Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Методичні ігри для урізноманітнення уроків природничого циклу
»
Взяти участь Всі події

Збірник для позакласного читання " Байки"

Читання

Для кого: 3 Клас

24.03.2021

293

5

0

Опис документу:
В даному збірнику розміщено ряд байок різних авторів, які ми з учнями використовували на уроці позакласного читання тема " Байка" Діти самостійно обрали твори для читання, потім їх розмістили в збірнику...
Перегляд
матеріалу
Отримати код

КЗО « Межівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1» МСР»

БАЙКИ

улюблені твори учнів 3-А класу

Межова 2021 р.

БАЙКА

Байка (від давньорус. баять, байти, тобто говорити, розповідати) — невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини в ньому відображається в образах тварин, рослин чи речей або ж зводиться до умовних стосунків. Фабула байки завжди стисла, дія розвивається швидко. Іноді цьому сприяє діалогічна будова твору. Пишуться байки переважно так званим вільним віршем. Важливе місце в композиції твору посідає мораль, тобто головний висновок байки, який подається наприкінці її, рідше — на початку.

Жанр байки один з найстаріших жанрів і генетично сходить до казки про тварин, від якої він поступово відокремлюється. Сталої жанрової форми набуває в давній Греції. Основоположником давньогрецької байки вважають напів-легендарного байкаря Езопа (VI ст. до н. є.). Один з викладачів Києво-Могилянської академії так оцінював його роль в історії розвитку байки: „Природу людської поведінки описали та передали нащадкам також і інші. Але Езоп, з Божого, мабуть, благословення, взявшись за моральну науку, далеко випередив багатьох з них. Адже він без логічних зазначень та умовиводів, не наводячи прикладів з історії, нагромаджених часом ще до його народження, а від щирого серця повчаючи байками, так заполонює душу слухачів, що наділені розумом соромляться робити і згадувати те, на що не наважуються ні птахи, ні лисиці...” Його байки були настільки популярні, що всі байки до V століття до нашої ери діставали назву „Езопових”. У давній Греції до жанру байки зверталися також Архілох, Софокл, Платон, у давньоримській літературі — Енній, Луцилій, Горацій, Федр, Бабрій. У III столітті до нашої ери з'явився збірник індійських байок „Панчатантра”. Спочатку байка існує як прозаїчний жанр і тільки пізніше оформлюється як віршовий твір. Уже римські байкарі Федр та Бабрій пишуть віршовані байки, але, в цілому, прозаїчна форма байки переважає в літературі майже до XVII століття. Вершин своїх художніх можливостей жанр досягає в XVII—XIX століттях у творчості Лафонтена, Лессінга, Крилова. З XVII століттям також пов'язана і якісна видозміна байки. Якщо традиційна байка вважалася цілком дидактичним жанром, що ставив моралізаторські завдання й мало звертав уваги на художню форму, то з появою в XVII столітті байок Ж. Лафонтена на перше місце в байці виступає її естетична, власне, художня функція. В українській літературі жанр байки активно розроблюється у XVIII—XIX століттях (Г. Сковорода, Л. Боровиковський, Є. Гребінка, Л. Глібов, С. Ру-данський, І. Манжура, М. Старицький). З кінця XIX — початку XX століття жанр байки в художній літературі використовується менше.

В українській літературі XX століття до байки зверталися В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, М. Годованець, В. Поліщук, П. Красюк, П. Глазовий, П. Ребро.

Теоретичне вивчення байки почалося ще в епоху античності. Так, вказівки на байку часто зустрічаються в багатьох античних риториках, переважно в розділах, де йдеться про прийоми та способи переконання слухачів. Особливо популярною байка була в середні віки. У процесі переказу байок Езопа школяр, який вивчав прийоми риторики, вчився мистецтву аргументації своїх думок, тоді ж формується й уявлення про чіткий структурний канон байки, за зразок якої було взято езопівську байку. Фіксована художня композиція байки вимагала наявності в ній таких елементів: вступу до байки (prefabulatio), який містив у собі повідомлення про певну моральну ідею; розповідної частини (narratio), де викладалася фабула байки; заключної частини, так званої моралі (postfabulatio), в якій робилися висновки й формувався моральний урок, що випливав із розповіді. Необхідною умовою смислової побудови байки вважалася і вважається, як зазначає Ю. Стеннік, „можливість посилання на події, які реально відбувалися у світі людей, що й дає змогу брати із байки моральні правила”.

Суттєвий внесок у теорію жанру байки вніс Г. Е. Лес-сінґ, який класифікував різні типи байок, поділивши їх на розважальні, повчально-веселі та серйозні. Останні, на його думку, продовжували традиції філософської прозаїчної байки античності. В. Жуковський у праці „Про байку та байки Крилова” простежив історичну еволюцію цього жанру, виділивши в ній три епохи: 1) коли байка була не чимось іншим як звичайним „риторичним прийомом, прикладом, порівнянням”; 2) коли байка, здобувши самостійне буття, „перетворилася в один із реальних шляхів визначення моральної оцінки для оратора чи моралізуючого філософа”. Сюди він виокремив байки Езопа, Федра, а з нової літератури — байки Лессінга; 3) „коли зі сфери красномовства перейшла вона у сферу поезії, тобто набула тієї форми, якою зобов'язана в наш час (мається на увазі XIX ст.) Лафонтенові та його наслідувачам”. Дуже чітко Жуковський окреслив і художні типи байки: „Байка... може бути... або прозаїчна, в якій вимисел будь-яких прикрас, підпорядкований простій розповіді, слугує лише одним прозорим покровом моральної істини; або ж віршована, в якій вимисел прикрашений усіма багатствами поезії, які і становлять головний предмет автора: доводячи до свідомості моральну істину, подобатись уяві та зворушувати почуття”. Моралізаторство заради моралізаторства, абстрактно-алегорична відчуженість, з одного боку, і, з другого — дидактика, яка не затьмарює, не руйнує власне художньої, естетично-емоційної переконливості твору, — ось ті дві тенденції, які визначають жанрову модель байки в той чи інший період її історичного розвитку.

В даному посібнику містяться байки,які учні підібрали для роботи на уроці літературного читання. Підсумок розділу « Читаю Байку для науки»



Аринушкіна Альбіна

Потерпілий кіт

Не знаючи турбот і горя,

Сторожував Мурко в коморі.

Хвалив свою роботу без кінця.

Кусок потягне свіжого м'ясця,

Умне й на цілу ніч лягає спати —

Нащо Мишей тих чатувати?

Якось Мишва, гарцюючи безперестанку,

Мурку хвоста одгризла на світанку.

І соромно, і боляче було.

Та поступово зажило

Й забулося...

Тепер того Кота,

Буває, Котеня спита:

— А де ви, дядю, позбулись хвоста?

Мурко поважно піднімає морду

І каже гордо:

— Цього не таю.

Був за громадське у нерівному бою.

А бач же, не дали медалі.

Лишаю байку без моралі.

Бігдан Назарій

Мірошник

(байка Л. Глібова)

Мірошник мав хороший млин.
В хазяйстві неабищо він:
Про се гаразд усякий знає,
       Хто хлібець має.
Млин у Мірошника був водяний.
Мірошник той Хомою звався,
І був він чоловік такий,
Що не гаразд за діло брався;
       А інший раз
Буває дорогий і час.
Вода раз греблю просмоктала...
Ну що ж! Узять би й загатить.
Так ні! Мірошник спить та спить.
Вода ж біжить... іце більш прорвала;
Хомі й за вухом не свербить.
Хто йде — мерщій у млин загляне:
— Ой Хомо, Хомо, схаменись!
Он скоро вже й води не стане;
Піди лиш, брате, подивись! —
А він їх слуха щось не дуже:
— Нехай лиш! Річка — не калюжа;
Води ще стане на ввесь вік! —
З Хоми сміються добрі люде:
— Тоді побачимо, як буде,—
Дурний ти, Хомо, чоловік! —
І справді сталось, як казали:
Вода зійшла — колеса стали.
Злякавсь Мірошник та й біжить
Притьмом до прірви, щоб гатить.
Курей тим часом із десяток
Прийшло напитися води.
Уздрів Мірошник сих паньматок.
— Бач, капосні! — кричить.— Куди?
У мене й так води немає,
               Ще й ви сюди?! —
І зозла палицю хапає...
Шпурнув — та й всіх курей побив.
А млин стоїть, хоч прірву й загатив;
І що робити — не втямає...
Ні з чим зостався мій Хома:
Води нема, й курей чортма.

На світі є такі пани:
Без діла сотні всюди сують,
А за недогарок вони
Людей і лають, і мордують.
(Вони се так, бач, хазяйнують!).
               Та й диво, що у них
Хазяйство піде все на сміх!

Водолазька Владислава

ВІВЧАР

Леонід Глібов

Був на селі вівчар Тарас,
Він панових овечок пас.
Став мій Тарас чогось журитись:
Сидить, головоньку схилив,
А панові боїться похвалитись,
Щоб пан не бив.
—  Чого ти, брате, світом нудиш? —
Питаються його.
—  Ох, братці! Лишенька мого
Абияк не відбудеш...—
От став хвалитись він, що є в болоті Вовк
І, на лихо йому, хапає овечок...
—  Що ж, брате, будемо робити,—
Ще й не таке нам діє Вовк!..
А пан за віщо буде бити?,—
Гуртом вони до пана всі пішли,
Усе по правді розказали.
Звелів їм пан, щоб Вовка стерегли
І, коли можна, щоб піймали.
Пильнують Вовчика, нема коли й заснуть,
А Вовка щось нема й не чуть...
Чого ж се так, що у Тараса часом
Буває добрий борщ із м'ясом
Та з начинкою пиріжки?..
Дурні дядьки!
Ні один з вас не розчовпає!
Який там в біса звір!
На Вовка тільки поговір,
А овечок Тарас хапає!..

Горбань Анна

Іван Крилов

ВОВК І ЖУРАВЕЛЬ

Про вовчу жадність всякий знає,
Бо Вовк під час їди
Кісток не залишає.
Та з них один зазнав біди:
Він кісткою чуть не  вдавився.
Не може Вовк ні охнуть, ні зітхнуть;
Прийшлось хоч ноги простягнуть!
Та Журавель, на щастя, приблудився.
Отож-бо Вовк став знаками його манить,
В біді благає пособить.
І той свій дзьоб аж з головою
Встромив у пельку і з великою бідою
Дістав ту кістку й ну за  труд просить.
— Жартуєш! — звір роззявив пащу.—
Тобі за труд? Невдячне ти ледащо!
Як бачу я, тобі замало ще того,
Що дзьоба довгого ти витягнув свого!
То ж геть, голубчик, звідси забирайся,
Та стережись: на очі більш не попадайся!

Дресь Міла

Леонід Глібов

Свиня

Свиня у панський двір залізла;
Посновигала там
По всім куткам,
На смітнику кісток погризла,
Полежала в багні,
Як слід Свині,
В гної куйовдилася пикою своєю…
Та із гостей ізнов прийшла
Така ж, як і була,—
Свиня свинею.
От став свинар її питать:
— Що, Свинко, бачила ти в пана?
Чи хороше там гостювать?
Яка була тобі там шана?..
Я чув колись, що у панів,
Мов у царів,
Срібло та золото скрізь сяє,
Що буцімби пани так хороше живуть
Та солодко їдять і п’ють.
— Та де там воно є! — Свиня йому мовляє.—
Брехня! Не слухай! Я ж була,
І їла, і пила,
Всі заходеньки обходила,
І смітники,
І суточки,
А доброго нічого там не вздріла,
То тільки вигадки дурні!

Не хочу я нікого прирівняти,
Звиняйте, до Свині…
Ні, далебі, що ні!
Я тільки хочу щось спитати:
Траплялось на віку мені
Такеє бачити ледащо,—
Подивишся — не годне ані на що;
А як почне тебе судить,
То так оббреше, обчернить
Та рознесе таку погану славу,
Що соромно й сказать…
Так я се й хочу вас, панове, попитать:
Еге, не гріх таку прояву
Свинею величать?..

Заєв Михайло

Лисиця й виноград

Іван Крилов

Кума Лисиця раз голодна влізла в сад;
Там винограду грона спіли.
І очі й зуби їй від того аж горіли,
Бо ж яхонтом палав добірний виноград.
Та от біда, висить він зависоко
Відкіль не глянь, знущання лиш саме:
Хоч бачить око,
Зуб не йме.
І день промарнувавши цілий,
Пішла й промовила: — Та хай він пропаде!
Що ж, гарний де-не-де,
Та кислий — зовсім ще неспілий,
Оскома зразу нападе.

Зінченко Софія

Леонід Глібов

ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК

Байка

У товаристві лад — усяк тому радіє;
Дурне безладдя лихо діє, 
І діло, як на гріх, 
Не діло — тільки сміх.
Колись-то Лебідь, Рак та Щука
Приставить хуру узялись.
От троє разом запряглись,
Смикнули — катма ходу...
Що за морока? Що робить?
Ай не велика, бачся, штука,—
Так Лебідь рветься підлетіть,
Рак упирається, а Щука тягне в воду.
Хто винен з  них, хто ні —
судить не  нам 
Та тільки хура й досі там.

Іваненко Глєб

Іван Крилов

ВОРОНА ТА ЛИСИЦЯ

(Переклад  Миколи Терещенка)

Вже скільки раз казали миру,
Що влесливість гидка, та мова марна ця:
Улесливий завжди зворушує серця.
Вороні якось бог послав був грудку сиру.
Ворона сіла на суку
Й хотіла вже було поснідать до смаку,
Але задумалась, а в роті сир тримала.
В цей час Лисиця тут близенько пробігала.
Враз сирний дух Лисицю зупинив:
Лисиця бачить сир,— Лисицю сир сп'янив.
Вона навшпинечках до дерева підходить,
Вертить хвостом, очей згори не зводить
І ніжно каже, влеслива така:
«Голубко, гарна ж ти яка!
Ну й шийка в тебе, а очиці!
Як розказать, так небилиці!
А пір'ячко яке! Який дзьобок!
І, мабуть, ангельський у тебе голосок!
Благаю, заспівай! А що коли, сестрице,
При отакій красі ти й в співі чарівниця?
Так ти б у нас була цар-птиця!»
Вороні з лестощів звихнулась голова,
Від радощів забилось їй дихання,—
І на привітливі Лисиччині слова
Ворона каркнула щосили з здивування:
Сир випав — зникла з ним і пройда лісова.

Коба Іван

Як поїхав кум Панас…

Як  поїхав  кум  Панас
Гроші  заробляти
Усім  селом  проводжать
Із  рідної  хати

Прийшли.Та  така  біда
В  селі,  що  й  казати:
Плаче  жінка  молода,
Не  хоче  пускати.

-Як  підеш  у  найми  ти
Десь  там  за  кордоном,
Сама  піду  у  світи,
Теж  втечу  із  дому.

Стару  хату  я  продам,
Що  ж  іще  робити?
Недалеко  живе  Гнат,
Із  ним  буду  жити.

Їхав  Панас  у  таксі,
На  душі  нелегко.
-Чуєш,  друже,  тормози,
Поки  недалеко.

Та  вертай  мерщій  назад,
Ворушись  хутенько,
Поки  жінка  не  втекла
Із  Гнатом  тихенько.

Висновок  проситься  сам:
За  кордон  поїдеш  -
Розпадається  сім"я
І  страждають  діти.
Можна  справу  до  душі
Знайти  й  в  Україні
І  щасливо  так  прожить
У  своїй  родині.

Колот Мілана

Іван Крилов

ВОВК ТА ЯГНЯ

(Переклад Миколи Терещенка)

У сильного безсилий винен завсігди:
Багато прикладів з історії ми знаєм.
Та ми історій не складаєм,
А в Байці можем це розповісти.
У спеку до струмка зайшло ягня напитись;
І треба ж тут біді лучитись,
Що поблизу тих місць голодний Вовк бродив.
Ягнятко бачить він і хоче поживитись,
Та він цьому надать законних прав хотів
І каже: «Як, нахабо, смієш ти мутити
Потік цей прохолодний мій,
Напій
Піском бруднити? За це-бо, далебі,
Зірву я голову тобі!» —
«Якщо пресвітлий Вовк дозволить,
Насмілюся сказать, що воду в ручаю
На кроків сто я нижче Вовка п'ю;
І гніватися він даремно зволить,
Бо каламутити пиття ніяк не можу я».—
«Так це брехня моя?
Негіднику! Звідкіль таке нахабство в світі?
Пригадую, як ти в позаторішнім літі
Зі мною надто грубий був:
Цього я, друже мій, ще не забув!» —
«Та згляньсь, і року ще нема мені від роду»,
Промовило Ягня. «То, певно, був твій брат».—
«Не маю я братів». — «То, може, кум чи сват,
Чи інший хто-небудь із вашого ж бо роду.
Самі ви, ваші пси і ваші пастухи
Мене б воліли збути,
І шкодите мені ви всі по змозі всюди:
Та розквитаюсь я за ваші всі гріхи!» —
«Ах, чим же винен я?»
— «Мовчи, гоноровисте!
Чи час тут розбирать провини всі, щеня?
Ти винен тим уже, що захотів я їсти».
Сказав — і в темний ліс Вовк поволік Ягня.

Костиря Валерія

Леонід Глібов

ЛИСИЦЯ І ХОВРАХ

Байка


Куди се ти, кумасенько, біжиш?
Даєш, неначе з ляку, драла,—
Гука Ховрах,— ні на що не глядиш,
Мене б то й не пізнала!
—  Ох, голубе! — Лисиця застогнала,—
Бодай би вже й не жить,
Як отаке терпіть!
—  Що ж там таке? Яка причина? —
Ховрах допитує куму.
А та йому: -—
Напасть мені! Лиха година!
Як кумові свому,
Скажу тобі усе по дружбі:
Оце я, бач, була на службі...
Наставили мене суддею до курей.
Я їх кохала, як дітей;
Всьому порядок подавала;
І не доїм, і не досплю:
Усе було труджусь, роблю —
Аж з тіла спала.
Всі добрість бачили мою,
Бо всі жили, мов у раю,
Ні з кого по сей день не брала я й пір'їнки
А що ж за те кумі твоїй?
З очей прогнали!! Боже мій!
За що, про що і за які вчинки?
От, справді, світ тепер який бридкий!..
А все се лихо брехні діють.
Як здумаю — печінки тліють!
На мене хтось-то набрехав
(Бодай би той добра не знав!),
Що я хабарики лупила...
А щоб я, куме, хліб так їла,
Коли хоч шаг з кого взяла,
Коли хоч раз душею покривила!
Скажи, чи я ж коли така була,
Щоб сії капості робила?
- А що ж, кумасенько моя,—
Ховрах мовляє так Лисиці,—
Був гріх,— частенько бачив я
У тебе пір'ячко на пиці...
 
Бува, у службі чоловік
Все стогне, каже: жити важко!
Неначе доживає вік
Або останній руб навсправжки.
І віру ймеш йому під час,
Бо знаєш або й чув не раз,
Що жінку він узяв без віна
І сам, сердега, сиротина.
А потім бачиш — той бідняк —
Хто його зна, коли і як —
Землі накупить, хазяйнує:
А далі так собі панує,
Що на!.. У суд не йти брехать,
А як утерпіть, не сказать,
Як той Ховрах мовляв Лисиці,
Що видко пір'ячко на пиці?..

Кравець Кіра

Іван Крилов

СВИНЯ ПІД ДУБОМ

Свиня під Дубом віковим
   Наїлась жолудів досхочу, до відвала;
   Наївшись, виспалась під ним;
   А потім, очі продираючи підняла,
   І рилом корінь Дуба підривати стала.
   "Адже це дереву біда, -
   Їй з Дуба Ворон промовля, -
   Коли коріння ти оголиш, воно засохнуть може".
   "Хай сохне, - каже тут Свиня, -
   Мене те анітрохи не турбує
   У нім не бачу толку я,
   Нехай це кожен чує;
   Хоч вік його не будь, нітрохи не шкодую;
   О лиш би жолуді були: адже від них я і жирую". -
   "Невдячна! - мовив Дуб до неї тут, -
   Коли б могла ти вгору рило підійняти
   Тобі, нарешті, стало б знати,
   Що жолуді на мені ці ростуть".
   І неук також, як сліпець,
   Учені праці й вчення,
   Усю науку лає,
   Не відчуваючи, що їх плоди збирає.

Макара Максім

Іван Крилов

ЦІКАВИЙ

(переклад Максима Рильського)

"А, друже мій, здоров! Де був ти, що робив"? —
"Годин ізо три я в кунсткамері ходив;
До всього приглядавсь, хотів усе спізнати,-
І признаюсь, що й сам не знаю, брате,
Яких там лиш немає див.
Ну й правда, що чудес отам скарбниця!
Ох, і вигадлива ж природа-чарівниця!
І птаство, й звірина з усіх тобі країн!
Які метелики, мурашки,
Бджілки, комарики, комашки,-
Одні немов смарагд, а інші — як рубін!
Їй-богу, кузька є химерна,
Дрібніша, не брешу, від макового зерна!" —
"А бачив ти слона? Ото так справді звір!
Подумав ти, мабуть, що із горою стрівся?" —
"Він там хіба?" — "Авжеж!" — "Ну, братику, повір,
Я до слона й не додивився".

Мірошниченко Віталій

Леонід Глібов

КОНИК-СТРИБУНЕЦЬ

Байка

У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи, співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма...
Коли гульк — аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав'я:
— Дядьку, он зима біліє! 
От тепер же згину я! 
Чуєш — в лісі ворон кряче, 
Вітри буйнії гудуть? 
Порятуй, порадь, земляче, 
Як се лихо перебуть!
— Опізнився, небораче,
— Одказав земляк йому,
— Хто кохав життя ледаче 
— Непереливки тому.
— Як же в світі не радіти? 
Все кругом тебе цвіте,
— Каже Коник,— пташки, квіти, 
Любе літечко на те; 
Скочиш на траву шовкову 
— Все співав би та співав.
На таку веселу мову 
Муравей йому сказав:
— Проспівав ти літо боже,
— Вдача вже твоя така,—
А тепер танцюй, небоже, 
На морозі гопака!

Рак Кіріл

Іван Крилов

МУХА І ПОДОРОЖНІ

У спеку, в літній день, в південну саме пору,
Піском розсипчастим, під гору,
Тяжкий, з родиною дворян
Вчотирикінь ридван
Ледь пхався.
Геть коні змучились; хоч кучер як старався,
Спинилися. Він з козел скік умить
І, коней злий мучитель,
Удвох з лакеєм їх нещадно батожить.
Усе дарма! Повзуть із брички мимохіть
Боярин, бариня, служниця, син, учитель.
Однак вантаж в ридвані ще лежить,
Та й не малий,— тож коні хоч смикнули,
Насилу зрушили і ледве-ледь тягнули.
Тут Муха трапилась. В пригоді як не стать?
На всю мушину міць взялась вона дзижчать,
Навколо брички прудко в'ється,
То наліта впритул на корінну,
То в лоб укусить припряжну,
То замість кучера на козла враз береться,
А то від коней відлетить
І посеред людей кружляє і дзвенить;
Ну, ніби той купець на ярмарку гасає,
І тільки скаржиться вона,
Що в праці тій — одна,
Ніхто не помагає!
Йдуть слуги, цвенькають, і горя їм нема,
Учитель з панею воркують тайкома,
Господар сам, хоч він про лад би мусив дбати,
Із наймичкою вдвох пішов грибів шукати,-
І Муха всім дзижчить, що вся заслуга їй
Належить в халепі тяжкій.
Тим часом коники з горба того крутого
Сяк-так на рівну вибрались дорогу.
"Ну! — Муха мовила,— тепера слава богу!
Сідайте на місця, і хай усім щастить!
Мені ж пора вже відпочить:
Мене насилу крила носять".
Чимало і людей ми зможемо знайти,
Які ладні себе усюди приплести
І сунуть носа скрізь, хоч зовсім їх не просять.

Свіженець Валерія

Іван Крилов

МИСЛИВЕЦЬ

Не раз ми чуємо: ще встигну, час я маю.
Та знаймо, що такі слова
Людині щоразу не розум навіва,
А лінощі без краю.
Отож, як діло є, мерщій його кінчай
І виправдань собі ніяких не шукай,
Коли прогавиш час — на себе нарікай.
Для прикладу я вам сказати байку маю.
Стрілець рушницю взяв, патронницю й сакви
І друга вірного по вдачі та звичаю,
Гектора, та й пішов до гаю,
Рушниці ж не набив, з дурної голови,

Хоч радили зробить це вдома.
"Дурниці! — мовив він,— дорога нам відома,
На ній і горобця ніколи не знайти:
До місця ще годину йти,
Навіщо ж набивать без жодної мети!"
Та тільки він із хати
(Фортуна із людьми, бач, любить жартувати)По озерцю
Качки гуляють цілим стадом;
От нашому б тоді Стрільцю
Було з півдюжини зарядом Убить
І цілий тиждень їсти й пить,
Коли б устиг в свій час рушницю він набить.
До ладівниці він, та хитрощі людини Зна рід качиний!
Тож поки там вовтузивсь він,
Вони із криком піднялися
Та, ніби рівний шнур, за гай і подалися,
І зникли в синяві долин.
Даремне по лісах Мисливець наш тинявся,
Там навіть горобець йому не попадався.
В додаток бід отихЩе й дощ застиг У полі.
Отож вернувся в дім
Він мокрим ніби хлющ, сумним,
Та ще й з нічим,-
А нарікав, однак, лиш на недобру долю.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.