і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
Предмети »

Збройні сили Центральної Ради, Директорії та ЗУНР.

Перегляд
матеріалу
Отримати код

В допомогу керівнику гуртка «Патріот»

Матеріал по темі 1 «Історія Українського війська»

Заняття 5. Урок 3 – 4. Збройні сили Центральної Ради, Директорії та ЗУНР.

Збройні сили Центральної Ради

Підвалини Армії УНР були закладені в 1917 році після краху російського царизму за умов бурхливого зростання національно-визвольного руху в Україні. Ідея відновлення її державності здобула підтримку серед солдатів-українців російської імперської армії.

На початку 1917 року із 6 млн. 798 тис. особового складу діючої армії і 2 млн. 260 тис., які перебували у запасних частинах, українці становили 3,5 млн. Однак, виходячи з концепції автономного статусу України у складі Росії та перебуваючи під впливом пацифістських настроїв, ЦР вважала, що регулярні збройні сили їй не потрібні: їх має замінити народне ополчення (народна міліція). Лише радикально налаштовані самостійницькі кола, речником яких виступав М. Міхновський, одразу висунули вимогу повної державної незалежності України й рішуче виступили за організацію боєздатної регулярної української армії. З їхньої ініціативи 22 і 25 березня 1917 року у Києві створено Організаційний комітет з формування Українського війська і Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка. Появу цих організацій та їхню діяльність серед солдатів-українців російської армії можна вважати першим кроком у створенні майбутньої Армії УНР.

Навесні 1917 року національно-визвольна боротьба охопила широкі верстви солдатів-українців і оформилася у так звану українізацію, тобто військовий рух за виділення із російської армії українських за національним складом частин і переведення їх на територію України. У квітні виникла перша така частина – 1-й козачий полк ім. гетьмана Б. Хмельницького (3,5 тис. бійців). Важливу роль у закладанні підвалин Армії УНР зробили Перший (18–21 травня) та Другий (18–23 червня) всеукраїнські військові з’їзди. Тут були створено вищі військові установи – Український генеральний військовий комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою та Всеукраїнська Рада військових депутатів, а також висунуто вимогу «націоналізації армії на національно-територіальному принципі».

Задля стабілізації ситуації на фронті російське командування вирішило скористатися дисциплінованими українізованими частинами й у липні 1917 року дало офіційний дозвіл на українізацію окремих корпусів. Найуспішніше була проведена українізація 34-го армійського корпусу під командуванням генерала П. Скоропадського. Він був перейменований у 1-й Український і вже восени нараховував 40 тис. осіб. Загалом чисельність особового складу частин, у яких була завершена українізація, становила близько 440 тис., із них 240 тис. дислокувалося в Україні.

Після проголошення 20 листопада 1917 року УНР український уряд підпорядкував собі розташовані на території України армійські командні структури російських армії, Південно-Західний та Румунський фронти об’єднав у єдиний Український. У листопаді було створено Генеральний штаб на чолі з генералом Б. Бобровським. До складу уряду УНР – Генерального Секретаріату увійшов Генеральний секретаріат з військових справ під керівництвом С. Петлюри, що виконував функції військового міністерства. Тоді ж засновано українські військові навчальні заклади для підготовки молодих офіцерів.

У грудні 1917 року формуються й перші суто українські, (а не українізовані) регулярні частини – Курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, 1-й Республіканський полк. 30 грудня С. Петлюра затвердив статут Армії УНР. Через непослідовну військову політику Центральної Ради, її недовіру до кадрових офіцерів наприкінці 1917 року українізовані частини стали стихійно самодемобілізовуватися. Однією з причин було і бажання вчорашніх селян, які складали більшість війська, повернутися до мирної праці, взяти участь у розподілі землі.

17 грудня 1917 року більшовицька Росія розв’язала агресію проти УНР. 16 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила тимчасовий «Закон про утворення Українського Народного Війська», який передбачав провести набір інструкторів, тобто військових фахівців, які б проводили вишкіл покликаних до служби в армію призовників. Після майже десятиденної оборони Києва від більшовицьких військ 8 лютого 1918 року регулярні частини Армії УНР разом із загонами міліційного типу – Вільного козацтва відступили на Волинь. Тут їх реорганізовано в Окремий Запорізький загін під командою генерала К. Прісовського (3 тис. осіб). Під кінець березня 1918 року Армія УНР зросла до 15 тис. бійців (1-а Запорізька дивізія (12 тис.) і полк Січових стрільців (3 тис.). Значну допомогу в її формуванні надав Союз Визволення України. Його стараннями із військовополонених-українців, що перебували у таборах Німеччини і Австро-Угорщини протягом лютого-квітня 1918 року було сформовано дві дивізії – «Синьожупанників» (1200 бійців) і «Сірожупанників» (4 тис. бійців). У квітні Армія УНР нараховувала 40 тис. багнетів, 1500 кінноти, 20 тис. особового складу гарнізонів – разом 56 тис. осіб. Розпочалося формування кадрів восьми територіальних піхотних корпусів і окремої дивізії для Таврії.

Однак подальша її розбудова була перервана державним переворотом 29 квітня 1918 року, внаслідок якого в Україні встановився режим гетьмана П. Скоропадського. Елітарні частини Армії УНР – дивізія «Синьожупанників» і полк Січових стрільців – були роззброєні.

Збройні сили Української Держави Гетьмана П. Скоропадського

Державний переворот, який скінчився проголошенням генерала П. Скоропадського Гетьманом України, зустріли в українських частинах майже спокійно. Для української молоді, вихованої на історичних традиціях минувшини, тої, що складала на той час молоду Українську Армію, нова форма влади на чолі з Гетьманом навіть імпонувала. Багато надій покладалося на те, що нова влада скоріше й рішучіше припинить революційну розруху та безладдя, які панували в Україні. Попередній Український Уряд, до складу якого увійшли виключно ліві соціалісти, в питанні формування армії не спромігся прийняти ясного і конкретного рішення, адже вони пропагували створення народної міліції замість регулярної армії, а це викликало невдоволення серед українських вояків. Тому до перевороту українські частини поставилися спокійно.

Наприкінці червня 1918 року основні сили майбутньої Української Армії крім дрібних відділів, що постали в різних місцевостях України, складалися з таких частин:

1. Запорозький корпус у складі до 25 тис. вояків. Цей корпус перебував у районі Олександрівськ – Слов'янськ.

2. Одна піша дивізія, що її було сформовано в Німеччині з полонених колишньої російської армії української національності в складі до 6 тис. багнетів. Ця дивізія зосереджувалася в Києві. Вояки цієї дивізії були одягнені в сині жупани, завдяки чому вона і придбала назву «синьожупанників».

3. Відділ Січових Стрільців у складі до 3 тис. багнетів, що становив залогу міста Києва.

4. До Володимира-Волинського прибували полки сформованої в Австрії дивізії в складі до 4000 багнетів. Вояки цієї дивізії були одягнені в сірі жупани, тому вона увійшла в історію Української Армії як дивізія «сірожупанників».

Отже, всього з початку липня 1918 року в складі Української Армії було до 35 тис. багнетів, 1500 кінноти та 60 гармат.

До цього складу не входять залоги в різних місцях України, що тримали внутрішній лад, а загальну кількість їх треба рахувати до 20 тис. вояків.

Одначе перші кроки правління нової української влади на чолі з Гетьманом викликали певне недовір'я до себе з боку армії. Причини цього недовір'я полягали в тому, що новий Український Уряд повів відразу невдалу національну й соціальну політику. Як у державний, так і у військовий апарат прийшло чимало людей, які, в силу своїх русофільських тенденцій дивилися на Україну як на плацдарм для формування антибільшовицьких сил. Поза цим, малося на увазі також створення військових формацій із самих українців, які мусили б своєю кров'ю повалити совєтську владу в Москві і відновити «велику і неділиму» Росію. Серед українських частин київської залоги почалися заворушення. Внаслідок того німецька влада обеззброїла дивізію Синьожупанників і Січових Стрільців.

Отже,німецько-австрійська військова присутність в Україні, підставою якої став укладений 9 лютого 1918 року урядом УНР з країнами Четверного союзу Берестейський мирний договір, не давала змоги гетьману розбудувати національні збройні сили.

Поминаючи ці заходи німецької влади в Києві, в самій Україні в цей час наступив відносний спокій. Гетьманський уряд приступив до формування нової Української Армії в складі 16-ти піших дивізій і 8-ми кінних.

Військове міністерство підготовляло кадри для прийняття мобілізованих. Провадилася підготовка до відкриття академії Генштабу. У Києві було засновано спеціальну Інструкторську Школу старшин з метою відновлення їхніх знань та їх українізації. Закладено було кадри корпусу кордонної охорони і корпусу для охорони залізниць.

План відбудови Української Армії був широко опрацьований, і його поволі проводили в життя. Німецьке командування ніби прихильно ставилося до формування Української Армії, одначе воно не давало змоги приступити до реалізації опрацьованих планів Військового міністерства Української Держави. Очевидно, німці прекрасно розуміли, що реалізація запланованих корпусів загрожуватиме їхньому перебуванню в Україні. Тому хоч кадри Української Армії було і створено, проте німецьке командування негативно поставилося до проведення мобілізації.

Єдине, чого вдалося добитися Гетьманові, – це дозвіл на сформування однієї пішої, так званої «Сердюцької дивізії» в складі до 10 тис. багнетів, яка мала бути гвардійською дивізією.

У провінції залишилися ще невеликі відділи, а з них – у Могилеві-Подільському так званий Запорозький Кіш (400 бійців) та у Бердичеві Чорноморський Кіш (300 бійців). Запорозький Кіш скоро сам по собі розпався, а Чорноморський Кіш продовжував існувати і пізніше, восени, брав участь у повстанні проти Гетьмана Скоропадського.

За Гетьмана в листопаді 1918 року Українська Армія разом із кадрами новоутворених частин нараховувала близько 65 тис. людей.

Крім сталої Армії Гетьман своїм універсалом від 16 жовтня 1918 року відновлював козацтво. До козацтва мали належати нащадки колишніх козаків. Козаки однієї губернії творили Кіш з кошовим отаманом, який підлягав самому Гетьманові. Кіш складався з кількох полків з полковим отаманом на чолі. Козацтвом управляла Велика Козача Рада, головою якої був сам Гетьман.

Чорноморський флот, який німці захопили до своїх рук, на підставі умови Гетьмана Павла Скоропадського з німецьким цісарем Вільгельмом II переходив у розпорядження Української Держави

На чолі українських морських справ з 3 травня 1918 року стояв контр-адмірал Микола Максимів, а з 12 листопада – адмірал Ю. Покровський. Український Військовий Чорноморський флот у Севастополі був під командуванням контр-адмірала М. Остроградського, а по його відставці з 10 червня 1918 року – під командуванням контр-адмірала В’ячеслава Ключковського.

Збройні сили ЗУНР – Українська Галицька Армія (УГА)

Творенням і розбудовою Української Галицької Армії керувала Начальна команда УГА. Начальна команда була найвищим органом управління Української Галицької Армії, який фактично виконував функції генерального штабу і керував усіма військовими операціями, організацією фронту і прифронтової смуги. 

Основу УГА складали Українські Січові Стрільці – вояки українці, які в період Першої світової війни зголосилися до австрійської армії для оборони свого краю. Саме вони під час Листопадового (повстання) чину, 1 листопада 1918 року відіграли ключову роль у здобутті влади українцями у Львові. За ініціативою Д. Вітовського в ніч на 1 листопада 1918 року УСС була проведена чітка військова операція з захопленням ключових пунктів міста Львова і передачі їх українській владі, яка була сформована ще 19 жовтня 1918 року. Д. Вітовський був призначений наказним отаманом. Основою УГА стали очолювані полковником Д.Вітовським 2400 вояків при 60 старшинах та 3-й і 11-й курені Легіону УСС та військові формування добровольців з усієї Галичини. 13 листопада 1918 року до галицьких частин приєднався козацький загін ім. Гонти, під командуванням А. Долуда, який складався з добровольців Наддніпрянської України.

Отже, процес формування Галицької Армії розпочався відразу після Листопадового повстання 1918 року у Львові. У той час розрослася загрозлива політична ситуація. Небезпека полягала в тому, що польський політичний провід у Галичині виступив за приєднання до Польщі тих українських земель на яких домінувала польська культура. Тому початок польсько-української війни 19181919 років змусив уряд ЗУНР приділити особливу увагу розбудові власних збройних сил. УНРада запровадила загальний військовий обов’язок, розробила військово-територіальний поділ держави. Мобілізації до Галицької Армії відповідно до директиви, оголошеної Державним секретарством з військових справ від 13 листопада 1918 року, підлягали чоловіки віком від 18 до 35 років. Відповідно до цього закону Державний секретаріат військових справ 15 листопада проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення вказаних вікових категорій та організував військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв, здебільшого лікарів. 

21 листопада 1918 року в українських військових підрозділах налічувалось 161 старшина і 4517 стрільців.

Але вже в листопаді-грудні 1918 р., у зв'язку з мобілізацією і бурхливим зростанням чисельності Галицької Армії, виявився серйозний брак командних кадрів. Відсутність в армії вищих і штабних старшин вдалося заповнити через запрошення на службу добровольців – насамперед німців, здебільшого уродженців Галичини, або вояків інших національностей, які служили на теренах Галичини.

Перші польові формації Української Галицької Армії виникли стихійно, завдяки прагненню захистити свій край, мали напівпартизанський характер і діяли проти польських боївок у Львові та польських підрозділів, що надходили з Польщі. У грудні 1918 року існувало 15 бойових груп різної величини. До їх складу входили самостійні полки, курені, навіть самостійні сотні. Нечіткість і різнобій військових формацій УГА, їхня невпорядкованість змусила Начальну команду на початку січня 1919 року провести знову реорганізацію, для перетворення збройних сил ЗУНР у регулярну армію. Усі військові формування звели до трьох корпусів. До корпусу входило 4 бригади, кожна з яких складалася з 3-5 піхотних куренів, полку артилерії, кінної сотні, сотні зв’язку, технічної сотні і допоміжних формацій. 

У червні 1919 року реорганізована УГА налічувала: 45 куренів піхоти, близько 40 батарей і кілька сотень кінноти, що становило приблизно 25 000 крісів, 150 гармат і близько 600 шабель. Окрім того, армія мала багато допоміжних відділів та установ, що збільшувало її чисельний склад удвічі.

На березень 1919 року до Галицької армії було мобілізовано 126 тис. вояків і старшин. Чисельність на фронті становила 52 тис. вояків і 1412 старшин. У своєму складі УГА мала бойові формації піхоти, артилерії, кінноти, літунства (авіації), залізничних та автомобільних військ, технічних частин (саперів, мостобудівників), допоміжних формацій (зв’язку, розвідки, санітарної служби, польової пошти) та інших. Уряд ЗУНР зумів створити Галицьку Армію, яка мала визначену структуру і всі свої роди і види військ, характерні тодішній високоорганізованій армії.

За короткий час, продовжуючи вести запеклі бої на фронті, Галицька армія була перетворена у бойову силу загальною чисельністю близько 60 тис. бійців із забезпеченим запіллям. Проте відсутність ритмічного матеріального забезпечення (зброї, боєприпасів, амуніції), регулярного поповнення особового складу, недостатній вишкіл новобранців та брак вищих старшин значно послаблювали боєздатність армії і в цілому призвели до втрати своєї території, а отже і держави.

Українська Галицька Армія була добре організована й боєздатна. Незважаючи на великий брак матеріальних засобів, УГА була кращою армією серед тих, що постали на руїнах Австро-Угорщини. Бездоганна дисципліна відзначалася високою національною свідомістю старшин і вояків. Слабкістю УГА була нестача старшин, зокрема вищого ступеня. Престиж старшин УГА був високий, бо вони здебільшого мали вищу освіту і значний життєвий досвід. Про боєздатність УГА свідчать її численні перемоги, часто над краще озброєними противниками. Незважаючи на велику нестачу матеріальних засобів та труднощі, УГА була кращою армією серед тих, що постали на руїнах попередніх режимів. Існування УГА має велике історичне значення: вона відновила українську військову традицію на Західних Українських Землях і змогла поширити її серед широких мас.

Збройні сили Директорії УНР

Напередодні антигетьманського повстання у листопаді 1918 року їхня загальна чисельність становила 60 тис. осіб. 14 листопада 1918 розпочалося антигетьманське повстання, яким керувала Директорія, що проголосила відновлення УНР. Основою відновленої Армії УНР стали Окремий загін Січових стрільців, що згодом розгорнувся в Осадний корпус, частини Запорізького корпусу і Сердюцької дивізії гетьманської армії, які перейшли на бік повсталих.

Після здобуття Директорією 14 грудня Києва 300-тисячне повстанське військо почало стихійно демобілізовуватися. Зруйнований під час повстання військовий апарат не зміг упоратися із завданням перетворення регулярних частин у повноцінні бойові одиниці. Тим часом стратегічне становище УНР на зламі 1918–1919 рр. було критичним: країна опинилася у кільці фронтів. Їй загрожували російські більшовики, Добровольча армія А. Денікіна, поляки, війська Антанти.

У середині грудня було проведено реорганізацію вищих армійських установ: створено Оперативний штаб, запроваджено посаду Головного Отамана. Ним став С. Петлюра. Наприкінці місяця Оперативний штаб переформовано у Генеральний. У лютому 1919 року його функції перейняв Штаб Дієвої армії, оскільки з втратою Києва бойові дії набули маневреного характеру.

На початку січня 1919 року Армія УНР в оперативному плані поділялася на чотири армійські групи, що мали діяти на окремих фронтах: Лівобережну, Правобережну, Південну і Дністрянську. В результаті запеклих боїв Армія УНР у квітні 1919 року утримувала лише частину Волині та Північного Поділля. Фактично вона розпалася на окремі загони, позбавлені централізованого керівництва. Тому командування провело її реорганізацію: анархізовані частини роззброєно, а дрібні зведено в 11 дивізій, у кожній по три полки піхоти, полку артилерії і кінній сотні. Бойовий склад Армії УНР не перевищував 15 тис. осіб. На її озброєнні було 350–380 кулеметів, 120 гармат. До середини червня Армія УНР оволоділа південно-західним Поділлям разом з Кам’янцем-Подільським. На підготовлений плацдарм 16–17 липня відступила УГА. Об’єднані армії розпочали похід на Київ, який здобули 30 серпня. Армія УНР тоді налічувала 35 тис. бійців. Після запеклих вересневих боїв з радянською та Добровольчою арміями Армія УНР, позбавлена тилу, змогла утримувати лише невеличкий плацдарм навколо Кам’янця-Подільського – «чотирикутник смерті», оточений більшовиками, денікінцями і поляками.

Спроби уряду УНР добитися доставки з-за кордону озброєння та медикаментів для війська наштовхнулися на різкий спротив Антанти, що підтримувала денікінців і поляків. Підписання 6 листопада командувачем УГА генералом М. Тарнавським перемир’я з Добровольчою армією змусило Армію УНР залишити 16 листопада Кам’янець-Подільський. На початку грудня її частини зосередилися на Волині в районі Любара – Чорториї. Зваживши на неможливість продовжувати регулярну фронтальну боротьбу, її командування вирішило розпочати партизанські дії. Частина відділів перейшла на територію, окуповану поляками, де була інтернована, інші 6 грудня під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка вирушили на схід тилами денікінських і більшовицьких військ. Це був Перший зимовий похід Армії УНР, що тривав до 6 травня 1920 року. У складі армії налічувалося 2680 бійців.

На підставі Варшавського договору між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським від 21 квітня 1920 року розпочався спільний українсько-польський похід проти більшовиків. Армія УНР на той час нараховувала 12 тис. піхотинців, 900 кавалеристів, які обслуговували 28 гармат. 7 травня від більшовиків було звільнено Київ. Армія УНР, до якої приєдналися війська, що перебували у зимовому поході, була реорганізована (6 дивізій) і після проведення часткової мобілізації зросла до 23 тис. осіб. 12 жовтня 1920 року Польща, підписавши з Радянською Росією перемир’я, залишила українського союзника напризволяще. 40-тисячна Армія УНР ще більше місяця продовжувала боротьбу з ворогом. 21 листопада вона була цілком витіснена його переважаючими силами за р. Збруч, інтернована поляками, розіслана по військових таборах, де ще до квітня 1924 року зберігала свою організаційну структуру.

23 лютого 1921 року за наказом С. Петлюри був організований Український партизансько-повстанський штаб, який очолив генерал Ю. Тютюнник. З метою викликати в Україні антибільшовицьке повстання штаб у листопаді 1921 року організував на її території збройний рейд, у якому взяло участь 1500 добровольців з інтернованих воїнів. Він відомий як Другий зимовий похід Армії УНР. Рейд закінчився невдало. 537 бійців поблизу м. Базар на Житомирщині взяті в полон дивізією Г. Котовського, з них 359 були розстріляні. Решта учасників походу прорвалася на територію Польщі і знову була відправлені до таборів інтернованих. Це був останній збройний виступ Армії УНР проти російської окупації України.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

  • Додано
    12.08.2018
  • Розділ
    Різне
  • Клас
    10 Клас, 11 Клас
  • Тип
    Конспект
  • Переглядів
    223
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    1
  • Номер матеріала
    DA749939
  • Вподобань
    0
Курс:«Використання веб-квестів в освітньому процесі»
Левченко Ірина Михайлівна
36 годин
1400 грн
590 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

«Методичний
тиждень 2.0»
Головний приз 500грн
Взяти участь