ЗАСОБИ САТИРИ У ТВОРАХ В. ЛУЦЕНКА (на матеріалі збірок «Синдром Носорога» і «О, яка це екзотика – політична еротика»)

Опис документу:
Розглянуто історію виникнення та розвитку гумористично-сатиричних жанрів. Виявлено засоби творення гумору та сатири, які використав Володимир Луценко. Досліджено жанрову своєрідність творчості митця. Проаналізовано засоби творення комічного у творах видатного гумориста.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА

з «української літератури»

на тему:

ЗАСОБИ САТИРИ У ТВОРАХ В. ЛУЦЕНКА

(на матеріалі збірок «Синдром Носорога» і «О, яка це екзотика – політична еротика»)

Вчитель української мови та літератури

Андрієвич К. Ю.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Гумор і сатира у творах літератури.

    1. Теоретичне осмислення сатири в працях літературознавців.

    2. Літературна традиція у використанні сатиричних прийомів українських письменників.

Розділ 2. Засоби творення сатири у творах В. А. Луценка.

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Володимир Луценко – один із визначних представників сатирично-гумористичної літератури. Визнання і тривала популярність творчості цього письменника зумовлюється його рідкісним талантом, глибоким, тонким знанням народного життя, і, головне, знанням природи і законів гумору. Щоб сатира була справді сатирою і досягала своєї мети, тобто служила добру й істині, заповідав Салтиков-Щедрін, треба, по-перше, щоб вона давала відчути читачеві той ідеал, яким керується у своїй творчості сатирик, і, по-друге, щоб вона цілком ясно усвідомлювала той предмет, проти якого спрямовано її жало. Ідеями якими керується Володимир Луценко це інтереси українського народу, яке будує суспільство, а предметом, проти якого сатирик гострить своє перо, спрямував нищівну силу свого сміху є пережитки старого в свідомості людей і вороги – політики. У глибинному розумінні цього ідеалу, в умінні дати добре відчути ідеал читачеві, у художній майстерності й щирому бажанні боротися за торжество цього ідеалу і полягає велика життєстверджуюча сила творчості Володимира Луценка.

Володимир Луценко є багатогранним письменником, широкого діапазону. В літературному доробку представлено різні жанри малої прози. Ми зустрічаємо тут гострі політичні мініатюри, фейлетони, оповідання поезії.

Уміння сміятися – невідʼємне від розуму й творчого хисту – має стільки ж форм літературного впливу, скільки є художніх індивідуальностей з власними біографіями, і форми ці варіюються від найпростіших, як народний дотеп,і анекдот, до найскладніших і найхимерніших, як гротескний філософічний роман.

Чи має автор право висловлювати власну думку, або його завдання полягає виключно у збиранні та наданні читачеві інформації, з якої той сам зробить потрібні висновки, судячи з розвитку сучасної преси приводять до висновку про «непотрібності» емоцій. Зрозуміло, що в суто інформаційних жанрах читач навряд чи знайде яскраву метафору або подвійний сенс. Тим цікавіше виявляється читати якісно написані сатиричні матеріали з усіма його ознаками художньо-публіцистичного жанру. Читачеві надається можливість здивуватися незвичайного погляду автора на звичні, банальні події; погодитися або не погодитися з ним; замислитися над актуальністю порушеної теми.

Створити справжній сатиричний матеріал дуже важко, безумовно, зразки даних жанрових форм існують, але не відповідають параметрам якості. Гумористичні твори ставлять собі за мету, змусити аудиторію задуматися.

Завдяки стабілізації в державі, сатиричні жанри знову починають набирати свої позиції, трансформуючись під нову дійсність.

Мета курсової роботи: дослідити засоби сатири у творчості В. Луценка.

Завдання курсової роботи:

  • розглянути історію виникнення та розвитку гумористично-сатиричних жанрів;

  • виявити засоби творення гумору та сатири, які використав Володимир Луценко;

  • дослідити жанрову своєрідність творчості митця;

  • проаналізувати засоби творення комічного у творах видатного гумориста.

Об’єктом курсової є: збірки В. А. Луценка «О, яка це екзотика – політична еротика», «Синдром Носорога».

Актуальність теми: важливо дослідити жанрову своєрідність творчості письменника, засоби вираження комічного у його творах. Спроба з’ясувати ці питання розширить кругозір читача про творчість видатного гумориста, дасть змогу порівняти його манеру письма із особливостями творення комічного іншими представниками цього жанру.

Предметом курсової є засоби зображення сатири у творах Володимира Луценка.РОЗДІЛ І. Гумор і сатира у творах літератури.

    1. Теоретичне осмислення сатири в працях літературознавців.

Спалах громадсько-політичної активності в українському суспільстві на початку XX ст. (тоді ж у Києві було засновано ряд українських газет і журналів, зокрема, сатиричний журнал «Шершень») викликав творче піднесення і в українській сатирі. Не випадково до зброї цього оперативного жанру звертаються, здавалось би, «чисті» прозаїки й поети: Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко, Степан Васильченко, Осип Маковей, Лесь Мартович . На цей час припадає розквіт сатиричного таланту поета й прозаїка Володимира Самійленка, сатира якого розкривала зловорожість великодержавницької царської машини, піддаючи осудові політику пригнічення й нищення національної свідомості в Україні, лицемірство державної бюрократії, хижацьку репресивну систему, жорстокі заходи коронованого «батога».

Українська сатира була істотним чинником суспільного життя, діючи в річищі загальнонаціональної боротьби проти імперсько-шовіністичної політики російського царизму. А проте царські цензурні обмеження й заборони, що були дещо послаблені з виходом жовтневого маніфесту 1905 р. знову посилюються, паралізуючи дію й без того куцих політичних свобод. У сатирико-гумористичному жанрі й потому з'являються твори, але вже не помітно недавнього ентузіазму, передчуття бажаних перемін у житті української суспільності. Знову необхідно було чекати на благодатні зміни й працювати задля їх наближення.

Лессінг у своєму трактаті про Лаокоон підкреслював довільність (умовність) знаків і нематеріальних характер образів літератури, хоча вона і малює картини життя. Зображувальність передається в художній літературі опосередковано, за допомогою слів. Слова в тому чи іншому випадку національною мовою є знаками-символами, позбавленими образності. Зрозуміти, як це відбувається, допомагають ідеї видатного російського філолога А.А. Потебні. У своїй праці «Думка і мова» (1862) він виділяв в слові внутрішню форму, тобто його найближче етимологічне значення, той спосіб, яким виражається зміст слова. Внутрішня форма слова дає напрям думки слухача. Мистецтво - то ж творчість, що і слово. Поетичний образ служить звʼязком між зовнішньою формою та значенням, ідеєю. У образному поетичному слові відроджується й актуалізується його етимологія. Вчений стверджував, що образ виникає на основі використання слів у їх переносному значенні, і визначив поезію як алегорію. У тих випадках, коли в літературі немає іносказань, слово, яке не має образного значення, набуває його у контексті, потрапляючи в оточення художніх образів. Гегель підкреслював, що зміст творів словесного мистецтва стає поетичним завдяки його передачі «промовою, словами, прекрасним з точки зору мови поєднанням їх ». Тому потенційно зорове початок в літературі виражається опосередковано. Його іменують словесної пластикою. Подібна опосередкована зображувальність – властивість в рівній мірі різних літератур [2,с. 110].

Література – мистецтво синтезу. У творах синтезуються і художня література, життєвий досвід письменника, і світ реальний, і світ художній, образний, взятий з книжок, з досвіду інших. Нас цікавить не природа трансформованих впливів (про них маємо власне уявлення), а збереження і вияв індивідуальної постаті «трансформатора», від її оригінальності й залежатиме успіх твору. Так «Берлінських усмішках» Остапа Вишні органічно поєдналися «дядьківський гумор» з невимушеною елегантністю європейця, письменника широкого діапазону й неабияких творчих можливостей. У книзі розпорошено іскристий народний дотеп, авторська спостережливість, закорінена в національному ґрунті, поєднана з патріотичним духом та вмінням сміятися з серйозними очима.

Не всі можливі види сатири представлені в сучасній українській літературі, а втім, жанрове розмаїття «сміхотворчих» книжок досить значне, їхня художня якість нерідко сягає високого рівня, і на цьому тлі визначитись у ролі «винятку», здатного покласти початок новому «правилу», не так-то й просто [1, с.163].

Близькість до народного гумору, побутова точність і колоритність деталей, уміння дослухатися природного звучання усного, «живого» дотепу і прагнення зберегти його первісну свіжість, барвистість – великою мірою притаманні й Олександрові Ковіньці. Його жанрові сценки, діалоги в епізодах, що «приперчені» й «присолені» міцним народним слівцем, коли він коментує з інтонаціями стриманої іронії деякі події сільського життя, та й свого власного життєвого й літературного шляху. Тут є вміння цікаво оповідати, є повчальність конкретного людського досвіду і змістовних, точно інтерпретованих фактів [1, с.164].

Найчастіше увагу критиків привертає питання сатиричної типізації. Певний час єдиним і універсальним способом сатиричного узагальнення вважалася гіпербола, перебільшення. Такий принцип типізації лежить в основі більшості сатиричних творів І. Франка, Лесі Українки, Мартовича, О. Вишні, С. Олійника, С. Воскрекасенка, Я. Галана, Д. Білоуса. Існують, принаймні, два способи сатиричної типізації: перший – коли сатиричного загострення образу автор досягає шляхом гіперболізації окремих ознак чи явищ; другий – коли автор добирає відповідні художні деталі, тенденційно підкреслюючи все негативно-комедійне в зображуваних явищах [14, с.135].

Гнівні сатиричні характеристики образів трутнів та хапуг дає Ю. Кругляк у вірші «За ширмою». Поет викриває і продавця, який «державний вважав магазин за власну корову за дійну», і спекулянтку, що в «продавця служить замом у торгово-базарних ділах», і двох молодих гульвіс-пустоцвітів. Виразності, емоційній його сатиричних образів сприяють дотепні, свіжі визначення й порівняння, що застосовує Кругляк (у Леопольда – «лаковані нігті на пальцях», в ерзац-студентки Мері – «душа пуста. А кругозір – ще вужчий, аніж брови») [14, с. 137 ].

Усі дослідники сатири зупиняють увагу переважно на характеристиці образів-персонажів. Однак не у всіх сатиричних творах є персоніфікований об’єкт викриття, іноді він відсутній. Так, не персоніфікований об’єкт викриття знаходимо в творах І. Франка «Казка про Добробит», «Свиня», де об’єктом сатиричного висміювання стають окремі факти та явища «демократичного» айстро-цісарського ладу.

Все, що говорилося про сатиричну типізацію, в тій чи іншій мірі стосується і типізації гумористичної, з тією істотною різницею, що коли мова йде про гумористичний тип, то маємо на увазі насамперед явище позитивне.

Типізація без перебільшень і гіперболи зустрічається в І.Микитенка («Гавриїл-Кириченко–школяр») в образі голови РайКНС із «пирихвирії», в образі Наталки Ковшик і Часника з комедій О. Корнійчука. Гумористичного сприйняття цих образів письменники досягають підкресленням комедійних протиріч характеру персонажів чи їх поведінки.

Часто в сатиричних творах слова мають відверто виражене експресивно-сатиричне забарвлення. Так, у вірші «Набакир голова» С. Воскрекасенка голова не «сидить», а «возсідає», не розмовляє, а «гримає», не промовляє, а «просторікує». Автор тут вдало використав синонімічні властивості слова.

Як лексичний засіб сатири часто зустрічається сатирично спрямоване переосмислення слова. Цей прийом у своїх фейлетонах майстерно застосовує П. Козланюк: «Була оце посуха в нас де трохи. Не на податки, сплати, конфіскати, злодійства, локаути і демонстрації, але дощу не було. Отак собі майже все літенько суха криза і криза та хіба що подекуди мокрі демонстрації перепадали». В іншому випадку П. Козланюк посилює сатиричний ефект багаторазовим повторенням переосмислюваного слова: «Пече. О-о, добре пече. І Пече землю сонце, пече безробітних голод і злість, печуть нуждарів-селян злидні і перед новок. Пече стабілізацію криза, пече фабрикантів надпродукція, печуть поміщиків страйки, пече папу червоний «антихрист» та Іспанія...» [14, с. 140].

Одним із поширених синтаксичних засобів комічного є прийом так званих текстуальних домислів. Його часто використовували як класики української літератури, так і сучасні сатирики та гумористи, (наприклад, комедія І. Микитенка «Соло на флейті»).

До синтаксичних засобів гумору чи сатири слід віднести варіанти своєрідної побудови діалогів. Наприклад, О. Вишня будує діалог так, що останнє слово одного із співрозмовників стає першим в репліці другого, що й зумовлює гумористичний ефект, посилений в даному випадку наївністю співрозмовника-дитини.

Шляхи і способи відображення комічного досить різноманітні. Відомо, що в основі комічного явища завжди лежить певне протиріччя – між уявлюваним і дійсним, між бажаним і досягнутим, причиною і наслідком, метою і засобом до її досягнення і т. п. Однак не завжди їх наявність зумовлює комедійне сприйняття твору. Здебільшого для суперечливих явищ дійсності властиві комічні риси і треба мати талант комедіографа, чуття комічного, щоб показати ці явища в комедійному світлі.

Для сатирика та гумориста вміння створити комічний ефект є найбільш важливішим завданням. Якщо твір позбавлений певного комічного ефекту, то немає підстав називати його сатиричним. Це стосується ще в більшій мірі гумористичних творів. Іноді тут маємо комічне протиріччя між бажаним і дійсним. Так збірка «Веселі обличчя» у гумористичному циклі «Сердечна розмова», Д. Білоус включав вірші, які аж ніяк не можна вважати гумористичними: у вірші «Подарунок» єдина гумористична іскорка на всі 16 строф – фраза, де порівнюється одноповерховий сільський клуб з висотним будинком.

Письменники вдаються до тропів не лише тоді, коли прагнуть описати цілком невідоме явище або, навпаки, коли відоме явище хочуть розкрити в якомусь новому зв’язку з явищами людського життя. [5, с. 206].

У сучасній науці виділяється велика кількість тропів. До основних тропів які використовують письменники-сатирики, належать: метафора, іронія, евфемізм, порівняння, пароніми, метонімія, синекдоха, повтори, гіпербола, сатира [5, с. 206].

У системі засобів поетичного увиразнення мовлення порівняння виступає як форма ускладнення епітета. Порівнянням називається словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим предметом, що містить у собі необхідні для конкретизації ознаки [5, с. 206]. «Проста вказівка на ознаку, що вимагає підкреслення, не завжди задовольняє вимоги виразності. Інколи найменування ознаки супроводжується зіставленням означуваного з предметом або явищем» [5, с. 204].

Метонімія – це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Метонімія часто використовується у віршованому та прозаїчному мовленні як місткий зображувально - виражальний засіб [5, с.217].

Різновидом метонімії є синекдоха, в якій відбувається перенесення значення цілого на його окрему частку [5, с.218]. Автор київської поетики «Lyra» дає їй таке визначення: «Синекдоха, або догадка – це розуміння однієї речі на основі іншої, між якими існує природній і суттєвий звʼязок » [14, с.106].

Словесний зворот, що пом’якшує форму вираження висловлюваної думки називається евфемізмом. Найчастіше евфемізми вводяться до тексту твору з метою створення комічного вираження [5, с.219-220].

Слово або словесний зворот, що набувають змісту, прямо протилежного їхньому буквальному значенню називається іронією. Іронія зазвичай вказує на відношення мовця до зображуваного й може мати багато смислових відтінків. Найчастіше іронія використовується з метою створення комічного вираження [5, с.222].

Словесний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою привернути до них увагу читача називається гіперболою. В основі гіперболи завжди лежить елемент певної абсурдності, різкого протиставлення здоровому глузду: «Шаровари шириною в Чёрное море» (М. Гоголь) [5, с.223].

Відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах називається гумором. Гумор не заперечує об’єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного [6, с. 173]. У Великому тлумачному словнику української мови зазначається, що гумор – доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття недоліків; уміння подати, зобразити щось у комічному вигляді [4, с. 194].

Особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного називається сатирою. Сатира спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства, на відміну від гумору вона має гострий непримиренний характер. У сатиричних творах широко використовуються художня гіперболізація, яка є основою сатиричної типізації, шарж, гротеск [7, с. 611].

дка, викривальна дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства – сарказм. Сарказм не має подвійного, часто прихованого семантичного дна, як іронія, а виражається завжди прямо. Сарказму притаманне поєднання гніву, ненависті з гіркою посмішкою. [7, с. 611].

Інверсія – зміна звичайного порядку слів у реченні для виділення смислової значущості тих чи інших його членів або для надання фразі особливого стилістичного забарвлення [4, с. 24].

Художній прийом, який виявляється у повторенні в певній послідовності однакових звуків, слів, фраз називається повтором [4, с. 696].

1.2. Літературна традиція у використанні сатиричних прийомів українських письменників. Український гумор і його мова

До гумористично-сатиричних творів інколи літературні критики відносять і таке специфічно українське мистецьке явище, як химерний роман. Тоді до сатиричних творів потрапляє і «Вавілон» В. Земляка, і «Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і Чужа Молодиця» О. Ільченка, «Левине серце» П. Загребельного. Елементи гумору в цих творах, безперечно, є, сатиричне спрямування вони також мають, але це окремий напрям в українській прозі.

З’ясуємо спершу, що таке гумор і що сатира. Це – різновиди комічного, що відбивають невідповідність між метою дії та її наслідками. Але якщо гумор – нездатність людини досягти бажаного через брак досвіду, розуму, освіченості, фізичної сили та ін., то сатира – критика тих соціальних умов, які гальмують розвиток певних виробничих і духовних сил суспільства. До чистого гумору належить анекдот (крім політичних, які тяжіють до сатири), усне або писемне оповідання про якусь подію (прикладом гострої сатири є поема Т. Шевченка «Сон» («У всякого своя доля...»).

Письменник-сатирик досягає поставленої мети тоді, коли він уміє одним-двома реченнями передати неординарність якогось суспільно важливого – явища (романи російських письменників Ї. Ільфа і Є. Петрова).

В українській літературі давно склалося негативне ставлення до росіянізмів як до художнього прийому. У романах О. Чорногуза росіянізми, за узвичаєною вже традицією, вживаються у трьох випадках: у мові не дуже освічених міських міщанок, у лексиконі базарних дядьків, які приторговують ще дечим (інформацією про можливих наречених), і у «стражів порядку». О. Чорногуз не цурається неологізмів, і використовує їх у своїх творах. Це такі, як носадери (ті, хто високо дере носа), теоретик-сімейнолог, шустрячок, шмаркализ. Інші створила епоха: йолі-палі, загранка, закусок на шармак, схурделити, драпьож; деякі слова потрапили в твір з діалектів (банітувати– «лаяти»), окремі виявилися вдалими кальками російської мови (сопляшники – асоціюється не тільки з російськими «собутильниками», але й з українськими «соплями»).

Як засіб гумору може бути використана й спеціальна наукова термінологія, її нагромадження яке здатне викликати антинаукову реакцію. Не сприяють серйозному сприйняттю тексту й українські переклади латинських термінів, наприклад: «Гератокорпус ареналіус – це по-нашому перекотиполе» («Аристократ...»); «Грак, ви так і залишилися на стадії розвитку «комуніс монакус», що в перекладі на українську означає — звичайна мавпа шимпанзе» .

Нова лексика часто використовується в сатирично-гумористичному плані. Зазвичай її створюють самі автори з українського матеріалу за відомими мовними моделями. Використовуються і корені, і суфікси, і префікси. Так виникають слова й сполуки типу у стані забухану, ниркоман («хворий на нирки»), спілиндя, говоряка та ін. Ось приклад творення неологізмів:«–Що таке «перенедопив»? У директорових очах майнула зацікавленість, і він вимкнув табло. – Вперше чую! – Це коли випив більше, ніж міг, але менше, ніж хотів» [16, с. 135].

А. Крижанівський полюбляє пароніми, утворювані фонетично, – зміна звука веде до творення нового слова, ні етимологічно, ні семантично не пов’язаного з вихідним. Паронім може тільки натякати на вихідне слово («Мистецтво вимагає верти»); або ж кілька паронімів виступають разом, утворюючи художню фігуру («Щоб ти не забував, хто бос, а хто босяк»; «Усі джентльмени, баби та бебі знали Бидла...»). Вигідно освіжають текст зіставлення усталених у класичній літературі словесних пар із сучасними: «На роботі – Сцілла і Харібда. Вдома – дружина і теща» [6, с. 137].

Якщо О. Чорногуз уникає жаргонної лексики (крім росіянізмів), то А. Крижанівський активно використовує її: фірмаˊ, замьотано, весільна фотішка, кльова скубенточка, не виламуйся, куртка потрясна і под.

Є.Дудар – майстер гри словами. Він уживає слова ніби з основним значенням, а насправді з переносним, наприклад: «Все життя служив... Підводником... На підводі їздив»; «Переломний період. Скільки їх вже було “переломних”. Попереламували все. І хребти. І долі. І душі»; «Нас вчили працювати «з повною віддачею». Що виробляли – усе віддавали»; «І десять років одно одного їдять. Поїдом. Бо нібито не можуть одне одного розкусити...». Не зловживає Є. Дудар росіянізмами – улюбленим засобом українських сатириків. Але є й такі росіянізми, які, здається, не відіграють ніякої стилістичної ролі. Це божа корівка (сонечко), чучело (опудало), наглий (нахабний) сусід, співпадає (збігається). Щоб виразніше окреслити глибинний зміст слова, акцентується його етимологія – як правило, не справжня, напр.: «Дехто вважає, що гласність – це голосно викрикувати гасла»; «Ми всі працьовиті. Всі незалежники, бо ніколи не залежуємося». [6, с. 140].

Відомо, що гумор ґрунтується на контрастах: говориться про позитив, а як виявляється далі, що ідеться про негатив. Наприклад: «Намагаюсь думати про щось приємне. Що начальника нашого з роботи звільнили. Що сусід машину розбив». Допитливий читач одразу впізнає в цьому висловленні приписувану українцям рису ментальності, коли на запитання, чого б чоловік хотів, він відповідає: «Щоб у сусіда хата згоріла». Інші образи, що базуються на протиставленні, ще відвертіші: «І раб з головою академіка ще рабіший, ніж раб з головою свинопаса»; «Не зачаровуйся, то не будеш розчаровуватися». Уміло користується сатирик евфемізмами: «– Майстер послав мене. Туди. Куди всіх посилають і ніхто не ходить – і виразно, і пристойно, і всім зрозуміло». Використовується й синекдоха: «Вдома слова від нього не почуєш. А між спідницями як розсокочеться». Звичайно, ефект від уживання цього тропа був би значно слабішим, коли б синекдоха не супроводжувалась метонімією (спідниця — жінка, розсокочеться – метафора).

РОЗІЛ ІІ. Засоби творення сатири у творчості В. А. Луценка

Володимир Луценко, письменник-сатирик, у кожному слові якого чується вʼїдлива насмішка, викривальних сміх. Він автор книг «Фейлетонна епоха» (1995, Дніпропетровськ), «Товариші-хапуни» (1996, Дніпропетровськ), «Дохлін і Пройдохін» (1998, Дніпропетровськ), «Синдром Носорога» (1999, Дніпропетровськ), «О, яка це екзотика - політична еротика» (2000, Дніпропетровськ), «2000, Дніпропетровськ» «Поцілунок Сатани» (2001, Дніпропетровськ), «Рафаель і юшкоїди» (2001, Дніпропетровськ), «Гримаси ринкового монстра», «Курйози та метаморфози» (2011, Дніпропетровськ). Луценко Володимир Антонович народився 28 квітня 1941 р. в м. Комсомольську-на-Амурі Хабаровського краю, Росія. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Працював вчителем, журналістом, відповідальним секретарем Дніпропетровської організації НСПУ. Довгий час був головним редактором Дніпропетровської обласної держтелерадіокомпанії, головним редактором журналу «Носоріг літературний», що став переможцем двох Всеукраїнських фестивалей гумору та сатири. Нагороджений Почесною відзнакою Міністра культури та мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2003) та Орденом Св. Володимира. Співавтор аудіокниги «Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам» (2012, Дніпропетровськ) та автора телефільму про О.Гончара «Собори душ своїх бережіть» та телекомедії «З ніг на голову», відзначених на телефестивалях у Ялті та Алушті.

Поет Віктор Корж писав у передмові до збірки «О, яка це екзотика – політична еротика»: «Гумористичний хист Володимира Луценка прописаний в межах національної традиції української гумористики: сміх не має бути зловтішним, антигуманним, він має бути цілющим, профілактично-оздоровлюючим, доброзичливим» [14, с. 4].

Серед віршованого доробку В. Луценка нашу увагу привернули дві збірки: «О, яка це екзотика – політична еротика!» та «Синдром Носорога». Збірки, що стали матеріалом нашого дослідження відмінні за темами, які опрацьовує автор У збірці «О, яка це екзотика – політична еротика» провідними темами є: політичні, соціальні. Найбільш вживані жанри – сатиричні мініатюри, пародії та шаржі, оповідання.

Коли «повнометражна» гумореска за аналогією зі спортом – це «марафон», то сатирична мініатюра – спринт. Це, як правило, імпровізація, це – спалах. Він робить очі людські зіркішими, мудрішими, допитливішими [14, с. 4].

У пародіях на поетичні творіння своїх колег автор збірки лишається вірним природі свого гумористичного хисту. Він шаржує певні стильові неоковирності, хаотичні завихренності ліричних «одкровень», з метою збереження чистих, незамулених джерел поезії.

Жанри, що домінують у збірці В. Луценка «Синдром Носорога» : пародії, сатиричні вірші, фейлетон. Провідна тема це викриття соціальних проблем суспільства.

Відомо, що особливістю поетики сатиричного твору є межове загострення (перебільшення) і концентрація сутнісних ознак зображуваного явища. Основними засобами конструювання сатиричного образу (сатиричної виразності) є гіперболізація, іронія, шаржування, пародіювання, використання промовистих власних імен.

У своїх сатиричних мініатюрах В. Луценко викриває недоречності нашого життя, що набувають статусу соціально-політичних. Його твори викривальні, автор висміює політиків, рекламщиків, людей, які заплутались у своєму житті і вже самі не помічають, в якому світі вони живуть.

У збірці В.А. Луценка «О, яка це екзотика-політична еротика», що вийшла в 1999 році, сатирик викриває дії політиків, які вже давно не чинять правосуддя і не живуть за правдою. У його мініатюрі:

«Ми – козаки до гробу,

Ми – надто горда нація.

У нас одна хвороба –

Американізація»,

ми бачимо, що автор відстоює самобутню національну культуру, закликає берегти її, а не копіювати закордонні мало зрозумілі нам обряди та традиції: «Дух, як квашена капуста:

на душі і серці пусто…

Начитався Кафки, Пруста –

враз набув шляхетні «чувства»»,

«Плутає Бебеля з Бабелем,

а Пруса із Прустом,

зате з валютними «бабами»

ласує лангустом»

[14, с. 10].

Звернемо увагу на те, що В.Луценко характеризує ставлення політиків до народу, їх зажерливість та не чисту совість, не знання справ, якими вони займаються. Це виражено в:

«Нема хліба і до хліба: потерпа старенька,

Бо очима сито кліпа «Вʼязень» Лазаренко»

[14, с. 12].

Автор не боїться називати прізвищ – відкрити очі людям, котрі свято вірять тим, хто їх обкрадає:

«Хто ті Павли Іваничі,

що мають шахрайське личко?...

люди скажуть всезнаючі:

Це – Лазаренко і Чичиков»

[14, с. 12].

У мініатюрах Володимира Луценка яскраво висвітлено образи трутнів та хапуг. У мініатюрах:

«Молочні ріки обіцяв,

Мов з цепу рвавсь до мікрофонів.

Накрався – аж «змарнів» з лиця.

Нардеп – аграрій Агафонов»,

« «За красиву Україну!»

Він би гнув до згину спину.

Та робить йому оце заважає черевце»

[14, с. 12].

Емоційній дійовості сатиричних образів сприяють порівняння, дотепи, які застосовує письменник («Бардак – представляє державну систему», «Вибирайте: жир на пузі, а чи голову дурну») цікаво, що В. А. Луценко у своїх мініатюрах не використовує діалогів. Шляхи відображення дійсності досить різноманітні: в основі комічного явища лежить протиріччя між бажаним і дійсним, досягнутим, метою і засобом її досягнення.

Також Володимир Луценко майстер гри словами. У багатьох його мініатюрах ми спостерігаємо слова з нібито прямим значенням, що насправді вжиті в переносному, напр.:

«Вже не носять сіряки,

те усе – позаду.

Та полізли сіряки

у Верховну Раду»,

«Ні кредитів,

ні зарплати –

час вже лізти в депутати».

[14, с. 10].

У багатьох мініатюрах Володимира Луценка спочатку говориться про позитив, а як виявляється далі, ідеться про негатив:

«Сріблом вкрилися скроні,

але правди немає.

Бо крадій у законі

сам закони приймає».

[14, с. 10].

Використовує В. Луценко і росіянізми, що вживаються із стилістичною метою. Це «чувства» (почуття), «болт» (гвинт).

В одній із мініатюр В. Луценка можемо спостерігати пару омонімів: «Сваримося, рефлексуєм,

стаєм дибки, мов бики.

Голосуєм-галасуєм,

взявши вік за петельки».

[14, с. 10].

З допомогою сатири, автор критикує соціальні умови, які гальмують розвиток духовних і виробничих сил суспільства:

«Сріблом вкрилися скроні,

але правди немає.

Бо крадій у законі

сам закони приймає»,

«Україна, розбудова…

на слуху слова оці.

Якби ділом було слово,

вже б купались в молоці».

[14, с. 10].

У мініатюрах можемо спостерігати евфемізм: «Хоч він бевзь і нікчема, у начальства в пошані: бо лизнуть не проблема йому те, що у штанях» [14, с. 12].

Отже, розглянувши тематику і жанрове розмаїття творів уміщених у бірці В. А. Луценка «О, яка це екзотика – політична еротика» може підсилюватись, що домінує у творах збірки є такі засоби сатири: евфемізм, гіпербола, метафора. Автор використовує їх з метою викриття вад суспільства, політиків-хабарників. У його творах яскраво виражено гумор, за допомогою тропів.

Голий практацизм, користолюбство, закони хижацького ринку – підточують духовне єство нації. І в своїй збірці «Синдром Носорога», автор засобами віршованої сатири намагається розвінчати потворні явища нашого життя.

Водночас книга просякнута глибокою вірою в здоровий глузд людини, в те, що відродиться слава України, прийдуть в кожний дім достаток і щиросердна любов [15, с. 2].

Сатирик вимогливо й прискіпливо працював над художньою формою, над прийомами i засобами сміху, розробляв форму монологічної i діалогічної гуморески «одного випадку» і широких, осяжних картин, твору узагальненого характеру. Володимир Луценко вільно, художньо тонко та делікатно змальовував документальні, тобто дiйснi факти в контексті домислу, дотепної вигадки. Конкретний факт часом проходив у нього на рiвнi повідомлення про тi чи тi неподобства в господарюванні, ставав поштовхом до реалізації художнього сюжету, художньої дії це яскраво виражено в поезії «Благоденство»:

«Ось один на пиріжках

Дуже став заможний

Попри ризик свій і страх

Вид набув вельможний.» або

«Ну, а в кого негаразди –

То дурні й ледачі,

Тож не мають ані «Мазди»,

Ні грошей, ні вдачі.», або

«У професора в кишені

Теж не дуже рясно,

Бо знання його «до фені»

В час наш роз прекрасний.»

[15, с. 8].

Вірш «Вчіться торгувати» побудований за принципом доказу від супротивного. В ньому письменник рішуче розвінчує правильність торгівельних зв’язків у країні. Гуморист прагне довести нам, що краще виробляти свій товар, а не користуватися «заморським» товаром котрий набагато дорожчий. Ми не повинні відмовлятися від споконвічних традицій ведення господарства, торгівлі. Недарма говорять, що усе нове це добре забуте старе:

«Ленінізм таки нетлінний,

Що доводилось не раз.

Через те ніхто не згине,

Буде все у вас гаразд.

Якщо важко виживати

То не слід ловити гав.

Вчіться добре торгувати,

Як Ілліч заповідав.»

«Вже не треба виробляти

Вітчизняний наш товар.

Ліпше з продажу узяти

Прехороший гонорар.»

[15, с. 10].

Для викриття соціальних недоречносте автор використовує приховану іронію, за допомогою якої ми бачимо як важко живеться українцям, їхні пенсії та зарплати надто малі щоб можна було жити, а не виживати це ми бачимо в поезії «Зарплата»:

«Чоловік приніс зарплату,

А дружина плаче.

Відчай , сум проймають хату –

Похорон неначе

Він до жінки: «Витри очі!

Це ж зарплата, мила,

З неї світ увесь регоче,

А ти рев зчинила»»

[15, с. 14].

«Пенсію з півроку

Діду не дають,

Через ту мороку –

Лиш не цвинтар путь»

[15, с. 12].

Своїм вигадливим, іскрометним сміхом Володимир Луценко позначав i допомагав викорінювати недоліки, влучно пiдміченi в нашому народному господарстві «За красиву Україну»:

«Чи артист це добре знаний,

Чи художник-реаліст,

Чи колгоспник безталанний –

Саме їм – великий піст.

Не для них ті магазини,

Вілли, дачі, лімузини.

Отже, злидні не повинні

Жить в красивій Україні.»

[15, с. 10].

Але разом з тим його правдиве викривальне слово стосувалось вад i негативних явищ, які так просто не відходили в минуле i з якими нам доводиться мати справу і сьогодні. Маємо добрий показник дієвості справді талановитої, суспільствознавчої сатири «Пісня про носорогів»:

«Носороги!

Розвійте чорні хмари,

Жить годі, наче уві млі.

Носороги!

Суспільні санітари,

Змітайте нечисть із землі.»

[15, с. 6].

Більшість сатириків зупиняють увагу переважно на характеристиці образів-персонажів. У збірці В. Луценка «Синдром Носорога» не знаходимо персоніфікований об’єкт викриття в поезіях «Благоденство», «За красиву Україну», «Перстеньок», об’єктом сатиричного висміювання стають окремі факти та явища «демократичного» ладу.

В поезії «Взяв би я гітару» чітко відчувається їдка, дошкульна насмішка. Автор сповнений крайньої ненависті і гнівного презирства до влади яка не може впоратися з управлінням держави, а лише обкрадають свій народ. В наш час люди мають право голосу, але ніхто цього голосу не чує:

«І тепер я можу

Вільно погорлать

Про життя негоже

І жіночу стать.»

«Як нам не кричати:

Обібрали ж вщент.

Де ті депутати?

Де той президент»

[15, с. 16].

У своїй пародії «Помстився» сатирик наголошує на тому, що потрібно любити свій край хоч в ньому і є свої недоліки. Автор засуджує Фіделя Сухоноса котрий вихваляє чужий край нехтуючи особливостями рідного:

«Побував Фідель у Шатах:

Пахне там повсюдно,

Не у рідних це пенатах,

Де смердить і брудно.»

Якщо вірити Ф. Сухоносу можна зробити висновок, що українці не вміють цивілізовано поводитися в країнах західної Європи, а саме в Америці:

«Вже не так у Штатах, нині

Б’ються всі в істериці:

Після гостя з України

Не пахтить в Америці»

[15, с. 24].

Володимир Луценко у своєму фейлетоні «Криничанський сервіс» наголошує на тому, що можна бути гостинною людиною, але потрібно підтримувати порядок у житлових комплексах:

«Не лякайтеся, що грязно,

Зате ж не надворі.»,

«Знаєм самі, що не в Штатах,

Навіть не в Парижі,

Але й в цих брудних пенатах

Ми ж не зовсім рижі»

Говорить про те що всім людям потрібний хороші умови для того щоб гарно відпочити:

«Ну, рушник же можна дати

Або простирадло.

Щоб себе не відчувати,

Як останнє падло»

[15, с. 18].

Отже, розглянувши тематику і жанрове розмаїття творів уміщених у збірці В. А. Луценка «Синдром Носорога» може підсилюватись, що домінує у творах збірки є такі засоби сатири: сарказм, іронія, метафора. Автор використовує їх з метою викриття вад суспільства, політиків. У його творах яскраво виражено гумор, за допомогою тропів.

ВИСНОВКИ

Багатющий творчий досвід світової сатири й гумористики переконливо засвідчує, що живучими, вічними стають лише ті твори, творці яких, окрім літературного таланту, уміють бачити, уміють помічати те, чого не бачать і не помічають інші. Володимир Луценко оволодів цим даром – він дивиться глибоко, далеко. У своїх дотепних і завжди розумних мініатюрах літератор-гуморист підносить важливі питання сучасного йому громадського і політичного життя, спрямовував вістря сміху проти політиків та самих же людей.

Сатиричні жанри дуже ефективні для викриття суспільних недоліків, це обумовлено, в першу чергу, тим, що в них створюється зримий образ негативного явища, яке тією чи іншою стороною зачіпає інтереси цілих соціальних груп, а часто – і всього суспільства. Це дуже важлива особливість сатири: навіть у тих випадках, коли на перший план виносяться індивідуальні образи конкретних носіїв зла (наприклад, депутатів), крізь них обовʼязково повинен вимальовуватися портрет явища, злитий воєдино з предметно-мистецьких та логіко-публіцистичних образів.

У своїх збірках В. Луценко переважно використовує такі жанри як: сатирична мініатюра, пародії та шарж, вірш, фейлетон, оповідання. Тематика творів обмежується питаннями політики і громадського життя. Адже проблеми, що лежать в основі сатиричних жанрів, носить відверто політичний характер. Мова творів В. Луценка наближена до розмовної, використовуються фігури мови, фразеологізми, особливо виділимо просторічні грубі висловлювання («тюхтій», «невдаха», «бевзь», «нікчема», «за барки»). Часто вживаним жанром є пародія та сатирична мініатюра. У творах В. Луценка у характерах героїв відображаються їх внутрішні якості («горда нація», «сіряки», «чесні й довірні»), навколишнє середовище.

Проаналізувавши збірки Володимира Луценка ми побачимо, що сатирик всім своїм серцем вболіває за країну, прагне її просвітлення. Своїм вигадливим, іскрометним сміхом сатирик позначав i допомагав викорінювати недоліки, влучно пiдміченi в нашому народному господарстві. Але разом з тим його правдиве викривальне слово стосувалось вад i негативних явищ, які так просто не відходили в минуле i з якими нам доводиться мати справу і сьогодні. Маємо добрий показник дієвості справді талановитої, суспільствознавчої сатири. Письменник щедрий на гротеск і приховану іронію та їдкий саркастичний сміх.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Брюгген, В. Література,яка вміє сміятися//Вітчизна,1971,№5,с.162-167;

  2. Бурляй Ю. Мистецтво сатири // Дніпро. – 1952. – №8. – с. 110-116;

  3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. –Київ. – Либідь. – 2001 р. – 486 с. ;

  4. Голубовська І.В. Практична стилістика української мови: Навчально-методичний посібник для самостійної роботи студентів нефілологічних спеціальностей (денної та заочної форм навчання). – Житомир: Вид-во ЖДУ імені Івана Франка. –2010. – 124 с.;

  5. Громяк Р. Т., Ковалів Ю. І., Терамко В. І. Літературознавчий словник-довідник. – Київ. – Академія. – 2007 р. – 753 с.;

  6. Гринівський Т. Лексичні засоби гумору (на матеріалі творів М. Савчука) // Мандрівець. – 2000. – №3-4. – с.41-44;

  7. Дорошенко В.Не смішно ! Нотатки про сатирико-гумористичні книжкові, видання 1986 року //Літературна панорама. 1987: Збірник. – 1988. - С. 126-135.;

  8. Зуб І. На нових рубежах (думки про сатиричну прозу) // Дніпро. –1961. –№ 11. – с. 146-152;

  9. Зуб І. На нових рубежах (думки про сатиричну прозу) // Дніпро. –1961. – №12. – с. 136-143;

  10. Капелюшний А.О. Практична стилістика української мови: Навчальний посібник. Львів: ПАІС. – 2001. 224 с.;

  11. Косяченко В. Сатира в боротьбі ідей. Рад. Літературознавство. – 1985. –№1. – с. 56-61. ;

  12. Малиновська М. Свідомий гумор чи «лагідна» сатира// Вітчизна. – 1966. – № 2. – с. 181-190;

  13. Нестер З. Деякі питання гумору та сатири. – Жовтень. – 1958. – 11. – с. 134-141;

  14. Русанівський В. М. Український гумор та його мова: [мовностилістичні засоби створення гумористичного ефекту в прозі О. Чорногуза, А. Крижанівського, Є. Дударя та Ю. Андруховича] // Мовознавство. – 2005. – №2;

  15. Сенюк І. далеко не на останньому возі. Нотатки про сучасну сатиру та гумор // Донбас. – 1969. – № 1. – с. 105-110;

  16. Шабатин П. Українські сатира і гумор на сучасному етапі. Рад. Літературознавство. – 1977. – №1. – с. 49-55.

1

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
4
міс.
0
0
дн.
0
2
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!