і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
До визначення переможців залишилось:
3
Дня
3
Години
16
Хвилин
30
Секунд
Поспішайте взяти участь в акції «Методичний тиждень».
Головний приз 500грн + безкоштовний вебінар.
Взяти участь

Збірник позакласних заходів

Курс:«Активізація творчого потенціалу вчителів шляхом використання ігрових форм організації учнів на уроці»
Черниш Олена Степанівна
36 годин
1800 грн
540 грн
Свідоцтво про публікацію матеріала №NU895012
За публікацію цієї методичної розробки Назарчук Олена Миколаївна отримав(ла) свідоцтво №NU895012
Завантажте Ваші авторські методичні розробки на сайт та миттєво отримайте персональне свідоцтво про публікацію від ЗМІ «Всеосвіта»
Бібліотека
матеріалів
Отримати код

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки

Хмельницької обласної державної адміністрації

Відділ освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Полонської міської ради об’єднаної територіальної громади

Великокаленицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

О.М.НАЗАРЧУК

2018

Назарчук О.М. «Збірник позакласних заходів»

Національно-патріотичне виховання.

Великі Каленичі – 2018 р.

Рецензент:

Шостак А.С. – заступник директора з навчально-виховної роботи Великокаленицької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, спеціаліст вищої категорії.

Збірник містить авторські розробки позакласних заходів, годин-спілкування, уроків мужності, уроків-реквіємів. Виховні заходи розроблені згідно основних напрямків національно-патріотичного виховання учнівської молоді.

Даний збірник складений на допомогу класних керівників, учителів.

Рекомендовано для використання на засідання педагогічної ради Великокаленицької ЗОШ І-ІІІ ступенів протокол №1 від 03.01.2018 року.

ПЕРЕДМОВА

Національно-патріотичне виховання дітей та молоді – це комплексна системна і цілеспрямована діяльність органів державної влади, громадських організацій, сім’ї, освітніх закладів, інших соціальних інститутів щодо формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до Батьківщини, турботи про благо свого народу, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, сприяння становленню її як правової, демократичної, соціальної держави. Найважливішим пріоритетом національно-патріотичного виховання є формування ціннісного ставлення особистості до українського народу, Батьківщини, держави, нації.

Мета патріотичного виховання конкретизується через систему таких виховних завдань:

- утвердження в свідомості і почуттях особистості патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України;

- виховання поваги до Конституції України, Законів України, державної символіки;
- підвищення престижу військової служби, а звідси – культивування ставлення до солдата як до захисника вітчизни, героя;

- усвідомлення взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її патріотичною відповідальністю;

- сприяння набуттю дітьми та молоддю патріотичного досвіду на основі готовності до участі в процесах державотворення, уміння визначати форми та способи своєї участі в життєдіяльності громадянського суспільства, спілкуватися з соціальними інститутами, органами влади, спроможності дотримуватись законів та захищати права людини, готовності взяти на себе відповідальність, здатності розв’язувати конфлікти відповідно до демократичних принципів;

- формування толерантного ставлення до інших народів, культур і традицій;

- утвердження гуманістичної моральності як базової основи громадянського суспільства;

- культивування кращих рис української ментальності - працелюбності, свободи, справедливості, доброти, чесності, бережного ставлення до природи;

- формування мовленнєвої культури;

- спонукання зростаючої особистості до активної протидії українофобству, аморальності, сепаратизму, шовінізму, фашизму.

Кожен захід із збірника спрямований на виховання патріота своєї Батьківщини, який в майбутньому стане на її захист нероздумуючи.

ГОЛОДОМОР 1932 – 1933 РР. УКРАЇНА ПАМ’ЯТАЄ

С.ВЕЛИКІ КАЛЕНИЧІ

Мета: розширити знання учнів про роки голодомору 1932-1933 рр. в Україні і його наслідки. Розвивати уміння чітко висловлювати свої думки, використовувати різні історичні джерела. Виховувати в учнів повагу до історичного минулого свого народу, до своїх земляків, які вистраждали і пережили ці страшні роки геноциду.

Тип уроку: закріплення знань, умінь, навичок.

Форма уроку: урок пам’яті.

Обладнання: виставка книг про голодомор, репродукції картин з українським пейзажем, виконаним у журливих тонах, на стіні образ Божої Матері, прикрашений вишитим чорними і червоними нитками, рушником, кетяги калини, портрет Тараса Григоровича Шевченка, під ним слова

А он де, під тином, опухла дитина

Голоднеє мре…

І не в однім отім селі, а скрізь на славній Україні…

(На уроці присутні жителі селища, котрі пережили страшні роки голодомору)

План уроку:

  1. Вступне слово вчителя (2 хв.)

  2. Хвилина мовчання (1 хв.)

  3. Виступ учнів (15 хв.)

  4. Повідомлення вчителя (5 хв.)

  5. Виступ очевидців голодомору (6 хв.)

  6. Перегляд фрагментів відеофільму „Голод” (10 хв.)

  7. Прослуховування пісні „Матерям 1933 р.” (3 хв.)

  8. Заключне слово вчителя (2 хв.)

  9. Домашнє завдання (1 хв.)

 

 

Епіграф

 

… Несла свій хрест мовчазно Україна

     Але  не стала в скруті на коліна,

     Хоча  й звірячий був над нею суд

                       М. Василенко

 Звучить „Реквієм” Моцарта

Хід уроку

Вступне слово вчителя

Пам’ять-нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано кривавим і чорним. Найтрагічнішою сторінкою історії нашого народу є голодомор 1932-1933 років.

Нехай сьогодні наш кабінет стане храмом духовності, храмом Скорботи і Пам’яті.

Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули від голоду, заподіяного сталінським режимом, пам’яті українських сіл і хуторів, які зникли з лиця землі після трагедії XX століття, присвячуються ці хвилини

( хвилина мовчання )

Учитель.

Можна замести сліди злочину, можна засекретити на роки архівні документи, можна переписати історію, а чи можна знищити народну пам’ять? Ні. З правдою нічого не вдієш. А якою була правда?

Учень.

На східній території України, де була встановлена радянська влада, будували нове життя. Наприкінці 20-х років у сільській місцевості почали організовувати колгоспи. Вступаючи до них, господар віддавав для загального користування землю, реманент, а в деяких випадках навіть худобу і птицю. Українські селяни не звикли до таких колективних господарств.

З діда-прадіда кожен намагався працювати з сім’єю на власній землі. Земля була основою життя селянською сім’ї. Від батька до сина передавалась у спадок земельна ділянка, а з нею і любов до хліборобської праці.

Учениця.

З болем і страхом вступали селяни в колгоспи. Тих, хто не хотів іти суворо карали. Їх висилали з рідних місць, називали куркулями, ворогами народу.

Вирвані з корінням, вивезені товарняками до Сибіру, на Урал гинули люди в нужді і злиднях. Мільйони не повернулися в Україну.

Учень.

Кожна осінь несла селянам розчарування. Радянський уряд на чолі зі Сталіним вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, молока, м’яса, овочів. Усе менше і менше залишалося продуктів селянським сім’ям на зиму. Навіть те, що залишали на насіння, примушували здавати.

Учитель.

Садок вишневий коло хати,

                   Хрущі над вишнями гудуть

                   Плугатарі з плугами йдуть

                   Співають ідучи дівчата

І дійсно, осінь 1932 року для селян видалася щедрою. Врожай був не гірший, ніж у попередні роки, а навіть краще. Селяни здали державі запланований податок.

Та раптом за першим податком оголосили другий, потім третій. Спеціальні продовольчі загони їздили по селах і забирали все до нитки. То ж не судилося того року ані йти плугатарям, ані співати дівчатам, та й вишні не зацвіли.

Учень.

Постачання хліба на користь держави здійснювалось внаслідок додаткової хлібозаготівлі. Фактично це означало застосування вже відомої продрозкладки. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей. 7 серпня 1932 року було видано постанову ВЦВК та РНКСРСР, названу в народі „законом про п’ять колосків”.

Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін не менше 10 років.

Учитель.

В Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з В. Молотовим. Дії комісії були жорстокими: у селах конфісковували продовольчі та посівні фонди, проводили масові репресії, припинялося постачання товарів.

Учень.

І спалахнув в Україні великий голод, а за ним прийшла смерть. Вимирали сім’ями, кутками, вулицями. Виснажені люди падали пі тинами. Селами їздили підводи, збирали померлих і ховали у братських могилах. Немає в Україні села, де б не знали про той страшний голод.

Учитель.

Про жахливий голодомор в Україні ми дізнаємося із спогадів тих, кому довелося вижити.

Учитель.

У багатьох селах голод творив зло. Люди божеволіли, в нестямі вбивали своїх і чужих дітей. Щоб якось вижити, варили листя, дубову кору, жолуді, солому, бур’яни.

Перегляд відеофільму „Голод 32-33 р.”

Учениця.

Якими словами можна описати Україну того періоду, яка поклала в землю мільйони своїх людей. Голодомор став для України національною катастрофою. За різними даними голодною смертю померло від 3,5 до 9 млн. осіб.

 Учень.

Про страшні муки українського народу у 1932-1933 роках відомо ще небагато. В Україні про голодомор було заборонено говорити. Лише наприкінці 1980-1990 років з’явилися наукові статті, спогади очевидців, публікації в пресі.

Учитель.

Протягом голодних 1932-1933 років мільйони людей в Україні померли. Вони пішли з життя тому, що у них було забрано останній шмат – останню надію на порятунок. Хіба можна про це забути?

Учениця.

Матерям 1933 року присвятив свій вірш Борис Олександрів.  

Це остання хлібина, остання.

Очі горем налиті  вщерть.

Батько й діти не їли зрання…

Це остання хлібина, остання

Після неї – голодна смерть

Плаче й крає, мов соломинку

Пильно дивиться дітвора:

„Тату, їжте ось цю шкуринку

Майте жалю до нас краплинку –

Умирати вже вам пора”

Взяв шкуринку дідусь і плаче.

І стареча рука тремтить…

Сиве око, сліпе, незряче,

Але серце його козаче

Б’ється рівно і хоче жить.

Встали кожному крихти в горлі

Спазми в горлі. Немає слів.

А над хатою клекіт орлій

А на вигоні трупи чорні.

Там, де Саваном сніг білів

Учитель.

Сьогодні ми маємо все: хліб і до хліба.

         І за це ми повинні дякувати Богові і трудівникам, чиїми руками вирощується хліб.

Ти освяти цей хліб, що на столі

Любов’ю тих що впали на світанні

На ще не зораній плугатарем ріллі.

Учениця.

Мільйони померлих голодною смертю, висланих і розчавлених більшовицькою владою дивляться з минулого в сьогодення: «Будьте пильними! Пам’ятайте про наші гіркі уроки!»

Не буває чужого горя і чужої біди. Живемо ми на одній землі, під одним небом і під одним сонцем. Нехай же ніколи не доведеться нам пережити подібне.

Звучить мелодія пісні „Матерям 33-го”

Учитель.

Навіть на останнім рубежі.

                   Промінь віри в нас ще не погас

Боже, Україну збережи,

Господи помилуй нас!

В наших грудях кулі і ножі,

Нас розп’ято й знищено не раз.

Боже, Україну збережи

Господи, помилуй нас.

Домашнє завдання. Порівняти голодомори ХХ століття, визначити спільне і відмінне в них.

Використана література

Василь Барка „Жовтий князь”

Леонід Марченко „Плугатарі етапом йдуть…”

Леонід Марченко „Північна яблуня з півдня”

Три колоски за дротом.

На території Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП) відкрито пам’ятки жертвам голодомору 1932-1933 років в Україні. У скульптурній основі його-білий ангел на чорній мармуровій плиті і три колоси, «ув’язнені» за іржавим колючим дротом.

І листи скрапують на листя,

І завмира під сонцем тінь

І не впізнати вічних істин,

Як поруйнованих святинь

Але МАУП- як храм над містом

де яр, і Либідь, і лоза

Тут пам'ять скрапує, мов листя,

І з серця котиться сльоза.

Тут – колоски, закуті дротом,

до них іти і не дійти

А хто побіг – піднято шротом

А хто побіг, якщо не ти?

А хто побіг, якщо не родич,

Якщо не ближній твій побіг?

Пів –України- хто відродить,

Дітей вернувши на поріг?

Три колоски, закуті дротом,

Три колоски, три колоски…

Над білим ангелом скорботи-

Незгасний духу смолоскип.

Важким для українських земель, в тому числі нашого краю, став голодомор 1932- 1933 р.р.

Голодомор – соціальне господарське явище, що виявляється у позбавленні населення мінімуму необхідних продуктів харчування і призводить до зміни демографічної і соціальної структури населення регіонів.

Голодомор виникає внаслідок неврожаю, зумовленого природними причинами. В окремих випадках голодомор організовувався штучно, з метою винищення певних груп населення.

В 1932 -1933років Голодомор був викликаний політичними причинами. Він був запланований Сталінським керівництвом, як репресивний захід проти українського селянства, що ставило опір колективізації .

Внаслідок повальних реквізицій хліба, населення почало голодувати вже навесні 1932р.

Із спогадів Бардака Порфена: «Взимку 1932-1933року наш колгосп залишився без зерна й посівних фондів, а ми колгоспники та й одноосібні без продовольства, худоба без фуражу. В результаті цього в наш край, як і ряд інших районів республіки прийшло страшне лихо- голод. Ще на сьогодні ходять по багатостраждальні землі України свідки червоного геноциду проти нашого народу.»

216 загиблих – така страшна ціна, яку заплатили наші односельчани сім десятиліть тому.

Не світла ідея, не святий обов’язок перед Батьківщиною змусили піти з життя, жителів села. Вони вмирали жорстокою смертю приречених. Їх вбивали нісенітна програма колективізації, «вождя всіх народів» вбити в українців дух непокори,почуття господаря на своїй землі .

Село пригнітилося ні пісні, ні собачого гавкоту, ні звуку. Навіть сонце було неласкаве. Люди ставали на себе несхожі. Не то привиди, не то сновиди якісь. Збайдужілі.

Жах був незабутнім…

Із спогадів :«… люди в селі вимирали скрізь- де хто впаде підкошений голодом і смертю. Всі хто міг рухатися – шукали їжу, ходили злі і мовчазні. Не стало птиці, котів, собак. Поїли все.»

З колгоспу «Горського» в нашому селі було відселено підводу, якого їздили попід хати і збирали трупи. Померлі брали на бракові вила - хто зна коли помер, вже не можна було приступитися до трупа – вкидали у віз. Серед них були живі але немічні. Їх волочили, а вони просили їсти.

Старі жінки, що пам’ятають 1932-1933 роки спокійно говорити не могли.

Із спогадів Бученко М.О., 1904 р.н.

… весна . трава тільки зеленіла … розсипалися люди із сіл хто ще міг ходити, мав на пасовиську, скубли все, що почало зеленіти. Рвали кропиву, лободу. Взагалі їли все, хто що бачив.

Хто весною ходив на роботу давали баланду та з липового листя млинці.

Із спогадів Колібаби Б.Ф. 1922р.н.

Із 1933році, у нас в хаті не було ні зернини , ні картоплини. Хіба що свята вода. Колгоспи наші видохли, корови людські забрали на посівну і не вернули. Люди голодували хто ще кріпився й ходив на роботу, тому давали по сто грамів хліба на день і двічі баланду. На цвинтарі викопували кагат , і туди звозили покійників на возі . люди їли акацію, чай-молочай. Мій дід так розпух, що був як труп . У нас в селі була одна жінка,в неї було четверо дітей. Троє померло ,а одне невідомо зникло. Але потім дізналися що вона його з” їла ,та глузду лишилася .

В степу стояла скирта соломи. Люди йшли туди й перебирали, перевіювали солому, аби щось дітям зварити й собі.

Із спогадів Коломійчука С.Я.:

« В батьків моїх було 12 дітей. Четверо з нас лишилося. Колективізацію почали робити в 1928 р.,а в 1930р. закінчили.

Перед голодомором у людей забирали хліб. І картоплі було в дома у мене в дома ніхто не опухав. Ходили по селі своя бригада. Командував ними Красновський з Шепетівки. В Малих Каленичах померло стільки людей- рахунку не було . Майже половину. Багато людей повмирало , самі крепкі. Їли люди що бачили , собак, котів, бур”яни. Колгосп людям не допомагав. Потім щось давали. А мати померла в 1934р. зразу після голоду.

Сьогодні, коли згадують старожили ті роки, та під час відкриття пам’ятників жертвам голодомору і проведення панахиди, вони бажають,щоб ні дітям, ні внукам нашим не довелося пережити щось подібне.

ДОДАТОК

Список

жертв голодомору 1932-1933р.р. по Великокаленицькій сільській Раді.

с. М. Каленичі

1. Аврамчук Андрій

2. Аврамчук Варвара

3. Аврамчук Марта

4 .Голік Степан

5. Голік Тетяна

6. Голік Надія

7. Голік Ониська

8. Голік Іван

9. Жук Василь

10. Жук Катерина

11. Жук Параска

12. Жук Ганна

13. Онапрійчук Павло

14. Онапрійчук Мартина

15. Онапрійчук Марія

16. Король Василь

17 .Литвинюк Яків

18. Литвинюк Олександра

19. Литвинюк Степандира

20. Молоціон Параска

21. Негода Филимон

22. Сідлецький Лук’ян

23. Сідлецький Любов

24. Сідлецький Олімпія

25. Сідлецький Іван

26. Сідлецький Гнат

27 Сідлецький Григарій

28. Сідлецький Микита

29. Сідлецький Федір

30. Сідлецький Марія

31. Сідлецький Параска

32. Сягрівець Іван

33 Сягрівець Павло

34. Спередончук Павло

35. Спередончук Степанида

36. Спередончук Орофей

37. Ткач Марина

38. Жук Іван

39. Голік Степан

40. Бученко Максим

41. Бученко Ольга

42. Бученко Григорій

43. Бученко Палагія

44. Бученко Зот

45. Бученко Галина

46. Бученко Катерина

47. Бученко Сергій

48. Бученко Лізавета

49. Бученко Петро

50. Гарбарець Петро

51. Гарбарець Ольга

52. Гарбарець Василь

53. Гарбарець Микола

54. Гарбарець Ничипір

55. Гарбарець Роман

56. Гарбарець Тетяна

57. Гарбарець Олександр

58. Голота Катерина

59. Голота Якилина

60. Голота Костянтин

61. Григорчак Федір

62. Григорчак Марія

63. Григорчак Лізавета

64. Григорчак Федір

65. Григорчак Іван.

66. Григорчак Андрій

67. Ковиль Мотря

68. Ковиль Ганна

69 .Ковиль Василь

70. Ковиль Леонід

71 Ковиль Катерина

72 Ковиль Юрій

73 Куций Степан

74 Куций Андрій

75 Куций Петро

76 Куций Іван

77 Куца Домаха

78 Коломійчук Степан

79 Михалюк Віталій

80. Михалюк Лідія

81. Михалюк Йосип

82. Михалюк Текля

83. Никитюк Тетяна

84. Никитюк Данило

85. Никитюк Григорій

86. Никитюк Марта

87. Пасічник Сава

88. Півень Михайло

89. Півень Семен

90. Півень Григорій

91. Півень Іван

92. Скрипак Ільїна

93. Скрипак Яків

94. Скрипак Андрій

95. Скрипак Іван

96. Скрипак Петро

97. Скрипак Іван

98. Скибюк Марія

99. Скибюк Ганна

100. Томощук Іван

101. Томощук Василь

102 Томощук Сазон

103. Томощук Василь

104. Томощук Ульяна

105. Томощук Йосип

106. Негода Марія

107. Негода Степан

108. Бойко Архип

109. Варемієва Олена

110.Скрипак Григорій

с.Коханівка

111. Адамець Кирило

112. Адамець Филимон

113. Адамець Лавро

114. Адамець Ничипір

115. Адамець Охрім

116. Адамець Марія

117.Адамець Якилина

118.Адамець Онопрій

119.Адамець Василь

120. Адамець Федір

121. Адамець Микола

122. Адамець Григорій

123. Адамець Орахтей

124. Адамець Ничипір

125. Бадрак Гаврило

126. Бадрак Параска

127. Бакай Трохим

128. Бондарчук Дмитро

129. Аршуйк Петро

130. Аршуйк Канелік

131. Бадрак Гаврило

132. Бадрак Параска

133. Бадрак Омельян

134. Бадрак Ульян

135. Бадрак Сова

136. Бадрак Семен

137. Бадрак Омельян

138. Бадрак Артем

139. Бадрак Євдокія Омелянівна

140. Бадрак Параска

141. Бакай Трохим

142. Бондарчук Дмитро

143. Бондарчук Сова Дмитрович

144. Бондарчук Василь Дмитрович

145. Гусенко Йосип

146. Гусенко Папас

147. Гусенко Мотря

148. Демчук Євгенія

149. Даниленко Григорій

150. Даниленко Максим

151. Даниленко Параска

152. Голодюк Денис

153 Голодюк Марія

154. Голодюк Євдокім

155. Голодюк Євдокія

156. Іськов Тодор

157. Іськов Микола

158. Іськов Левко

159. Іщенко Григорій

160. Кондратюк Іван

161. Куськівський Орхотей

162. Куськівський Микита

163. Карась Гаврило

164. Карась Захар

165. Карась Марія

166. Кв’ятківський Болік Йосипович

167. Кв’ятківський Ядвіга

168. Кв’ятківський Стефан Йосипович

169. Кв’ятківська Марія Йосипівна

170. Кв’ятківський Лева Йосипович

171. Кв’ятківський Віктор Йосипович

172. Кв’ятківський Броник Йосиповичї

173. Лобай Іван

174. Лобай Марія Іванівна

175. Лобай Андрій Іванович

176. Лобай Тимофій

177. Лешко Петро

178. Лешко Оліта

179. Лешко Семен

180. Лешко Василь

181. Лавренюк Василь

182. Матвійчук Омелько

183. Микитюк Марія

184. Микитюк Гнат

185. Полодюк Михайло

186. Полодюк Іван Михайлович

187. Полодюк Югина

188. Пестун Григорій

189. Полодюк Денис

190. Потішко Сава

191. Руда Агафія

192. Сорогінська Надія

193. Сідорчук Федора

194. Сідорчук Адам

195. Сідорчук Охрім

196. Скоу Трохим

197. Сущик Йосип

198 . Сущик Сергій

199. Сущик Андрій

200 .Сущик Василина

201 .Сущик Олександра

202 .Сущик Олександр Гаврилович

203 .Спічак Йосип Лазарович

204 .Спічак Ольга

205 .Спічак Євдокія

206 .Черниш Тим

207 .Черниш Настасія

208 .Черниш Андрій

209. Черниш Овсій

210. Шостак Семен

211. Шостак Лазар

212. Шостак Захар

213. Шостак Артем Захарович

214. Шостак Катерина

215. Шостак Іван

216. Шостак Уляна

Урок Скорботи і Пам’яті

«Запалимо свічку»

Мета. Не забувати многостраждальної історії нашого народу. Допомогти учням глибше усвідомити значення історичної спадщини про Голодомор 1932 – 1933 років; виробляти вміння самостійно аналізувати і робити висновки. Виховувати почуття співпереживання, пошану до історичного минулого українського народу.

Обладнання: магнітофон, мікрофон, телевізор, стелаж для виставки, вази для квітів, столи.

Література:

  1. Велигодский В. М. История Украины / В. М. Велигодский. – Симферополь, 2004. – 126с.

  2. Конквест Р. Жнива скорботи / Роберт Конквест. – К.: Либідь, 1993.

  3. Кульчицький С. В. Трагедія голоду 1933 / С. В. Кульчинський. – К.: «Знання», 1989.

  4. Кульчицький С., Котляр М. Довідник з історії України / С. Кульчинський, М. Котляр. – К.: «Україна», 1996.

  5. Рудич Ф. М., Кусак И. Ф., Панчук М. И. Годол 1932 – 1933 годов в Украине / Ф. М. Рудич, И. Ф. Кусак, М. И. Панчук. – К., 190. – 600с.

  6. Семенко Ю. Голод 1933 року в Україні / Юрій Семенко. - Дніпропетровськ - Мюнхен,1933.

Урочисто прикрашений зал. На столиках кетяги червоної калини, гілочка зеленого барвінку, букет свіжих квітів - чорнобривців, перев'язаних чорною стрічкою, свічка у підсвічнику. В центрі столика — розламана хліби­на, склянка з водою, зверху — окраєць хліба. Напис: «Ціна йому — життя», образ Божої Матері, прикрашений вишитим рушником (бажано чорними і червоними нитками або тільки чорними). В залі оформлено книжкову виставку «Голод 1933 — незагойна рана України».

Лунає музика «Реквієм» А.Моцарта. (Впродовж ком­позиції звучить то тихіше, то гучніше)

Учні, вдягнені у вбрання темного кольору, вихо­дять з обох боків сцени, шикуються в «журавлиний ключ», у руках тримають незапалені свічки. Учитель теж у чорному одязі

Хід заняття

І. Вступ.

Читець: Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.

Я зітхну... запалю обгорілу свічу,

Помічаю: не замки-твердині, не храми —

Скам'янілий чорнозем — потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях,

З долини, аж немов з кам'яної гори

Надійшли. Придивляюсь: Вкраїна, XX століття

І не рік, а криваве клеймо — «33».

Учитель: Сьогодні наша зустріч присвячується пам'яті тієї частини українського народу, яка загинула мученицькою смертю від голодомору, заподіяного 1932-1933 роками.

Кожна людина, як і все свідоме людство, живе в трьох вимірах: учора, сьогодні і завтра. Вчора – це наша історія, а кожен урок історії – це урок знань про минуле, сучасне нашого народу, можливість зазирнути краєчком ока у майбутнє. Минуле було різним: радісним і сумним, а було ще й трагічним. Сьогодні на уроці ми торкнемося саме трагічних сторінок життя нашої України.

ІІ. Основна частина.

1 Ведучий:

Многостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати її чорних сторінок. На цей урок ми прийшли зі свічками, як до храму. Хай же наша школа стане сьогодні храмом духовності, храмом Скорботи і Пам'яті.

2 Ведучий:

Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мучениць­кою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках. Пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячуються ця хвилина мовчання.

Усі стоять. Хвилина мовчання

Молитва Катерини Мотрич (дівчинка і хлопчик)

за убієнних голодом 1932-1933 років

Хлопчик:

— Хто се? Чий голос щоночі просить: "Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця".

Дівчинка:

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини.

Хлопчик:

Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько лю­ду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів?

Дівчинка:

Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачи­те, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?

Хлопчик:

Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи.

Разом (дівчинка і хлопчик):

Нині, прісно і навіки вічні відведи! Амінь.

3 Ведучий:

Не сьогодні це сказано: час народжуватися і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Час — говорити! Хай ці гіркі слова Правди, на­роджені після десятиліть безмовства, ляжуть першим нашим каменем у підмурок всенародного пам'ятника трагічній історії українського народу.

4 Ведучий:

На десятиліття можна засекретити архіви. Можна прихо­вати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести слі­ди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш.

5 Ведучий:

Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується — що б там не було. З правдою нічого не вдієш. А правда така.

6 Ведучий:

30-і... Соцзмагання... Хлібозаготівля... Світовий ринок пере­повнився хлібом, ціни падають... Водії, які звозили зерно на пункти схо­ву, говорять, що часто на дорогах зустрічають молоду жінку... Кажуть, що смерть...

7 Ведучий:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата...

Не судилося того року йти плугатарям, ані співати дівчатам, та й виш­ні зацвіли без цвіту... Такий багатий край, а такий парадокс — голод. А Сталін стверджував: "Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги радянської влади...".

1 Ведучий:

Цей стражденний 1933-й. Україну одну з найродючіших і найблагородніших земель, огорну­ли чорні крила голоду, сліз, страждань... Це крила хи­жака, які міцно стискали до нестями, до болю, до бо­жевілля. Досі не віриться, що тут — в Україні — жит­ниці — раптово зник хліб, люди – залишилися без зер­нини. І це в урожайний 1932-й рік.

2 Ведучий:

Настав початок кінця. Сонце так само сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав, перемагав жорстокий дух руїни, і не було тому спину, бо ні чоловік, ні жінка, ні дитина, ні сотні тисяч чоловіків, жінок, дітей не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець.

3 Ведучий:

Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні. На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена обличчям до землі, лиця майже немає, одні зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається усім тілом: назад-вперед, на-зад-вперед. Скільки сидить — стільки й гойдається. І безконечна одна пісня шепотом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи: ні від батька, ні від матері, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти...

Читець:

Цей сніг, як сон, прийшов — розтане.

Здимить і в хмару перейде... Весна.

Село лежить в тумані.

Голодний рік. Голодний день.

Іде — не йде, повзе по мертвих,

Й хвалити Бога — хоч повзе.

Весняний дух живих-нестерпний

До сонця зводить все живе.

Й воно і молиться, і плаче,

Й радіє сонцю і воді.

Якби він знав, коли б побачив –

Сини ростуть на лободі.

Сини радянської держави!

Та знає вождь, усе він знає...

6 Ведучий:

Так, Сталін знав і сам заявив: «Ніхто не може заперечувати того, що загальний урожай зерна в 1932 році перевищував 1931». Проте держа­ва систематично конфісковувала більшу його части­ну для власного вжитку, ігноруючи заклики та попе­редження українських комуністів. Сталін підняв план заготівлі зерна у 32 році на 44%. Це рішення і та жорстокість, з якою режим виконував його нака­зи, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше, як штучний.

Читець:

...То був страшний навмисний злочин,

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу міцно зав'язали.

Сліпу пустили старцювати...

Луна ще досі в оболонях

Здичавіла вкраїнська хата,

На березі своїх агоній.

Глуху заставили мовчати.

А то би світ втопивсь в Славуті!

Як божевільна їла мати свою

дитиноньку майбутню.

Читець:

…То був такий державний злочин —

Здригнулась навіть мертва кафа.

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили

То був такий навмисний голод...

Чи, Боже, й ти вже був безсилий?

7 Ведучий:

Про байдужість режиму до людських страждань свідчить ряд заходів, проведених у 1932 році. В серпні партійні активісти отримали юридич­не право конфіскації зерна в колгоспах. Того ж міся­ця було введено в дію ганебний закон, що передба­чав смертну кару за розкрадання державної влас­ності. Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті, у селян забрали навіть горох, картоплю, буряки.

Читець:

Батько в созі, мати в созі,

Діти плачуть по дорозі,

Нема хліба, нема сала,

Бо місцева власть забрала.

Батько в созі, мати в созі,

Діти пухнуть по дорозі —

Нема хліба, нема сала,

Контрактація забрала.

1 Ведучий:

У зв'язку з нестачею хліба як масове явище відмічається вживання у їжу різних сурогатів, у тому числі шкідливих та небезпечних для життя. Поряд з сурогатами в масовому порядку відмічається вживан­ня у їжу м'яса кішок, собак, а також дохлих коней, яке в одних випадках розтягується після падежу, а в інших — викопується із скотомогильників.

2 Ведучий:

Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина умертвлених голодом — діти, які не народили нащадків, не дали потомства.

За переписом населення 1926 року, дітей, віком до 4-х років виявилося 16%, тобто у голодний 33-й їм ма­ло б виповнитися по 10 років. Та не судилося...

Читець:

Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає...

В четвер мені пішов 10-й рік.

Хіба в такому віці помирають ?

Ви тільки поверніть мене на бік

До вишеньки

В колиску ясночолу...

Я чую запах квітів. Я не вмер...

…Куди ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки,

Чи хоч з печі диму?

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер.

...Усі проходять мимо.

...А житечко моє таке густе.

...А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.

3 Ведучий:

Щоб не дивитися на муки своїх дітей, матері прискорювали гіркий кінець. Натопивши ма­ковинням хату, закрила ляду мати. І на ранок усі діти мертві.

Читець:

Спіте діти, спіте любі,

І не просипайтесь!

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте, діти, спіте міцно,

Янгол Божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись,

І не будуть пухнуть ноги.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин,

І в тумані темно-синім,

Заспівала колискову.

Спи, синочку, горе-ласку,

Засинай... навіки, доню,

То моя остання ласка

З материнської долоні.

Ще пограймось навперейми

В піжмурки з бідою

Лельки!

Заховаємось від неї

У сиру земельку...

4 Ведучий:

А скільки людей закінчували своє життя самогубством. Майже завжди повішенням. Але найстрашніше було інше.

5 Ведучий:

Деякі божеволіли... Були такі, що різали та варили трупи, та ще такі, що вбивали влас­них дітей та варили їх.

Читець:

Боїться не глуму, не хижого звіра

Боїться не смерті у сум — неврожай,

А крику дитини, яку вона з їла:

Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай!

Як сталось — не знає, як бути — не знає,

Провал, божевілля — сокира і ніж,

Та жах пам'ятає і крик пам'ятає:

Не ріж мене, мамо, мамуню, не ріж:.

6 Ведучий:

Якими словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в землю мільйони своїх синів і дочок? Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, хто залишив земне життя у пекельних муках. З тих далеких часів линуть до нас голоси односельчан, як линуть і голоси тих, що померли у страшному 33-му. Ось свідчення очевидців страшних подій.

Діти зачитують спогади очевидців

Спогад:

Одного дня прийшла до нас молода жінка і почала щось шукати. Я сиділа біля хворої бабусі на стільчику і не могла зрозуміти, що ця жінка шукає. А шукала вона під подушкою у хворої бабусі. Потім залізла на піч і зняла звідти лист із просом. І тоді, коли жінка зсипала просо в торбину, я зрозуміла, що вона забирає його, що нам тепер не буде спокою, не буде кулеші. Я чула слова бабусі, її вмовляння, щоб вона по­жаліла хоч малу дитину.

Вона впала на коліна і просила. Але жінка переступила через бабусю і пішла з хати. Я билася об замерзле вікно і кричала: "Віддай! Віддай!" Це було в січні 1933 року. Я до сьогодні пам'ятаю той день, коли акти­вістка Антоніна зсипала в торбину, зшиту з рукава української сорочки, наше просо.

Спогад:

Батько кладе на візок моїх двох братів і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав кидати землю лопатою, а я собі — руками. А тоді помер і батько... І так від моєї родини ніякого сліду — ні могили, ні хреста. Тільки імена.

Спогад:

Та й в інтернатах не було чого їсти... В одному із них дівчинка підповзла до вікна, жадібно просить: «Тьо­тю, відріжте мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується».

Спогад:

Була одна сім'я в селі. Батько поїхав на заробітки, і довгенько не було його. А в країні почали виморювати народ. Дома залишилася жінка й дочка років трьох. Голодували страшно... Мати померла. Коли приїхали забирати, то сусідка й підказує, щоб укидали й мале, а то воно буде саме, в холоді та голоді однаково помре як не сьогодні, то завтра. Забрали й дитятко, вкинули разом з багатьма померлими, а воно забилося в куточок, плаче і тихенько гукає маму. Та не довго воно ще гукало: раз, два — прикидали землею й поїхали... А наступного дня приїхав батько із заробітків, навіз гостинців, та не було кому...

Читець:

Повимирало геть підряд.

Населення

Цілих сільрад!

Колгоспи ж мерли взагалі

Із ланковими на чолі! —

Немов виконували план,

Немов угноювали лан, —

Організовано, мовляв!

У стилі директивному!

У стилі ери соцзмагань!

У дусі колективному!

7 Ведучий:

Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні й небесні, простіть муку і бо­жевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жа­хи, небачені від Сотворіння Світу, простіть!

1 Ведучий:

Світ мав би розколотися надвоє, сон­це мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на Землі. Але світ не розколов­ся, Земля обертається як їй належить, і ми ходимо по ній зі своїми тривогами і надіями. Ми — єдині спад­коємці всього, що було.

Читець:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників — заброд!

ІІІ. Заключна частина.

2 Ведучий:

24 листопада в нашій державі відзначається День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій. Народ України схиляє голову перед трагічною сторінкою свого життя. Прах семи з половиною мільйонів стукає в наші серця. Їх ніхто не судив, от­же, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників і довговічних боржників.

3 Ведучий:

І тільки виповівши минулі страждан­ня, викричавши давній біль, крок за кроком прой­шовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш славний народ, гідний прекрасної долі.

Звучить запис гімну М. Лисенка, слова О. Кониського

«Боже, великий, єдиний»

Виховна година на тему:

«В пам’ять про скорботний тридцять третій»

Мета: закріпити знання учнів старших класів, та викликати інтерес до теми більш молодших учнів, які будуть слухачами. В усіх учнів формувати щирі людські співчуття та причетності до трагічної долі рідного народу, громадянської відповідальності за його майбутнє.

Обладнання: плакат з символічним зображенням України 1932-1933 років-виснаженої жінки з мертвою дитиною на руках

На столі - букет квітів, перев’язаних чорною стрічкою, кусок черствого хліба, вода, на партах і на столі – свічки, учні одягнені в чорний одяг.

На плакаті написи:

Жить стало лучше,

Жить стало веселей!

(Й.В.Сталін)

… а онде під тином

опухла дитина, голодная мре…

(Т.Г.Шевченко)

Вчитель: Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. І сьогодні, через багато десятиліть, жахливо ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю.

У 1932 році погодні умови склалися сприятливі і хліб, слава Богу, вродив, українці, працьовиті люди, не полінувалися зібрати його. Але становище у країні було катастрофічним. Тому партійно-державна верхівка під керівництвом Й.Сталіна прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі.

Отож, на Україну відправлено з Москви і Ленінграда так званих десяти-тисячників, кримінальних злочинців і морально негідний елемент. Як хижі зграї, вони ходили від хати до хати і шукали хліба. Пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували подвір’я, сади, городи, їздили по полях і все, що знаходили, забирали, залишаючи цілі родини без шматка хліба.

У кожному населеному пункті були спеціальні бригади, які викликали по одному господареві, вимагаючи негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбавляли волі на десять років. Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки.

Учень:

То був страшний навмисний голод.

Стріла була така нищівна.

Щоби згромадити стодолу

Колгоспної катівні.

То був страшний навмисний злочин.

Такого ще земля не знала.

Закрили Україні очі.

І душу міцно зав’язали.

Сліпу, пустили старцювати…

Ні хрестика і ні могили.

То був такий навмисний голод.

Чи, Боже, й Ти вже був безсилий?

Учень: Голод був нестерпним. Виснажені, малі рученята, а саме багато дітей померло з голоду, у передсмертній молитві зверталися до Бога, просили хліба.

Сині пальчики простяг до хліба

І стиснув його, неначе скарб,

І усмішка пригасила ніби

на чолі жорстоких злиднів карб.

Впав навколішки близенько грубки

І на мить забув про дні тривог,

А з очей, з усміхненої губки

Усміхався зголоднілий Бог

Учень: Пам’ять… Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. «Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду». А так вмирала майже вся Україна.

Учень: Моторошний парадокс: вмирали на все плодючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все до останнього колоска, до останньої зернини.

Учень: Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932-1933 років. Сталін, говорячи про підсумки першої п’ятирічки, заявив: «Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. В цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади». А після такої заяви ніхто не міг висловити іншу точку зору.

Учень: А й насправді – все забрала влада в селян, всі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування почалося ще у грудні 1931 року, тривало до вересня 1933 року. 22 місяця народ страждав, мучився, вмирав. Число жертв переважало 9-10 мільйонів життів. Це 1/5 всього населення України. Із цього страшного числа 3 мільйони померлих діток.

Учень: Не нагодує Мати-Україна,

Не приголубить діточок своїх…

Яка ж бо перед Богом в нас провина?

Який ми сотворили гріх?

Чи той, що в нас поруйнували храми?-

Прийшли в наш край перевертні і хами

Чинить страшну наругу над людьми.

Учень: За жінок, чоловіків, дітей;

За малих, дорослих і старих,

Не співала півча похоронна,

Не лунали дзвони за впокій…

Ні труни, ні хрестів, і ні тризни.

Прямо в яму, навіки віків.

Чорна сповідь моєї Вітчизни,

І її затамований гнів.

Учень: Пам’ять…, ніколи не забудуть ті, хто пережив страшні дні голоду.

Учень:

І як же так, у сонцещедрім краї ви вмерли,

Згинь же смерте, згинь!

О діти, діти, Ангели невинні!

Чом ви так тяжко й страшно мовчите?

Ви вже ніколи рідній Україні своїх сердець і душ не віддасте.

Ви не розцвівши, згинули дочасно,

Поклав у землю вас голодомор,

Волаю я, їх доленька, до Спаса:

«Звільни нас від грабіжників-потвор,

О, Боже правий!

Ти мій вчуєш голос, спаси нас від проклятої чуми,

Я ж бачу, як важкий достиглий колос,

Схилився над голодними дітьми.»

Вчитель: Це найчорніший час в історії України. В світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн. Тривалий час 1933 рік називали одним із найсприятливішим в радянській історії.

А навесні цього ж року в Україні помирали 25 тисяч людей щодня, 1000 – щогодини, 17 – щохвилини. Як сталося, що без стихій, без засухи, без іноземного нашестя все те могло сподіятися на нашій хліборобній Україні, яка ще недавно була житницею Європи?

Учень: Українська нестерпна сюїта…

А навколо – одна сон-трава –

Умирать почали у квітні,

Коли всюди - все ожива.

Ні живої води…

Ні порому.

Що єднає життя на порі,

Чи ж то легко смеркать молодому

На ранковій веселій зорі?!

Вже і проліски, і блавати…

Ще би трохи – і сад зацвів!

Як було тим очам закриватись

Під лункий солов’їний спів?!

… Умирать почали у квітні.

Учень: розміри катастрофи впродовж десятиріч вперто замовчувались. Робилося все, щоб приховати правду, щоб світова громадськість не дізналася про справжні масштаби трагедії, і намуштрована пропаганда діяла небезуспішно: багато людей на Заході так і не змогли збагнути, що воно там сталося, на тій екзотичній Україні?.

Нині ми знаємо, що то було. Це був не голод, а штучно зорганізований, свідомо спрямований на вигублення українського народу – голодомор. Це була людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком безневинного.

То був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на вигублення українського народу – народу, такого ненависного диктатурі, якій всюди вчувався прихований опір.

Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею, розрушувати людську спільність фізично і духовно.

Учень: Вимирали цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації, зруйнувати основи уставленої віками народної моралі, витруїти в душах людяність, натомість насаджуючи всюди режим терору, сіючи страх, підозри, розпалюючи ненависть і жорстокість таку, що й досі суспільству дається взнаки.

Учень: Тиждень терпів я від голоду муки,

Плакав, ходив, простягаючи руки.

Врешті ходити уже я не зміг,

Ледве дійшов, упав на поріг.

Встав би, підвівся, та зрадили сили.

Плакали діти, баби голосили,

Федір, мій син на лежанці лежав,

звісно, каліка, терпів і мовчав.

Вранці на другий день зирк! Аж у руки

Хтось мені суне кавалок макухи.

Хто це? Це ти, мій сусіде, Петро?

Бог хай віддячить тобі за добро!

Учень: Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст були блоковані, проте тисячі селян пробирались туди, та не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли одне одного, викопували мертвих і також з’їдали.

Так на Україні було зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.

Учень: Важко в це повірити і уявити, але коли людина довго голодує, вона ніби втрачає розум, стає звіром…

Чуєш, Йване? …

Чуєш, кличе мама.

Одягнути чистеньку сорочку.

Чорний день.

Така червона пляма?

Озовись, зарубаний синочку…

Кличе світ

Тебе за свідка,

Йване!

Хоч одне розплющ, синку, очко.

Божевільна мама,

Біль,

Благання,

Подивись, порубаний синочку!

Стративсь розум.

В ненажернім світі!

Господи, сокира на пеньочку…

І голодні пере пухлі діти.

Не вмирай, зарубаний синочку!

Учень: Не минув голод і наші села.

Із спогадів Бадрака Парфена: «Взимку 1932-1933року наш колгосп залишився без зерна й посівних фондів, а ми колгоспники та й одноосібні без продовольства, худоба без фуражу. В результаті цього в наш край, як і ряд інших районів республіки прийшло страшне лихо - голод. Ще на сьогодні ходять по багатостраждальні землі України свідки червоного геноциду проти нашого народу.»

Учень: 216 загиблих – така страшна ціна, яку заплатили наші односельчани сім десятиліть тому.

Не світла ідея, не святий обов’язок перед Батьківщиною змусили піти з життя, жителів села. Вони вмирали жорстокою смертю приречених. Їх вбивали нісенітна програма колективізації, «вождя всіх народів» вбити в українців дух непокори,почуття господаря на своїй землі .

Село пригнітилося ні пісні, ні собачого гавкоту, ні звуку. Навіть сонце було неласкаве. Люди ставали на себе несхожі. Не то привиди, не то сновиди якісь. Збайдужілі.

Жах був незабутнім…

Учень: Із спогадів :«… люди в селі вимирали скрізь- де хто впаде підкошений голодом і смертю. Всі хто міг рухатися – шукали їжу, ходили злі і мовчазні. Не стало птиці, котів, собак. Поїли все.»

З колгоспу «Горького» в нашому селі було відселено підводу, якого їздили попід хати і збирали трупи. Померлі брали на бурякові вила - хто зна коли помер, вже не можна було приступитися до трупа – вкидали у віз. Серед них були живі але немічні. Їх волочили, а вони просили їсти.

Старі жінки, що пам’ятають 1932-1933 роки спокійно говорити не могли.

Учень: Із спогадів Бученко М.О., 1904 р.н.

… весна . трава тільки зеленіла … розсипалися люди із сіл хто ще міг ходити, мав на пасовиську, скубли все, що почало зеленіти. Рвали кропиву, лободу. Взагалі їли все, хто що бачив.

Хто весною ходив на роботу давали баланду та з липового листя млинці.

Із спогадів Колібаби Б.Ф. 1922р.н.

Із 1933році, у нас в хаті не було ні зернини , ні картоплини. Хіба що свята вода. Колгоспи наші видохли, корови людські забрали на посівну і не вернули. Люди голодували хто ще кріпився й ходив на роботу, тому давали по сто грамів хліба на день і двічі баланду. На цвинтарі викопували кагат , і туди звозили покійників на возі . люди їли акацію, чай-молочай. Мій дід так розпух, що був як труп . У нас в селі була одна жінка,в неї було четверо дітей. Троє померло ,а одне невідомо зникло. Але потім дізналися що вона його з” їла ,та глузду лишилася .

В степу стояла скирта соломи. Люди йшли туди й перебирали, перевіювали солому, аби щось дітям зварити й собі.

Учень: Із спогадів Коломійчука С.Я.:

« В батьків моїх було 12 дітей. Четверо з нас лишилося. Колективізацію почали робити в 1928 р.,а в 1930р. закінчили.

Перед голодомором у людей забирали хліб. І картоплі було в дома у мене в дома ніхто не опухав. Ходили по селі своя бригада. Командував ними Красновський з Шепетівки. В Малих Каленичах померло стільки людей- рахунку не було . Майже половину. Багато людей повмирали, самі крепкі. Їли люди що бачили, собак, котів, бур”яни. Колгосп людям не допомагав. Потім щось давали. А мати померла в 1934р. зразу після голоду.

Учень: Сьогодні, коли згадують старожили ті роки, та під час відкриття пам’ятників жертвам голодомору і проведення панахиди, вони бажають,щоб ні дітям, ні внукам нашим не довелося пережити щось подібне.

Вчитель: Народ перестраждав, стерпів наругу своїх катів, але в його пам’яті живе і нині прокляття тих, хто збиткував ся над його долею і життям. Ще й досі у сни тих хто пережив голод приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Учень:

Час пройшов, проминули літа,

Вже зітерлись у пам’яті нашій

Тих жахливих часів гіркота

І обличчя від голоду павших

Сільський цвинтар, буяє бур’ян

На занедбаній братській могилі.

Невже в головах наших туман,

І розвіять його ми не в силі?

Але пам’ять не вмерла, жива.

Хоч всі ми заслуговуєм докір.

Ось дідусь промовляє слова.

Все згадав, а пройшло стільки років.

Хай стоїть на могилі цій хрест,

А на душах хай крига скресає,

Хоч один відпоки на сто верст,

Хай на ньому свіча не згасає.

Учень: На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду диктаторів чи ідеології. Та з пам’яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Правду про ті страшні роки, про ті страшні події.

Це наша історія, і ми повинні знати і пам’ятати її.

Учень: Відкривайтесь, небеса!

Зійдіть на землю

Всі українські села , хутори,

Повстаньте над планетою, невинні душі,

Збудуйте пам’яті негаснучий собор!

Вчитель: Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатись про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлюю, напевне, віру кожного, говорячи словами Олександра Міщенка: «Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель»!

Запалимо свічки і хвилиною мовчання вшануємо пам’ять жертв сталінського голодомору. Хай для всіх людей доброї волі ця хвилина скорботи стане актом поминання і перестороги. Хай подібне не повториться ніколи.

Хвилина мовчання і запалювання свічок.

Мамо, я не вернусь…

(сценарій виховної години присвяченої пам’яті героям Небесної сотні)

Мета: вшанувати пам'ять героїв Небесної сотні, прищеплювати любов до Батьківщини, виховати патріотичну свідомість, розвивати бажання стати гідними громадянами України.

Оформленя: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ героїв з фото), на підлозі надпис із маленьких свічок «Героям слава», стіл, на столі вишитий рушник, ікона Божої матері, свічка, квіти з чорною стрічкою.

(Звучить «Молитва за Україну», діти запалюють свічки для надпису «Героям Слава»)

Вчитель: Небесна сотня – безневинна жертва…
Бандитам не сховатись за хрестом
Отим хрестом, де їхня совість мертва
Зрікається і серцем і чолом…
У прощену неділю впала долу,
Простіть нас браття, миленькі, простіть…
За Україну - зранену і голу…
За Вас не впала і за Вас стоїть!
Учень 1 "Боротьба не за щастя  вже навіть іде —за життя!

Бо його забирають.

Нас Надія веде, нас ідея веде

За свободу для рідного краю.

Учень 2 Українцю, поглянь, там побили жінок!

Глянь, вже люди ховаються в храмі!

Де таке ще траплялось, коли це було

Аж в такому нестерпному стані?..

Учень 3 Так чинили лиш варвари, злісні хани,

Лиш від них люди в церкві ховались.

А сьогодні це власні привладні пани

Вже над нами так само знущались!"

Ведучий 1 Виховну годину приурочену пам’яті Небесної сотні оголошую відкритою.

(Гімн України)

Вчитель Шановні вчителі, учні, запрошені! Сьогодні ми зібралися тут, щоб в скорботі схилити низько голови перед пам’яттю людей різного віку, яких було вбито у мирний, цивілізований час ХХІ століття.

Важлива істина в тому, що гідна людина не здатна прожити життя на колінах. Принаймні, не українці. Повстали. Проте, висловивши свій супротив, отримали міліцейські кийки – «почуті». Втім, не злякались, а згуртувавшись, долали нездоланне й далі. Посипалися кулі по живих мішенях – щоб не прагнули іншого життя, щоб не заважали панам багатіти й далі. Наймані снайпери цілили по живому Майдану, по людях – щоб голота не здіймала голів, бо ж бидло, – раби, бандити усі. У все це повірити неможливо… Якщо й існує пекло, ми бачили – воно було там, на Майдані. Із давніх-давен повелося, що йдуть за Вкраїну найкращі її сини. Гинули на очах, а кожен із них – незбагненна втрата для усіх родин, для кожного з нас.

( Кліп «Небесна сотня»)

Ведучий 1 І саме тут, сьогодні, скажемо «Люди, бережіть серця свої, щоб не стали каменем! Розбудуйте в душах Божий храм, щоб не повторити великий гріх!»

Чи знає мама, чи знає тато, 
Що син нівечить і б'є людей, 
Що він криваву несе зарплату, - 
Вона на гірких сльозах дітей. 
У листопаді під самий ранок, 
Коли і місяць на небі спав, 
Напав на діток чийсь син чи тато 
І, наче, нелюд їх побивав. 
А вдома мати, а вдома мати 
Чекає сина, бо він - герой. 
Від зла він має всіх захищати, 
Не знає мати, що син лл'є кров. 

Ведучий 2 Ми з вами вшановуємо пам'ять героїв різних історичних подій: Голодомор 1932-33рр, Битва під Крутами, Бабин Яр. Тепер ми стали сучасниками ще однієї масової трагедії нашої країни.

Учень 4

Моя хата не скраю
Тому і вмираю я за Україну,
ЇЇ честь та славу.
Пробач мені, мамо, що тебе покидаю,
Бо мушу йти на війну
Проти осатанілої зграї.

Хто зна, чи вдасться мені тебе ще побачить
Та я сподіваюсь,
Що одного ранку прокинешся
Та й мене пробачиш.

Учень 5
Пробачиш та й заплачеш,
Сліз не жаліючи, обмиєш ти ними усю Україну,
Україну нову, сильну,
В якій брат за брата
 
Йшов під кулі навпростець,
Не боячись ката.
Ти подивишся навколо-
 
Все не так, як було.
Хоч мене й немає поруч
Знай, що я, сумую…

Ведучий 1 Кожен із цієї Небесної сотні, як і ми з вами мали свою сім`ю, батьків, друзів, захоплення, свої симпатії і свої невідкладні справи. Але поклик їхньої душі саме в цей час призвав їх до боротьби за вільну, демократичну, чесну Україну. Ось вони перед вами, Герої Небесної сотні.

Учень 6

Під прапором стояли – під прапором й спочили.
Прийми, о Господи, своїх синів!
За України волю їх убили
В шалений жар тривожних днів.
В той час, як небо димом затягнулось,
Як змерзлі руки прагнули вогню,
Упились кров’ю кат і його свита,
Споївши нею й всю свою сім’ю.
Учень 7
Та ми усі від Бога люди.
Живем надіючись, не боючись.
Чи ми запам’ятаєм, чи забудем,
Як наш народ топтали, сміючись?
Учень 8

Мамо, я живий, лиш закриті очі....
І серце не б`ється, не вирує кров...
Ти тільки не плач, знай - всі дні і ночі
Я буду поруч - в грудях, де живе любов!
Учень 9
Ти пробач мене, мамо, за гіркії сльози,
За ту біль, і той жаль, що я наробив.
Я ж хотів лише миру, добра і свободи...
А мене за це ворог безжалісно вбив.

Учень 10
Не жалій, моя нене, що я не вернуся,
Не кляни ворогів! Нехай судить їх Бог!
Я для тебе сьогодні з небес посміхнуся,
Ти лишень свої очі здійми до зірок!
Ведучий 2 Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, хто залишив життя земне у 2013-2014 рр. Ця подія сколихнула весь світ, не залишила байдужою жодної душі. Люди висвітлюють свої почуття через картини, пісні, вірші.

Учениця

Вони боролися за нас,

Не тільки ветерани,

Щоб був в країні нашій лад

Стояли на майдані.

Їх всіх і били й катували,

Й погрозами лякали.

Та цього владі було мало-

Найкращих повбивали.

Їх пам’ятники квітами покриті,

Про них всі завжди будуть пам’ятати.

Вони для нас добро зробили,

За що їм довелося помирати.

Ці люди всі були найсміливіші -

Вони стояли за своє аж до кінця.

Їх родичі були найщасливіші,

Поки до них не прислано було гінця

З жахливою новиною страшною.

Тож пам’ятаймо цих людей ми,

Бо за нас з тобою

Вони безстрашно полягли грудьми.

Ведучий 2 Вгорі прекрасні зорі, що палають...
Будь-ласка, наші душі вбережи!
Хай кожну ніч нам Янголи співають,
Ти ж своє милосердя покажи.

Ми закликаємо вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх Героїв, які поклали свої голови за наше майбутнє. Хай пам'ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі.

Ведучий 1 Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню-частинки вічного. А світло цієї свічки хай буде даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам’яті!

(Під мелодію гімну Небесної сотні «Пливе кача» учні запалює свічечки і ставлять до фотографій Небесної сотні. Свічку передають з рук в руки )

Учень 11

У нашій пам'яті Ви назавжди лишились,
Історія одна, і Ви - її частина.
Ви тільки знайте, браття, ми за Вас молились,
І молимось: за Вами - ненька Україна!
 
Вже не повернеться додому той хлопчина,
Що його вчора тільки мати відпустила,
Поцілувала, тихо мовивши: "Іди, дитино,
За щастя України, бо вона - єдина".
Казала мати берегти себе. Але даремно,
Бо хлопець був готовий йти безстрашно,
Аби лише країна, котру так кохав страшенно,
Не стала на коліна, а боролася відважно.

( Пісня «Мамо, ти не плач…»

Учень 12
Хлопчина вірив, що колись, одного ранку,
Відкривши очі, він відчує повну волю.
Але та куля, в день зимовий, на світанку,
Перехопила подих та змінила долю.
Хлопчина вірив, що колись, одного дня,
Розкаже син йому, як любить Батьківщину.
Хіба він знав, що борючись за це щодня,
 
Все доведеться відпустити в мить єдину.
Так. Той хлопчина, він не знав тоді,
Що нелюд пострілом прицільним забере життя.
І браття хлопця, українці, у біді,
Заплачуть, відпустивши тіло в небуття.
Учень 13
Але ж душа, душа Героя вічно лине!
До тебе наші сльози, молитви, зізнання!
Повір, хлопчино, наша пам'ять не загине,
Як і омріяні тобою воля та кохання.
Небесна сотня. Прапор. Чорна стрічка.
І сльози, бо ти, хлопче, словом вже не з нами.
Але в думках ти поруч, і не згасне свічка,
І линуть буде "Слава Україні!" над ланами.
Ведучий 2 Пробач мені, мамо,

що одягнув тебе у чорную хустину.

Ти віддала мене взамін за нашу рідну,

вільну, чесну Україну.

Ведучий 1 Героям Майдану, впавшим мертвими за світле майбутнє України, присвячується хвилина мовчання.

(Хвилина мовчання)

Вчитель: Вічна, світла пам’ять Героям «Небесної сотні» – цим мужнім хлопцям нашої держави, справжнім її синам. Порядним і чесним, відвага і совість яких не могли бути іншими, – вони не поступилися б свободою України за жодних обставин. Тому стояли до останнього, – за дітей і батьків, за кожного з нас. За наш європейський вибір, нашу свободу і кращі часи. Продовжити справу Героїв маємо ми – тепер їхнє життя триває в кожному з нас. Пам’ятаймо про це й ніколи не забуваймо. Не забуваймо, якою ціною сьогодні ми опинилися в іншій державі. «Небесна сотня» перемогла.

Ведучий 2 виховну годину, приурочену пам’яті небесній сотні оголошую закритою.

(Гімн України)

Ведучий 1 А ми вам бажаємо всім світлих днів і нехай вам щастить. Дякуємо за увагу!

(Пісня «Україно»)

Літературний реквієм: „Дзвони Чорнобиля ”

Навчальна мета. Донести до свідомості учнів масштаби чорнобильської трагедії.

Розвивальна мета. Розвивати почуття гордості за свій народ. Прищеплювати любов до рідного краю.

Виховна мета. Виховувати почуття співчутливості, критичне ставлення до історичних подій.

У глибині сцени плакат ( чорний дзвін), під ним дата (1986-2007) та віршовані рядочки:

Чорнобильський вітер по душам мете,

Чорнобильський пил на роки опадає,

Годинник життя безупинно іде.

Лиш память, лиш память усе пам’ятає...

На авансцені портрети перших загиблих пожежників, свічка, ікона, виставка літератури, квіти.

У ч и т е л ь: У минулому тисячолітті відбулися різні катаклізми: природні та технічні катастрофи, кровопролитні війни, що руйнували плоди праці та розуму багатьох поколінь. Але найбільше планетарне потрясіння, найбільшу екологічну катастрофу приніс Чорнобиль. Тому увага до нього ніколи не зникне, а з плином часу майбутні покоління все більше і більше звертатимуть увагу на подію, що трапилася 26 квітня 1986 року.

Никто не думал, что придёт беда

И будут плакать брошенные дети,

Что не увидят больше никогда

Любви и радости на свете.

Остались навсегда они одни,

Забыв дома свои и тёплые постели.

И нет теперь у них родни,

Давно дома, наверно, их сгорели.

Воспоминанье страшной ночи

Останется в сердцах у них.

Они вернуться бы хотели очень,

Но нету города уже в живых:

Ушёл он сквозь столетья и века,

Осталось лишь одно названье.

И не вернуть, увы, назад года,

Не сократить, увы, людей страданья.

Несёт Земле Чернобыль только смерть,

Лишь тяжкие и горькие страданья.

Рождая новые «плоды» на свет,

Он обрекает нас на страшные скитанья.

Виходять ведучі.

1 ведучий.

Всемогутність і безсилля людини продемонстрував Чорнобиль і застеріг: не захоплюйся своєю могутністю, людино, не жартуй з нею, бо ти і причина, і наслідок.

1 ведуча.

Сьогодні відомо, що жодна катастрофа ХХ століття не мала таких важких екологічних наслідків, як чорнобильська. Ця трагедія не регіонального, не національного, а глобального масштабу. Внаслідок катастрофи вже загинуло багато тисяч людей.

2 ведучий.

Радіонуклідами забруднені водойми, ґрунт, повітря й рослини. Від забруднення страдають також тварини й люди. Велику небезпеку довкіллю завдають могильники. Зростає смертність, погіршується здоров’я людей. Наслідки цього лиха – вічні, глобальні, і тепер можна лише говорити про пристосування біосфери.

2 ведуча.

Ми – невід’ємна частина природи, Всесвіту й мусимо керуватися законами Природи, поважати всі елементи довкілля. Усі інші живі істоти – такі ж рівноправні члени біосфери, як і ми.

1 ведучий.

Нова філософія життя має навчити нас поважати Природу, Землю та екосистеми й поводитись у довкіллі так, щоб не перешкоджати нормальному функціонуванню біосфери, щоб життя на планеті продовжувалося і розквітало.

Виходять читці. Лунають вірші на фоні повільної мелодії.

  1. Чорнобильський вітер по душам мете,

чорнобильський пил на роки опадає,

годинник життя безупинно іде,

лиш память, лиш память усе пам’ятає.

  1. В квітневий світлий теплий день

По світу вістка пролетіла,

Страшна, гаряча, як вогонь, -

Чорнобиль! В серці заболіло.

І скільки тих людей на світі,

В яких у серці так болить.

Чорнобиль – місце для страждання,

Чорнобиль – місце для страхіть.

Пройшло відтоді більше двадцять літ,

Але тривожні душі тих,

Хто найдорожче все покинув, -

В місцях забруднених отих.

Там чорна хмара пролетіла –

Упала, знищила поля,

В кайдани землю закувала,

Вкраїну брудом облила.

Де радість весело лилася

З дитячих сонячних очей,

Безлюдність сумно підвелася

Як чорне марево ночей.

1 ведуча.

Невблаганно спливає час. Але не старіє память. Вона повертає нас до подій, що сталися двадцять один рік тому о першій годині 23 хвилині 40 секунді 1986 року. Цього дня сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції, яка сколихнула весь світ.

2 ведучий.

Минають роки і століття, а чорний день чорнобильської трагедії все одно хвилюватиме людей – і тих, кого він зачепив свої вогненним крилом, і тих, хто народився далеко від покривдженої землі. Цей день завжди об’єднуватиме всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією.

2 ведуча.

1986 рік починається як рік комети Галлея, що за уявленнями древніх віщує катастрофи. І вони сталися. У січні на мисі Канаверал вибухнув американський космічний корабель „Челленджер”, а через три місяці світ здригнувся від катастрофи на четвертому блоці Чорнобильської АЕС.

1 ведучий.

Перша година 23 хвилини 40 секунд. Начальник зміни четвертого блоку О.Рахімов дав команду натиснути кнопку максимального аварійного захисту. Це була остання команда начальника зміни на ще діючому блоці ЧАЕС. Після цього трапилося те, чого ніхто не зміг передбачити.

3. Ой, стали хуртовини наступати

та все довкола побивати:

що перша хуртовина дома попалила,

а друга хуртовина скотину поморила,

а третя хуртовина у полі й домі та хліб побила,

а нічого в полі, а нічого в домі та не залишила.

Хто вона?

Епоха?

Доля?

Смерть?

Чи, може, зона?

Ні, вона – чорнобильська мадонна!

Вона дивиться, дивиться в душу,

Вона палить очима до дна,

А ми всі дотерпіти це мусим,

Бо в душі не душа, а вина.

Вона йде вже, прямує до тебе,

Одчиняє вже двері – й тобі

Нахиляє це атомне небо

У твоїй потойбічній журбі.

Подивіться, байдужі люди –

Ваших внуків вона затуля,

Боса йде на вогонь кривомудрий,

Бо вода вона є й земля.

Хто ж її, сиву, посміє займати?

Сіль пізнання – це плід каяття.

Несе сива чорнобильська мати

Цю планету... – це хворе дитя!...

Чорнобильська мадонна

Як тільки світ занурюється в ніч

Я бачу безліч оченяток-свіч.

Дитячі очі дивляться на мене

Й благають тихе: „Порятуй нас, нене! ..”

До них тягну я руки, хочу їх обняти...

Та далі й далі їх відносить вітер клятий,

Страшенний вітер болю і біди.

Він посланий Чорнобилем в світи

Хворобу страшну у світи носити

І очі дітям назавжди гасити.

В безсиллі руки я ламаю,

І в ніч іду, і в світі щось шукаю,

Щоб вітер той приборкати змогло,

щоб зупинило чорний біль його.

Нехай весь світ до краю обійду,

Та я знайду... знайду... знайду...

3. За наш надійний мирний атом

раділи місто і село,

за те, що він у кожну хату

приносить світло і тепло.

Здавалось, він міцної проби...

А він збивав для нас гроби,

І нам розтерзаний Чорнобиль

Став чорним прапором доби.

(підходить до столу, запалює свічку)

4. Одна у світових хоромах,

Одна у сонячних вітрах

І людям, і лелекам домом

Була земля моя свята.

Та вмить столочили їй долю

І спопелили без вини...

І докором ростуть по полю

Могильники і полини.

Нас каяття не порятує:

Потрібне не одне життя,

Щоб виносити землю тую

І чистим народить дитя.

(підходить до столу, запалює свічку)

5. Ще півні не співали над Прип’яттю,

квітневий ранок тихо позіхав, -

і раптом у тривозі небо крикнуло

під блискавки і спалахи заграв.

Біда кружляла хмарами, золою –

Несамовитий танець вогняний;

В земному пеклі у страшнім двобої

Боролися із атомом сини.

Не доспівали, не докохали,

Не доростили дочок і синів –

Червоні соколи під зорями високими

Не встануть з-під гранітних берегів.

6. Зойкнула земля чаїним криком:

- Сину, вбережи і захисти!

Вийшла мати із іконним ликом:

- Йди, синочку. Хто ж, коли не ти?

Спалахнуло небо, впало крижнем:

- Сину, вбережи і захисти!

Вийшла жінка з немовлятком ніжним:

- Йди, коханий. Хто ж, коли не ти?..

І уже ні сина, ані мужа –

Лиш розверсті зоряні поля...

Та пліч-о-пліч постали біль і мужність,

Дух, воля, небо і земля.

7. Страшне горе спіткало багато сімей,

Передчасно посивіли матері.

Їхні діти, як птиці,

Вдалеч забриніли крильми.

В рідні стіни світлиці

Вже ніколи вони не вернуться.

Їхні крильця згоріли, зомліла душа.

8. Рідна Україно! Гордись своїми синами-героями!

Поліський край!

Коли він таких колихає для людства синів –

Йому не було і не буде повік недороду!

Вклоніться, великі народи, моєму народу

Він навіть у пеклі душею за вас ясенів.

9. Нас дуже багато в усій Україні,

нам хочеться бігать, сміятись і жить.

Ми ваші скалічені атомом діти,

І хто ж, нас дорослі, крім вас захистить?

1 ведуча.

Чорнобиль – це трагедія, подвиг, застереження.

  1. ведучий.

Хай прийдешнє покоління

стане міцнішим у стократ.

Хай над землею чисте небо буде.

Чорнобиль – попередження, набат.

Його уроків людство не забуде.

2 ведуча.

З перших хвилин аварії розпочалися спроби приборкати ядерну стихію. Ліквідація наслідків аварії здійснювалася спільною працею вчених, лікарів, інженерів, будівельників, гідротехніків і військових, серед яких було немало наших земляків.

1 ведучий.

Справжня доброта, порядність, небайдужість до людського горя і вірність обов’язку були на першому плані.

1 ведуча.

Серед тих тридцяти, хто загинув, приборкуючи ядерну стихію, - пожежники. Молоді... їм ще тільки починати жити, кохати, народжувати дітей, приносити радість у свої оселі...

У кожного були свої плани, надії, бажання. Усе було попереду, але хто міг передбачити?! Та ніч стала для них фатальною. Вони не озирались, не відступали, не ховались за спини інших.

2 ведучий.

У самому пеклі аварії вони виконали свій обов’язок до останнього подиху. Вони перші! Вони не на життя, а на смерть боролися з вогнем.

2 ведуча.

Пожежу погасили, врятували світ, а самі пішли з життя.

1 ведучий.

Сьогодні ми згадуємо їх поіменно, тих, хто першими вступив у двобій з невидимим, але підступним ворогом – ядерним опроміненням, хто ціною свого життя врятував нас від неминучої загибелі.

1 ведуча.

Це лейтенанти внутрішньої служби Віктор Миколайович Кибенок, Володимир Павлович Правик, сержант Володимир Іванович Тишура, старший сержант Микола Іванович Титенок, старший сержант Василь Іванович Ігнатенко та сержант Микола Васильович Ващук.

2 ведучий.

Ми схиляємо голови перед усіма, кого сьогодні вже немає з нами, хто ціною свого життя оплатив життя мільйонів.

2 ведуча.

Хвилиною мовчання вшануємо їхню память і память тих, хто ліквідував наслідки аварії й у розквіті сил пішов із життя

І знову квітень – радісні світання,

Де шпак весняну пісню заспівав...

Вшануємо хвилиною мовчання

Тих, хто своє життя тоді віддав!

Хвилина мовчання.

(Глядачі піднімаються. Ведучі і Читці опускаються на одне коліно, низько схиливши голови. Хвилина мовчання)

10. Вклонись, Україно, героям Чорнобиля –

Усім, хто ішов на палаючий блок.

Ти знаєш їх вірними, ніжними, добрими,

Овіяний вічною мужністю кожен їх крок.

1 ведуча.

Ми низько схиляємо голови перед усіма, хто двадцять один рік тому нас урятував, пішовши в ядерний вогонь, щоб зупинити ядерну реакцію смерті, перед тими, хто виконував синівський обов’язок і після 26 квітня 1986 року.

2 ведучий.

Дзвони Чорнобиля ще довго дзвонитимуть нам, нашим дітям і внукам. І ми боротимемось, віритимемо в краще майбутнє, молитимемо Бога і вчитимемо цьому своїх дітей.

Чорнобиль став якщо не розплатою, то якнайсерйознішою пересторогою нашому варварству, легковажності, ненаситному споживацтва, технократичній сваволі, що дозволяє собі знущатися з природи...

Застереження були не тільки в Біблії: багато які з учених указували на це. Існує легенда, що геніальний Вернадський, перший президент Української академії, мандруючи змолоду рідними краями й опинившись десь на берегах Прип’яті, в дрімучих пущах Полісся, нібито зізнався друзям, що відчув у цих місцях якийсь незрозумілий, майже містичний жах. Жартома пояснював свій стан: а чи не затаїлась десь тут нечиста сила. Як виявилося, тут справді затаїлася нечиста сила, яка змусила людей кинути свої домівки, скарб і йти шукати нове місце під сонцем.

Чорнобильська мадонна (повільно обходить учасників , запалює їм свічки)

Уявляю: висохли річки,

Пощезали і птахи, і звірі.

З краю в карай прослалися піски

Фантастичні і мертвенно-сірі.

Уявляю: ані міст, ні сіл.

Ні на чому погляд зупинити.

І все це буяло доскіл –

Неможливо навіть уявити.

На грані людства, на краю

В тривозі атомній стою.

Душа тривожиться, як птиця:

- а що, як висохне криниця?

Тривожиться у полі колос:

- чому замовк пташиний голос?

І вмить здригається планета –

І річка Лебідь, річка Лета,

Не все, не все пощезне в світі.

Ще в зорях сад, Земля – у цвіті.

Лист подорожника. Дорога...

Та в серці – атомна тривога.

Учень: Людство прагне всесвіт осягнути

І себе у ньому зрозуміть.

А тривожне „бути чи не бути”?

Страшно над планетою висить.

На землі, у домі вселюдському,

Протиріч і негараздів – тьма.

Будьмо, люди, обережні в ньому.

іншого житла у нас нема.

МОЛИТВА

„Мирний атом на послузі людства...”

Зачаївся у нетрях цей Звір!

Це – омана, фантом, словоблудство!

Мирний атом? Не мирний, не вір!

Хто там каже „загрози немає”?

Хто там каже „з Чорнобилем – все”?

Звір не спить він нагоди чекає...

Не моліться, бо не пронесе!

Та за що потерпати повинна,

За які це гріхи й помилки,

Мила ненька моя, Україна,

Що спаплюжили ми навіки!

Бо усе це не схоже на казку

Серед „радіаційних заграв”,

Марно вірити нам в Божу ласку,

Отаких-бо накоївши справ!

Боже милий, коханий, єдиний,

Нашим душам гріхи відпусти!

Україно моя, Україно! За Чорнобиль...

За все нас прости!

Учень. – Пречиста Мати, -

Просять діти вірні, -

Сповни наші просьби

Сердечні, покірні.

Дай, щоб ми, невинні,

У щасті зростали.

Тебе й твого Сина

Завжди прославляли.

Зволь нам, Мати Божа,

І силу й долю дати.

Для рідного краю

Жити й працювати.

Ведучий.

Так, 15 січня 2000 року Чорнобильську АЕС закрили. Світ зітхнув з полегшенням. Обіцянок було багато, та більшість із них і досі не виконані. Від нас, як кажуть, вимагають, але не дуже допомагають. До цього в нашій державі не звикати, але проблема Чорнобиля потребує великих матеріальних витрат і резервів. Лишається тільки сподіватися. Сподіватися, що подібного лиха більше не станеться, що люди схаменуться, що винаходи вчених будуть дійсно на користь людству, що ми будемо обережними й далекоглядними. Хай про це нам завжди нагадують дзвони Чорнобиля, хай цей сумний набат не дає нам заспокоїтись, але хай він і підтримує віру в наших душах, віру у власний розум і власну силу!

Реквієм

Релігійні доктрини модні –

Це не віра, лише течія...

Апокаліпсис вже сьогодні,

І Чорнобиль його імя!

Навіть з лихом своїм наодинці!

Але, кажуть, журитись не слід.

Ви здолаєте, ви – українці”, -

каже нам, заспокоївшись, світ.

І усе! Зачинили дверцята

І зітхнули: „До нас не дійшло!

Вам тепер працювати завзято!”

Ні, шановні, для всіх це є злом!

Хай напишуть всесвітні закони,

Що планета – це спільний наш дім,

Хай скорботні чорнобильські дзвони

Нагадають про лихо усім.

Порятунку від цього немає,

Як немає кінця тій журбі...

То по кому ж бо дзвін той лунає?

Не питай. Він дзвенить по тобі.

" Їх долі обпалені війною"

Мета:ознайомити учнів з передумовами афганської війни, через поезію і пісню донести до їхніх сердець основну думку: війна – це безумство, це невиправдана жорстокість; виховувати в учнів почуття патріотизму, гідності та гордості за своїх земляків, вміння співпереживати. 
Обладнання:На столику викладка літератури «Ти вічний біль Афганістан...», на якій фотографії загиблих воїнів афганців, квіти, свічки. 

Відповідно до Указу Президента України від 11.02. 2004 р., 15 лютого в Україні відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. 

Цей день не випадковий. Він приурочений до річниці виведення військ СРСР з Афганістану. 

З 1979 р. До 1989 р. близько ста п'ятдесяти тисяч українців пройшли через горнило «афганської війни». 290 українців не повернулися з Афганістану, 62 - вважаються зниклими безвісти або потрапили в полон. Отримали поранення більш ніж 8 тисяч українців, 4 687 з них повернулися до рідних домівок інвалідами. 

Вшановують в Україні і всіх тих, хто брав участь в інших війнах. Зараз у Збройних силах України служить близько 2 тисяч офіцерів і прапорщиків, які брали участь в афганській війні, близько 20 тисяч військовослужбовців, які виконували інтернаціональний обов'язок у Чилі, Іспанії, Єгипті, В'єтнамі, Ефіопії, на острові Куба та в багатьох інших "гарячих точках. 

Но на ниві економічних успіхів у справі оснащення чужих армій держава найчастіше забуває про героїзм українців, які воювали за межами батьківщини. 

Мова йде про досить нечисленної категорії українського військового резерву, що має досвід ведення воєн. Але для будь-якої, навіть самої миролюбної країни, саме ці люди є головною надією держави при оголошенні військового положення і мобілізації.

Наймолодший за віком резерв найбільш високої, бойової якості підготовки був накопичений Україною саме за період незалежності. Зараз у нього входять 33 тис. військовослужбовців Збройних Сил, декілька тисяч службовців підрозділів МВС і спеціальних служб, які брали участь в зарубіжних миротворчих місіях. Є і більш старе покоління українського бойового резерву, що налічує ні багато, ні мало 330 тис. чоловік. Велику частину цього резерву складають ветерани війни СРСР проти Афганістану - їх майже 160 тис. чоловік. Окремий, найстаріший ешелон ветеранів бойових дій, - військові фахівці з досвідом ведення операцій у В'єтнамі, Сирії, Анголі, Мозамбіку та Єгипті. У додаток до цих категорій ветеранів йде досить чисельний контингент українських добровольців, які брали участь у війнах на території колишньої Югославії, в Придністров'ї, Абхазії і Чечні. За даними Міністерства оборони України, з 1992 року в міжнародних миротворчих операціях взяли участь 37 тисяч військовослужбовців Збройних сил України. За весь цей час їх них загинуло 49 осіб.

Саме в 2003 році територіальна суперечка між Росією та Україною навколо острова Тузла в Керченській протоці, мало не обернулася воєнними сутичками між двома державами, не пішовши далі «авральних» спецоперацій прикордонників та позапланових навчань авіації. І саме після цього конфлікту українська влада почала приділяти бойовому резерву більше уваги. В кінці травня 2003 року був вперше відсвяткований перший Міжнародний день миротворця, а вже в 2004 році було прийнято рішення вшановувати українців-учасників бойових дій на державному рівні.

А далі українська держава пішла шляхом, уторованим іншими державами: як «молоді ветерани», так і старий резерв стали одним з головних провідників національних інтересів на території держав, де Україна вела бойові дії. В першу чергу, це пов'язано з тим, що Україна входить до десятки провідних світових експортерів зброї. І військово-промисловий комплекс щорічно як приносив, так і продовжує приносити Україні не менше грошей, ніж транзит газу або експорт мінеральних добрив.

Однак розвивати оборонний експорт можна тільки слідом за успішним розширенням ареалу зарубіжних миротворчих і військових місій. За останні роки українські військові побували в Грузії, Іраку, Македонії, Косово, Сьєрра-Леоне, Придністров'ї, Ефіопії, Лівані ... Але чи можна комплектувати особовий склад без згадок про героїзм їхніх попередників і збереження досвіду бойових ветеранів? У питанні формування українського бойового резерву збройові інтереси держави тісно переплелися з необхідністю створення справжнього міфу про українських захисників.

Через десять років «після Тузли», що змусила Україну почати вшановувати «молодих ветеранів», теза про національні інтереси країни, які представляють українські військові, все частіше знаходять відображення як у публічній, так і закулісній зовнішній політиці України. Адже якщо в якійсь гарячій точці планети з'являються українські миротворці, військові фахівці або добровольці, значить, вони представляють українські національні інтереси. І саме наявність цих інтересів, а не будь-які інші символи суверенітету, доводять світові, що існує і розвивається держава під ім'ям Україна, а не чийсь однойменний протекторат, домініон або залежна територія.


CПИСОК ВІДОМИХ НАМ "НЕОГОЛОШЕНИХ ВОЄЙН СРСР" ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

 

- Громадянська війна в Китаї:
з 1946 по 1950 рік.
- Бойові дії в Північній Кореї з території Котаю:
з червня 1950року по липень 1953 року.
- Бойові дії в Угорщині:
1956 рік.
- Бойові дії в Лаосі:
з січня 1960 року по грудень 1963 року;


з серпня 1964 року по листопад 1968 року;
з листопада 1969 року по грудень 1970 року.
- Бойові дії в Алжирі:
1962 - 1964 роки.
- Карибський кризис: 1962 - 1964 роки.
- Бойові дії в Чехословччині:
1968 рік.
- Бойові дії на острові Даманський:
березень 1969 року.
- Бойові дії в районі озера Жаланашколь:
серпень 1969року.
- Бойові дії в Єгипті (Об”єднана Арабська Республіка):
з жовтня 1962 року по березень 1963 року;
червень 1967 року;
1968 рік;
з березня 1969 року по липень 1972 року;
з жовтня 1973 року по березень 1974 року та з червня 1974 по лютий 1975 року.
- Бойові дії в Йєменській Арабській Республіці:
з жовтня 1962 року по березень 1963 року і з листопада 1967 року по грудень 1969 року.
- Бойові дії у В”єтнамі:
з січня 1961 року по грудень 1974 року .
- Бойові дії в Сиріі:
червень 1967 року;
березень-липень 1970 року;
вересень- листопад 1972 року;
жовтень 1973 року.
- Бойові дії в Мозамбіку:
1967 - 1969 роки;
з листопада 1975 року по листопад 1979 року.
- Бойові дії в Комбоджі:
квітень – грудень 1970 року.
- Бойові дії в Бангладеші:
1972 - 1973 роки.
- Бойові дії в Анголі:
з листопада 1975 року по листопад 1979 року.
- Бойові дії в Ефіопії:
з грудня 1977 року по листопад 1979 року.

 -25 грудня 1979 року Радянські війсь­ка були   введені в Афганістан для виконання    інтернаціонального обов'язку.

- Бойові дії в Сирії і Лівані:
червень 1982 року.
 

15 лютого 1989 р. останній радянський солдат покинув територію Афганістану.

Схиляємо голову перед світлою пам’яттю тих, кому не судилося повернутися з тієї війни.

Учень:

Віват усім, хто повернувся з поля брані

З Єгипту, Сирії, Анголи, Сомалі,

Хто бачив смерть в крутих горах в Афгані,

І тим, хто не прийшов до рідної землі,

Кого не стріла рідна мати на порозі…

І хай торочать злії язики,

Залишитесь Ви в пам’яті народу

Синами рідної Вітчизни навіки!

Вчитель:     15 лютого 1989 року. Ця дата навіки закарбувалась в пам`яті військових, які пройшли дорогами Афганістану. А день 15 лютого залишиться в їхніх серцях     як день пам`яті про чужу і жорстоку війну. Афганістан – це мужність воїнів, вірність солдатській дружбі, це – взаємодопомога і міцне почуття братства.

 З давніх-давен український народ підтримує священну традицію, передаючи прийдешнім поколінням пам`ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов`язок.

    Роки, що минули, згуртували колишніх бійців-інтернаціоналістів і поєднали їх в одну родину, де біль одного віддається щемом у інших, а радість – одна на всіх.

Ці люди, що побували в афганському пеклі, до цього часу живуть спогадами. Вони пам`ятають    кожну мить, проведену на чужій землі. І хоч давно закінчилась десятилітня, ніким не оголошена війна, та в людській пам`яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров`ю солдат і сльозами жінок та матерів, піснями, що увірвалися в наше життя фронтовим вітром.

І хоч багато молодих воїнів-інтернаціоналістів було нагороджено орденами і медалями ( 12 українців  удостоєні звання  Героя Радянського Союзу) , та найвищою нагородою для тих, хто вцілів, було життя.

Навічно залишиться ця війна в душі покоління, яке вийшло з неї, обпалене  вогнем і пекучим афганським сонцем.  Сьогодні ми схиляємо голови перед пам`яттю загиблих.

Пам'ять загиблих вшановуємо хвилиною мовчання. 
Станьмо, постіймо хвилину,

нехай у нас не заболять ноги,

а тільки защемить серце за тих,

хто світить нам із небес,

а може із підбитим крилом ніяк

не перелетить Афганської гори. 
(Хронометр відбиває хвилину).

Учень: Хвилина мовчання…

     Пекуча й терпка, як сльоза.

     Хвилина мовчання –

     Чиєсь материнське страждання.

     Хвилина мовчання –

     В ній наша любов і гроза.

     Як пам`ять полеглих,

     Священна хвилина мовчання.

Скільки нас скалічила війна?... 
І душа в нас плаче та стражда… 
Але хай забудеться та фраза – 
Я тебе туди не посилав…

Афганська війна – ще одна сумна сторінка нашої історії, брудна, неоголошена... Та хіба війни бувають чистими? Вона як усі попередні, несла смерть, каліцтво, одягнула в жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війни безжальні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.

Минають дні, ідуть роки, 
Життя листки перегортає 
А біль Афгану - на віки 
В душі чомусь не замовкає 

Ведучий: Афганістан став горнилом для тих, хто туди потрапив. Він навчив юнаків цінувати дружбу, відданість, любов. І знати ціну життя. Адже воно обривалося іноді у неповних 19 років перед їхніми очима. І терпли юні душі від втрати друзів, тих, хто ще вчора дарував їм своє тепло. 
А потім повертався на рідну землю у цинковій труні. Це все потрібно було пережити. Але вони 19-ти річні свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов'язок.

Учень.

Болить Афган, в душі туман  
Ніхто не знає, ніхто не скаже, 
Коли і де, хто за ким, 
В чужім краю на землю ляже. 

Учень. 
Очі туманить ядуча сльоза, 
руки скувала утома, 
Палить їй душу афганська гроза — 
Син не вернувся додому. 
В неї він був ясночолий, як світ, 
сонячно так усміхався, 
Ще й 20 не було йому літ... 
Юним на вік і зостався. 
Ясеночки! Синочки! Сини! 
Колосочки вкраїнського поля, 
Скільки вас не вернулось з війни? 
Скільки гибіє ще у неволі? 
Ведуча. Ця війна триває і сьогодні, але вже без участі наших солдат. А тоді ж, ідучи у те пекло чужої країни з іншою вірою, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, тим, хто поневолений. Вони вірили, що йдуть не вбивати, а захищати.  Офіційно це не називали війною, а всього лише воєнною кампанією. Але ця кампанія тривала майже 10 років і вимагала великих жертв. 
(Звучить пісня про Афганістан). 

Ведучий. Тисячі наших хлопців загинули в боях і померли від ран, контузій, травм і хвороб, пропали безвісти. 

Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, сиротіли діти, вдовами ставали жінки в мирний час. 

У скількох сімей у траурному обрамлені зберігаються фотографії синів! Одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм - право бути похованим на рідній землі.

Учень. 
Ховали інтернаціоналіста, 
Блищала глухо цинкова труна, 
Нестерпно пахло тополиним листом 
І плач дівочий танув, як струна. 
Руда земля розверзлась чорнорото. 
Чекає хижо мовчки на своє, 
А мати на колінах у болоті обмацує труну: 
«Чи ж там він є?!!» 
Стоять, відводять очі вбік солдати 
І шепотить сержантик ледве чуть: 
«Не велено... Не можна відкривати... 
Не велено...» 
Уже струмки течуть, 
Уже весна така глибока, рання. 
Учора вже летіли журавлі. 
Таке врочисте вийшло поховання: 
Школярики стоять, учителі. 
А голосок дівочий квилить, квилить, 
Соромиться кричати на весь світ... 
Кого клясти, кого назвати винним? 
І що той світ? Хіба він дасть отвіт? 
На хрест сусідній похилився тато, 
Похнюпилися братики малі – 
В селі ховали воїна-солдата, 
У мирному вкраїнському селі. 
Ведучий. Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами. Україна втратила близько 4000 молодих хлопців, 6000 стали інвалідами, ще 
72 чоловіка залишились в полоні або пропали безвісти. 

Поставте скибку хліба на стакан 
І голову схиліть в скорботі вічній 
За тих, кого убила та війна , 
Чиї душі ранила й скалічила вона. 

Падали хлопці на чужій землі, а в них на м'яких долонях лінії життя такі довгі і прекрасні... Разом із ними пішло в небуття чиєсь щастя. Разом із ними загинули їхні ненароджені діти. Але вони живуть у пам'яті бойових друзів, продовжують усміхатись зі сторінок солдатських альбомів. Вони вічно живуть у зболених, згорьованих, люблячих, палких материнських серцях. 

Ведуча: Молоді герої, здійснили подвиг, прославили своє покоління. Своїми вчинками вони вчать нас бути людьми. Бо тільки людина здатна піднятись над інстинктом самозбереження в ім’я врятування інших. 

Ведучий:Ніхто не забутий, 
На попіл ніхто не згорів... 
Солдатські портрети 
На вишитих крилах пливуть. 
І доки є пам’ять людей 
І живуть матері, 
Доти й сини, спіткнулись об кулі, 
Живуть 

«Нема більшої любові, ніж та, коли поклав душу свою за друзів», - сказано в Євангелії. Тож наші хлопці віддавали своє життя, вважаючи, що захищають інтереси дружнього афганського народу. 

Час лікує рани. Але фізичні. А в душі, у пам 'яті воїнів - афганців назавжди залишаться суворі будні Афганістану, які випали на їх долю. 

Ведуча. Їм випало жити - так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, порядкує рідну землю, віддаючи їй свої сили і вміння. Вони пройшли пекло війни Афганістану, вони не поповнили списки загиблих, вони і є тією пам'яттю, що пише історію.

У жодному календарі день 15 лютого нічим не позначений. Але він особливий. Цього дня закінчилась нарешті війна. Щороку ветерани афганської війни відзначають останній день виведення радянських військ з Афганістану. 
(Звучить пісня).

Ведучий. 29 вересня 2005 року на екранах українських кінотеатрів вийшов фільм «9 рота». Першими його подивились ветерани Афганістану в кінотеатрі імені Олександра Довженка.

Ведуча. Фільм розповідає саме про останні дні перебування радянських воїнів на території Афганістану, кілька днів вирішують долю багатьох солдатів. 
В основі фільму - реальні події. 9 рота 345-го окремого гвардійського парашутно-десантного полку була легендарною. Вона виконувала операцію «Магістраль». Лише четверо залишилися живими.

Ведуча. Покоління воїнів-афганців пройшло кри¬вавими дорогами афганської війни, залишаючи на них життя і біль втрат. Ми це пам'ятаємо. І на підтвердження цього стоять сотні пам'ятників та пам'ятних знаків по всій Україні.

Як не хотіли ми вмирати в Афгані, на чужій землі.

На Україні - батько, мати, а ти один на чужині.

Душмани ненависні, злючі, кусючі кулі, мов джмелі,

«Афганець» сипле снігом в очі, а поряд гори крижані.

Терпіння чаша повна смутку наповнилася до країв.

Повернення таке далеке, немов в пустелі міражі.

Склепіння неба темно-сіре, свинцеве від страшних боїв,

А місяць виплив із-за хмари, неначе в темній паранджі.

Минають дні, ідуть роки.
Життя листки перегортає.
А біль Афгану — навіки,
В душі чомусь не замовкає.

Під час заходу учні переглянули мультимедійну презентацію “Афганістан — моя кривава рана”, відеоматеріали та прослухали пісні про війну в Афганістані.
Вчитель: Бої закінчуються, а пам'ять вічна. Афганська війна в пам’яті людській житиме довго, тому що її історія написана кров’ю солдатів і слізьми матерів.

Афганістан болить в моїй душі

Тема: «Афганістан болить в моїй душі»

Мета:ознайомити учнів з передумовами афганської війни, через поезію і пісню донести до їхніх сердець основну думку: війна – це безумство, це невиправдана жорстокість; виховувати в учнів почуття патріотизму, гідності та гордості за своїх земляків, вміння співпереживати. 
Обладнання: На столику викладка літератури «Ти вічний біль Афганістан...», на якій фотографії загиблих воїнів афганців, квіти, свічки. 

Учень: Війна… Чужа, неждана, непотрібна.

Геройство. Біль. Дочасна сивина.

Прокляття чаша випита до дна.

Жорстока тиша вибухоподібна.

Учень: Всё можно сокрушить, предать забвению,

Заасфальтировать и заковать в бетон,

Взорвать собор, как лишнее строение

На месте кладбища построить стадион.

Всё можно растерять, что собрано веками,

Всё можно замолчать, расправами грозя…

И только человеческую память

Забетонировать и истребить нельзя!

Ведучий 1: Афганська війна… Брудна, неоголошена… Але хіба війни бувають чистими? Всі вони несуть смерть, одягають у жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика…

Ведучий 2: 15 лютого 1989 року були виведені війська бувшого СРСР з території Демократичної Республіки Афганістан. І з того часу 15 лютого в житті бувших військових, які пройшли дорогами Афганістану, назавжди залишиться як день пам’яті про чужу і жорстоку війну..

Афганістан – це мужність воїнів, це вірність солдатській дружбі, це взаємодопомога і взаємовиручка.

Ведучий 1: Відповідно до Указу Президента України від 11.02. 2004 р., 15 лютого в Україні відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав Уже довгий час український народ підтримує священну традицію – назавжди залишати в свідомості наступних поколінь пам’ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які в повну виконали свій військовий обов’язок. До видатних імен в історії України відносяться й імена воїнів-інтернаціоналістів. Серед них – імена тих, які воювали в Афганістані.

Ведучий 2: 160 тисячам радянських воїнів призначено було пройти це жорстоке випробування. Багато з них повернулися додому в цинкових трунах, 12 тисяч залишилися інвалідами, понад 100 тисяч живуть і будуть жити з невиліковними хворобами, 86 українських юнаків перебувають у полоні, більшість з яких за плином часу можна вважати зниклими безвісти. І всі воїни-афганці живуть із найтяжчою душевною травмою, що їм залишила ця страшна війна.

Ведучий 1: Афганістан… В епоху агонії «розвиненого соціалізму» у наш лексикон чорним клеймом устромилося це голосне, як постріл, слово. Для тисячі українських сімей воно назавжди стало знаком лиха, символом нескінченних душевних мук і безутішного горя.

Учень: Афганістан…

Ти в наших думках, як птиця в польоті.

Ти в наших серцях, затихлих в скорботі.

Пролита там кров. Даремно! Безвинно!

А час так летить – стрілою, невпинно.

Афганістан…

Там дивна краса, що була там, як диво.

Нависле те небо, що зверху давило

Зірками близькими. Пустеля і спека.

І завжди постійна страшна небезпека.

Афганістан…

Згадаймо ті дні, коли разом з світанком

Вставали ми всі і мчались на танках,

Або «БеТееРом», вперед на ті гори

Де ворог засів, що бив по колонах.

Афганістан…

Згадаймо бої, згадаймо загиблих.

Шануймо батьків наших рідних. Пониклих

В журбі за синочком, що смерть там знайшов…

Геройськи загинув! У вічність пішов!...

Ведучий 2: Афганістан. 27 квітня 1978 рік. У Кабулі військові, члени ліворадикальної організації Народно-демократичної партії Афганістану, здійснили переворот. Нова влада оголосила курс на соціалізм.

Кабульський уряд не визнали племінні й етнічні вожді, яким в Афганістані належить реальна влада на місцях. Вони мали формувати збройні загони «моджахедів» (борців за віру). В країні спалахнула громадянська війна.

Ведучий 1: У внутрішні справи Афганістану грубо втрутився Радянський Союз. В 1979 році 25 грудня Радянські війська були введені в Афганістан для виконання інтернаціонального обов’язку. Для тисячі солдат, їхніх батьків, матерів, сестер, братів розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані.

Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу. В ім’я волелюбного афганського народу, в ім’я миру, братерства на землі вони, не вагаючись, готові були віддати найдорожче – життя.

Учень: Время выбрало вас,

Закружило в афганской метели.

Вас позвала страна – был приказ.

Вы особую форму надели,

И в огне трудных горных дорог,

Своей кровью кропили походы.

Не заметили в буре тревог,

Как минуты сливаются в годы.

Верность, доблесть, отвага и честь –

Эти качества напоказ.

У отчизны герои есть – время выбрало вас!

Ведучий 2: Сьогодні ми зібрались, щоб вшанувати пам’ять тих, хто поліг у афганських ущелинах, та поклонитись тим, хто прийшов із війни живим, хоча і з пораненою душею. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями – вони свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок.

Учень. Очі туманить ядуча сльоза,

Руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза –

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

Сонячно так усміхався,

Ще й 20 не було йому літ…

Юним на вік і зостався,

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки вас не вернулось з війни?

Скільки гибіє ще у неволі?

Ведучий 1: Багатьом із них вже ніколи не повернутися до рідної хати, не побачити ні рідних, ні неба, ні гарної землі. Вони поляжуть на віки. Кого поховають товариші, хто пошматований розлетиться в прах на гігантських фугасах. І тільки гнівний його дим понесуть над землею східні вітри.

Усі вони любили життя, любили своїх батьків, своє місто. Були вірними друзями, жили щасливо і мріяли про майбутнє. Та не судилось їм повернутись до рідних домівок.

Учень: Старенька мати йде до свого сина,

Гранітні плити плачуть під ногами,

Стукоче серце в грудях, ниє спина:

  • Синочку, рідний, йди в обійми мами.

Тече сльоза і падає на плечі.

Із стелі очі дивляться хлоп’ячі.

Їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж на вік залишаються дитячі.

Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає…

Перед очима в неї похоронка,

І бій, що котрий день вже не згасає,

А у землі пекуча та воронка.

- Синочку, рідний, чуєш, як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж, тебе, до себе, сину, кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі.

- Я чую, мамо, чую, як співають

Мені над Україною пісні.

Ти не журись, я крила розпростаю

І прилечу до тебе уві сні.

Вкраїнським рушником зітру сльозину

І поцілую в сивеє чоло:

- О, синку рідний, мій єдиний сину,

Як хороше мені тоді б було!

Стоїть старенька мати на могилі,

І навіть квіти плачуть мовчазні.

Від сина погляд відвести не в силі,

А син довічно житиме у сні.

Ведучий 2: 15 лютого 1989 року останній наш солдат був виведений за межі республіки Афганістан. Цей день і є закінченням афганської війни для радянських людей. Закрилась остання сторінка героїчного і драматичного літопису. Перестали йти похоронки з Кандагара і Гардеса, Джелелебада і Кабула.

Ведучий 1: Але Афганістан ще довго буде щемити в грудях багатьох із нас – загиблих не повернути. Наша пам’ять до цього часу, свято зберігаючи подвиг батьків і дідів у Великій Вітчизняній війні, назавжди ввібрала в себе і новий біль афганських втрат.

Ведучий 2: Афганська війна героїчна і трагічна не тільки із-за обелісків, вона тривала вдвічі довше, ніж Велика Вітчизняна. Ніким і нікому не оголошена, вона потребує глибокого осмислення. Немає такого комп’ютера, щоб водночас здобути всі її уроки, політичні і військові, які необхідні для долі суспільства. Тому, нехай пам’ять прокручує: що було? Як було? І чи так це було?

Ведучий 1: Закінчилась війна. Багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів – є життя, а для загиблих – пам’ять. Летять, відлітають у вічність роки. Роки, скільки б їх не минуло, не зітруть у народній пам’яті імен воїнів-афганців. Схилимо ж голови перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя.

(хронометр відбиває хвилину)

(учень читає вірш)

Учень: Поставте скибку хліба на стакан

І голову схиліть в скорботі вічній,

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі зранив і скалічив.

О, Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих своїх синів, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Щоб ніколи не чули звук гармати.

(Хвилина мовчання)

Ведучий 2: В цій війні гинули. А тіла загинувши солдат переправляли на Батьківщину на літаках АН-2, яких називали «Чорний тюльпан», а сам багаж – «груз-200».

Учень: Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом

І плач дівочий танув, як струна,

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті обмацує труну:

«Чи ж там він є?!!»

Стоять, відводять очі вбік солдати

І шепотить сержантик ледве чуть:

«Не велено… Не можна відкривати…

Не велено…»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ…

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть отвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі –

В селі ховали воїна-солдата,

У мирному вкраїнському селі.

Ведучий 1: Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами. Україна втратила близько 4 тисяч молодих хлопців, 6 тисяч стали інвалідами, ще 86 - залишилися в полоні або пропали безвісти.

Ведучий 2: Їм випало жити – так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, порядкує рідну землю, віддаючи їй свої сили і вміння. Вони пройшли пекло війни Афганістану, вони не поповнили списки загиблих, вони і є тією пам’яттю, що пише історію.

Ведучий 1: У жодному календарі день 15 лютого нічим не позначений. Але він особливий. Цього дня закінчилась нарешті війна. Щороку ветерани афганської війни відзначають останній день виведення радянських військ з Афганістану.

Ведучий 2: Покоління воїнів-афганців пройшло кривавими дорогами афганської війни, залишаючи на них життя і біль втрат. Ми це пам’ятаємо. І на підтвердження цього стоять сотні пам’ятників та пам’ятних знаків по всій Україні.

Ведучий 1: Будь-яка людина, перебуваючи в здоровому глузді розуміє, що війна – це погано, мир – добре. Чому ж ще в біблійні часи пролунав голос у райських кущах: «Каїн, де брат твій Авель?»

Ведучий 2: Чому трапилось так, що люди стали воювати один з одним з моменту усвідомлення себе людьми, що за всю багатотисячолітню історію нашої цивілізації ледь набереться 300 мирних років?

Ведучий 1: Давайте використаємо шанс, який знову дає нам час, щоб прийти до миру без воєн, бо ніхто не створений для війни!

Учень: Материнский охрипший беззвучный вой,

Залп прощальный и красный шёлк.

Этот мальчик погиб, выполняя свой,

Интернациональный долг.

Что он думал, в атаку ту поднявшись,

Перед тем, как упал и умолк?

Тьме отдать непочатую, в общем-то, жизнь –

Интернациональный долг!

Мы не раз вызволяли народы из тьмы,

За полком посылали полк.

Пол-Европы засеять своими костьми –

Интернациональный долг!

О, страдания чаша! А сколько чаш

Мы испили? Мы в этом толк

Понимаем. Наверное, это наш

Интернациональный долг…

(Виходять учасники із запаленими свічками)

Ведучий 2: Ідуть дні, біжать роки, летять сторіччя. Як виміряти рух часу, куди біжить він? Філософи говорять, що час згоряє в зірках. Значить час – це сонячний промінь, спрямований на землю.

Ведучий 1: Мільйони років шумить, вирує, хвилюється життя під сонцем. І два тисячоліття нашої ери – не більш, ніж штрих на полотні вічності.

Ведучий 2: Все минеться: страждання, муки, кров, голод і смерть. Ми зникнемо, а от зірки залишаться, коли й тіні наших тіл і справ не залишиться на землі. І немає жодної людини, яка б цього не знала.

Ведучий 1: Так чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на зірки?

Учень: Да, будет мир существовать,

И пусть меня в нём нет,

Но я ушел весь мир объять,

Все миллионы лет.

Я думал, чувствовал, я жил,

И всё, что мог, постиг,

И этим право заслужил

На свой бессмертный миг.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Опис документу:
Розробки позакласних заходів національно-патріотичного виховання
  • Додано
    28.02.2018
  • Розділ
    Виховна робота
  • Клас
    7 Клас, 8 Клас, 9 Клас, 10 Клас, 11 Клас
  • Тип
    Конспект
  • Переглядів
    221
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    0
  • Номер матеріала
    NU895012
  • Вподобань
    0
Шкільна міжнародна дистанційна олімпіада «Всеосвiта Осінь – 2018»

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти