Західноукраїнські землі в 1921 – 1939 роки

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Тема 6. Західноукраїнські землі в 1921 – 1939 роки.

План.

  1. Українські землі в складі Польщі.

  2. Українські землі в складі Румунії.

  3. Закарпаття у складі Чехословаччини.

Західноукраїнські землі прийнято називати землі з переважно українським населенням, які в 20 – 30-х рр. увійшли до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини.

1. До Польщі відійшла більша частина західноукраїнських земель – Сх. Галичина, яка раніше входила до Австро-Угорщини (Львівське, Станіславське і Тернопільське воєводства), Західна Волинь і Західне Полісся (Волинське і Подільське воєводства (сучасна Волинська і майже вся Рівненська області).

Населення цих земель налічувало 8,9 млн. чоловік, з них 5,6 млн. – українці і 2,2 млн. – поляки.

14 березня 1921 р. Рада послів великих держав визнала Сх. Галичину частиною Польщі. Зах. Волинь, Зах. Полісся, а також Холмщина і Підляшшя (Люблінське воєводство) увійшли до складу Польщі за Ризьким миром від 18 березня 1921 р.

Українські землі в складі Польщі мали одержати автономний статус 9рішення Ради послів), але це були лише обіцянки.

Політика Польщі була дискримінаційною. Українці практично не мали можливості займати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії, поліції, таємних службах.

Польський уряд прагнув до асиміляції українців (бойків, поліщуків, волинян, гуцулів), створення однорідної національної Польської держави. У 1920 р. для Сх. Галичини офіційно запропонували назву «Сх. Малопольщина». Українські імена і прізвища замінювали польськими. Польська мова витісняла українську з усіх державних і муніципальних установ. Уряд всіляко гальмував розвиток народної освіти, закривав українські школи.

У 1924 р. було затверджено «кресовий закон», за яким українські школи переходили на двомовні з переважанням польської мови. Крім обовязкового вивчення польської мови вивчалась ще й польська історія й наука про Польщу.

До того ж вчителями таких шкіл були переважно поляки, які не знали української мови.

Вчителям-українцям рекомендувалось йти на роботу в центральні воєводства Польщі. Таким чином 1,5 тис вчителів було переселено і 2,5 тис звільнено.

Українську інтелігенцію не приймали на роботу.

Якщо в 1911 – 1912 навчальному році в Сх. Галичині було майже 2,5 тис українських шкіл, то в кінці 30-х рр. – кілька сотень. Це негативно позначилось на рівні освіченості краю. В 30-х рр. 70% українців були неписьменними, а вищу освіту мали лише 5% українців краю. У вищій школі існувала висока оплата за навчання для українців. У Львові – центрі Львівського воєводства, були закриті українські кафедри в університеті, політехнічному інституті, зооветеринарній академії, академії зовнішньої торгівлі.

Українці чинили опір такій системі. Ще в 1921 р. у Львові виник Таємний університет, який працював до 1925 р. В галицьких землях діяло просвітянське товариство «Рідна школа», яке заснувало 40 ліцеїв, гімназій, ПТУ. Тривали «Просвіти» для збереження і розвитку національної культури Західної України.

Національні утиски доповнювалися жорстоким соціально-економічним гнобленням. Польський уряд поділив країну на дві території: «Польщу А» і «Польщу Б». До першої входили етнічні польські землі, до другої – переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Для території «А» був визначений швидкий індустріальний розвиток, а територія «Б» мала залишитися ринком збуту польських товарів та джерелом сировини. 85% підприємств були дрібними й не витримували серйозної конкуренції.

Йшла колонізація українських земель поляками. До 1938 р. в Сх. Галичину переселено 200 тис поляків в села і 100 тис у міста. Переселенцям надавали кращі землі, субсидії.

Досить складну ситуацію погіршила світова економічна криза 1929 – 1933 рр. Знизилась ціна на с/г продукцію.

Зміни в соціально-економічному розвитку так і не відбулися. Польща була однією з найвідсталіших країн Європи. В Західній Україні 80 % населення – селяни і лише 8 % – робітники.

Становище робітників було дуже важким – зниження зарплати, збільшення робочого дня до 10 год.

У с/г переважала натуральна оплата праці, а також відробіткова (наприклад, випас худоби за зимові харчі).

Широко використовувалась жіноча і дитяча праця. Людей постійно супроводжували тиф, скарлатина, дифтерія.

Багато українців емігрували до США, Канади (бл. 170 тис) в пошуках кращої долі.

Українців мало проживало в містах (у Львові мешкали переважно поляки і євреї).

Релігія. У Сх. Галичині переважала УГКЦ, на Волині і Зах Поліссі – УПЦ. Йшло поступове окатоличення і ополячення українців. Знищено майже 200 православних храмів, близько 150 було передано римо-католикам.

  • 1914 р. – 389 православних храмів,

  • 1939 р. – 51 православний храм.

Як результат такої антиукраїнської політики почалась напружена політична боротьба, яка виражалась в діяльності політичних партій:

  1. Українське національно-демократичне обєднання (УНДО) – виникла в 1925 р. на базі національно-демократичної партії. Мета – за конституційну демократію, за незалежність України, нормалізація українсько-польських відносин. Лідери Д.Левицький і К.Левицький.

  2. Радикальна партія (переважно с/г робітники і сільська інтелігенція). Лідером був Лев Бачинський, згодом Іван Марчук ( з 1930 р.). Мета – аграрні реформи, відокремлення церкви від держави, за незалежність України. В 1926 р. обєдналась з соціал-революціонерами Волині і перетворилась в Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП).

  3. КПЗУ – соціалістичні реформи, за возєднання з Радянською Україною. Засоби досягнення цілей – революційні. Згодом, за рішенням Комінтерну, ввійшла до складу компартії Польщі і діяла підпільно, бо компартія в Польщі була заборонена. В 30-х рр. була ліквідована Сталіним.

  4. Українська військова організація (УВО) (1920 р.). В 1929 р. на зїзді у Відні перетворилася в ОУН під керівництвом Є.Коновальця (колишній кер. УСС). Ідеологічне обґрунтування ОУН створив Д.Донцов (нація – абсолютна цінність, а досягнення незалежності – найвища її мета). Члени ОУН – молоді хлопці, студенти-старшокурсники не лише Польщі, а й іноземних закладів, де навчались українці. Перед війною ОУН налічувала 20 тис чоловік.

Для досягнення своєї мети ОУН використовувала різноманітні засоби боротьби: демонстрації, студентські страйки, байкоти, експропріації (позбавлення власності), акти саботажу, терористичні акти («Мета виправдовує засоби». Д.Донцов).

Було організовановано десятки замахів, жертвами яких стали комісар польської поліції у Львові – Чеховський, чиновник радянського консульства у Львові – Майлов, а також українці, яких ОУН вважала посібниками правлячого режиму.

Терор викликав репресії з боку польських властей, які проводили пацифікацію. (приклади, м. Турка - Руське воєводство (селян закопували живими, катували жінок і дітей, село Жукотин Турківського повіту було спалене (139 дворів).

Пацифікація (умиротворення) – каральні акції польської поліції і військ в Зах. Україні і Зах. Білорусії проти місцевого населення.

Жорстоким репресіям було віддано бл.800 сіл, тисячі осіб було заарештовано і направлено в концтабір «Береза Картузька» (місто в Зах Білорусії, нині м.Береза Брестської обл.).

Керував пацифікацією польський МВС Перацький, якому ОУН оголосила смертний вирок. В 1934 р. його було вбито. Польська поліція заарештувала учасників замаху у т. ч. С.Бандеру та М.Лебедя. У 1935 – 1936 рр. проти них відбувся Варшавський процес, який закінчився смертним вироком С.Бандері, М.Лебедю і Я.Карпинцю (смертний вирок на підставі амністії було замінено на довічне ув’язнення), інших засудили до багаторічного ув’язнення. Продовженням Варшавського процесу був Львівський процес 1936 р. проти крайового проводу ОУН. Ці процеси набули широкого розголосу не тільки в Польщі, а й за її межами. Були заарештовані й опинилися в концтаборі «Береза Картузька» сотні рядових членів ОУН.

2. До Першої світової війни Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Пн. Буковина – до Австро-Угорщини.

У 1918 р. Румунія окупувала ці території і старалася цю окупацію узаконити. Цьому сприяла Антанта, бо це був санітарний коридор між більшовицькою Росією і Зах. Європою.

За Сан-Жерменським мирним договором (11 вересня 1919 р.) Буковина була визнана за Румунією. В 1920 р. в Парижі був підписаний Бессарабський протокол за яким великі держави узаконили загарбання Бессарабії Румунією.

В 1920 р. на території Румунії проживало майже 770 тис українців.

Колоніальна експлуатація українських земель Румунією вела до деградації господарства. На Буковині з 1922 по 1929 рр. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти демонтували і вивезли в Румунію обладнання майстерень і фабрик. Вже в перші роки окупації майже 1/3 населення – безробітні.

Внаслідок економічної кризи 1928 р. кількість підприємств на Буковині зменшилось на ½, а в Бессарабії – на ¼.

У с/г була проведена аграрна реформа, в результаті якої розміри володінь українських селян зменшилися в 3 рази. Орендна плата зросла майже в 2 рази за 1 га землі, що призвело до розорення близько 48% українських селян.

Така грабіжницька колоніальна політика вела до катастрофи. В квітні 1932 р., виступаючи на засіданні Румунського парламенту, міністр с/г визнав, що сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті.

Колоніальна політика супроводжувалась національним гнобленням.

До загарбання Румунією у Пн. Буковині було 218 початкових шкіл, у 1919 – 1920 рр. їх зменшилось до 157, а в 1926/27 навчальному році не залишилося жодної.

В 1924 р. відбулося антирумунське Татарбунарське повстання, яке було жорстоко придушене поліцією. Однак це повстання змусило властей дещо послабити адміністративний тиск (почали відновлюватися культосвітні товариства, преса, студентські обєднання). До 1938 р. тривав період відносного ліберального правління. Однак в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові. Діяльність політичних партій була заборонена. Однак українське населення зберегло своє прагнення до національного визволення і справедливого соціально-економічного ладу.

3. Після розпаду Австро-Угорщини постало питання про майбутнє українського Закарпаття. Головне прагнення українців було возєднання з УНР.

21 січня 1919 р. в Хусті Всенародний конгрес українців Угорщини проголосив злуку Закарпаття з УНР.

Але зовнішньополітична ситуація була вкрай несприятливою. ЗУНР перебувала в стані війни з Польщею, а в Угорщині на деякий час до влади прийшли комуністи, які прагнули поширити свій вплив на Закарпаття. Тому представницький орган Закарпаття – Центральна Руська Рада 8 травня 1919 р. проголосила злуку Закарпаття з Чехословаччиною. Це був вимушений крок як результат пошуку «меншого лиха».

Це рішення невдовзі було закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), за яким до Чехословаччини приєднувалось Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь», яка мала одержати найширшу автономію. Але значною мірою ці рішення залишалися на папері.

У 1930 р. в Закарпатті мешкали 549 тис українців, що становило 3,8% населення Чехословаччини.

Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, перетворивши цей край в аграрно-сировинний придаток. Урядові місця краю почали займати чехи.

Разом з тим демократична чехословацька держава провела ряд перетворень в інтересах населення. Проведена земельна реформа, в результаті якої великі землевласники позбавлялися частини їх земель, а 35 % безземельних селян отримали по клаптику землі. Уряд розгорнув програму будівництва доріг, мостів, здійснював електрифікацію ( в т. ч. й на селах). Коштів з краю власті вилучали менше ніж вкладали. Покращилось становище української школи (в порівняні ніж це було під Угорщиною), розширилась їх мережа.

Однак, після того як рішенням вищого адміністративного суду 28 червня 1925 р. українську мову було визнано «чужою» для населення Закарпаття це спричинило звуження української мови й поширення чеської. Чеські школи відкривалися і там, де поселились 3 – 4 родини чеських чиновників. Процес згортання української школи завершився після того коли в 1939 р. край окупувала Угорщина. Тут не залишилося жодної української школи.

Доля Закарпаття змінилась після Мюнхенської угоди (1938 р.) західних держав з А.Гітлером. Словаччина здобула автономію в складі Чехословаччини.

23 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію. Уряд очолив лідер українофілів Августин Волошин.

У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України і сформовано Карпатську Січ – військову організацію, яка налічувала 5 тис бійців.

Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалась окупація Закарпаття Угорщиною.

15 березня 1939 р. Сейм оголосив незалежність Карпатської України, проте вона опинилась в міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не змогла зупинити окупацію. І вже через декілька годин після проголошення незалежності Закарпаття було повністю окуповане угорськими військами.

Проголошення незалежності Закарпаття мало велике історичне значення – сприяло перетворенню населення краю в національно-свідомих українців, показало прагнення українців до утворення власної держави.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
4
міс.
1
5
дн.
1
6
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!