримував лише половину місячної заробітної плати, хоча виплати розповсюджувалися і на випадки смерті громадянських дружин 1. Адміністрація Дніпровського металургійного заводу надавала робітникам грошову допомогу: «сімейним чоловікам – по 0,75 крб. за день, жінкам – по 0,30 крб. за день, неодруженим чоловікам після 18 років – по 0, 45 крб. за день, підліткам – по 0, 20 крб. за день» 2.

Умови праці на підприємствах, де працювали жінки, були жахливими. Вражаюче низький рівень техніки безпеки і гігієни спостерігався особливо на ткацьких та суконних фабриках, де переважали жінки. Робітниці хворіли на туберкульоз та бронхіт, на парфумерному та косметичному виробництві працювали без спецодягу та запобіжних засобів, працівниці сірникових, скляних, фаянсових, гумових, миловарних фабрик страждали від отруєнь.

Революційні події 1917 року без сумніву спонукали до певних зрушень в організації жіночої праці. Жінки створювали при підприємствах власні спілки робітниць, комітети самодопомоги.

Так, у Миколаєві 70 жінок-підбивщиць (працювали у трюмах кораблів, вирівнюючи засипаний хліб) звернулися до доктора філософії Крепса з проханням допомогти їм створити артіль, а у Бердичеві існували артілі білошвачок та робітниць тютюнової справи.

Урядом навіть був намічений план заснування курсів фабричних інспектрис, випускниці яких мали призначатись на службу з інспекції підприємств, де працювали жінки, здебільшого у текстильній та харчовій промисловості, цукровій, борошномельній, тютюновій тощо.

Провідні загальноросійські та українські політичні партії у своїх програмних документах також не оминали питань рівноправності та охорони жіночої праці.

Загальними вимогами у програмах більшості партій у даній сфері були:

  • цілковита заборона нічної праці жінок;

  • заборона жіночої праці в тих галузях, які шкодять жіночому організмові;

  • звільнення жінок від роботи на 6 тижнів до та на 6 тижнів після пологів, без втрати заробітку;

  • створення при підприємствах дитячих садків.

У програмі УСДРП, затвердженій на конференції партії у квітні 1917 р., зазначалося що партія виступає «за знищення класового панування і самих класів, а також за рівні права всіх без різниці статі і походження... В цілях охорони труда:

  1. максимального робочого 8-годинного дня для всіх дорослих найнятих робітників і робітниць;

  2. повної заборони праці вночі для жінок і малолітніх;

  3. заборони жіночої праці по тих галузях промисловості, де це шкодить організму жінки; увільненні від праці вагітних, коли праця шкодить самій жінці або плодові; обов’язкового увільнення кожної вагітної на 4 тижні до родів і 6 тижнів після родів; в обох випадках увільнення заробітна плата видається регулярно в звичайному розмірі;

  4. влаштування при всіх підприємствах з жіночою працею приютів для малолітніх дітей, увільнення жінок, які годують дітей грудьми, не менш як на 15 хвилин через кожні три години» 1.

У Програмі УПСР, прийнятій у липні 1917 р. на ІІ з’їзді партії, підкреслювалось, що партія підтримує ідею рівноправності всіх громадян України без різниці стану, статі, народності та релігії. Проблемі охорони праці жінок також приділялась увага у програмному документі УПСР. Партія виступала за «заборону жіночої праці в тих галузях промислу, праця в яких шкодить жіночому організмові; обов’язкове звільнення від праці, зі збереженням платні, жінок в 6-х останніх тижнів вагітності і 6-х тижнів після родів; цілковиту заборону нічної роботи малолітніх (16 – 18 років) і жінок...» 2.

У Програмі УПСФ, схваленій на з’їзді партії у вересні 1917 р., зверталася увага на роль держави у забезпеченні та підтримці прав жінок: «громадянські права й повинності мусять бути рівні для всіх, усі привілеї класів, станів, статі, вірии, нації мусять бути скасовані. Але зважаючи на те, що жіноча стать має спеціальні обов’язки доглядати й виховувати дітей і через це теоретичне зрівняння її в правах не матиме реальних наслідків і не визволиить од залежності, поки держава не прийде на допомогу в тих спеціальнх обовязках. – терба: забезпечити право материнства, даючи матері на кожну дитину установлену в законі пенсію, якої б вистачило на виховання й освіту дитини... У справі робітницького пролетаріату. Заборона працювати жінкам там, де праця шкодитть жіночому організмові. Вагітні жінки не втрачаючи заробіку вільні від праці на 4 жні до родів і 6 після їх, а акож і тоді, коли праця шкодь жінці або дні» 1.

Більшовики для залучення до своїх лав робітниць приділяли жіночому питанню у своїх програмних документах значно більше уваги, ніж інші партії. Крім зазначених вище загальних положень, особливо виділявся пункт щодо надання матеріальної допомоги матерям та скорочення їхнього робочого дня до 6 годин.

Також більшовики, на відміну від інших пратій, які навідь не згадували про таку проблему, виступали за відміну всіх законів, що переслідують аборт. Активістки більшовицької партії займалися розповсюдженням інформації, медичних праць викладених доступною для широких верств населення мовою про запобіжні засоби 2.

Загалом, зростання частки жінок серед зайнятих на виробництві у сільському господарстві та промисловості привернуло увагу політичних партій, які хоча і формально, але почали виступати на підтримку заходів щодо щодо покращення соціального та матеріального становища жінок-робітниць.

Однак, підприємства, зацікавлені в роботі жінок, не прагнули запезпечувати їхні економічні інтереси. Державні органи також виявлся не взмозі знайти шляхи вирішення цих проблем, що лише поглиблювало кризові явища та приваблювало більшість сільськогосподарського населення та робітниць до більшовицьких лозунгів.

Суттєву групу міського населення складали представниці інтелігенції, державні службовці. Професійні сфери в яких жінки були представлені найбільше представлені у таблиці 1.5.

Таблиця 1.5

Співвідношення жінок згідно груп занять за Всеросійським переписом населення 1897 р. (у %)

Стать

Адмін-я суд, поліція

Громадська станова

служба

Приватна

юридична діяльність

Освіта

Наука

Літ-ра

Медична

сфера

Чоловіча

99,4

98,8

97,3

70,9

86,2

68,7

Жіноча

0,6

1,2

2,7

29,1

19,8

31,3

Наведені у таблиці 1.5 дані показують, що у сферах державного управління та станової служби жінки майже не працювали, хоча офіційно вони допускалися нарівні з чоловіками на державну службу ще з другої половини ХІХ ст. Згідно Статуту про цивільну службу жінки допускалися на певні посади в урядові заклади: секретарями, помічниками, контролерами, конторниками, переписувачами, перекладачами, стенографістами. Проте, звісно, це були поодинокі випадки, ніж закономірне явище. Наприклад, 2-го лютого 1917 р. святкували 25-річний ювілей жінки-службовця Київського міського управління, помічниці діловиробника відділу народного здоров’я міської управи В.Микуліної. Вона була першою жінкою-службовцем у міському управлінні з 1892 р.

Дискримінація жінок виявлялася і в обсязі робіт, і в умовах праці. Наприклад, жінок приймали на службу робітниками телефонних станцій, але з цілим рядом обмежень: лише бездітних та віком до 30 років, а заміж їм дозволялося виходити винятково за поштово-телеграфних працівників. Хоча вони і вважалися державними службовцями, але належних прав не мали: працювали без відпусток і отримували низьку платню. Жінки також могли отримати посади в установах Державного банку, але працювали вони здебільшого дрібними службовцями без будь-якої надії на кар’єрний ріст.

Робітниці телефонних станцій

У серпні 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв постанову «О расширении предоставленных лицам женского пола прав на поступление на государственную службу» 1. Дана постанова дозволила жінкам працювати у Міністерстві народної просвіти, Міністерстві шляхів сполучення, Міністерстві торгівлі та промисловості, у відомстві Головного управління державної охорони здоров’я, у відомстві Православного віросповідання.

З дозволу Міністерства внутрішніх справ жінки були вперше залучені до служби в поліцейські заклади на посади «письмоводителей, секретарей, столоначальников и прочее». Здебільшого це були молоді студентки, переважно юридичних факультетів, які, хоча і не мали необхідного досвіду, але були професійно освіченими.

У 1917 році збільшилась кількість жінок, які працювали у царині юриспруденції. Загалом же по відомству міністерства юстиції протягом 1917 р. жінки обіймали посади помічників секретарів судових палат, окружних судів, з’їздів мирових суддів та волосних судів. Жінки могли займати посади не вище 8-го класу держслужбовців з правами державної служби за умови наявності освітнього цензу не нижче середнього 2.

Також жінки отримали змогу займати посади нотаріусів, за винятком посад старших нотаріусів 3. Так, за наказом голови Чернігівського окружного суду пані О.Покровська була призначена на посаду остерського нотаріуса 4.

На засіданні Комісії з питань судочинства при Тимчасовому Уряді, що відбулося 25 квітня 1917 р., також розглядалося питання про право жінок бути засідателями. Воно, як і попередні обговорення даної проблеми на різних рівнях, викликало довгі суперечки. Противники мотивували неможливість жінок бути присяжними труднощами поєднання сімейних справ та діяльності у суді. В результаті була прийнята постанова про те, що жінок слід вносити в списки присяжних повірених лише у тому разі, коли від них надійде заява, хоча чоловіків вносили у списки обов’язково.

Значним поступом було і те, що жінки нарешті отримали право мати адвокатську практику. Таким чином, жінки виявляли свої здібності і поступово посідали гідні позиції у юридичній професії, яка раніше вважалася суто чоловічою справою.

Однією з найбільших професійних груп, за кількістю зайнятих у ній жінок, були вчителі та викладачі навчальних закладів різних типів та рівнів.

У 1898 р. жінки в Російській імперії складали 29,8 % складу викладачів початкових міністерських шкіл (25 075 вчительок із 84 121 осіб загального викладацького складу). У міських однокласних училищах жінки складали 62,8 % викладачів. До 1902 р. викладання дозволялося жінкам, що мали свідоцтва домашніх вчительок, лише в перших 3-х класах жіночих гімназій.

З 1901 р. випускниці Вищих Жіночих Курсів (ВЖК) стали допускатися до викладання в старших класах жіночих інститутів, а з 1906 р. жінок допустили до викладання в 4-х класних молодших чоловічих учбових закладах.

У питанні працевлаштування жінок-вчителів, говорячи економічними термінами, попит значно перевищував пропозицію, і випускницям жіночих гімназій та єпархіальних жіночих училищ дійсно ніде було подітися після закінчення навчання.

У міських чоловічих гімназіях та реальних училищах жінок серед викладацького складу було мало. Наприклад, на початок 1917 р. у 2-ій Харківській чоловічій гімназії працювало 26 чоловіків та 6 жінок; у 4-ій Харківській чоловічій гімназії серед вчителів було 17 чоловіків та 3 жінки; в Ізюмському реальному училищі – 11 чоловіків та 1 жінка; в Охтирській чоловічій гімназії – 15 чоловіків та 2 жінки 1.

Водночас кількість жінок серед вчителів народних земських шкіл складала доволі значний відсоток. Так, у 88 школах початкової освіти Стародубського повіту 1915 р. учителями працювали 46 чоловіків та 107 жінок 2. Це пояснювалось здебільшого тим, що вчителі-чоловіки частіше знаходили роботу в містах або в інших сферах діяльності. Крім того, на оплаті праці жінок можна було заощаджувати кошти 3.

Обираючи фах вчителя, жінки стикалися з цілою низкою перешкод побутового характеру. Вчительська платня дійсно ледве-ледве дозволяла зводити кінці з кінцями та надходила нерегулярно. Самі школи часто розташовувалися в будівлях, не пристосованих для навчання. Також в обов’язок вчителів входило приготування шкільного приладдя – з надісланого земством паперу вони, зокрема, шили зошити, лінували їх. Ще однією важливою проблемою було те, що більшість молодих дівчат, які обирали цей нелегкий шлях залишалися одинокими.

Жінки працювали також і у вищих навчальних закладах. Особовий склад Київського університету показує, що протягом 1917 р. на медичному факультеті працювало 23 жінки на посадах ординаторів, асистентів, фельдшерів, акушерок; на фізико-математичному – 3 приват-доценти; на історико-філологічному – 2 жінки: Н.Полонська – старший асистент при кафедрі російської історії, приват-доцент, магістр російської історії та М.Баранова, залишена при кафедрі російської історії для підготовки до професорського звання; на юридичному – 3 стипендіатки; серед канцелярських співробітників – 24 особи жіночої статі. Всього жінок серед особового складу Університету на зазначений період налічувалося 55 осіб 1.

Іншою сферою, в якій самовіддано пробивали собі шлях жінки, була медицина.

Ще у 60-ті рр. ХІХ ст. у суспільстві з’являється новий, після Ж.Санд, жіночий ідеал – Е.Блеквелл – перша американська жінка-лікар. Жінки рушили у медицину. Але таке захоплення не було даниною моді, адже у країні дійсно назріла нагальна потреба у жінках-медиках перш за все тому, що медична допомога, а здебільшого акушерська та педіатрична, знаходилась у жахливому стані. Навіть повивальних бабок було дуже мало, до того ж рівень їхньої підготовки залишала бажати кращого. На селі жінки при пологах користувалися переважно послугами неосвічених повитух.

Отримуючи медичну освіту різних рівнів, жінки працювали лікарями, фельдшерами, медсестрами, економками.

Реалії праці медичних працівниць – безсонні ночі, боротьба з неосвіченістю населення, загибель від заразних хвороб, операції у примітивних умовах, брак медикаментів – доповнювалися ще й зневажливим ставленням колег-чоловіків, чиновників та, інколи, і самих пацієнтів. Жінки працювали з більшим навантаженням, ніж чоловіки-лікарі. Так, наприклад, у херсонській єврейській лікарні обов’язки 3-х лікарів-інтернів були покладені на одну акушерку-фельдшерицю 2. І це при тому, що в цей же час жінкам-лікарям навіть не дозволялося називатися лікарями. По «височайшому велінню» вони повинні були іменуватися «вченими акушерками» 3.

Літом 1917 року була прийнята Постанова Тимчасового Уряду: « призвать на военную службу всех женщин-врачей, не достигших к 1 января 1917 года сорока пяти лет, оказавшихся при медицинском освидетельствовании в специальных комиссиях годными к службе, за исключением беременных и имеющих детей в возрасте до трех лет как от церковного, так и от гражданского брака…; предоставить военному министру право, если окажется нужным, призвать на вышеизложенных условиях также и женщин, обучающихся ныне на женских медицинских курсах и в институтах на правах зауряд-врачей, в соответствии с числом зачтенных полугодий, со всеми правами и преимуществами, присвоенными студентам-медикам, призываемым зауряд-врачами» 1.

На 1 січня 1917 р. на службі у Всеросійській організації Червоного Хреста було 2500 лікарів, більше 20 тис. сестер милосердя, понад 35 тис. санітарів 2.

Майже при кожній управі Червоного Хреста створювалися об’єднання сестер милосердя.

Як відомо, сестри милосердя вперше з’явилися саме в російській армії під час Кримської війни (1854-1856 рр.), коли видатний хірург та педагог-ліберал М.Пирогов виявив нову та незвичну ініціативу, набравши групу молодих дворянок для турботи за пораненими 3.

Протягом 1917 року сестри милосердя завзято продовжували роботу та значно розширили спектр діяльності товариства. Вони входили до мобільних загонів, що діяли у прифронтовій смузі і підбирали усіх поранених поблизу передових; працювали на евакуаційно-розподільчих пунктах, у бактеріологічних та дезинфікаційних загонах; займалися забезпеченням поранених харчами, одягом, реабілітацією інвалідів 4.

Загалом же, жінки чудово зарекомендували себе у цій нелегкій професії як у цивільних, так і у військових медичних установах. Вони із завзяттям їхали працювати на фронт та у найвіддаленіші куточки країни, переборювали безліч перешкод, своєю чуйністю та професійністю здобували повагу та довіру населення.

Незначна кількість жінок була зайнята у сфері літератури та мистецтва. У театральній та музичній галузях, де жінки складали більшість, працюючи хористками, балеринами, актрисами, так само спостерігалася дискримінація, переважно в оплаті.

Таким чином, розширення сфер застосування жіночої праці протягом 1917 року безперечно було продовженням тенденції, яка виникла ще з початком Першої світової війни. Застосування жіночої праці сприймали як тимчасову необхідність, вимушений крок, продиктований вимогами військового часу.

Однак, розгортання революційних подій 1917 року сприяло залученню жінок до професій, раніше для них закритих. Жіноцтво, поступово стверджуючись через освіту та професійну, інтелектуальну діяльність, починає перехід від пасивної ролі у суспільстві до розуміння необхідності здобуття статусу рівноправного громадянина через боротьбу за політичні права.

1.4 Повсякденне життя жіноцтва

Потрясіння 1917 року нещадно вплинули на повсякденне життя всього населення. І якщо від прямої участі у політичній чи національній боротьбі людина могла відмовитися, то господарська та морально-психологічна катастрофи торкнулася кожного, змінюючи весь звичний уклад життя.

Жінки з вищих верств суспільства поч. ХХ ст.

Зміни умов існування людей на початок 1917 року безперечно були спричинені світовою війною, проте революція викликала нову хвилю соціопсихологічних трансформацій серед всього населення, серед жінок зокрема.

З розгортанням революційних подій, жінки, з одного боку, намагались певним чином адаптуватись до нових специфічних соціально-політичних змін у суспільстві, а, з іншого боку, мали виконувати свої традиційні соціальні ролі, залишатися дружинами та матерями.

Жінки самовіддано намагалися зберегти родину, дати дітям освіту та належне виховання, захистити їх від жорстокостей війни, а, крім того, потрібно ще було щось їсти, одягатись, доглядати помешкання. У своїх спогадах М.Лівицька, дружина А.Лівицького, відомого українського громадсько-політичного діяча, члена Центральної Ради, зазначала: «Я особисто не брала участі в революції 1917 року. Причиною цього були мої родинні обставини. Наші діти, Наталя і Микола, були в шкільному віці та вимагали моєї опіки. Дочка моя училась вже в гімназії в Золотоноші, а сина я сама підготовляла до іспиту до першої кляси гімназії. Під моїм доглядом були також хлопці сироти, якими опікувався Андрій. Я не мала права занедбувати всіх цих обов’язків родинного характеру» 1.

У великих містах здобуття харчів та необхідних речей для існування ставало неабияким героїзмом.

Становище у Харкові яскраво відображено у спогадах одного солдата, який у березні 1917 р. потрапив до міста: «Проходим главными улицами Харькова… У одной продовольственной лавки толпа женщин, чтобы получить фунт хлеба. Женщины кричат «Куда вы идете, разве не надоело вам, когда будет конец войны». Одна выходит из затылка с ребенком: «Третий день стою здесь и мерзну с ребенком, чтобы получить фунт хлеба, но получить не могу. Куда вы идете, – говорит со слезами, – или у вас нет жен и детей дома, которые находятся в таком же положении, как я вот с ним, да двое еще немного побольше заперты в нетопленой комнате дома». Мороз пробегает по телу, вспоминаются жена и дети» 2.

Про ситуацію в Одесі згадувала Т.Михайловська-Цимбал, діячка українського національного руху: «Харчові продукти зникли, їх можна було здобути лишень на чорному ринку, і то здебільша в обмін за цінні речі й золото, й тому більшість населення голодувала. Натомість я ходила на безплатні обіди, що їх давали для голодуючої інтелегенції якісь протестантські церкви» 3.

Дещо легше було у побутовому плані дружинам чиновників, яких брали на військову службу. Вони, за існуючим законом, залишали своїм дружинам доручення на отримання свого жалування. Як приклад, наводимо формулу із документа, завіреного нотаріусом, губернського секретаря Ф.Троцького: «уполномачиваю жену мою Марию Флегонтовну Троцкую, во все время состояния моего на действительной службе в армии, получать причитающееся мне жалование, …для исполнения чего предоставляю ей право: подавать требующиеся документы, прошения, заявления, везде где надобность укажет расписываться и подписываться и вообще исполнять все, что для названной цели понадобится, во всем заменяя меня и соблюдая мои интересы – 1914, 18 июля» 1.

Значно важче було солдаткам, для яких майже єдиним засобом для виживання була матеріальна допомога. Жінки не мали присадибних ділянок, не мали роботи і залишилися самі з дітьми. Важливу роль у допомозі мешканкам міст та їхнім родинам відіграли місцеві органи самоврядування, громадські та доброчинні організації. Саме завдяки їм значна кількість солдаток отримували безкоштовно опалення, продукти, одяг тощо. Крім того, солдаткам, які мали багато дітей, на кожного виплачували певні кошти та надавали житло, за яке не потрібно було платити ренту, за таких умов вони отримували можливість залишити роботу і займатися лише сімейними справами 2.

Під час Першої світової війни дружини та діти військових вперше в історії російської держави почали отримувати державну допомогу.

Солдатки отримували грошову допомогу від держави, місцеві управи також надавали їм безкоштовно хлібний пайок та паливо. Але їхні резерви поступово закінчувалися, що змушувало жінок вдаватися до виступів, які нерідко закінчувалися погромами та безчинствами. Про події у Полтаві згадував В.Андрієвський: «Забракло хліба. Прийшло до кінця заготовлене попередниками паливо. Управа не могла дати собі ради з «салдатками», яким виплачувала пенсію за чоловіків. Трохи не щодня перед управою чинилися «бабські бунти» 3.

Цікавим було те, що органи міської влади в багатьох випадках, щоб приборкати розлючених жінок, йшли назустріч їхнім вимогам. Але при цьому спостерігалась певна невідповідність: разом з підвищенням норми пайків, з травня по серпень 1917 р.: вони зросли з 6 руб. до 15 та 20 руб., прямопропорційно збільшувалась і кількість солдаток, що вимагали допомоги.

Досить часто з проханнями про одержання допомоги зверталися і ті жінки, які її не потребували. Можливо, це пояснювалося психологічними проявами менталітету: якщо дають допомогу усім, то чому і мені її не отримати.

Крім того, були відсутні чіткі критерії видачі допомоги, норми постійно змінювалися, влада, місцеві та громадські органи, які займалися виплатами, втрачали контроль над масовими виступами, проявами незадоволення, безкінечними скаргами на несправедливість чи відсутність коштів. Однак, з іншого боку, як зазначає один з дослідників П.Щербінін, «нерідко ...односельчани використовували солдаток як щит або «таран» , надіючись, що баб пробачать або військові не будуть стреляти у неозброєних жінок 4.

Виступи солдаток були здебільшого стихійними і за рахунок цього швидкоплинними, проте досить яскравими та емоційними. Загалом же жіноче бунтарство було складовою частиною загальних тенденцій радикалізації настроїв у суспільстві, прагненням агресією та погромами вирішити проблеми, які накипіли.

За таких складних економічних обставин значно зріс рівень нелегального постачання різного роду товарами та харчами. Людей які займалися такою діяльністю називали мішечниками. У 1917 р. серед мішечників були різні групи населення, за винятком викладачів навчальних закладів, земських службовців, духовенства, кооперативних робітників. Жінки також активно брали участь у цьому процесі.

Влітку 1917 р. серед мішечниць переважали дрібні торговки з міст та залізничних станцій. Вони скуповували провізію перш за все для спекуляції. Їх називали «плакальницями». Селяни та працівники повітових комітетів у хлібних районах жаліли жінок, які, видаючи себе за солдатських вдів, «виплакували» хліб.

Восени 1917 року торговки вже здебільшого стали споживачами і загальна кількість жінок серед мішечників почала скорочуватись. По-перше, після демобілізації та росту рівня безробіття нелегальною торгівлею почала займатися значна кількість чоловіків; по-друге, пересуватися по країні стало значно важче у технічному та фізичному плані.

Що стосується жінок з більш заможних прошарків суспільства, то війна та революція також вплинули на їх життя.

Проте ставлення до заможного життя, моди, предметів розкоші на початку війни та у 1917 році дещо різнилося.

З розгортанням бойових дій на полях Першої світової війни, патріотичні насторої серед заможних верств населення призвели до відмови від вишуканого способу життя, модного одягу, коштовностей тощо. Крім того, в силу об’єктивних економічних проблем і попит, і пропозиція подібного роду товарів значно скоротилася. Внаслідок таких обставин відбулося зниження цін на предмети розкоші 1.

Однак ситуація змінилася вже на початку 1917 року. Власники модних салонів Києва взимку 1917 року мали добрий заробіток: «На наряды тратились безумные деньги.

Тратились преимущественно на мех, который, благодаря усиленному спросу на него, вздорожал в 4-6 раз…

Наиболее падки к безумным тратам на наряды оказались дамы средней буржуазии, разбогатевшей во время войны, благодаря разным коммерческим комбинациям. Что-же касается дам высшего света, то они главным образом, только пополняли свои наряды» 2.

Вище суспільство під час І світової війни

Підвищена емоційність часів революційних перетворень 1917 р. певним чином спровокувала підвищення інтересу серед населення до різного роду розваг, які сприяли розрядці психіки, дозволяли відволіктися від щоденних побутових проблем.

Користувався значною популярністю серед різних верств населення кінематограф. До кінотеатрів вишиковувалися черги, незважаючи на підвищення цін на квитки, що пояснюється скоріше за все тим, що люди намагалися розважитися та відволіктися від щоденних проблем, пов’язаних з нестабільним економічним та політичним становищем.

Серед відвідувачів кінотеатрів була достатньо велика кількість жінок, адже саме вони складали більшість населення. Існували кінотеатри як для «буржуазної публіки», так і для «демократичних прошарків».

Кіно досить чуттєво реагувало на реалії революції, відбиваючи психологічну атмосферу у суспільстві. Протягом 1917 року було випущено більше двохсот ігрових картин. По кількості за жанрами перше місце займали любовні драми, друге – революційно-історичні фільми, а третє – комедії 1.

Загалом серед сюжетних стереотипів того часу можна виділити два типи жінок. Перший тип – жінка порядна, яка є об’єктом, їй відводиться пасивна роль. Другий тип – жінка активна. Її зображали порочною, без моральних цінностей, такою, що робить тільки зло 2.

Питанням формування національного кіно та перетворенням його на сферу суспільного впливу займалася і Центральна Рада. При Департаменті мистецтва Генерального Секретаріату освіти було утворено кінематографічну секцію, яка розробляла заходи щодо створення матеріально-технічної бази для розвитку національного кіно, а також займалася роботою щодо екранізації українських стрічок.

Відома акторка кіно Віра Холодна. 1917 р.

Успіх картини здебільшого визначався акторським складом. Однією з найпопулярніших актрис того часу була Віра Холодна. Вона народилася у Полтаві у 1893 р. у родині вчителя. Навчалася у місцевій гімназії, балетній школі. У 17 років вона вийшла заміж за юриста Володимира Холодного. У 1915 році вийшов її перший фільм «Песнь торжествующей любви». У 1917 р. вона разом зі знімальною групою була в Одесі, де їх і застала революція. Друзі вмовляли її емігрувати, як це зробило багато діячів культури та мистецтва, проте вона відмовилася. Померла вона у 1919 р. від іспанки. На той час їй виповнилося лише 26 років [361] 1.

Проте лідером прокату у 1917 р. залишалася психологічна любовна драма з трагічним фіналом. Війна розлучила багато сімейних пар та закоханих, зробила актуальними теми подружньої зради, ревності, нещасного кохання.

Отже, виснажлива світова війна та революція змушували жінок і чоловіків, що мешкали на українських землях, змінювати звичний уклад життя, пристосовуватися до нових реалій буття. Загальною рисою повсякденного життя населення як у містах, так і у сільській місцевості, серед представників різних соціальних верств стало панування хаосу та розрухи. Для всієї країни «поетична романтизація революції при погляді на неї з «небезпечної близькості» оберталася сірою прозою все більш тяжчого пошуку заробітків та харчування, все менш налагодженого побуту та все меншою фізичною захищеністю людини» 1.

В цілому, серед жіноцтва протягом 1917 року спостерігався той же розкол, що і в усьому суспільстві. Поведінка жінок здебільшого визначалася психологією та світосприйняттям того прошарку, до якого вони належали. Жінки певного кола в цілому поділяли з чоловіками погляди та переконання властиві даній соціальній групі та керувалися ними у своїй повсякденній діяльності.

Визначальним для зміни суспільного статусу жінки на теренах України початку ХХ ст. став такий військово-політичний катаклізм як світова війна. Війна вивела жінку з дому на фабрики та заводи, в доброчинні громадські організації та політику, загони сестер милосердя. Саме вона стала католізатором втілення в життя емансипаційних здобутків жіноцтва початку ХХ ст. Процес розвитку нової суспільної ідентичності жіноцтва безпосередньо протягом 1917 року проходив через освіту, оволодіння професією, публічну діяльність.

РОЗДІЛ ІІ

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЖІНОК У 1917 РОЦІ

2.1 Роль жіночих організацій у суспільно-політичних подіях 1917 року

Зміна становища та ролі жінок в українському суспільстві на початку ХХ ст., і особливо впродовж Першої світової війни вплинули на залучення жіноцтва до громадсько-політичної діяльності.

Зростаюча кількість освічених жінок впевнено і сміливо долучалася до громадського й політичного життя. В організаційному плані вони мали перед собою приклад жінок за кордоном. Про заходи Патріотичного жіночого союзу (США), Жіночої національної ліги (Англія), Національної ради французьких жінок, Товариства допомоги покращенню становища жінок (Франція) та жінок Німеччини та Італії докладно повідомлялося у тогочасній пресі.

Загалом, на території України діяли жіночі організації, які можна розділити на два види. По-перше, це загальноросійські жіночі організації, представництва яких функціонували по всій Росії. По-друге, це суто національні жіночі організації.

Особливостями жіночого руху протягом 1917 р. можна назвати: виникнення жіночих організацій задля боротьби з наслідками війни, поява військових жіночих об’єднань, розвиток пролетарського жіночого руху. Загальну типологію жіночого руху періоду 1917 р., згідно класифікації дослідниці О.Хазбулатової представлено у таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Типологія жіночих організацій

Критерії

Типи

Ідеологічні установки про шляхи боротьби за рівноправя

  1. ліберально-демократичні

  2. соціал-демократичні

  3. націонал-патріотичні

Характер цілей, захист інтересів

  1. суспільно-політичні

  2. релігійні

  3. професійні

  4. освітні

  5. морально-етичні

  6. благодійні

Вклад у зменшення дискримінації жінок

  1. прогресивні

  2. консервативні

Соціальний склад
  1. вищі верстви

  2. робітничі

  3. змішаного типу

Кількість членів, соціальна база

  1. масові

  2. малочисельні

Рівень взаємодії з іншими організаціями, державними органами, політичними партіями

  1. закритого типу

  2. відкритого типу

У Києві діяла філія Всеросійського товариства захисту жінок, що існувало з 1900 р. Товариство займалося допомогою жертвам проституції та насильства. Київське відділення було засновано у 1904 р..

На 1 січня 1912 р. число київських членів товариства становило 224 особи, а у 1915 р. – 260. При ньому діяли: гуртожитки, пункти безкоштовної медичної допомоги, бюро праці, майстерня дамських нарядів, вечірні та недільні заняття, недільні зібрання – читання, музичні вечори, танці.

Юридичний відділ своїм виникненням був зобов’язаний бажанню декількох жінок з вищою юридичною освітою допомогти товариству. Згодом до складу консультантів ввійшли і чоловіки-юристи. Здебільшого жінки зверталися з проханням про отримання окремого від чоловіка виду на проживання.

Характерним було те, що у притулок для прибулих та бюро праці здебільшого зверталися жінки у віці 20 – 25 років, а за соціальним станом – селянки, які приїздили до міста у пошуках заробітку. Для ознайомлення населення з роботою товариства плакати відділення були розвішані у поліцейських дільницях, на вокзалах, на пристанях, в адресному столі, на фабриках, при монастирях 1.

Кошти філія отримувала від Головного Комітету Всеросійського товариства захисту жінок, від Київського міського суспільного управління, від підприємств відділення, від бюро праці, майстерень, їдальні, пожертви від членів відділення.

Київською філією товариства у травні 1915 р. була створена спеціальна комісія для організації допомоги населенню, що потерпіло від війни. Перший притулок відкрито влітку 1915 р.

За півроку існування притулку до нього поступило 561 біженців, з них дорослих – 363, дітей – 198. Згодом у місті було відкрито ще два притулки для біженців. До другого притулку за 92 дня поступило 484 чол., а до третього – 56.

Всього надійшло – 1 101 осіб, з них дорослих – 756, дітей – 345 1.

Активно працювало відділення товариства в Одесі. При ньому діяв пансіон для сиріт воїнів та осіб, що постраждали від війни, притулок, їдальня, юридичне бюро. Всього за допомогою до відділення у 1915 р. звернулося 4 042 жінки 2.

Протягом 1917 р. Київське відділення активно продовжувало свою роботу в напрямках надання медичної та юридичної допомоги жінкам, займалося питаннями професійної освіти та працевлаштування, надавало допомогу біженцям, дітям-сиротам тощо. У 1917 р. Товриство мало свою представницю у Київському Комітеті Громадських Організацій, співпрацювало з іншими громадськими та політичними організацями 3.

Жінки, які брали участь у патріотичних організаціях, за підтримки Тимчасового уряду створили «Спілку допомоги Вітчизні». 30 травня 1917 р. у Києві постав «Жіночий трудовий союз допомоги Батьківщині» як філія Всеросійського. При ньому діяли секції: воєнна, продовольча, просвітницька, реміснича 4.

Однією з головних цілей «Спілка допомоги Вітчизні» проголосила боротьбу з дезертирством на фронтах світової війни та підняття морального духу солдат. Члени Спілки були переконані, що саме поява жіночих батальйонів вирішить ці проблеми.

Перший такий батальйон був утворений у 1917 р. у Петрограді 5. Ідея його створення належала фронтовичці, Георгієвському кавалеру М.Бочкарьовій.

Загалом поява спеціальних жіночих військових об’єднань була ініційована самими жінками, які мали стійкі патріотичні переконання, прагнули зупинити масове дезертирство солдат з фронту. Саме з останньої причини ця ідея була також підтримана Тимчасовим урядом та військовим командуванням.

Багатьох жінок до служби в жіночих батальйонах підштовхнули неприємності у приватному житті, невдачі у коханні. Деякі жінки тікали від чоловіків, з якими несклалося життя, від постійних побоїв та приниження. Молоді дівчата прагнули помститися за вбитих на війні батьків, братів, коханих.

Жіночі батальйони 1917 рік

Активно жіночі батальйони створювалися і в Україні: у Києві батальйон налічував 400 жінок [132] 2, в Одесі – 100.

Жінки, які йшли добровольцями до жіночих батальйонів майже не мали ніякої спеціальної підготовки, більшість мала середню освіту. Значну групу складали курсистки, а також стенографістки, швачки, робітниці, сестри милосердя, лікарі. Жінки-солдатки, дружини та вдови фронтовиків також вимагали від Генерального військового комітету утворити з них жіночий курінь, щоб вони могли власноруч продовжити справу своїх чоловіків.

У липні 1917 р. перший жіночий батальйон прибув на фронт. У першій же атаці, у батальйоні, в якому знаходилося 200 жінок, здорових залишилось 50, потрапило у полон 8, загинуло 20, решта була поранені. Одна з поранених, яких було доставлено до лазарету у Петрограді, розповідала, що противники були здивовані, почувши жіночі голоси, це застало їх зненацька, чим і скористалися наші солдати. Цікавим виявилося те, що серед полонених німців виявилося також декілька жінок 1.

На початку серпня 1917 р. у Москві був проведений Жіночий військовий з’їзд, на якому обговорювалися: мета жіночого військового руху, створення всеросійської жіночої ради, забезпечення родин добровольців-жінок, військова трудова жіноча повинність тощо 2.

Загалом як серед військових, так і серед цивільного населення ставлення до служби жінок в армії було досить негативним. Військові вважали, що «выступление женщин позор для русской армии…» 3, та, що «лише потворні умови нашого життя змушують жінок одягнути військовий мундир та взяти на себе обов’язки чоловіків» 4. Тому згодом було вирішено припинити формування нових жіночих батальйонів, а вже сформовані перевести на службу у тил, що пояснювалось «недовольством фронтових частей и возможностью диких эксцессов, попытки которых удалось предотвратить с большим трудом…» 5.

І якщо весною 1917 р. уряд дозволив створення жіночих загонів, все-таки маючи надію, що поява жінок на фронті зможе підвищити морально-бойовий дух солдат, то у серпні 1917 р. ставлення воєнного командування і уряду до даного питання змінилося. Дезертирство посилилось і приклад жінок-солдат вже не міг зупинити деструктивні процеси в армії. З 23 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав наказ про використання жіночих підрозділів лише для охорони залізниць, станцій, вокзалів тощо. Восени 1917 р. всі жіночі військові частини були розформовані.

Окремої загальноросійської пролетарської жіночої організації в Україні так і не було створено. Головним ідеологом пролетарського жіночого руху була О.Коллонтай (1872 – 1952). Вона виступала у якості пропагандиста марксистського підходу до ролі та місця жінки у родині та суспільстві. Відстоювала думку, що пригнічення та нерівність слабкої статі є історично обумовленими явищами і не пов’язані з природними якостями жінок, з особливостями розвитку їхнього мозку. Безправність жінок, на її думку, пов’язана з процесом розподілу праці згідно статевої ознаки, коли чоловіки займалися виробничею працею, а жінкам залишалися підсобні роботи. При цьому О.Коллонтай зазначала, що окремого «жіночого питання» як такого не існує. Пригнічення жінок є частиною великою соціальної проблеми, а боротьба за права жінок є складовою частиною боротьби за загальне звільнення всього пролетаріату.

З відродженням 10 березня 1917 року жіночого журналу «Работница» розпочався новий етап (перший етап був у 1905 – 1907 рр.) в організації пролетарського жіночого руху. При цьому слід віддати належне більшовикам, адже їм не було рівних у пропагандистській роботі серед міських жінок та робітниць, а особливо серед найзлиденнішого жіночого населення – прачок та солдаток. Головну ставку більшовики робили на пропаганду серед нижчих прошарків суспільства, на солідарність всіх робітників, на вимоги припинення війни 1.

Більшовики підтримували створення Союзів солдаток. Особливо, коли на початку осені 1917 р. загальною тенденцією стала радикалізація вимог солдаток, посилювалися виступи за припинення бойових дій.

Їхні зібрання завжди нагадували мітинги, відзначалися підвищеною емоційністю, палкими промовами, категоричними закликами. Головними вимогами були: збільшення грошових виплат – пайків, компенсацій; зрівняння у правах з офіцерськими дружинами; зрівняння у правах громадянських дружин з юридичними.

Окрім пропагандистської підтримки виступів жінок-солдаток, більшовики намагалися вирішити проблеми і практичними заходами: домагалися поліпшення умов жіночої праці, створювали ясла, дитячі садки, підтримували родини солдаток матеріально, допомагали жінкам знайти роботу, захищали інтереси працюючих, проводили доброчинні збори коштів, контролювали видачі пайків тощо 2.

Отже, жіночі організації всеросійського масштабу були різноманітними за своїм характерном, інтересами та сферою діяльності.

Окрім представництв всеросійських жіночих організацій, впродовж 1917 року на українських територіях діяли національні жіночі громадські об’єднання.

На початку 1917 року на Україні діяв цілий ряд жіночих товариств та об’єднань. «Жіноча громада», яка хоч і не мала ніяких феміністичних гасел або суто жіночих завдань, свідчила про бажання жінок діяти спільно. Громада об’єднала в собі два покоління жінок, які по-різному розуміли свою роль у громадській діяльності. Старше покоління – Л.Старицька-Черняхівська, М.Беренштам-Кістяківська, М.Загірна – орієнтувалося здебільшого на культурно-освітню працю, молодші жінки прагнули революційної діяльності 3.

Український Жіночий Союз (УЖС) одним з перших об’єднав жіноцтво під гаслом рівних з чоловічими прав жінки на основі рівних з чоловічими обов’язків української жінки у громадянській роботі для добра України.

Ініціативна група з утворення УЖС виникла у Києві 21 березня 1917 р. З 3 квітня діяла тимчасова рада УЖС на чолі з В.Нечаївською. На Українському національному конгресі, що проходив у Києві 6 – 8 квітня 1917 р., як делегатка В. Нечаївська виступала з промовою від Київського комерційного інституту та від українських жінок.

25 квітня відбулися загальні збори членів Союзу, на яких було затверджено Статут, вибрано нову постійну раду. До її складу увійшли члени тимчасової ради: Бондаренко, Мельник, Нечаївська, Парфенюк, Поцубієнко, Равлюк, Сильнича та новообрані: Веретельник, Гупалівна, Палчевська, Радзимовська, Руппельт, Соколовська, Тимешко, Цікаловська. Делегаткою від УЖС до УЦР обрано В.Нечаївську.

Головне гасло, яким керувався у своїй роботі Український Жіночий Союз, було: «Українська жінка має для добра України нести всі відповідні жіночій природі громадянські обов’язки, а за те має користуватись рівними з чоловіком правами людини» 1.

Згідно татуту Українського жіночого союзу українські жінки мали об’єднатися в під гаслами:

«а) рівні з чоловічими права жінок,

б) рівні з чоловічими обовязки українських жінок у громадянській роботі для добра України,

в) піднесення рівеня умового розвитку української жінки,

г) національне і політичнеосьвідомлення української жінки,

д) виобразування і економічне забезпечення українського трудового жіноцтва,

е) забезпечення самостіності і независимості жінки,

ж) охорона дівоцтва і материнства,

з) правна оборона покривджених жінок і дітей.

Щоби перевести свої гасла в діло, «Український Жіночий Союз» заводить по всій Україні:

а) курси для неграмотних,

б) лєкції про права і обовязки української жінки,

в) літературу (газети, журнали, брошури, книжки і т.п.), осьвідомлюючу українське жіноцтво в загально-просвітному та спеціяльному українсько-національному напрямку,

г) школи жіночих ремесел і сільського хозяйства,

д) приюти для учениць ремесел і сільського хозяйства,

е) спілки жіночого міського і сільського труду,

ж) каси забезпечення трудових жінок,

з) каси забезпечення небегетих жінок і дітей,

и) приюти для бездомних жінок і дітей,

і) захоронки для малих дітей,

к) родильні приюти і жіночі та дитячі лікарні,

л) безплатну правну оборону покривджених жінок і дітей,

В міру потреби «Український Жіночий Союз» заводить і иньші інституції, помічні до переведення в діло ідей Союза.

Членами «Українського Жіночого Союза» можуть бути не лиш усі українські жінки і іхні діти, але й українські чоловіки, що признають потребу урівноправнення жінки з чоловіком і необхідність жіночої громадської праці для добра України, – а з иньших націй ті особи, що є прихильні ідеї «Українського Жіночого Союза».

Основою організації «Українського Жіночого Союза» є Клуб, а верхом організації є Центральна Рада. Звясь між Клубом і Центральною Радою іде через Вінок, Повітову Раду і Окружну Раду» 1.

Тож, як видно зі Статуту, УЖС мав намір розгорнути широку громадсько-політичну роботу серед українського населення в контексті загального українсього національно-визвольного руху безпосередньо під політичним проводом УЦР.

Але росіянки, що мешкали на Україні, відверто висловлювали небажання співпрацювати в українських організаціях. Російські феміністки стали під час війни переконаними шовіністками, тому українки змушені були вийти із загальноросійського Союзу жінок, філія якого діяла у Києві.

Союз поповнювався досить динамічно, за 5 тижнів роботи він встиг з’єднати сотні членів із різних куточків країни. Осередки УЖС постали в Київській, Чернігівській, Волинській, Полтавській, Харківській, Херсонській губерніях 2.

У Харкові Союз виник у середині квітня 1917 р. Ним було вироблено власний статут та план діяльності 3.

Друкованим органом УЖС став «Жіночий Вістник». Поставивши завданням координувати жіночу громадську працю, часопис попереджував: «Хто надіється знайти які-небудь феміністичні, суфражистські тенденції, нехай не передплачує «Жіночий Вістник», бо у ньому цієї поживи не знайде» 4.

У другому номері «Жіночого Вістника» була викладена загальна характеристика ролі і місця української жінки в нових політичних реаліях, обгрунтовано діяльність «Українського Жіночого Союза»: «Разом з усією Росією до перебудови свого політичного життя встала і Україна. Усі верстви людності її стріпнулися і охотою чи й не охотою мусіли взятись до громадської праці. До правуючого стерна мусила стати і жінка – і стала, іне зреклася цього свого громадського обовязку, і по всій своїй силі і зараз працює на користь краю, на користь його людности. Жінка не виділила себе з громадського загалу. Настала воля жінці, прийшли її політичні права і вона їх не зріклась. По селах на сходи пішли жінки з своїм рішучим голосом; вони увійшли в просвітні товариства, вони понесли свою культурницьку працю; в городах, жінки разом з усім трудящим людом увійшли в ріжні політичні організації; жінка пішла депутатом в краєвий орган – Українську Центральну Раду; жінка в селах стала на чолі місцевої Ради. Жінка разом з усіма громадянами взялась за громадсько-політичну роботу.

Та не можна замовчати того факту, що взялася вона за ту роботу не досить сміливо, що стало до неї в невеликій кількості лише поодинокими особами. Причина цього в тому, що шлях цієї праці ще не вторений для жінки. Не скрізь однаково прислухались до жіночого голосу, не скрізь однаково прийняли її працю, і по за сим, мусимо те зазначити – зостались лави жіноцтва, що громадська праця для них і не по силі, і не до звички.

Ті соціальні, історичні умови, в яких перебувала жінка цілі століття, не сприяли розвитку в ній хисту до громадської і політичної праці і коли вона і досі не втеряла стремління і охоти до цієї праці, коли вона і при тіх важкіх умовах все таки бралась до неї, то це лише свідчить про її дужий нормальний громадський інстинкт.

Тепер, за нових умов, вона мусить розвинути в собі ці здатності до праці на всіх громадських стежках і щоб практично призвичаітись до організованної громадської роботи, щоб спильними зусиллями поставить себе на височінь освіченої, культурної людини, жінки організуються в «Український Жіночий Союз». Практичним засобом до досягнення цієї мети буде служить «Жіночий Вістник».

«Жіночий Вістник» ставить своїм завданням освітлювати ті стежки, якими йде жінка в своїм розумовім і культурнім розвою, ті галузі праці, в яких вона є найкорисніша громадська працівниця, ті соціальні завдання, що ставить їх собі «Союз». Жінка як рівнозначна чоловікові, повноправна політично людська істота при всій її жіночій особистості мусить зайняти і певне соціальне становище, яке не виділяло б її з загальної людської маси, головне – не отділяло б од маси чоловіків. Через це «Жіночий Вістник» беручись по змозі освітлювати і направляти нормальний хід жіночого руху на Вкраїні, мусить відбивати в собі всі боки життя – соціяльний, національний та інші.

На невторенім шляху жіночої громадської праці виступає, таким чином, новий громадський працьовник «Жіночий Вістник» закликає все жіноцтво до спільної праці на громадській ниві, до праці перш за все, над собою, до вироблення і розвитку в собі громадського хисту і досягнення вищого ідеалу людини, ідеалу жінки» 1.

Національне питання стало для Союзу одним з пріорітетних. По це свідчить цілий ряд фактів діяльності Союзу.

УЖС провадив активну роботу серед населення: організовував мітинги перед виборами, пояснював закон про виборче право, міське самоврядування; при ньому була створена спеціальна комісія зі збору та відправки книжок у провінцію.

Діяльність жіночих товариств, що створювались за сприянням УЖС по всій території України, спричинила необхідність надати їм певну організаційну цілісність для подальшого розвитку та розгортання роботи. Протягом 14-16 вересня 1917 р. було проведено Перший всеукраїнський жіночий з’їзд у Києві.

З’їзд, на який УЖС скликав представниць від всіх регіональних та центральних українських жіночих організацій (майже половина делегаток селянки), затвердив новий статут та обрав нову раду, висловив свої привітання З’їзду народів, що також проходив у цей час у Києві.

На з’їзді були ухвалені цілий ряд важливих резолюцій:

«Про політичні справи:

  1. найкраща форма існування для України – демократична українська республіка, а найкраща форма спільного життя всіх народів Росії – федерація вільних демократичних республік.

  2. за скликання Українських Установчих зборів.

  3. проти політики Тимчасового Правительства та тієї частини російського громадянства, котрі вороже ставляться до національних змагань недержавних народів.

  4. за самовизначення народів.

Про виборчу справу:

  1. Що до участі у Всеросійських Установчих Зборах, то УЖС піде за постановою УЦР.

  2. При виборах УЖС буде входити в блоки з українською соціал-демократичною та соціал-революційною партіями та з Українською Селянською Спілкою.

  3. Українські жінки повинні взяти найширшу участь в виборах до Установчих зборів.

Про відношення до національних меншостей:

  1. за забезпечення прав меншостей, коли вони не будуть іти всупереч з інтересами українського народу.

В громадських справах:

  1. розглянувши питання про опіку над дітьми і майном вдовиці, з’їзд висловився за її скасування, бо вона принижує людську гідність жінки, викликає неповагу до матері в очах дітей і призводить часто до великої неправди з боку опікунів до сиріт.

  2. Оберігати жінку під час вагітності, бо наслідком непосильної праці в такому стані бувають тяжкі жіночі хвороби, які відбиваються на дітях.

  3. Зважаючи на те, що війна між іншими злими наслідками залишає людям ще одного ворога – венеричні хвороби – з’їзд постановив звернутися з відозвою до військових фронту та тилу, щоб вони, пам’ятаючи про злі наслідки цих хвороб для жінок, дітей і цілих будучих поколінь, розумно їх вилічували та оберігали від зарази своїх близьких і рідних людей; фронт повинен подбати про пильний перегляд вояків при демобілізації» 1.

Прийняті резолюції відобразили головні проблеми, які турбували не лише УЖС, але і все жіноче населення України: питання здоров’я нації, тобто майбутнього країни, надання жінкам можливості реалізовувати свої політичні та громадянські права, підтримки українського національного руху.

Таким чином, УЖС був першим громадським об’єднанням, яке щиро намагалося об’єднати українське жіноцтво під єдиним гаслом, спрямувати жіночий потенціал на будову міцної основи української державності та втілити мрію про здобуття рівних прав і виявлення творчих можливостей української жінки. Як зазначала Софія Русова: «У такий природний життєвий стан перейшла українська жінка від інстинктивно несвідомого вузького родинного життя до широкої діяльності добре освіченої виховниці й громадянки, якій український нарід завдячує немало в своїх змаганнях як до освіти, так і до волі, до свого національного і соціального визволення».

Ще одним об’єднанням, де жінки розгорнули активну громадську діяльність, був «Український Клуб», що багато років існував як літературно-мистецький та культурний український центр Києва. Під час війни він був перетворений жінками на шпиталь, до якого з усіх пунктів міста привозили поранених українських вояків з фронту. Активними діячками клубу були Л.Старицька-Черняхівська, М.Старицька, М.Ішуніна, О.Стешенко, С.Русова. Вони також турбувалися про влаштування галицьких переселенців на східноукраїнській землі, допомагали їм коштами й одягом.

Для тих, кого російська влада відправляла етапом до Сибіру, збиралися посилки. Для західноукраїнських дітей-сиріт, що потрапляли до Києва, був створений окремий притулок, який також взяло під свою опіку місцеве жіноцтво. Дітей вчили не тільки рідної мові, а й закладали міцні підвалини національного світогляду 1.

Коли до влади в місті прийшли більшовики і будь-який натяк на національну діяльність став небезпечним, «Український Клуб» було перейменовано на клуб «Родина» . Ця назва задовольнила обидві сторони, українці читали її з наголосом на «и» , а росіяни з наголосом на «о» 2. Тому товариство продовжувало свою діяльність не лише як шпиталь, а й як консолідуючий український центр.

Жінки докладали також чимало зусиль, опікуючись наймолодшими громадянами, освітою та вихованням дітей дошкільного віку. 15 листопада 1917 р. у Києві розпочало роботу Товариство народних дитячих садків, до якого входили С.Русова, М.Ішуніна, В.Нечаївська та інші. Товариство відкрило перший «Український дитячий клуб», у якому діти займалися музикою і іграми, читанням, ручною працею.

Допомогою переселенцям та в’язням-галичанам займався Союз українок-католичок у Києві. Заснувала його Ф.Вольська, активна громадська діячка, видавниця української дитячої літератури, редакторка журналу «Волошки» (Київ, 1917 р.).

Окрім Києва, майже у кожному місті України жінки почали гуртуватися у нові товариства, або ж продовжували активно працювати у вже діючих. У Чернігові діяла Спілка жінок, Сумах – Жіноча спілка та Сумська спілка жіночої праці, Луганську – Спілка демократичних господинь, Катеринославі – Товариство рівноправ’я жінок, Херсоні – відділення Республіканської жіночої спілки, Ялті – Жіноча воєнно-народна спілка. У Харкові на початку квітня 1917 р. постав Харківський жіночий союз (Харківська українська жіноча спілка). Він займався утворенням дитячих закладів, санаторіїв для хворих дітей, курсів для дорослих, організацією жіночих мітингів по губернії тощо.

Українські жіночі об’єднання діяли і на території Росії. Так, у Петрограді в липні 1917 р. постало «Українське жіноче коло». Його засновниця – Є.Жук, дружина відомого українського громадсько-політичного діяча С. Жука. Товариство обрало своїм гаслом: «Рівні права – рівні обов’язки». Членами товариства могли бути не тільки жінки, але й чоловіки. У Статуті так окреслело мету: Українське Жіноче Коло закладається для об’єднання українського жіноцтва з метою національного і політичного усвідомлення жінки, піднесення рівня її духовного розвитку, освіти і економічного забезпечення, як головних засобів до українізації родини на шляху боротьби за здобуття волі України, а також для обстоювання незалежності жінки та охорони дівоцтва і материнства.

Українки-членкині Кола займалися організацією концертів для українських військових частин, наданням допомоги жертвам війни та революції, а його представниці – Є. Жук та Л.Мазуренко – увійшли до Ради Українських Організацій у Петрограді. У липні 1918 р. Коло було перенесено до Києва, де до нього вступили: Л.Старицька-Черняхівська, О.Стешенко, В.О’Коннор-Вілінська, М.Старицька, В.Радзимовська, Н.Дорошенко, Н.Романович-Ткаченко.

Після реорганізації товариства у 1919 р. головою було обрано Л.Старицьку-Черняхівську, заступницею голови та керівницею культурно-освітнього відділу – Є.Жук, секретарем – М.Коломійцеву, керівницею відділу дошкільної освіти – Н.Дорошенко (уроджена Савченко, сестра В.Дорошенка, педагог і громадська діячка, член «Українського кола» ), керівницею відділу охорони дитинства і материнства – В.Радзимовську. З приходом більшовиків воно деякий час діяло у підпіллі, а потім зовсім припинило своє існування 1.

Крім «Українського кола» у Петербурзі ще з 1915 року працював український лазарет. Шпиталь продовжував свою роботу і у 1917 році. Вся лікарська та адміністративна праця в лазареті була безкоштовна. У шпиталі проводились заняття з раненими – навчання грамоті, чоботарству, плетінню сіток тощо.

У 1917 році в Україні активно діяли також жіночі організації, засновниками яких були жінки-представниці національних меншин, котрі мешкали на території України.

Так, польське населення Києва на 1917 р. разом з біженцями складало 80 тис. чол. Поряд з польськими політичними партіями діяла також велика кількість громадських об’єднань 2. Польські жінки Києва згуртувалися у власний гурток на чолі з Г.Кноль. Він здебільшого займався організацією раутів, вечорів та доброчинних концертів. 2 – 3 травня 1917 р. гурток провів З’їзд польських жінок, зібравши 400 представниць із Умані, Харкова, Вінниці, Бердичева, Білої Церкви. Обговорювалися такі питання: виховання та освіта, охорона материнства, організація жінок-польок у товариства та союзи, зрівняння жінок у правах з чоловіками тощо.

Також у Києві діяло «Товариство розповсюдження просвітництва між євреями в Росії», членами якого також були переважно жінки. Осередок у Києві організував дитячий садок, проводив благодійні спектаклі, концерти тощо. Відділ товариства діяв і у Харкові.

Загалом же 1917 рік можна охарактеризувати з погляду розвитку жіночого руху як період громадських організаційних ініціатив, які цілком відповідали інтересам та переконанням жінок різних суспільних прошарків. Були створені жіночі організації як суспільно-доброчинні, так і громадсько-політичні та суто національні, розпочав розвиток пролетарський жіночий рух.

Хоча, жінки, на жаль, так і не змогли стати консолідуючою силою у суспільстві, однак створення жіночих спілок, різних за завданнями та напрямками діяльності, допомагало жінкам усвідомлювати вагомість своєї праці та можливість власними діями впливати на зміни у суспільстві. Подальший перебіг подій показав важливість та неоціненну користь здобутого досвіду.

2.2 Участь жінок у виборчих кампаніях 1917 року

Для більшості країн світу на початку ХХ ст. було характерним те, що політичні права для жінок протягом багатьох століть начебто не існували.

У Російській імперії жінки нарівні з психічно хворими та неповнолітніми були позбавлені права брати безпосередню участь у виборах. У «Зводі законів Російської імперії» та згідно «Загальним положенням про вибори до Державної Думи, міської думи та земського зібрання» зазначалося, що «особи жіночої статі можуть надавати свої цензи по нерухомому майну своїм чоловікам і синам» – це був єдиний шлях участі жінок у виборах.

Революційні події 1917 року спричинили зрушення у царині політичних прав та свобод громадян колишньої Російської імперії, що спонукало жінок рішучіше відстоювати власні політичні інтереси.

Жіноче питання у програмах та діяльності політичних партій ставилося відповідно до їх ідеологічного спрямування, позиції, місця та ролі у політичній боротьбі. Ліві партії соціалістичного спрямування (соціал-демократи, соціал-революціонери) – виступали за надання жінкам не тільки виборчих, але і широких громадянських та політичних прав.

Більшість лібералів (кадетів) в цілому виступали за надання жінкам виборчих прав, лише меншість висловлювалась проти такого рішення.

Праві партії (октябристи, прогресисти) жіноче питання навіть не обговорювали, виступали проти надання жінкам політичних прав.

У квітні 1917 р. на конференції УСДРП було ухвалено програму, в якій партія виступала за рівні права всіх, без різниці статі і походження. Окремо у пункті 11 програми йшлося про необхідність знищення усяких привілеїв класів, верств, походження, статі, релігії і націй 1.

Українська партія соціалістів-революціонерів на своєму другому з’їзді у липні 1917 р. задекларувала таку ж програму.

При цьому, характерною рисою було те, що більшість політичних партій, які дотримувалися прогресивних поглядів у сфері суспільно-політичних перетворень, у ставленні до жінок демонстрували консервативні підходи.

Російська ліга рівноправ’я жінок зверталася до Тимчасового Уряду з вимогою, щоб до слів «предложена немедленная подготовка учредительного собрания на началах всеобщего, равного, прямого и тайного голосования» було добавлено – «и без различия пола».

Виступи солдаток 1917 рік

Робота над проектом Положення про вибори до Установчих зборів була завершена у серпні 1917 р У результаті був прийнятий найдемократичніший закон про вибори до Установчих зборів: вибори загальні, рівні, прямі при таємному голосуванні. Прийнятий закон значно випереджав соціальний розвиток виборчого законодавства в інших країнах і був революційний для Росії:

  • виборчі права були надані жінкам;

  • був встановлений низький для того часу віковий ценз у 20 років (у Великобританії, Італії, США, Франції віковий ценз становив 21 рік, у Бельгії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії 25 років);

  • Росія стала єдиною країною у світі, яка надала виборчі права військовослужбовцям;

  • Положення про вибори до Установчих зборів не визнавало майнового цензу, цензу осілості і грамотності, обмежень за віросповідною чи національною ознаками.

Протягом 1917 р. відбулося три виборчі кампанії до місцевих та вищих органів влади, у яких брали участь жінки.

Вагомий вплив на створення та розвиток електоральної культури населення мали вибори до органів місцевого самоуправління. Вони проводилися на основі загального, рівного, таємного та вільного голосування. Закон не допускав обмежень за статтю. Позбавленими виборчого права залишались божевільні, глухонімі, засуджені, утриманки будинків терпимості та ченці.

Демонстрація 1917 року з вимогами надати виборчі права жінкам

У цілому перша спроба проведення загальних виборів виявила низький рівень політичної культури населення.

Зрівняння жінок у виборчих правах з чоловіками призвело до певного пробудження політичного мислення у жінок переважно з освічених та інтелігентських кіл. Але більшість жінок і чоловіків ще не достатньо усвідомлювали важливість та значення цього здобутку. Наприклад, на шпальтах місцевої преси знаходимо інформацію про те, що до Житомирської міської думи балотувалось приблизно 522 особи (за 17 списками), з них 32 жінки. До складу думи потрапило всього 2 жінки.

Проте, на жаль, вибори до міських та повітових дум показали неготовність політичних партій та населення визнати жінок повноправними суб’єктами у сфері прийняття політичних рішень, зберігалися усталені стереотипи щодо політичних прав жінок у суспільстві.

Політичну атмосферу в країні у листопаді 1917 р. визначали вибори до Всеросійських Установчих Зборів.

Слід зазначити, що залучення жінок до виборів спричинило немало труднощів у проведенні виборчої процедури, адже до числа виборців додавалося ще 50 млн. голосів у всій країні.

Однак це в свою чергу зробило Росію країною найширшого виборчого права у Західній Європі, з огляду на перевагу жінок у кількісному складі населення.

Частка жінок у кандидатському корпусі, у партійних списках, була незначною – 1,5 %, при цьому зростала залежно від радикалізму партії – від 0,5 % у ПНС до 2,7 % у РСДРП.

Проте кожна жінка-кандидат виставлялася у середньому у більшій кількості округів, ніж чоловіки, а крім того, жінки посідали перші позиції у списках у 18 % випадків, що у 3 рази перевищувало аналогічні показники у чоловіків.

Загалом жінки-кандидати ділилися на дві групи:

І. Партійні лідери. Біля одної шостої з них були виставлені більше одного разу і завжди на пріоритетних позиціях, тобто не нижче п’ятого, а у половині випадків на першому місці у списках .

ІІ. Рядові члени партії. На противагу попередній групі вони були виставлені лише одного разу і займали найнижчі позиції у списках.

Слід відзначити, що при пропорційній системі виборів місце, яке займав кандидат у списках, мало важливе значення. Тому найбільш важливих та впливових кандидатів партії включали до прохідної частини списку, а більшість прізвищ кандидаток – до непрохідної частини.

У жодній партії, крім РСДРП(б) (Є.Бош – Київ, Н.Островська – Севастополь), серед жінок не було регіональних партійних лідерів. Частка жінок серед кандидатів від основних партій була такою: РСДРП – 2,7 %, РСДРП(о) і ПСР – 1,8 %, ПНС – 0,5 %. У списках правих та національних партій жінок не було.

Жіночі організації були представлені двома списками від Ліги рівноправності жінок, а інші жіночі організації самостійно участі у виборах не брали. Представниці від входили до списків тих партій, погляди яких вони розділяли.

Всього у 8 губерніях України у списках кандидатів було представлено 8 жінок.

Якщо серед кандидатів жінок було небагато, з огляду на незначне жіноче представництво в політичних партіях, то серед виборців вони становили значну кількість, через переважання жінок у кількісному складі населення.

Про це свідчать дані окремих повітових комісій.

Так, за нашими підрахунками у с. Берлози Козелецької волості Козелецького повіту з 434 виборців жінок було 256, у с. Данівка цієї ж волості із 815 виборців – жінок 460, на виборчій дільниці № 3 цього ж повіту із 847 виборців – жінок 499.

Підрахунки показали, що у с. Бригінці Чернігівського виборчого округу до списків був внесений 821 виборець, з них 409 жінок. Найбільш численними були групи жінок молодого та середнього віку від 30 до 39 років та від 20 до 24 За віком поділяються на такі групи: від 20 до24 років – 78 осіб; 25 – 29 років – 50; 30 – 39 років – 107; 40 – 49 років – 59; 50 – 59 років – 59; 60 – 69 років – 34; 70 – 79 років – 16; більше 80 років – 4; більше 90 років – 2 1.

Як представники різних партій та організацій, жінки також залучалися до роботи у виборчих комісіях. Жінкам довіряли відповідальну роботу у складі окружних та повітових виборчих комісій.

Дільничні виборчі комісії на місцях зверталися за допомогою до освічених жінок, які допомагали складати списки виборців. Це підтверджують дані таблиці 2.2.

Таблиця 2.2

Рівень освіти членів повітових, міських та дільничних виборчих комісій

(по Росії, у %)

Комісії

Вища

Духовна

Середня

Нижча

Жіночі заклади

Домашня

Повітові

41

1,07

21

27

0,2

8,07

Міські

49

1

17

22

1

7,5

Дільничні

0,5

3,8

8

40

1,1

20

Загалом вибори до Всеросійських Установчих Зборів, на роботу яких небезпідставно покладали великі надії представники всіх сил, пройшли досить успішно. Проте події листопада-грудня 1917 р., розгортання наступу більшовиків, посіяли в душах людей глибоке розчарування і невіру у можливість демократичного шляху розвитку. Ці настрої у поєднанні з більшовицькою пропагандою практично звели нанівець відчайдушні спроби організувати вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів.

До Всеукраїнських Установчих Зборів, як відомо, мали обрати 301 депутата. За всіма кандидатськими списками від усіх округів України проходило 28 жінок, дані про яких вміщено у таблиці 2.3.

Таблиця 2.3

Жінки-кандидати до Установчих зборів Української Народної Республіки

Окружна комісія

Кандидати

Місто

Партія

Катеринославська

Боголюбова З.Г.

Катеринослав, загальноміська лікарняна каса

Українська крайова організація РСДРП(о)

Винокурова П.І.

Катеринослав

Единство

Полтавська

Фукс С.Б.

Полтава

Бунд

Котеленець А.І.

с.Ряшки Прилуцького повіту

УСДРП

Ковба Є.І.

Лубни, дівоча гімназія

Український відділ ТНСП

Янушек У.В.

Станція Полтава-Сортировочна

РСДРП(о)

Стовбуна В.П.

Кременчук

ПСР

Подільська

Ніренберг Ф.Ф.

Бердичів

Бунд

Орловська Г.Л.

с. Удріявці

Польський список

Русова С.Ф.

Київ, педагогічний музей

УТП і ПСФ

Харитон М.М.

Хмельник

РСДРП(о)

Чернігівська

Полуботок В.В.

Чернігів

РСДРП(о)

Бош Є.Г.

Київ

РСДРП

Гордон Є.Х.

Семенівка

РСДРП

Терещенко М.С.

Сосниця

Селянська спілка

Сітенська І.О.

Чернігів

ПСР

Русова С.

Київ

УПСФ

Коцюбинська В.У.

Чернігів

УПСФ

Левіцька Ф.С.

Чернігів

УПСФ

Херсонська

Павловська М.К.

Ново-Георгіївськ

РСДРП(о)

Бош Є.Г.

Київ

РСДРП

Шаравська Н.К.

Одеса

УПСР та Селянська спілка

Гладунівна А.А.

Київ, Центрорада

УПСР та Селянська спілка

Флоровська С.С.

Одеса

Губерніальна рада селянських депутатів Херсонщини та ПСР

Волинська

Шубина М.І.

Житомир

УТП

Грудзінська А.Г.

с.Деревичі Новоградволинського повіту

Польський список

Шековська В.М.

Житомир

Польський список

Андрієва Р.М.

Житомир,

Перша гімназія

Партія «Народної свободи»

Однак через наступ більшовиків Українські Установчі Збори так і не були скликані. Таким чином, залучення жіночого загалу до участі у виборах, як до місцевих органів управління, так і до загальнодержавних рівня, активна робота освічених та інтелігентних представниць жіночого кола у виборчих комісіях різного рівня сприяли усвідомленню ними своїх прав і можливостей впливати на перебіг подій у суспільстві, робили їх повноправними членами громади.

2.3 Жінки у національно-визвольному русі

На теренах України початок 1917 р. позначився стрімким зростанням національно-визвольного руху на чолі якого стала з 17 березня Українська Центральна Рада (УЦР). На початковому етапі її становлення було розроблено основні напрямки роботи, визначено структуру та порядок роботи.

Щоб перетворити її на загальноукраїнський представницький орган на Українському Національному Конгресі 19-21 квітня було значно розширено її склад. До Ради увійшло 118 осіб від українських губерній, українських громад Москви, Саратова, Кубані, Ростова-на-Дону, політичних партій, громадських і культурно-освітніх організацій 1.

Серед членів Української Центральної Ради були і жінки. Спочатку їх налічувалося 6, згодом 15, а згідно списку персонального складу Української Центральної Ради, затвердженого мандатною комісією шостих загальних зборів від 8 серпня 1917 р., членами Ради була вже 21 особа жіночої статі 2.

Серед представників національних меншин налічувалося 6 жінок, а Всеукраїнську Раду робітничих депутатів репрезентували 4 жінки.

Від «Просвіт» м. Києва мандати отримали:

З.Мірна (1875 – 1950) – протягом 1917 р. очолювала Київську філію Товариства охорони жінок, член УПСФ, окрім громадсько-політичної діяльності працювала в дитячих та освітніх закладах. Член Малої Ради. Голова Виконавчого комітету у справах біженців.

С.Русова (1859 – 1940) – при Генеральному Секретаріаті УЦР вона очолила відділи позашкільної освіти й дошкільного виховання у секретаріаті освіти 3.

Від Товариства Українських Поступовців:

Л.Старицька-Черняхівська (1869 – 1941) – у Центральній Раді очолила видавничий департамент секретаріату освіти. Член Малої Ради 4.

Л.Яновська (1861 – 1941) – письменниця, громадська діячка. Делегатка на Всеросійському жіночому з’їзді. Активно працювала в «Товаристві допомоги жертвам війни» .

Від Київського регіону:

М.Грушевська (1868 – 1948) – громадська діячка. Вона увійшла до комісії для підготовки статуту автономії України.

Від українських колоній (м. Саратов):

К.Любинська – член Генерального секретаріату народної освіти.

Від Українського Жіночого Союзу:

В.Нечаївська (1895 – 1972) – громадсько-політична діячка, письменниця.

Від Союзу автономістів-федералістів:

В.О’Коннор-Вілінська (1867 – 1930) – письменниця та перекладач, діячка українського національно-громадського руху. Член Малої Ради.

Від Українського педагогічного товариства:

О.Пащенко (1879 – 1972) – громадська діячка Східного Поділля. У 1917 р. вона була головою земської управи Кам’янець-Подільського повіту та головою Кам’янець-Подільської селянської спілки, співорганізаторкою Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету.

Також мандати членів УЦР отримали:

О.Грушевська (Парфиненко) (1877 – ?) – дружина О.Грушевського. Працювала у ВУАН.

М.Ішуніна (1878 – 1920) – громадська діячка, член ТУП, «Просвіти», «Комітету допомоги жертвам війни» .

До компетенції жінок-членів Ради здебільшого належали питання освіти та охорони здоров’я, допомоги біженцям та пораненим, організаційні моменти. Вони займалися зустрічами та розташуванням делегатів. Також завдяки жіноцтву були проведені дні Національного Фонду, протягом яких збиралися кошти для Центральної Ради 1.

Крім того, багато жінок, які не були формально членами Ради, займали адміністративні посади.

Так, С.Вольська (1894 – 1946) працювала референтом у Центральній Раді, а також була активною діячкою українського жіночого руху протягом 20 – 30-х років ХХ ст. 2.

Л.Скрипник – випускниця ВЖК у Києві, очолила комісію друкарських справ, працювала у комісії зі складання відозв та комітеті Українського Національного Фонду 3.

М.Грінченко (Гладіліна) (1863 – 1928) – член президії Українського національного з’їзду. Письменниця (псевдонім М. Загірня). Член ВУАН 4.

Н.Коцюбинська (1896 – 1937) – випускниця ВЖК, діячка студентської громади. У 1917 р. активна діячка УПСР 5.

Н.Суровцова (1896 – 1985) – випускниця історико-філологічного факультету Вищих Бестужевських Жіночих курсів у Петербурзі. З весни 1917 р. працювала в Умані як інструктор Центральної Ради. Восени повернулася до Києва і в УЦР обіймала посаду діловода у секретаріаті внутрішніх справ (у департаменті в справах біженців), згодом – завідувачки загального відділу Секретаріату закордонних справ 1.

В.Радзимовська (1886 – 1953) у 1917 р. працювала на кафедрі фізіологічної хімії, практикувала як хірург і входила до відділу Центральної Ради, який згодом став Міністерством охорони здоров’я.

Залучалися до громадського життя і представниці інших національностей та народів. Так, на З’їзді Поневолених Народів Росії, який проходив у Києві у вересні 1917 р., були присутні представниці учительської спілки від кримських татар – Е.Шабарова та А.Ісхакова.

Також серед учасників з’їзду були: безпартійна представниця Білорусії – П.Мядзіянко та делегатка від Росії з дорадчим голосом Н.Островська – представниця більшовицької партії. Вона у 1917 р. була головою Севастопольського комітету РСДРП(б), а з 1918 р. – заступником голови ЦВК Кубано-Чорноморської республіки, начальником політвідділу Х радянської армії.

Отже, члени Центральної Ради, голови відомств та відділів, члени політичних партій, делегатки з’їздів, національних конгресів, секретарки, референти, друкарки, перекладачки, стенографістки, телефоністки – всі вони, працюючи на тих чи інших посадах, виконували безліч буденної роботи, без якої політичне та громадське життя було неможливим. Кожна з них зробила певний вклад у спільну справу.

Почали залучатися до громадсько-політичного життя і селянки. Перебуваючи на периферії політичних подій, вони проходили школу селянських спілок, історія яких є надзвичайно цікавою і фактично не дослідженою.

Загалом Всеукраїнська селянська спілка постала під ідейним керівництвом українських есерів і досить швидко вийшла з-під контролю Всеросійської селянської спілки.

Основним напрямком роботи стало масове залучення українських селянок до місцевих осередків. Наприклад, у с. Макіївка Ніжинського повіту до Спілки вступило «240 душ чоловіків і 48 душ жінок». На хуторі Калинівка записалося «110 душ чоловіків і 92 душі жінок» , а у с. Татарівці – «150 душ чоловіків і 205 жінок» , при цьому писарем сільського комітету обрали жінку 2.

Н.Суровцова під час свого перебування в Умані як представниця УЦР працювала заступником голови Української селянської спілки, займалася пропагандистською роботою на селі.

Невід’ємною частиною національно-визвольного руху та його вагомим надбанням стало відродження діяльності «Просвіт». При цьому не тільки відновлювалися старі осередки, але й активно створювалися нові.

Ініціатором відновлення та створення нових «Просвіт» виступала місцева інтелігенція, до числа якої входило немало жінок. Просвітянський рух став ще одним полем діяльності, де свої сили, здібності та інтереси активно виявляло жіноцтво.

З піднесенням українського національного руху напрямки діяльності «Просвіти» значно розширилися. Поряд з освітньою діяльністю, члени товариства «активізували свою участь у політичному житті. Організації «надавали» кадри до органів влади, розбудовували освітню мережу, створювали музеї, бібліотеки, розгорнули видавничу справу.

«Просвіти» розгорнули активну діяльність на місцях: закуповували книжки для читалень, відкривали бібліотеки, виписували газети, закладали різні майстерні, засновували курси для неписьменних дітей і дорослих, організовували драматичні і художні гуртки.

20-23 вересня 1917 р. у Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд «Просвіт» . На ньому лунали доповіді про практичну діяльність осередків товариства по всій країні, а також говорилося про необхідність становлення шкільної та позашкільної освіти, видавничу справу, народний театр, утворення дитячих закладів, народних домів та музеїв 1.

Брак коштів був однією з головних проблем «Просвіт» , адже просвітянські товариства головним чином існували на приватні пожертви громадян, кооперативних товариств, грошові збори від лекцій, вистав, продажу книг тощо 2.

Софія Русова, членкиня Української Центральної Ради

«Просвіти» залучалися також до справи практичного втілення в життя українізації. Особливо важливою була праця місцевих осередків просвітянських організацій, які створювалися найактивнішими членами суспільства, свідомими українцями та талановитими організаторами.

У цьому контексті безпрецедентною діяльністю протягом 1917 р. відзачилась «Просвіта» у Гадячі. Однією з її організаторів була Олена Пчілка. Вона була редактором «Газети Гадяцького земства» , пізніше перейменованої в «Рідний край», на сторінках якої неодноразово зустрічалися її виступи, заклики, доповіді про необхідність поширення народної освіти, розвитку української мови, літератури, культури, сприяння національному вихованню дітей.

Щодо останнього, то О.Пчілка яскраво висловила свою думку з цього приводу у своїй доповіді «Праця виховальна» , написаній у червні 1917 р.: «В уставі нашого Товариства стоїть, що воно має дбати про розвиток серед нашого люду – національної свідомості і освіти на народній підставі.

При тім не сказано, до якого саме віку се приходиться. Я хочу спинитися на тій думці, що в кожній просвіті повинен бути такий гурток (чи звався він «комісія»), котрий повинен дбати зосібна про дітей. Бо діти – се наш дорогий скарб, се – наша надія, се – молода Україна.

Чи дитина виросте приятелем, чи ворогом України – се багато залежить од виховання, од того, що їй було защеплено в сім’ї.

Звісно, дійшовши до повних літ, людина може сама перейти на таку стежку, часом дуже добру; та нащо завдавати їй тяжку роботу над собою, тим більше, що почуття національної свідомості при новому житті тієї людини може вже не матиме того коріння, котре було в неї ще з дитячих літїї, у дитячому ж вікові людина швидше й живіше приймає всякі вражіння… 1.

Провідна роль у практичному втіленні процесу українізації належала безсумнівно вчителям. Саме вчителі, «багацько відомих національно культурних діячів з великим захопленням стали під час революції до національно-культурницької і політичної роботи…» 2.

Місцеві товариства разом з земствами були організаторами курсів українознавства, які закладалися у губернських і повітових містах для підготовки вчителів. Так, лекційна секція Чернігівської «Просвіти» посилала своїх членів для читання лекцій з українознавства на курси, влаштовані повітовою земською управою для вчителів 3. 25 травня 1917 р. відкрилися Житомирські педагогічні українські учительські курси 4.

Такі курси ставали не лише осередками для підготовки вчителів, але й збирали численні аудиторії з місцевих жителів. Так, у м. Кролевець українознавчі курси для вчителів і вчительок розпочали свою діяльність 27 липня 1917 р. На курси записалося більше 100 чоловік.

Широка агітаційно-організаторська робота щодо українізації народної освіти в Україні розпочалася у надзвичайно складній політичній обстановці з весни 1917 р. Головним чином, цим займалися учительські з’їзди.

Для вироблення загального плану роботи були проведені у Києві на початку квітня – перший, а 10-12 серпня 1917 року – другий Всеукраїнські педагогічні з’їзди, які виробили програму перебудови системи освіти в Україні.

Незважаючи на те, що «учительство гаряче взялося за працю... висловлено необхідність негайно складати підручники для початкової й середньої шкіл, утворено в Києві товариство розповсюдження шкільної освіти на Україні. Трохи пізніше заснувалася дуже енергійна «Головна Українська Шкільна Рада», вироблялись плани, як саме переводити українізацію шкіл по всій Україні...».

На перешкоді українізації постали великі труднощі – відсутність досвіду роботи, нестача педагогічного персоналу та підручників, опір впровадженню української мови викладання з боку шовіністично налаштованих росіян. До того ж, тільки незначна частина народних вчителів, а подекуди взагалі окремі одиниці, насправді цікавилися українськими проблемами. Загалом українізація була швидше поверховою і зводилася до постанов, резолюцій та закликів. С.Русова, яка в українському уряді безпосередньо займалася цим питанням, очолюючи відділи позашкільної освіти та дошкільного виховання, зазначала: «Скоро я побачила, що знаю її [справу українізації] добре теоретично, та не маю досвіду, як провадити її практично на цілому терені величезної України».

Однак, незважаючи на труднощі у роботі, результати щодо впровадження української мови у сферу навчально-виховних закладів виявилися досить непоганими. Перша Українська гімназія почала свою роботу вже 19 березня 1917 р. у Києві, а протягом 1917/1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяли в селах і існували на місцеві кошти. З них у Києві було 4 гімназії, у Полтаві – 3, у Харкові, Катеринославі, Вінниці – по 2 1.

У Кам’янці-Подільському, завдяки завзятій праці Олімпіади Пащенко та її колег, з 1 вересня 1917 р. було розпочато навчання українською мовою в початковій школі, з 1 вересня 1918 р. відкрито українську гімназію імені С.Руданського, а 22 жовтня 1918 р. розпочав роботу Кам’янець-Подільський державний український університет 2.

Жіночі гімназії, заклади відомства Імператриці Марії після падіння царату були переведені у відомство Міністерства народної освіти 3. При цьому наплив бажаючих навчатися у них не зменшився. Наприклад, до Житомирської жіночої гімназії Св. Анастасії на 1917/1918 навчальний рік поступила 241 заява, а на наступний 1918/1919 навчальний рік надійшло 277 заяв переважно від доньок чиновників, службовців, міщан та незначна частина від селян 4.

Для переходу гімназій на навчання українською мовою Міністерство освіти проводило опитування викладачів навчальних установ щодо їхнього володіння українською мовою. Так, у Житомирській жіночій гімназії (колишній Маріїнській) викладачі повинні були заповнити таблицю, де мали вказати свою національність, освітній ценз, спеціальність та відзначити, чи зможуть вони з наступного року викладати свій предмет українською мовою. Дані виявилися такими: всього заповнило таблицю 27 осіб, з них 15 – чоловіки та 12 – жінки. Позитивно відповіли шестеро чоловіків та дві жінки.

Першою українізованою вищою школою став Фребелівський Інститут у Києві, який займався підготовкою працівників дошкільних закладів. При ньому завдяки активній роботі С.Русової вдалося відкрити український відділ. Але бажаючих навчатися українською мовою виявилося мало.

Про труднощі, з якими проходив процес українізації даного навчального закладу, С.Русова згадувала, що не було бажаючих, викладали для 10-12 слухачок і дивно було, що для українізації дитячих садків щодо вибору праць, матеріалу найбільше зробила людина, що сама по-українському ніколи не говорила, що була цілком російського виховання – пані Лавриненко; працюючи по дитячих організаціях під час війни в «Союзі міст» (де давав напрямок Д.Дорошенко), ця жінка внесла в українських дитячий садок справді українські етнографічні елементи в дитячі праці, гри, співи.

Революційні події 1917 р., окрім усього іншого, сприяли відродженню культурного життя народу. Важливим чинником національного самотворення та вагомою складовою культури народу було мистецтво. Одним з перших кроків до відродження української національної культури стало створення професійного театру на теренах України. 24 квітня 1917 р. постав Комітет українського національного театру. Його членами були: М.Грушевська, Л.Старицька-Черняхівська, В.О’Коннор-Вілінська, О.Стешенко, М.Заньковецька та Н.Дорошенко.

Для успішної роботи Комітет організував кілька відділів: комісію з завідування трупою, драматичну школу, робітничий театр, літературно-репертуарну комісію.

11 вересня 1917 р. розпочав роботу Театральний відділ Генерального Секретаріату УЦР на чолі з М.Старицькою. Л.Старицька-Черняхівська очолила видавничу секцію, В.О’Коннор-Вілінська – літературну.

8 жовтня 1917 р. Л.Старицька-Черняхівська, М.Старицька, Н.Дорошенко зорганізували Першу народну драматичну школу в Україні.

Драмгурток товариства «Просвіта» у селі Капустинці Пирятинського повіту Полтавської губернії, травень 1917 року. 

Театральна діяльність активно підтримувалася «Просвітами». Важливим напрямком роботи просвітян була організація театральних вечорів та вистав, які, до речі, користувалися популярністю серед населення, і місцеві періодичні видання досить докладно висвітлювали цей бік культурного життя. Наприклад, 26 червня 1917 року у Літньому театрі Чернігова відбулася перша вистава театральної секції. Ставили «Зимовий вечір» М.Старицького і «В холодку» С.Васильченка. Друга вистава за п’єсою І.Карпенка-Карого «Суєта» відбулася 1 серпня і зібрала значно менше глядачів, ніж попередня.

Преса критикувала театральний гурток за використання старого репертуару, з яким місцеві жителі були вже добре знайомі. Можливо, саме це стало причиною звернення членів театральної секції до творчості В.Винниченка. Ними була підготовлена вистава «Великий Молох» , в якій проповідувалися популярні на той час ідеї соціалізму.

За аналогією з Комітетом українського національного театру діяв організаційний Комітет із заснування Української Академії мистецтв.

К.Антонович – дружина Д.Антоновича та його сестра Г.Антонович сприяли якнайшвидшому затвердженню статуту Академії. К.Антонович згадувала: «Ми залишились з його сестрою Галею і майже зразу рішили, що нам треба щось зробити, щоб статут Академії таки затвердили! Переговорити треба для цього з міністрами Центральної Ради. Міністри це майже всі були наші добрі знайомі, які бували чи в нас, чи в Галі. Ми рішили з ними поговорити і вияснити їм чому так важно ствердити статут, щоб швидше зробити відкриття Академії і почати навчання. Ми пішли на засідання Ради і на перерві побачились і переговорили з міністрами. Кожен з них розумів, що цю справу таки треба негайно провести. За кілька день на засіданні був Устав Академії затверджений…» 1.

Урочисте відкриття Академії відбулося 22 листопада 1917 р. Це був перший навчальний заклад в Україні, що одержав статус державного, а 18 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон «Про Українську Академію мистецтв» 2.

У 1917 р. продовжувала відігравати помітну роль у культурному житті Україні О.Пчілка. Вона активно працювала як організатор творчих гуртків для дітей та дорослих, як письменниця та драматург. Цей період у творчості О.Пчілки позначився тим, що більшість її літературного доробку склали твори для дітей: оповідання «Золота писанка» , «Півтора оселедця» , п’єси «Скарб» , «Трубочист» , «Кобзареві діти» тощо. П’єси ставили навіть одразу з рукописів у Гадячі, Могилев-Подільському, залучаючи до української мови та культури і дітей, і дорослих.

Загалом же, характерною особливістю літературно-мистецького життя 1917 р. було його активне втручання в політичний процес і зворотний вплив політики на культуру. Все більш політичного звучання набирали твори письменників, літераторів, публіцистів, драматургів, які суто літературну діяльність поміняли на роботу у громадських організаціях та державних установах. Театральні вистави, які збирали масову аудиторію, органічно перетворювались на мітинги та інші політизовані видовища 1.

Щодо заангажованості жінок у національно-визвольному русі, слід підкреслити їхню активну позицію та важливий вклад у справу становлення національної держави у політичній, громадській, культурній сферах.

Серед членів Української Центральної Ради була 21 жінка. Вони представляли різні політичні сили, переважно лівого спрямування. Хоча їхня кількість у революційних органах і не була пропорційною до загальної кількості, але результати практичної роботи були помітними, а подекуди й визначними.

Крім того, значний поступ у політичному мисленні намітився серед мешканок сільської місцевості завдяки активній праці Селянських спілок, до засновників та активістів яких входили перш за все освічені та національно свідомі представниці української громади. За їхньої ініціативи та підтримки проходила українізація та відкривались «Просвіти» у всіх куточках країни.

Таким чином, зростання національної та політичної свідомості жінок різних суспільних верств дало їм чітке розуміння своїх прагнень. Поступово все більше і більше жінок почали наполегливо домагатися отримання статусу повноправних членів суспільства. Першою перемогою жінок у боротьбі за свої права стало отримання ними виборчого права.

Залучення жіноцтва до національно-визвольного руху через роботу в Українській Центральній Раді, інших політичних інституціях та державних установах сприяли усвідомленню ними своїх прав і можливостей впливати на суспільні процеси.

ВИСНОВКИ

«Жіноче питання» в Росії суттєво активізувалося під час Першої світової війни, коли з’явилося більше можливостей на практиці реалізувати емансипаційні прагнення жінок до самостійності, професійної самореалізації, політичної рівноправності.

Революційні події 1917 р., з одного боку, здійснили руйнівний вплив на існуючу систему соціально-економічних та суспільно-політичних відносин, а з іншого – прискорили процеси змін у гендерній стратифікації суспільства, зумовили зростання ролі жінок у різних сферах життя.

Вагомих досягнень протягом 1917 року жінки досягли і у сфері громадської діяльності, у розвитку жіночого руху. У даний період жіноче питання набуло гостроти серед всіх верств суспільства. Його актуальність була зумовлена насамперед соціальними обставинами, а саме зростаючим рівнем зайнятості жінок на виробництві, збільшенням кількості жінок з вищою освітою, боротьбою з політичною та економічною дискримінацією жінок, загальним падінням морального та етичного укладу суспільства.

Зважаючи на те, що жіноцтво складало більшість населення України, воно виступило вагомим чинником процесів урбанізації та індустріалізації, які у 1917 році продовжували активно впливати на зміни у шлюбній моделі: зниження загального рівня шлюбності, збільшення розлучень та рівня безшлюбності, вступ до сімейного життя у більш пізньому віці, регулюваня народжуваності. При цьому характерною особливістю було те, що вищезазначені процеси та явища відбувалися як у містах, так і у сільських місцевостях, регламентувалися правовими нормами та законодавчими актами. Такі обставини, спричинені цілим рядом соціально-демографічних факторів, певним чином сприяли збільшенню самостійності жінок та зростанню їхнього соціального статусу в суспільстві.

Важливими показниками емансипації жіноцтва слід також вважати рівень писемності та освіти. З огляду на показники щодо рівня писемності серед жінок та організації жіночої освіти, можна говорити про існування прямої дискримінації жінок у цій сфері.

Допуск жінок до закритих для них раніше професій був вимушеним кроком з огляду на тривалу війну, проте жінки довели, що можуть виконувати будь-яку роботу не менш вправно, здібно та кваліфіковано, ніж чоловіки. Протягом 1917 року спостерігалося активне використання жіночої праці у сільському господарстві, деяких промислових галузях, державних установах. Завдяки лібералізації у сфері освіти жінки почали отримувати професії вчителів, лікарів, юристів, державних службовців.

Однак і у професійній сфері спостерігалася ціла низка негативних явищ. Не всі жінки знали і розуміли свої права, тому досить часто потрапляли у залежність від підприємців, відчували на собі утиски у ставленні, умовах праці, отримували нижчу плату за роботу в порівнянні з чоловіками. Таким чином, проблема жіночої праці полягала головним чином у тому, що у суспільстві продовжували спрацьовувати традиційні гендерні установки. Звісно, що вони не могли змінитися за такий незначний термін революційної активізації суспільства, проте професійні досягнення жінок сприяли подальшому розвиткові руху за їхні громадянські права.

Слід зазначити, що 1917 рік, крім політичних та економічних перетворень, суттєво вплинув і на буденне життя кожного члена суспільства. Повсякденність стала визначатися публічною сферою, перебігом політичних подій, що відбивалося на психологічно-емоційному стані і жінок, і чоловіків, на їхніх ціннісних орієнтаціях, прагненнях та виборі засобів для їхнього досягнення.

Розпад сталої державної системи, попередніх правових норм і відсутність нової сильної влади та системи управління призвели до загальної невпевненості, відчуття нестабільності серед населення. Наслідком такої ситуації стало постійне перебування людей у стані стресу, втома від війни, недовіра до влади. Наслідок цього – поширення девіантної поведінки, ріст злочинності та насилля.

Таким чином, соціально-психологічна криза суспільства, започаткована світовою війною і поглиблена революційними подіями 1917 року, визначала головні психологічні особливості та поведінку всього населення. Саме потреби елементарного матеріального забезпечення, стабільності та безпеки займали пріорітетні місця серед градації повсякденних інтересів громадян.

Особливістю революційних подій на Україні стало активне розгортання національно-визвольного руху. Громадсько-політична заангажованість жіноцтва в українському визвольному русі насамперед виявилася в активній участі українського жіноцтва в процесі творення власної держави. Жінки увійшли до складу Української Центральної Ради, до цілого ряду комісій, відділів, новостворених державних установ. Найбільше жінки проявили себе у національному освітньому та просвітянському рухах.

Емансипаційні та патріотичні прагнення жінок також яскраво проявилися у проблемі перебування жінок на службі у військових формуваннях. Загалом, вплив військового фактору на трансформацію гендерних ролей у суспільстві виявився ще на початку світової війни. Війна була каталізатором багатьох змін у суспільстві, які торкнулися всіх сфер соціальної діяльності, істотно вплинули на формування світоглядних орієнтирів особистості.

Поряд з національно-визвольним, жіночий рух набрав неабиякого розмаху. Жіноцтво спочатку несміливо, а потім все енергійніше розгорнуло свою діяльність, проявом якої стало створення та активне функціонування цілого ряду жіночих організацій. Типологія жіночого руху була доволі багатовекторною і визначалася цілим рядом критеріїв: ідеологічною базою, політичними установками, спрямуванням інтересів, поставленою метою, рівнем боротьби з дискримінацією, взаємодією з іншими організаціями та партіями, соціальним складом організацій, кількістю та соціальним складом членів.

Протягом 1917 р. значних змін зазнали психологічні та ментальні установки і жінок, і чоловіків, було зруйновано цілий ряд сталих стереотипів. Жінки реально змогли продемонструвати свою самостійність і рівноправність у професійній, освітній, соціальній, громадській, політичній і навіть військових сферах життя суспільства.

ЛІТЕРАТУРА

  1. ALMA MATER: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917– 1920. Матеріали, документи, спогади: У 3 кн. / Упоряд. В.А.Короткий, В.І.Ульяновський. – К.: Прайм, 2001. – Кн. 2: Університет св. Володимира за доби Української Центральної Ради та Гетьманату Павла Скоропадського. – К.: Прайм, 2001. – 704 с.

  2. Архив новейшей истории России. Серия «Публикации» /Т. VІІ/ Журналы заседаний Временного правительства. Март – октябрь 1917 года. В 4-х т. Том 1. Март – апрель 1917 года / Отв. ред. тома Б.Ф.Додонов. Сост. Е.Д.Гринько и О.В.Лавинская. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2001. – 448 с.

  3. Архив новейшей истории России. Серия «Публикации» /Т. VІІ/ Журналы заседаний Временного правительства. Март – октябрь 1917 года. В 4-х т. Том 3. Июль – август 1917 года / Отв. ред. тома Б.Ф.Додонов. Сост. Е.Д.Гринько и О.В.Лавинская.– М.: Российская политическая энциклопедия, 2004. – 416 с.

  4. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С.Журавський. – К., 1992. – 96 с.

  5. Государственный строй Российской империи накануне крушения: Сборник законодательных актов / Сост. О.И. Чистяков, Г.А. Кутьина. – М.: Изд-во МГУ, 1995. – 208 с.

  6. Джерела до новітньої історії України: У 3-х т. – Т. 2: Українська революція: Документи 1917 – 1921 / Ред. Т.Гунчак. – Українська Вільна Академія наук у США, Нью-Йорк, 1984. – 478 с.

  7. Другий Всеукраїнський учительський з’їзд: Тези докладів, дебати, постанови. – К., 1917. – 40 с.

  8. Конституційні акти України. 1917 – 1920. Невідомі конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – 272 с.

  9. Самостійна Україна: Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття / Упорядник, автор передмови і приміток Олександр Федьков. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991. – 82 с.

  10. Українська Центральна Рада: документи і матеріали у двох томах. – К.: Наукова думка, 1996 – 1997. – Т. 1. – 588 с.; Т.2. – 422 с.

  11. Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали / Упоряд.: В.Верстюк (керівник) та ін. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2003. – 1024 с.

  12. Аксёнов В. 1917 год: социальные реалии и киносюжеты. – История страны / История кино. – М.: Знак, 2004. – С. 56 – 80.

  13. Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис історії робітничої політики українських урядів періоду революції та визвольних змагань 1917 – 1920 рр. – К., 1995. – 192 с.

  14. Бережинський В. Г. Україна в роки Першої світової війни. – К., 2001. – 90 с.

  15. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884 – 1939. – К.: Либідь, 1995. – 424 с.

  16. Бойко В.М., Демченко Т.П., Оніщенко О.В. 1917 рік на Чернігівщині: істотко-краєзнавчий нарис. – Чернігів: Сіверянська думка, 2003. – 126 с.

  17. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліографічний довідник. – К., 1998. – 256 с.

  18. Вільшанська О.Л. Повсякденне життя населення України під час першої світової війни // Український історичний журнал.– 2004. – № 4. – С. 56 – 70.

  19. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 – 1920): в 4-х частинах. – Мюнхен, 1969. – 543 с.

  20. Жеребкина И. А. Женское Политическое Бессознательное: Проблема гендера и женское движение в Украине. – Харьков, 1996. – 376 с.

  21. Жіночі студії в Україні. Жінка в історії та сьогодні. – Одеса: АстроПринт, 1999. – 439 с.

  22. Козуля О. Жінки в історії України. – К., 1993. – 256 с.

  23. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття. – К., 1997. – 423 с.

  24. Кривоший О. П. Материзна. Жінка в правовій культурі українського народу (Х – перша половина ХVІІ ст.) – Запоріжжя: Поліграф, 2001. – 96 с.

  25. Кузич-Березовський І. Жінка і держава. – Львів: Видавництво «Світ» , 1994. – 288 с.

  26. Нариси історії української інтелігенції: Перша половина ХІХ ст.: У 3 кн. / АН України. Інститут історії України. Відділ історії культури українського народу/ Авт. Кол.: С.І. Білоконь та інш. – К., 1994. – Кн.1. – 138 с.

  27. Петришина Л. Роль жінок у діяльності Української Центральної Ради // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. – К.: Українська видавнича спілка, 2000. – С. 285 – 293.

  28. Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: Соціально-політичні та економічні зміни 1917 – 1920 рр. – К.: Інститут історії України НАН України, 1996. – 265 с.

  29. Русова С. Мемуари. Щоденник. – К.: Поліграфкнига, 2004. – 544 с.

  30. Хорунжий Ю. Шляхетні українки. – К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 2003. – 207 с.

  31. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 – 1920 рр.: в 4-х томах. – Нью-Йорк, 1969. – 192 с.

  32. Шапошнікова Н.О. Продовольче становище в Україні в роки Першої світової війни (липень 1914 – лютий 1917). – К., 2002. – 174 с.

  33. Щербинин П.П. Военный фактор в повседневной жизни русской женщины в ХVІІІ – начале ХХ в. Монография. – Тамбов: «Издательство Юлис» , 2004. – 508 с.

  34. Юсип Д. Корона і вінок терновий. Жінки в історії України. Художньо-документальні студії. – Івано-Франківськ: Сіверсія, Галичина, 1998. – 189 с.

1 Магд-Соэп К. Де Эмансипация женщин в России: литература и жизнь. – Екатеринбург, 1999. – С. 44; Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХVІІІ – начало ХХ в.). – СПб., 2000. – Т. 1. – С. 137, 201.

2 Понижение рождаемости // Волынь. – 1917. – 27 января. – С. 2.

1 Державний архів Житомирської області (далі ДАЖО). – Ф. 206. – Оп. 1. – Спр. 146. – Арк. 10 – 12.

2 ДАЖО. – Ф. 206. – Оп. 1. – Спр. 52. – Арк. 410.

1 Чмелик Р. Мала українська сім’я другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (структура і функції). – Львів, 1999. – С. 27.

2 Новые поводы к разводу // Речь. – 1917. – 15 января. – С. 3.

3 Араловец Н.А. Городская семья в России. 1897 – 1926 гг. – М., 2003. – С. 108.

4 Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХVІІІ – начало ХХ в.). – СПб., 2000. – С. 169.

5 Чмелик Р. Мала українська сім’я другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (структура і функції). – Львів, 1999. – С. 4 – 5.

1 Чмелик Р. Мала українська сім’я другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (структура і функції). – Львів, 1999. – С. 57 – 63.

2 Яновська Л. Сучасне становище селянки-українки // Твори: В двох томах. – Т. ІІ. – К., 1991. – С. 142.

3 Чмелик Р. Мала українська сім’я другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (структура і функції). – Львів, 1999. – С. 48.

1 Труды I Всероссийского съезда по образованию женщин. – М., 1913. – Т. II. – С. 141.

2 Михайловська-Цимбал Т. З військового гнізда (Спогади). – Буенос-Айрес, 1977. – С. 70.

3 Богачевська-Хом’як М. Ідеологія та громадське підложжя українських організацій: спроба дефініції націоналізму // Україна модерна – 1999. – Число 2 – 3. – С. 228.

1 Цит. за: Круглашов А. М. Політична етика Михайла Драгоманова (Теоретичні аспекти) // Український історичний журнал. – 2000. – № 3. – С. 79 – 80.

2 Чикаленко Є. Спогади (1861 – 1907). – Нью-Йорк, 1955. – С. 109.

3 Там само. – С. 137.

4 Дурылин С.Н. Мария Заньковецкая: 1854 – 1934: Жизнь и творчество. – К., 1982. – С. 34.

1 ALMA MATER... – Кн. 2: Університет св. Володимира за доби Української Центральної Ради та Гетьманату Павла Скоропадського. – К., 2001. – С. 56 – 57.

2 Там само. – С. 57.

3 Дионесов С. М. Из истории высшего женского образования в России / В сб.: Очерки истории высшего медицинского образования и научных медицинских школ на Украине. – К., 1965. – С. 65.

3 Дрозд В. Сто літ любові: Портрет української родини на тлі епохи // Вітчизна. – 2003. – № 7 – 8. – С. 42 – 59.

1 Щербинин П.П. Военный фактор в повседневной жизни русской женщины в ХVІІІ – начале ХХ в. – Тамбов, 2004. – С. 290.

2 Колюбакин А. М. О необходимости участия женщин в земском самоуправлении. – Петроград, 1915. – С 5.

1 Чирков П. М. Решение женского вопроса в СССР (1917 – 1937 гг.). – М., 1978. – С. 155.

2 Расширение применения женского труда на железной дороге // Киевлянин. – 1917. – 18 января. – С. 3.

3 Женщины на железной дороге // Последние новости. – 1917. – 21 февраля. – С. 3.

4 Архив новейшей истории России. Серия “Публикации”/Т. VІІ/ Журналы заседаний Временного правительства. Март – октябрь 1917 года. – М., 2004. – Том 3. – С. 311.

5 По России // Черниговская земская газета. – 1917. – 6 января. – С. 7.

1 Державний архів Харківської області (далі ДАХО). – Ф.45. – Оп. 1. – Спр. 3794. – Арк. 4.

2 Шапошнікова Н.О. Продовольче становище в Україні в роки першої світової війни (липень 1914 – лютий 1917 рр.). – К., 2002. – С. 152.

1 Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. – К., 1992. – С. 9 – 10.

2 Там само. – С. 18 – 20.

1 Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. – К., 1992. – С. 31 – 37.

2 Чирков П. М. Решение женского вопроса в СССР (1917 – 1937 гг.). – М., 1978. – С. 30.

1 Архив новейшей истории России. Серия “Публикации”/Т. VІІ/ Журналы заседаний Временного правительства. Март – октябрь 1917 года. – М., 2004. – Том 3. – С. 251 – 253.

2 Женщины по ведомству министерства юстиции // Волынь. – 1917. – 30 января. – С. 2.

3 Женщины-нотариусы // Последние новости. – 1917. – 9 февраля. – С. 2.

4 Женщина-нотариус // Киевская мысль. – 1917. – 30 мая. – С. 2.

1 ДАХО. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 278. – Арк. 19, 13, 14, 22.

2 До селянських товариств “Просвіта” // Черниговская земская газета. – 1915. – 12 января. – С. 6.

3 Нариси історії української інтелігенції: Перша половина ХІХ ст.: У 3 кн. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 41 – 42.

1 Підрахунки автора за: ALMA MATER.... – С.108.

2 Браун Л. Женский вопрос, его историческое развитие и экономическое значение. – М., 1903. – С. 125.

3 Филиппова Л. Д. Из истории женского образования в России // Вопросы истории. – 1963. – № 2. – С. 218.

1 Архив новейшей истории России. Серия Публикации/Т. VІІ/ Журналы заседаний Временного правительства. Март – октябрь 1917 года. В 4-х т. Том 1. Март – апрель 1917 года. – М., 2001. – С. 382 – 383.

2 Щербинин П.П. Военный фактор в повседневной жизни русской женщины в ХVІІІ – начале ХХ в. – Тамбов, 2004. – С. 405.

3 Пирогов Н. Избранные педагогические сочинения. – М., 1952. – С. 568.

4 Кармалюк С. П. Діяльність організацій Червоного Хреста в Україні в 1867 – 1920 рр. – Автореф. дис. канд. іст. наук. – Чернівці, 1998. – С. 10.

1 Лівицька М. На грані двох епох. – Нью-Йорк, 1972. – С. 261.

2 Голос народа. Письма и отклики рядовых советских граждан о событиях 1918 – 1932 гг. – М., 1997. – С. 22 – 23.

3 Михайловська-Цимбал Т. З військового гнізда (Спогади). – Буенос-Айрес, 1977. – С. 70.

1 Державний архів Чернігівської області (далі ДАЧО). – Ф. Р-4179. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 163.

2 Щербинин П.П. Военный фактор в повседневной жизни русской женщины в ХVІІІ – начале ХХ в. – Тамбов, 2004. – С. 284.

3 Андрієвський В. З минулого (1917-й рік на Полтавщині). – Ню Йорк. – ЗДА. – 1963. – Т. І. – Ч. 1 – 2. – С. 108.

4 Щербинин П.П. Военный фактор в повседневной жизни русской женщины в ХVІІІ – начале ХХ в. – Тамбов, 2004. – С. 273.

1 Вільшанська О.Л. Повсякденне життя населення України під час Першої світової війни // Український історичний журнал. – 2004. – № 4.– С. 67.

2 Наши дамы // Последние новости. – 1917. – 13 января. – С. 4.

1 Аксёнов В. 1917 год: социальные реалии и киносюжеты. – История страны / История кино. – М., 2004. – С. 72 – 73.

2 Усенко О. Жизненные идеалы и нормы поведения русских в “немом” игровом кино (1908 – 1919). – История страны / История кино. – М., 2004. – С. 41.

1 Трагер Дж. Великие женщины. Хроника. События. Факты. – М., 1999. – С. 337 – 338.

1 Нарский И. Жизнь в катастрофе. Будни населения Урала в 1917 – 1922 гг. – М., 2001. – С. 385.

1 Российское общество защиты женщин в 1915 году. – СПб., 1916. – С. 39.

1 Российское общество защиты женщин в 1915 году. – СПб., 1916. – С. 51 – 54.

2 Там само. – С. 60 – 64.

3 Общее собрание общества защиты женщин // Киевская мысль. – 1917. – 9 марта. – С. 2.

4 Женский Союз трудовой помощи Родине // Киевская мысль. – 1917. – 9 июля. – С. 3.

5 Кулик В. Н. Российские женщины в 1917 г. // Революция и человек: Быт, нравы, поведение, мораль. – М., 1997. – С. 84.

2 Женские батальоны // Киевская мысль. – 1917. – 12 июля. – С. 3.

1 Женский батальон смерти // Волынь. – 1917. – 18 июля. – С. 2.

2 Женский военный съезд // Киевская мысль. – 1917. – 4 августа. – С. 1.

3 Поезд батальона смерти // Волынь. – 1917. – 20 июля. – С. 3.

4 Женщины-офицеры // Киевская мысль. – 1917. – 6 октября. – С. 4.

5 Женский военный съезд // Последние новости. – 1917. – 21 июля. – С. 1.

1 Стайтс Р. Женское освободительное движение в России: Феминизм, нигилизм и большевизм, 1860 – 1930. – М., 2004. – С. 411 – 414.

2 Там само. – С. 414 – 415.

3 Смоляр Л. Участь жіноцтва в діяльності Громад // Сучасність. – 1998. – № 9. – С. 87 – 88.

1 Програма “Українського Жіночого Союза” і його органу “Жіночого Вістника” // Жіночий Вістник. – 1917. – № 1. – 11 червня. – С. 1.

1 Статут Товариства “Український Жіночий Союз” // Жіночий Вістник. – 1917. – № 1. – 11 червня. – С. 3 – 5.

2 Український Жіночи Союз // Черниговская земская газета. – 1917. – № 27 апреля. – С. 10.

3 Женский украинский Союз // Южный край. – 1917. – 15 апреля. – С. 6.

4 Животко А. Історія української преси. – К., 1999. – С. 267.

1 Заклик Жіночого Вістника // Жіночий вістник. – 1917. – № 2. – 22 серпня. – С. 1.

1 Жіночий з’їзд // Черниговская земская газета. – 1917. – № 17 сентября. – С. 5 – 6.

1 Передирій В., Сидоренко Н., Старченко Т. Жіноча доля на тлі доби. – К., 1999.– С. 45.

2 Антонович К. З моїх споминів. – Вінніпег, 1967. – Ч. 3. – С. 95.

1 Жук Є. Українське Жіноче Коло (Перша українська жіноча організація на Наддніпрянській Україні) // Визвольний шлях. – 1963. – Кн. 6. – С. 646 – 648.

2 Лісевич І. Т. Польська національна меншина в Наддніпрянській Україні (1864 – 1917 рр.) // Український історичний журнал. – 1997. – № 2. – С. 49 – 51.

1 Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. – К., 1992. – С. 9 – 10.

1 ДАЧО. – Ф. Р-4154. – Оп. 1. – Спр. 48. – Арк. 1 – 27.

1 Українська Центральна Рада: документи і матеріали у двох томах. – К., 1996. – Т. 1. – С. 10.

2 Підрахунки автора за: Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліографічний довідник. – К., 1998. – С. 211 – 227.

3 Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліографічний довідник. – К., 1998. – С. 153 – 154.

4 Солод Ю. Державотворчі й націєтворчі магістралі в політичній та мистецькій практиці Людмили Старицької-Черняхівської // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. – К., 2000. – С. 71 – 80.

1 Петришина Л. М.С.Грушевський про роль жінки в історії України // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності – К., 2000. – С. 289 – 290.

2 Суровцова Н. Спогади. – С. 382

3 Українська Центральна Рада... – Т. 1. – С. 40 – 43, 78. 530.

4 Там само. – Т. 1. – С. 59; Т. 2. – С. 362.

5 Суровцова Н. Спогади. – С. 651.

1 Суровцова Н. Спогади. – С. 366 – 367.

2 ДАЧО. – Ф. Р- 4180. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 137.

1 Зїзд “Просвіт” // Черниговская земская газета. – 1917. – 25 сентября. – С. 10 – 11.

2 Осташко Т. Товариства “Просвіта” – осередки національно-визвольного руху за доби Центральної Ради // Центральна Рада: Український державотворчий процес. – Київ, 1997. – Ч. ІІ. – С. 276.

1 Цит. за: Новаківська Л. Подвижницька діяльність Олени Пчілки // Пам’ять століть. – 1998. – № 3. – С. 39 – 40.

2 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 – 1920 рр.: В 4-х томах. – Нью-Йорк, 1969. – Т. 1. – С. 21.

3 Загальні збори Чернігівської “Просвіти” // Черниговская земская газета. – 1917. – 26 мая. – С. 3.

4 Открытие Житомирских педагогических украинских учительских курсов // Волынь. – 1917. – 24 мая. – С. 2.

1 Зубалій О. Д., Рященко Д. С. Освітній рух в Україні у добу національно-державного відродження (1917 – 1920 рр.) // Український історичний журнал. – 1998. № 3. – С. 15.

2 Сохацька Є. І. Олімпіада Пащенко – діячка освітянського руху поч. ХХ ст. // Перша Могилів-Подільська краєзнавча конференція: матеріали та доповіді. – Могилів-Подільськ, 1996. – С. 139.

3 Ликвидация ведомства Императрицы Марии // Волынь. – 1917. – 9 марта. – С. 1.

4 ДАЖО. – Ф. 79. – Оп. 1. – Спр. 142, 152.

1 Антонович К. З моїх споминів. – Вінніпег, 1973. – Ч. 5. – С. 189.

2 Осташко Т. С. З історії літературно-мистецького життя в Україні за часів Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1998. – № 3. – С. 33.

1 Романько І. Театральна справа в Україні під час влади національних урядів (1917 – 1920 рр.). – К., 1999. – С. 11.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Опис документу:
проаналізовано роль та форми залучення жінок українських губерній до суспільно-політичних процесів що відбувалися на початку ХХ ст. та зокрема протягом 1917 року
  • Додано
    03.08.2018
  • Розділ
    Історія України
  • Тип
    Наукова робота
  • Переглядів
    1115
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    3
  • Номер матеріала
    BJ713463
  • Вподобань
    0
Курс:«Професійний розвиток педагогічних працівників. Як навчати дорослих ефективно? »
Просіна Ольга Володимирівна
36 годин
1400 грн
590 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

«Методичний
тиждень 2.0»
Головний приз 500грн
Взяти участь