Замучений тяжкою неволею (до 155-річчя з дня смерті Тараса Шевченка)

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Замучений тяжкою неволею

( до 155-річчя з дня смерті)


Тарас Шевченко!.. Це ім'я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Берне, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.

Тарас Шевченко — символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов'ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум'яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.

Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної Україні від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.

Слова заклику Тараса Григоровича Шевченка до боротьби проти одвічних гнобителів — царів, панів— ці слова були рідними як українському біднякові, так і біднякові російському, калмику, киргизу, грузину і всім іншим народам...

...Всі народи виражають свою вдячність і свою пошану великому поету революціонеру-демократу.

Тарас Григорович Шевченко прожив дуже мало—лише 47 років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки — під ярмом кріпацтва і понад 10 років — у найжорстокіших умовах заслання. А решту – 13 «вільних» років перебував під невсипущим наглядом жандармів.

Оглядаючи прожите життя, сповнене страшної негоди і злиднів, він з болем говорив: «Сколько лет потерянных, сколько цветов увядших!»

Засуджуючи царський режим, який занапастив життя великого поета-революціонера,

М. О. Некрасов у своєму вірші «На смерть Шевченко» писав:

Все он изведал: тюрьму петербургскую, Справки, доносы, жандармов любезности, Все — й раздольную степь Оренбургскую, И ее крепость... В нужде, в неизвестности

Там, оскорбляемый каждой невеждою, Жил он солдатом с солдатами жалкими, Мог умереть он, конечно, под палками, Может, и жил-то он этой надеждою.

Царський уряд не вперше розправлявся так з небажаними йому передовими людьми. Полум'яний співець свободи Тарас Григорович Шевченко поділив сумну долю кращих людей, які жили в роки царської реакції. Пушкін і Лєрмонтов, убиті з намови царя, замучений Полежаєв, декабристи, загиблі у Сибіру на каторзі, були його попередниками. Не кращою була доля і його сучасників. Чаадаєва оголосили божевільним. Герцену довелося тікати за кордон. Великого російського критика Віссаріона Бєлінського врятувала від каземату лише смерть. У заслання потрапив Салтиков-Щедрін, на каторгу було відправлено Достоєвського.

Але ні арешти і жорстокі переслідування, ні вогкі і темні каземати III відділення, ні заслання і солдатчина— ніякі утиски не могли зігнути поета-революціонера Тараса Шевченка.

Караюсь, мучуся... але не каюсь! —

писав він у вірші «О думи мої!».

Шевченко говорив, що він ніколи не зійде з раз назавжди обраного шляху, з шляху народного співця:

Нікому я не продамся,

В найми не наймуся.

Не зігнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав його фізично. Незважаючи на те, що Шевченко був «наділений міцною будовою тіла», як було сказано у вироку про заслання, царські сатрапи завдали непоправимої шкоди його здоров'ю, злочинно скоротили життя і прискорили смерть.

...Ось лікарський висновок про передсмертну хворобу Шевченка.

СВИДЕТЕЛЬСТВО

Дано сие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет от роду, давно уже одержим органическим расстройством печени и сердца (vitium hepatic et cordis) в последнее время розвивалась водяная болезнь (hudrops), от которой он и умер сего 26 февраля. С.-Петербург, февраля 26 числа, 1861 года.

Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари. Ординатор при больнице Св. Марии Магдалины.

Верность копии сей с подлинным свидетельством Эдуарда Бари свидетельствую с приложением печати полиции Императорской Академии Художеств. Февраля 27 дня 1861 года.

Полицмейстер Академии капитан І ранга Набатов»

Нижче на свідоцтві — помітка олівцем: «47 лет от рождения» — поправка до віку Т. Г. Шевченка, помилково вказаного лікарем.

Дане медичне свідоцтво про останню хворобу поета, написане лікарем Едуардом Яковлевичем Барі, який наглядав за Тарасом Григоровичем, дозволяє зрозуміти всю глибину непоправної шкоди, заподіяної міцному від природи здоров'ю Шевченка його коронованими і некоронованими катами. Сучасна медична наука дає можливість уточнити діагноз, встановлений у 1861 році лікарем Е. Я. Барі, і сформулювати його так: передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органічний декомпенсований порок серця третього ступеня, цироз печінки і асцит. Це ще раз доводить, що смерть геніального народного поета була передчасною, її зумовив і прискорив царизм.

Великою була моральна стійкість і сила революційного духу поета. Коли у 1857 році Шевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, було звільнено, він написав у своєму

щоденнику: «Мне кажется, что я точно-тот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо».

Людина, на десять років викреслена з життя, знову поверталася до своїх друзів міцною духом. Заслання і солдатчина не зломили ні її волі, ні її переконань. Але здоров'я поета, його фізичні сили були надламані.

За свідченням редактора «Нижегородских губернских ведомостей» Георгія Дем'янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка «лежала печать глибокого страждання». Історик Микола Костомаров справедливо зауважив: «Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапки повернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою, з навіки втраченим здоров'ям». Лікар А. Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Григорович повернувся із заслання з підупалим здоров'ям, з передчасно знесиленим і назавжди скаліченим організмом. Поетові тоді минуло лише 43 роки. Незважаючи на фізичну кволість і недугу, Тарас Шевченко до кінця свого життя не припиняв активної творчої праці, всі свої сили віддавав великій революційній справі, боротьбі за знищення політичного безправ'я, кріпацтва і національного гніту.

Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав на Україну, в рідне село Кирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з ними після довгої розлуки. Сестра не відразу пізнала в змученій, старій людині, яка важко дихала, свого брата Тараса.

Художник Віктор Васильович Ковальов, згадуючи про своє враження від зустрічі з Т. Г. Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: «Я був вражений різкою зміною його зовнішнього вигляду. Це не був колишній широкоплечий, кремезний, з густим волоссям на голові чоловік, в сірому сюртуку, яким я знав його раніше; переді мною була зовсім схудла, лиса людина, без кровинки на лиці; руки її просвічувались так, що видно було наскрізь (!) кістки і жили… Я мало не заплакав».

Все це ще раз свідчить про те, Шевченко повернувся із заслання з цілком підірваним здоров'ям.

30 вересня 1859 р. Л. Тарновська писала своєму синові В. В. Тарновському, колекціонеру,

Автопортрет 1860 р.

засновнику музею у Чернігові: «Бідолаха Шевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка у нього в

грудях; він не лежить, але рухи його важкі і лице набрякле». Друг поета інженер Ф. Черненко

розповідав, що «вже в кінці вересня і на самому початку жовтня, відвідуючи Шевченка, не можна було не помітити, що поет дуже хворий».

На автопортреті, написаному в 1860 році, лице у Шевченка з явними ознаками набряклості.

У другій половині листопада здоров'я Шевченка різко погіршало. Наслідки дистрофії і, головним чином, ревматизм, набутий у засланні, все більше давалися взнаки. Напружена робота, погані житлові умови і загальна невлаштованість побуту багато в чому сприяли розвиткові хвороби.

Марко Вовчок, вірний друг і послідовник великого Кобзаря, яку Тарас Григорович ніжно і ласкаво називав «світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сила молодая!.. Моя ти доне!», писала йому у цей час з-за кордону:

«Мій самий любий Тарасе Григоровичу! Чую, що ви хворієте і нездужаєте, а сама собі вже уявляю, як ви там не бережете себе... Я все це добре знаю та не побоюся сказати Вам: дуже Вас прохаю — бережіть себе!».

23 листопада Тарас Григорович звернувся до лікаря Е. Я. Барі — ординатора Петербурзької лікарні св. Марії Магдаліни із скаргами на страшенний біль у грудях. Шевченко мав хворобливий вигляд, лице його було зовсім набрякле. Лікар Барі уважно обслідував Тараса Григоровича,

вислухав серце, легені і похмурнів. Він призначив лікування, порадив берегти себе, вести спокійний спосіб життя, не виходити з дому.

Умови життя поета в цей час у Петербурзі були незадовільними, а для людини з хворим серцем особливо важкими. Про це свідчить лист друга Тараса Григоровича поета Володимира Жемчужникова до літератора П. М. Ковалевського — племінника голови Літературного фонду Є. П. Ковалевського: «Павле Михайловичу! Прискорте швидше раду Літературного фонду на допомогу бідному Шевченку. У нього водянка в грудях у сильному ступені, і хоч лікує його хороший лікар з приязні, але медична допомога паралізується невлаштованістю життя Шевченка і відсутністю будь-якого за ним догляду; живе він в Академії, у кімнаті, поділеній антресолями на два яруси, спить у верхньому, де вікно знаходиться врівень з підлогою, а працює в нижньому, де холодно. В обох ярусах вогко, дме з вікна, особливо на верхньому, тому що воно починається від підлоги. Це посилює набряклість ніг і примішує до існуючої хвороби простуду» .

Такі умови життя Шевченка призвели до різкого погіршання стану його здоров'я. Тарас Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася для нього надзвичайно довго. Здоров'я продовжувало різко гіршати і на новий, 1861 рік, він уже був прикутий до ліжка. У січні і в лютому у Тараса Григоровича були, правда, короткі періоди полегшення, він відчував себе здатним працювати, гравірував, писав портрети. В один із січневих днів «він весело і спокійно працював з 12-ої до 4-ої години», -згадував О. Лазаревський.

22 січня поет писав своєму родичеві Варфоломею Шевченку:

«Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не вихожу з хати: чхаю та кашляю, аж обісіло».

Поет у цей час переніс ще й грип, який становить серйозну небезпеку для тяжких серцевих хворих.

Сили поета слабли, здоров'я з кожним днем гіршало. В тому ж листі до Варфоломея Шевченка Тарас Григорович писав: «Багато б ще треба дечого сказать тобі, та нездужаю». В листі від 29 січня, також адресованому В. Шевченкові, читаємо: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу... Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив».

Художник і збирач фольклору Л. М. Жемчужников свідчив на початку 1861 року: «Здоров'я поета-художника, видимо, руйнувалося... На обрій його насувалася темна хмара і вже потягло холодом смертельної хвороби на його полите сльозами життя. Він все ще поривався бачитися з друзями, все мріяв оселитися на батьківщині... Але почував себе дедалі гірше».

Відомий письменник Микола Семенович Лєсков, який відвідав Шевченка в кінці січня 1861 року, докладно описує стан Тараса Грптрошічн:

Ось, пропадаю, сказав він. — Бачите, яка ледащиця : з мене зробилася.

Я почав вдивлятися пильніше і побачив: насправді, в усій його істоті було щось надзвичайно хворобливе... Він скаржився на біль у грудях і на жорстоку задишку.

Пропаду,— закінчив він і кинув на стіл ложку, з якої щойно проковтнув ліки...

От якби до весни дотягнуть! — сказав він після тривалого роздуму,— та й на Україну... Там, може б, і полегшало, там, може б, ще хоч трошки подихав... А їхати треба: помру я тут неодмінно, якщо лишуся».

Відчуваючи близький кінець, поет написав 14 лютого свій останній, передсмертний вірш «Чи не покинуть нам, небого» — звернення до Музи з дружніми прощальними словами, сповненими безмірної душевної туги. Поет висловлював ще якусь надію, що лікарі допоможуть йому подолати смерть, яка вже заглядала у вічі.

Хворому Шевченку необхідна була серйозна медична допомога, треба було терміново змінити житлові умови. Завжди скромний і невибагливий, ніяковіючи від піклування про нього, Шевченко зрештою дав згоду лягти в лікарню, його друг поет В. М. Жемчужников (брат художника Л. М. Жемчужникова) 20 лютого 1861 р. писав П. М. Ковалевському, щоб той посприяв у поданні термінової допомоги хворому Шевченкові: «Я бачив його лікаря, Круневича, і знаю від нього, що при такій невлаштованості життя ненадійне не тільки одужання Шевченка, але навіть і збереження сил його до весни, щоб він міг виконати принаймні своє бажання: з'їздити на батьківщину, на придбану ним недавно земельку на березі Дніпра, де він потурбувався збудувати собі скромну хату і про яку він так любив

мріяти. Якщо не можна знайти йому квартиру з мешканцями, які взяли б на себе догляд за ним, то можна помістити його, наприклад, у Максиміліановську лікарню, де є окремі зручні приміщення для хворих, за ціну не надто високу. Треба тільки виклопотати в цій лікарні місце, а Шевченко перейти туди згоден. Поклопочіться, щоб це було улагоджено янайшвидше! Нещасний Шевченко,— починалося було для нього спокійне життя, визнання,— і йому так мало довелося користуватися ним».

З кожним днем поет фізично слабнув, згасав. 24 лютого Шевченко писав своєму знайомому І. М. Мокрицькому: «Я болен, другой месяц не только на улицу, меня и в коридор не пускают. И не знаю, чем кончится моє затворничество?»

В ніч з 24 на 25 лютого у Шевченка був тяжкий серцевий приступ. «За словами Тараса Григоровича, з ночі в нього почався страшенний, пекучий біль у грудях, який не давав йому лягти»,— згадував О. Лазаревський.

25 лютого — це був день народження поета — першим його відвідав вірний, випробуваний друг Михайло Лазаревський і застав його в страшенних муках. Він сидів на ліжку і напружено дихав. «Напиши брату Варфоломею,— сказав він Лазаревському,— що мені дуже недобре».

Незабаром приїхав Едуард Якович Барі. Він вислухав хворого і сказав друзям поета, що знаходить у Шевченка початок набряку легень. «Муки страждальця були неймовірні, кожне слово коштувало йому надлюдських зусиль,— свідчить Лазаревський.— Мушка, покладена на груди, трохи полегшила страждання. У цей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова...

Спасибі! – тільки й міг вимовити Тарас Григорович. Звідусіль: і з України, і з Москви, і з далекого Нижнього надходили привітання улюбленому поетові з побажаннями здоров'я і щастя. З хвилюванням слухав Тарас Григорович ці короткі послання далеких і близьких друзів.

Дуже зрадів Шевченко привітанню від шанувальників з Полтави: «Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада».

Спасибі, що не забувають,— ледь чутно прошепотів знесилений Тарас Григорович».

Л. М. Жемчужников, який часто бував у Шевченка в останні дні його життя, підкреслює виняткову стійкість, з якою переносив поет страждання і муки: «Добрий до наївності, теплий і люблячий, він був твердий, сильний духом — як ідеал його народу. Передсмертні муки не вирвали в нього жодного стогону з грудей. І тоді, коли він затамовував у самому собі найтяжчі болі, зціплюючи зуби і вириваючи зубами вуса, в ньому вистачило влади над собою, щоб, посміхаючись, вимовити «спасибі» — тим, які про нього згадували далеко, на батьківщині. Дружнє співчуття оживило вмираючого».

Шевченко попросив відкрити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг... Близько третьої години дня Тараса Григоровича відвідало ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні п'ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб забутися сном... Коли залишився один В. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як хотілося б

йому побувати на батьківщині, дихнути рідного повітря, яке відновило б його здоров'я: «От якби додому, там би я, може, одужав». Кілька разів повторював: «Як не хочеться вмирати».

Незабаром знову приїхав лікар Е. Я. Барі, а потім і лікар П. А. Круневич. Вони всіляко полегшували страждання поета. Щоб зменшити болі, поставили на груди другу мушку.

О 9-й годині вечора лікарі вислухали Тараса Григоровича і визнали, що стан поета безнадійний. Невдовзі болі відновилися з новою силою. Відчувши, що знову починається приступ, Шевченко запитав, чи не можна його спинити. Лікарі поставили гірчичники на руки, дали серцеві ліки.

Пізно ввечері Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів на ліжку, важко дихаючи — з великим напруженням. Так без сну Шевченко провів всю ніч з 25 на 26 лютого. Нестерпні передсмертні страждання, тяжкі болі в грудях не дозволяли лягти. У кімнаті було душно, повітря сповнене терпкого запаху ліків і отруйних кислот, що їх застосовував Шевченко при гравіруванні.

Поет умирав. В його грудях клекотіло, як у кратері згасаючого вулкана. Часом здавалося, що вже кінець, а через якусь мить хворий знову підводив важкі повіки, і з грудей виривався глухий стогін.

Вночі він ніби задрімав. Але близько 5-ої години ранку раптом заметушився, підвівся з ліжка, запалив свічку і, чіпляючись за стіни, вийшов з кімнати. Йому захотілося побути у своїй

майстерні, де сиділи кілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Люди, що підбігли, підняли його вже мертвим. Так помер великий геній України.

Це сталося о 5-й годині 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем, або 10 березня — за новим.

Смерть настала моментально, внаслідок паралічу серця, зумовленого хронічною серцево-судинною недостатністю.

Лікували Т. Г. Шевченка у відповідності з рівнем медицини того часу. Але ніякі лікувальні заходи не могли вже вплинути на перебіг хвороби та на її кінець.


Чи можна було б врятувати Шевченка, застосовуючи методи сучасної медицини? Медицина наших днів могла б продовжити життя великого Кобзаря. Могутні сучасні лікувальні засоби, безперечно, подовжили б життя поета, але не надовго — надто вже великої, непоправної шкоди було заподіяно здоров'ю Т. Г. Шевченка нестерпно важкими умовами ув'язнення, заслання і солдатчини.

Смерть геніального поета, полум'яного борця за волю і щастя людей викликала глибокий сум народу, пекучим болем відгукнулася у серцях мільйонів трударів.

Сто п’ятдесят років тому перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря безсмертний, як безсмертний народ, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертні могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрасність його слова, музика і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї батьківщини, до свого народу.

І сьогодні великий Кобзар, як живий з живими, з нами — щасливими його нащадками — бореться за щастя всіх народів.

*************************************************************


Смоленське кладовище Петербурга. На цьому місці був спочатку похований Т. Г. Шевченко

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
3
міс.
2
6
дн.
1
7
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!