Вплив Рівненщини на долю зарубіжних письменників ( методичний посібник)

Опис документу:
У посібнику розміщені матеріали про місця перебування відомих зарубіжних письменників на території Рівненської області.Дані матеріали можна використовуватипри вивчені творчості названих у посібнику письменників на уроках зарубіжної літератури, для уроків позакласного читаннята при проведенні виховних годин. Посібник призначений для вчителів зарубіжної літератури та учнів.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Вплив Рівненщини на долю зарубіжних письменників

( методичний посібник)

Млинів - 2017 р.

Пугачівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Млинівської районної ради Рівненської області

Затверджено методичною радою ( протокол№4 від 16 січня 2017р.)

Підготувала: Муковоз Н.В. – вчитель зарубіжної літератури, спеціаліст ІІ категорії.

У посібнику розміщені матеріали про місця перебування відомих зарубіжних письменників на території Рівненської області.Дані матеріали можна використовуватипри вивчені творчості названих у посібнику письменників на уроках зарубіжної літератури, для уроків позакласного читаннята при проведенні виховних годин.

Посібник призначений для вчителів зарубіжної літератури та учнів.

Рівень впровадження: уроки зарубіжної літератури

Компютерний набір і верстка- Муковоз Н.В.

Зміст

Передмова……………………………………………………4

Ісаак Бабель та його перебування на Рівненщині………...……………..…………………………….6

Оноре де Бальзак і Рівненщина…………………………………………………...17

Володимир Короленко і його зв’язки із Рівненщиною……………………………………..……….….27

Олександр Купрін і його перебування на Рівненщині……………………….……...…………………...38 Кохання О.Пушкіна на Рівненських краях………………………………………………………….46

Передмова

Ми живемо в час, коли практично кожна людина залежить від новітніх технологій. У ХХІ столітті стало дуже важко і, практично, неможливо уявити своє життя без мобільного телефону, мережі інтернет чи навіть елементарних побутових приладів ( мікрохвильової печі, пральних машин, кавоварок тощо). Ці речі стали невід’ємною частиною нашого життя. Телебачення та інтернет просто заполонили життя як дорослих , так і дітей. В бібліотеках все рідше і рідше можна зустріти сучасну молодь, яка вагому частину свого вільного часу проводить у соцмережах. Перед сучасним вчителем літератури стоїть важливе завдання – зацікавити дітей книгою, прищепити любов до яскравих витворів мистецтва слова. І в сучасному, бурхливому та досить неспокійному людському існуванні це зробити досить не просто. Тому потрібно зацікавити першочергово юних читачів, яких ми, педагоги, бачимо щодня за шкільними партами. А от як зацікавити, якщо більшість просто лінується прочитати хоча б стислий переказ? Як показує практика, дітям дуже цікаво вивчати життєвий і творчий шлях письменників, які певною мірою були пов’язані із їх рідним краєм.

Мета дослідження:

1) Знайти відомості хто із зарубіжних письменниківперебував на території Рівненської області.

2) З’ясувати з яких причин їх життєвий і творчий шлях пов'язаний із названою вище територією.

Об’єкт дослідження:

Життя і творчість зарубіжних письменників на території Рівненської області.

Згідно із предметом,метою та гіпотезою я поставила такі завдання дослідження:

1) З’ясувати хто із зарубіжних письменників перебував на території обраної області і в яких хронологічних рамках.

2) Визначити основні причини перебування на Рівненщині і їх вплив на творчість письменник

Ісаак Бабель та його перебування на Рівненщині.

І. Бабель - відомий єврейський, російський письменник, публіцист ХХ століття.  Автор творів «Кінармія», «Одеські оповідання». Народився в Одесі в сім'ї торговця на Молдаванці. Початок століття був часом суспільних безладів і масового виходу євреїв з Російської імперії. Сам Бабель вижив під час погрому 1905 року (його заховала християнська сім'я), а його дід Шойл був одним із 300 убитих євреїв.У Автобіографії (1924) Бабель писав: «За наполяганням батька вивчав до шістнадцяти років єврейську мову, Біблію, Талмуд. Вдома жилося тяжко, тому що з ранку до ночі змушували займатися безліччю наук. Відпочивав я в школі ». Говорячи про «відпочинок», Бабель мав на увазі відчуття свободи: за його спогадами, на перервах або після занять учні йшли в порт, в грецькі кав'ярні або на Молдаванку «пити в льохах дешеве бессарабське вино». Всі ці враження лягли пізніше в основу ранньої прози Бабеля і його "Одеських оповідань".

Літературну діяльністьБабель почав у п'ятнадцять років. Протягом двох років писав французькою - під впливом Г.Флобера, Г.Мопассана і свого вчителя французької мови Вадона. Стихія французької мови загострила відчуття літературної мови та стилю. Вже в перших своїх оповіданнях Бабель прагнув до стилістичного витонченості і до вищого ступеня художньої виразності. «Я беру дрібниця - анекдот, базарний розповідь, і роблю з нього річ, від якої сам не можу відірватися ... Над ним сміятимуться зовсім не тому, що він веселий, а тому, що завжди хочеться сміятися при людської удачі», - пояснював він згодом свої творчі устремління.Вільно володіючи їдишем, російською і французькою мовами, Бабель перші свої твори писав французькою мовою - під впливом Г.Флобера, Г.Мопассана і свого вчителя французької мови Вадона, але вони до нас не дійшли. Стихія французької мови загострила відчуття літературної мови та стилю. Вже в перших своїх оповіданнях Бабель прагнув до стилістичного витонченості і до вищого ступеня художньої виразності. «Я беру дрібницю - анекдот, базарну розповідь, і роблю з нього річ, від якої сам не можу відірватися ... Над ним сміятимуться зовсім не тому, що він веселий, а тому, що завжди хочеться сміятися при людської удачі», - пояснював він згодом свої творчі устремління.Друкуватися почав 1916 року.

Перші оповідання російською Бабель опублікував у журналі «Літопис».Потім, за порадою Горького «пішов у люди» і змінив декілька професій.

Протягом 1930 -х років діяльність і твори Бабеля потрапили під пильну увагу критиків і цензорів, які шукали навіть найменшу згадку про його нелояльність до радянського уряду.Періодично Бабель відвідував Францію, в якій жили його дружина з донькою Наталі. Писав він все менше і три роки провів усамітнено. Як і багато його ровесників, наприкінці 1930-х Бабель зазнав переслідувань під час «Великої чистки», яку почав І. Сталін. У травні 1939 року, коли йому було 45 років, він був заарештований НКВД і звинувачений у членстві в антирадянських політичних організаціях і терористичних групах, а також у тому, що він шпигував на користь Франції та Австрії. Його стосунки з Євгенією Гладун-Хаютиною, дружиною глави НКВД, були супутнім для арешту фактором. І хоча Бабель намагався оскаржити свій вирок і заперечував свідчення, які він дав під тортурами.Бабеля не розстріляли, як це прийнято вважати. Він йшов по етапу і, знесилившись, впав. І його просто залишили помирати на дорозі. Написано, що його поховали в загальній могилі 27січня 1940 року. 

Після смерті Сталіна в 1953 році ім’я Бабеля було відновлено, а з його книг було знято заборону.Його роботи потроху почали друкувати в Радянському Союзі і навіть в інших країнах.На даний момент він є одним з кращих новелістів у світі.

Якучасник громадянської війни, І. Бабель разом із Першою Кінною армією побував на Західній Україні у 1920 році.

Пройшовши по рівненській землі через Корець, Тучин, Гощу, Олександрію у сторону Рівного і далі через Грушвицю, Ясениничі, Клевань, Олику на Дубно, Млинів, Радивилів, Броди, Берестечко у напрямку Львова, Перша Кінна брала участь у багатьох боях і сутичках з білополяками. І не тільки свідком, а й учасником різних подій був Ісаак Бабель. Щоб спогади про ці події не стерлися з пам'яті, він їх досить цікаво і оригінальноописував у своєму щоденнику. Безумовно, вони не готувалися для жодного опублікування, а були лише заготовками для майбутніх художніх творів. І це підтвердила їхня подальша доля в «Кінармії», у багатьох оповіданнях. Тому, буде доречно хоча б скорочено процитувати окремі записи із щоденника, щоб читач мав своє уявлення про події літа 1920 року,  які відбувалися на землях нашого краю

«Новосілки, 16.7.20. Отримали наказ армії захопити переправу на р. Стир на дільниці Рожище-Яловичі. Штаб переходить у Новосілки. їду з начдивом, штабний ескадрон, скачуть коні, ліси, дуби, стежинки, червоний кашкет начдива (мова йде про С. К. Тимошенка (1895-1970 рр.), який з листопада 1919 року по серпень 1920 року був начдивом — 6, командиром 6-ої кавдивізії. — 1. П.), його міцна фігура, трубачі, красота, нове військо, начдив і ескадрон — одне тіло...  

Новосілки—М. Дорогостаї, 18.7.20. На привалах з козаками... Чудове товариство, згуртованість, любов до коней. Кінь займає 1/4 дня, безкінечні розмови... Роль і життя коней. Цілком своєрідне ставлення до начальства — просто на «ти».
     М. Дорогостаї—Смордва—Бережці (мабуть, Береги — І. П.), 19.7.20. Виступаємо з м. Дорогостай... Музика. Витягуємося по дорозі. Нас обстріляли.. Починають прибувати поранені, перев'язки, голі животи, довготерпіння, нестерпна спека. Обстріл з обох сторін безперервний, не можна забутися». Будьонний і Ворошилов на ґаночку. Картина бою, повертаються кавалеристи, запилені, спітнілі, розчервонілі, жодних слідів хвилювань... Все проходить у великому спокої — ось особливість, впевненість у собі. Важка робота. П'ю чай вишневий; ліг на пружинистий матрац, дитина чия-то задихається поруч. Задрімав... Будять... Ідемо ніччю в Смордву, звідси далі — узлісок... Місяць, десь попереду ескадрон. Хатинка в лісі. Мужчини і жінки сплять уздовж стін. Костянтин Карлович (Жолнаркевич — начальник штабу 6-ої кавдивізії.-І. П.) диктує. Картина рідкісна — навкруги спить ескадрон, все у пітьмі, нічого не видно, з лісу тягне холодом, наштовхуюсь на коней... Хворий лягаю біля тачанки на землю...
     20.7.20. Висоти біля Смордви. Повча. Виступаємо о 5 годині ран¬ку. Дощ, сиро, йдемо лісами... Обхід через Бокийму на Повчу. В 10 годин взята Добриводка, в 12 годин... Козин. Здоров'я моє краще... Вивчаю флору Волинської губернії, багато вирубано, вирубані узлісся, залишки війни, дріт, білі окопи. Величні зелені дуби, граби, багато сосен, верба — величне і тендітне дерево, дощ у лісі, розмиті дороги...
     21.7.20. Повча—Боратин. Нами взяте Дубно... Виїжджаємо в Боратин через Добриводку:.. Знову музика і начдив, і збоку — війна. Привал у Жабокриках, їм білий хліб... Описати Грищука. Командарм викликає начдива на нараду в Козин. 7 верст. їду. Піски. Кожен будинок залишився у серці. Купки євреїв. Змучені, лавка, п'ю каву чудову... Козаки кричать, лаються, лізуть на полиці, нещаслива лавка, спітнілий рижобородий єврей... Кладовище, пам'ятник під деревом... (Пізніше побачене зображене у новелі «Кладовище в Козині».
     22.7.20. Боратин. Гарна сонячна погода, багате, міцне село, іду до млина, що таке водяний млин, купаюся в холодній дрібній річці під негарячим сонцем Волині... Виїжджаю через дві години на Хотин. Дорога ліском, тривога.
     23.7-20. У Вербі. Мокрий безрадісний ранок, вся Верба забита обозами, тисячі підвід... Дві бригади 11-ої дивізії в полоні, поляки захопили Козин, нещасливий Козин, що там буде... Чекаємо на дорозі з Верби. Стоїмо дві години. Міша в білій високій шапці з червоною стрічкою скаче по полю. Всі їдять — хліб з соломою, зелені яблука, брудними пальцями, смердючими ротами — брудну, огидну їжу...
     24.7.20. Із Кривих з Прищепою їду в Лишнів на Демидівку. Душа  Прищепи — безграмотний хлопчик, комуніст, батьків убили кадети... Розповідає, як збирав своє майно по станиці. Декоративний, простий, як трава, буде барахольником. Ненавидить Грищука за те, що той не любить і не розуміє коней... їдемо через Хорупань, Смордву на Демидівку. Запам'ятати картину  обози, вершники, напівзруйновані села, поля і ліси, дуби, зрідка поранені і моя тачанка...

  26.7.20. Лишнів. Радзивилів (тепер Радивилів) — гірший Брод, дріт на стовпах, гарні будинки, світанок, жалюгідні фігури, зірвані фрукти, розбиті дороги, підбиті католицькі храми...

27.7.20. Хотин. Від Радзивилова — безкінечні дороги, летючі вперед вершники, важко після безсонної ночі. Хотин — те саме село, де нас обстріляли...»  
    Як бачимо, і в ранішіх записах щоденника, і в пізніших є численні точні адреси сіл і міст Рівненщини, Львівщини і теперішньої Волині, де довелося побувати письменникові. Процитовані коротенькі фрагменти із записів Ісаака Бабеля, засвідчують те, що перебування письменника на території Західної України було досить складним і нелегким. З упевненістю можна сказати, що дослідники його творчого доробку справедливо стрерджують, що так званий «польський зошит» має велику самостійну художню цінність, хоч умови бойового походу, очевидно, не сприяли літературному опрацюванню, бо письменник щоденно ділив з кінармійцями увесь тягар перемог і невдач. Але він завжди занотовував те, що вразило його серце і душу. І тому його твори такі співзвучні реальністю.

Оноре де Бальзак на Рівненщині

Оноре де Бальзак народився у місті Тур 20 травня 1799. Дід його був селянином, а батько «вийшов у люди» і перетворився з «Бальса» на «Бальзака», додавши до свого прізвища шляхетну частку «де». У сім років Оноре почав навчання у Вандомському училищі. Йому там не дуже подобалось: предмети викладались абияк, а дисципліна була суворою. Бальзак не був першим учнем, хоча багато писав і захоплювався писанням. Після того як хлопчик захворів, батьки забрали його додому. 1814 родина Бальзаків оселяється в Парижі. Оноре продовжив навчання у приватних школах, відвідував лекції у Сорбонні, всесвітньо відомому університеті, відвідував практику в адвокатській конторі. Вже за тих років Бальзак відчув на собі французьку дійсність.
Заглиблення в «прозу» життя посилювалось ускладненням власних матеріальних обставин. 1819 батько Бальзака залишив службу без пенсії і Оноре, того самого року отримавши диплом юриста, змушений був заробляти собі на хліб. Професія адвоката його не приваблювала. Він мріяв про письменницьку діяльність. Родина не ставала йому на заваді, навіть посильно йому допомагала: на сімейній нараді було ухвалено встановити Оноре іспитовий термін тривалістю два роки та фінансувати його. За той час він мав довести, що в нього є справжнє покликання до письменництва і що він здатний створити значний твір. Бальзак спробував догодити умовам угоди, написавши віршовану драму «Кромвель». І жанр, і естетика твору не відповідали хисту Бальзака. До того ж він робив тільки перші кроки на літературній ниві і не мав досвіду. Отже, твір, незважаючи на докази талановитості його автора, виявився невдалим.

З 1821 Бальзак жив у Мансарді, спілкувався з журналістами і створив низку модних тоді «готичних романів», спочатку в співавторстві, а потім самостійно. В них можна побачити набір прийомів і тем, властивих такому типу літератури: руїни замків, таємниці, кістяки та небесно чисте кохання. Ці твори теж не принесли Бальзакові бажаних грошей, але відіграли позитивну роль у становленні письменника: саме на них він вигострював свою майстерність, щоб в 1829, коли з'явився роман «Останній шуан», увійти до французької літератури одним з її найоригінальніших авторів. Двадцяті роки багато в чому ускладнили життя Бальзака. Боротьба з кредиторами — одна з найпопулярніших тем анекдотів, пов'язаних з його ім'ям. Аби позбутися боргів, Бальзак писав безупинно, створюючироман за романом, працюючи по 16 годин на добу та одержуючи аванси від видавців за ненаписані твори. Крім того, він був світською людиною, завойовував серця жінок, мав славу трохи кумедного «денді». Встигнути скрізь він міг тільки завдяки життєлюбності і працьовитості, які, мов потік, нуртували і виливались на сторінки його книжок.
Від початку 30-х років Бальзак пише великі прозові твори — романи і повісті («Шагренева шкіра», «Полковник Шабер», «Євгенія Гранде», «Історія величі і падіння Цезаря Білото» та ін.). Ще на ранніх етапах творчості Бальзак виявив схильність писати твори циклами, внаслідок чого виник задум об'єднати всі романи в епопею.
У 1840 з'явилась і назва -„Людська комедія“, а у 1842 — «Передмова». До епопеї увійшло майже все створене Бальзаком у 30-х роках та написане після 1842: романи «Втрачені ілюзії», «Кузина Бетта», «Кузен Понс», «Розкоші і злидні куртизанок» та ін. Останній роман Бальзака «Селяни» залишився незавершеним.

Поблизу Бердичева, на Житомирщині, стоїть костел святої Варвари (в радянські часи він слугував спортзалом, а тепер у ньому моляться парафіяни Української Греко-Католицької Церкви), де вінчалися графиня Евеліна Ганська з „великим французом” Оноре де Бальзаком.

На фасаді храму в меморіяльній рамці так і написано: „Тут 2 березня 1850 року житомирський прелат Віктор Ожаровський закріпив церковним актом шлюб Евеліни Ганської та Оноре де Бальзака”.

Їхній роман розпочинався з епістолярної таємниці. Закохана в талант великого романіста замужня поміщиця написала письменникові захоплюючого листа, зітканого з суцільних компліментів, й підписалася загадково „Чужоземка”. Без жодної зворотньої адреси. Заінтригований Бальзак пише ще палкішу відповідь. Не знаючи, куди її надіслати, він йде до свого приятеля, головного редактора „Газетт де Франс”, й благає надрукувати послання на сторінках газети. Евеліна, прочитавши листа, чинить так само – відповідає авторові на сторінках журналу „Котідьєн”. Але цього разу ставить своє справжнє прізвище й адресу: Бердичів, Верхівня. Оноре де Бальзак скуповує в книжкових крамницях всі атласи Російської імперії й з люпою в руках скурпульозно починає розшукувати на безкрайніх, невідомих для нього досі просторах дивні назви „Бердичів” і „Верхівня”.

З 1847 до березня 1850 рр. письменник перебував на Правобережній Україні. Через Броди, Радивилів, Дубно, Корець, Новоград-Волинський, Житомир та Бердичів він приїхав до маєтку Е. Ганської. Перебуваючи в Україні, він здебільшого мешкав у палаці, спорудженому в с. Верхівня Сквирського повіту Київської губернії (нині — с. Ружинського району Житомирської області). Саме тут письменник фактично завершив епілог "Людської комедії" — повість "Посвячений". Гостював О. де Бальзак також у містечку Вишневець. Письменник неодноразово відвідував Київ (у листопаді 1847 р., листопаді 1848 р., а також у січні, лютому й березні 1850 р.). Під час відвідин Києва у 1847 р. письменник зупинявся у домі польських поміщиків Ганських на Печерську. Бував письменник й у Контрактовому будинку на Подолі, коли відбувалися контрактові ярмарки. Під час відвідин міста Оноре де Бальзак почав писати епістолярний нарис "Лист з Києва", котрий, на жаль, залишився незавершеним (був опублікований в 1927 р.). У свої  спогадах  «Листи про Київ» письменник писав: «Я відбув із Радзивилова, переповнений отриманою добротою, досхочу напоєний бездоганним чаєм, діставши від самого пана Гаккеля подушку, щоб пом’якшити тряску кибитки, якою далі їхатиму. Уявіть собі, що волоктися кибиткою чи чотирикінно – тут без різниці. Цей повіз із дерева й очерету, що його тягнуть із швидкістю локомотива, відбиває на ваших кістках усі нерівності путівця з жорстокою правильністю, ти стрибаєш мов стриножений, падаєш на сіно, фурман зовсім тим не переймається, його діло їхати, а твоє – триматися. Одного разу цар, отак мандруючи, лишився на дорозі; фурман, доїхавши до поштової станції, де перепрягають коней, озирнувся: нема царя; цар, який звалився в сніг, був знайдений по дорозі, він не сердився на візника. 
      І ось тепер, із швидкістю попхнутий у незвідані поля, я їхав у кибитці поруч незнайомця, якому дали тридцять два рублі сріблом для потреб подорожі, вирахуваних поштмейстером Радзивилова. Ніч була чудова, небо скидалося на блакитне напинало, прикріплене срібними цвяхами. Ця глибока самотність, ця пустеля оживлювалася дзвіночком, який завжди подзвонює на кінській шиї, і та монотонна нота кінець кінцем ставала чимось несказанно-принадним. Які задуми я втілив! Минуло рівно вісім днів, як вечеряв у Верона в Тійє і всі кепкували наді мною, довідавшись, що вирушаю до Києва, розташованого за 800 льє від Парижа. А то ж різниця: їхати з Парижа до Гонеса (містечко під Парижем. – В. Я.) зовсім не те, що з Радзивилова до Дубна. Я минав соснові чорноліси, щомиті думаючи: ось-ось наш човен розіб’ється об пеньки, залишені російськими селянами при самій землі; але селянин, котрий мене супроводжував, усе добре бачив у пітьмі. Це була одна з найпрекрасніших ночей, які я провів під час подорожі. Не можна уявити собі тих чарів, якими втішався, їдучи незнайомою пустелею із швидкістю голуба.

З Дубна їхали в напрямку на Аннопіль (нині село Ганнопіль Славутського району на Хмельниччині ). Може, через Мирогощу, Мізоч, Могиляни, хоч не виключено, що через Здовбицю, Клинці, Малу й Стару Мощаницю, Дермань.»

      І попри все, Бальзак любив Україну. Він називав її прекрасним краєм, «мешканці якого самі не знають, серед якої краси живуть». Під'їжджаючи вперше до маєтку Ганської, стомленому нелегкою дорогою поглядові парижанина відкрилася дивовижна картина: до величного палацу, відтіненого вечірнім малиновим світлом, вела широка брукована дорога, наприкінці якої біля парадного входу під розкішним кленом стояла графиня Ганська.Тут, у '"східному Луврі", як назвав Оноре маєток Евеліни, йому буде суджено вперше (та й востаннє) в житті розслабитися після паризької суєти, творити не на кухні, не "на коліні", а у власному робочому кабінеті в оточенні прислуги й люблячої дружини.

Володимир Короленко і його зв’язки з Рівненщиною

Народився письменник 27 липня 1853 р. в м. Житомирі в родині повітового судді Галактіона Опанасовича Короленка, відомого в Житомирі своєю чесністю, безкорисливістю, відданістю законам. Мати Евеліна Скуревич відзначалась високими душевними якостями. Діти зростали в атмосфері любові, поваги і взаємопідтримки. Це вплинуло на формування світогляду майбутнього письменника, його високих моральних якостей як людини і громадянина. Дитинство та юність Короленко провів на Волині, у своєрідній обстановці маленьких містечок, де стикаються три народності: польська, українсько-російська та єврейська, і де бурхливе та довге історичне життя залишило ряд спогадів і слідів, сповнених романтичної чарівності. Спочатку В. Г. Короленко вчився в приватному пансіоні, а потім в 1-ій Житомирській гімназії.

У 1866 році батька майбутнього письменника Г. О. Короленка перевели спочатку в Дубно, а потім у Рівне, бо Дубно не мало гімназії і губернське начальство пішло назустріч проханню Короленка.

Володимира Галактіоновича Короленка єднали з Рівненщиною численні зв’язки. Дід майбутнього письменника Опанас Короленко у першій половині XIX ст. завідував Радивилівською таможнею. В містечку Степань (нині Сарненський район) народилася мати Евеліна Скуревич. Тут, будучи призначеним генерал-губернатором на посаду

Рівненського земського справника, Галактіон Опанасович – батько письменника, зустрів свою майбутню дружину. Певний час працював Галактіон Опанасович суддею м. Дубне та м. Рівне. З 1866 по 1871 роки сім’я Короленків проживає в Рівному. Діти – Володимир, Юліан та Іларіон навчаються в Рівненській реальній гімназії, а літні канікули проводять в с. Харалуг (нині Корецький район) в родині тітки Кароліни Туцевич (Скуревич). В 1871 році письменник закінчує гімназію зі срібною медаллю і сім’я Короленків назавжди залишає Рівненщину. Пізніше, вже будучи відомим письменником, він напише: «І тепер ще, хоч цілі десятиліття відділяють мене від того часу, я інколи бачу себе уві сні гімназистом Рівненської гімназії». Особливо теплими почуттями овіяні спогади В. Короленка про вчителя російської словесності Веніаміна Васильовича Авдієва (1846-1895).Він відіграв у житті свого учня вирішальну роль, адже відкрив для нього світ великої літератури. Серед словесників непересічною людиною був також М. Андрієвський. Увесь свій вільний час він присвячував вивченню безсмертного «Слова о полку Ігоревім». Роль своєрідного пророка у житті письменника зіграв учитель історії В. Андрузький. Саме від нього Короленко вперше почув про революціонерів-народників Нечаєва, Ткачова, на квартирі вчителя він зустрівся з М. Драгомановим. В. Андрузький вважав необхідним пояснити юнаку ідеї народництва, щоб надалі він добре в них розбирався. Усе, чого навчався Короленко в Рівному у своїх учителів, знадобилося йому в житті.

Саме у Рівному Короленко вперше відчув у собі літературний талант, поклик до слова. Одного осіннього вечора він блукав вулицями міста. І чим більше вглядався в цей невибагливий пейзаж, в обличчя заклопотаних людей навколо, тим ясніше уявляв собі, як опише це життя:"Ось у цій суцільній вологій темряві, безладно всіяній вогниками, за цими освітленими віконцями живуть люди. Зараз вони п'ють чай або вечеряють, розмовляють, сваряться, сміються... Можливо, у всьому місті я один стою ось тут, вдивляючись у ці вогні й тіні, один думаю про них, один бажав би зобразити і цю природу, і цих людей так, щоб усе те було правдою і щоб кожен знайшов тут своє місце".

У Рівному гімназист Володя Короленко відкрив для себе зовсім інший світ, від якого раніше бридливо відвертався. Це був світ, який починався потойбіч від ситого міщанського життя, - світ злиднів, жебраків, бездомних сиріт, блазнів та волоцюг. Але і цей світ, як виявилося, жив за людськими законами чи принаймні - прагнув жити. Ці люди були обездолені не лише власною волею, а передусім - волею жорстоких обставин. Саме вони стануть у майбутньому колоритними персонажами його оповідань - паном Тибурцієм, Туркевичем, Лавровським. Рівняни могли легко пізнати прототипів цих персонажів: вони неодноразово зустрічали їх у занедбаних кварталах. Можна було пізнати й місце подій, бо письменник з натури змальовував нудне провінційне містечко, в центрі якого знаходилися романтичні руїни палацу, оточені заболоченим ставом. Або маленьку запустілу капличку на Вольському Цвинтарі, яка є місцем дії в оповіданні "Діти підземелля". Рівне стало для молодого Короленка хай і поганою, але необхідною життєвою школою.

У 1871 році він вступив до Петербурзького технологічного інституту, але через матеріальні труднощі змушений був його покинути і перейти в 1874 році на стипендію до Петровської землеробської академії в Москві.

З ранніх років Короленко прилучився до революційного народницького руху. У 1876 році за участь у народницьких студентських гуртках він був виключений з академії і висланий в Кронштадт під нагляд поліції. Тут молодій людині довелося заробляти собі на життя власною працею. Він займався репетиторством, був коректором у друкарні, перепробував ряд робітничих професій.

По закінченні терміну заслання Короленко повернувся до Петербурга і в 1877 році вступив до гірничого інституту. До цього періоду відноситься початок літературної діяльності Короленка. На початку 1879 р. в петербурзькому журналі «Слово» була надрукована перша новела письменника «З життя шукача». Але вже навесні 1879 за підозрою в революційній діяльності Короленко знову був виключений з інституту і висланий в Глазов Вятської губернії.

Рівненська гімназія 70-х років ХІХ ст.

Після відмови підписати покаянну вірнопідданську петицію новому царю Олександру ІІІ в 1881 році, Короленка перевели на заслання до Сибіру (він відбував останній строк заслання в Якутії в Амгінській слободі).

Однак суворі умови життя не зламали волі письменника. Важкі шість років заслання стали часом формування зрілого письменника, дали багатий матеріал для його майбутніх творів.

У 1885 році Короленко дозволили оселитися в Нижньому Новгороді. Це був період найбільш плідної роботи Короленка-письменника, сплеску його таланту, після якого про нього заговорила читаюча публіка всієї Російської імперії. У 1886 році вийшла його перша книга «Нариси та оповідання», до якої увійшли сибірські новели письменника.Справжнім тріумфом Короленка став вихід у 1886-1887 роках його кращих творів - «В поганому товаристві» (1885) і «Сліпий музикант» (1886). У цих повістях Короленко з глибоким знанням людської психології по-філософськи підходить до вирішення проблеми взаємин людини і суспільства.

Матеріалом для письменника послужили спогади про дитинство, проведене в Україні, збагачені філософськими і соціальними висновками зрілого майстра, що пройшов важкі роки заслань і репресій. На думку письменника повноту і гармонію життя, щастя можна відчути, тільки подолавши власний егоїзм, ставши на шлях служіння народові.

У 90-ті роки Короленко багато подорожує. Він відвідує різні регіони Російської імперії (Крим, Кавказ). У 1893 році письменник присутній на Всесвітній виставці в Чикаго (США). Результатом цієї поїздки стала філософсько-алегорична повість «Без язика» (1895).

У 1896-1900 роках Короленко живе в Петербурзі. Він редагує журнал «Русское богатство». У цей період публікуються чудові новели «Марусина заїмка» (1899), «Мить» (1900).

У 1900 році письменник переїздить в Україну, куди завжди прагнув повернутися. Він оселився в Полтаві, де і прожив до своєї смерті.

У 1914 р. видається перша повна збірка творів В. Г. Короленка.

В останні роки життя (1906-1921) Короленко працював над великим автобіографічним романом «Історія мого сучасника», який повинен був узагальнити все, що він пережив, систематизувати філософські погляди автора. Роман залишився незавершеним.

Письменник помер, працюючи над четвертим томом свого твору. Помер від запалення легенів 25 грудня 1921 року.

Ім’ям В. Г. Короленка названо майдан та вулицю м. Рівне, Центральну міську бібліотеку, одну з кращих шкіл міста – загальноосвітню школу №1. На будинку колишньої Рівненської реальної гімназії (нині Рівненський краєзнавчий музей) встановлено меморіальну дошку.

З 1990 року Національною спілкою письменників України присуджується премія його імені за кращий російськомовний твір в Україні.

Рівненщина у художніх творах В. Короленка

Рівненщина залишила в житті і творчості письменника великий слід. Тут він провів свою юність, сформувався як особистість, отримав незабутні враження, втілені пізніше в творах «Ліс шумить», «В поганому товаристві», «Сліпий музикант», «Парадокс», «Без язика», «Судний день», «Історія мого сучасника», «Брати Мендель».

«Історія мого сучасника» - автобіографічний твір, роботі над яким автор віддав більше 15 років життя (1905 – 1921рр.). Це є своєрідний літопис російської дійсності 50-80-х років XIX ст. Перша його книга присвячена Україні, зокрема Волині. В ній описані дитячі та юнацькі роки, проведені В. Короленком у Житомирі, Рівному, Харалузі, мальовнича природа, традиції, легенди рівненського краю, а також стан і система освіти, судочинства тощо.

«Без язика» - оповідання, в якому В. Короленко змальовує життя та пригоди української еміграції в Америці, зокрема долю селянинаДубнівщини М. Лозинського. Вперше оповідання надруковане у журналі «Русское богатство» у 1895 р.

«Сліпий музикант» - твір про пошук гідної долі, свого місця у житті сліпого від народження юнака. Багатий психологічний і побутовий матеріал був почерпнутий автором із численних спостережень і роздумів, отриманих під час перебування на Волині. Оповідання писалося і майже одночасно друкувалося в газеті «Русские ведомости», тому пізніше декілька разів перероблялося і редагувалося автором.

«В поганому товаристві» - твір-спогад В. Короленка про дитячі та юнацькі роки, проведені у Рівному. В ньому описується історія життя і пригоди сина містечкового судді Васі після смерті його матері, знайомство із жебраками і знедоленими людьми. Оповідання написане у 1885 р., вперше надруковане в журналі « Русская мысль».

«Парадокс» - твір, пов’язаний із особистими дитячими враженнями, отриманими в Житомирі і Рівному. В нарисі описується зустріч із калікою. «Людина створена для щастя, як птах для польоту», - такий висновок зроблено автором у цьому творі. Вперше був опублікований у журналі «Русское богатство» у 1894 р.

«Ліс шумить» - оповідання, в якому В. Короленко розповідає поліську легенду з кріпацької дійсності в Україні на початку ХІХ ст. про покарання пана, який хотів скривдити дружину простого селянина, але на заваді пану став вільний козак. Вперше твір опублікований в журналі «Русская мысль» в 1886 р.

«Брати Менделі» - незавершений твір В. Короленка, в якому описується життя, побут, традиції єврейського населення південно-західного краю Російської імперії в другій половині ХІХ ст. Автор використав спогади дитячих років, проведених ним у Житомирі і Рівному, порушує питання співіснування людей різних націй і вірувань. Оповідання було розпочато у 1915 р. і залишилося у рукопису. За життя В. Короленка не друкувалося.

О.Купрін і його перебування на Рівненщині

Народився Олександр Купрін у Пензенській губернії м. Наровчат 26 серпня (7 вересня) 1870 р.Батько письменника був дрібним чиновником.

У ранньому дитинстві Купрін втратив батька і мати, позбавлена засобів до існування, змушена була віддати сина у «сирітське училище». Згодом хлопчик навчається у Московському кадетському корпусі та Олексадрівському військовому училищі.

Після закінчення училища Купріна у чині підпоручика було направлено у 46-й піхотний Дніпропетровський полк, що стояв у Проскурові Подільської губернії (нині Хмельницький). Будні глухого містечка, побут і звичаї здичавілого заштатного офіцерства, провінційних міщан описав він згодом у оповіданнях «Дізнання», «Похід», «Прапорщик армійський», «З вулиці», «До слави», «Напівбог» та у повісті «Поєдинок».

Навесні 1893 р. Купрін їде до Петербурга складати іспит в Академію Генерального штабу. В академію він не потрапив, і, пішовши з армії, їде до Києва, де співпрацює в київській щоденній пресі, а потім у житомирських, одеських, ростовських, поволзьких газетах. Фейлетони, судова хроніка, оповідання, передові статті, вірші, нариси, театральні рецензії — такий діапазон газетяра Купріна. Багато чого з цієї строкатої продукції, що нерідко друкувалася під псевдонімами, не враховано й загублено. Велике місце у фейлетонах Купріна займає критика місцевих київських чиновників.

За час свого п'ятилітнього перебування в Україні, з 1894 року, він друкувався в газетах «Киянин», «Київське слово», «Волинь» (Житомир), «Одеські новини». Написані для київських газет нариси склали цикл «Київські типи», що викликають інтерес і донині.

Життя Купріна в 1895-1900 роках було особливо різноманітне й строкате. Прагнучи, за власним висловом, «бачити все, знати все, уміти все й писати про все», Купрін багато їздить по Росії, охоче змінюючи професії,спосіб життя, оточення. Ким тільки він не працював: служив у технічній конторі в Москві, керував маєтком у Ровенському повіті, працював у ковальській майстерні на сталеливарному заводі в Донбасі, допомагав псаломщику в сільській церкві, організував спортивне товариство в Києві. Терплячи нестатки й голод, він тягав великі вантажі в артілі носіїв, грав у театрі м. Суми, брав участь у землемірних роботах у Рязанській губернії.

О. Купрін їхав на Волинь «робити бізнес» на тютюнові, однак його спіткала невдача, бо не встояв перед чарами чаклунки.Повістю «Олеся» (1898) і «поліськими» оповіданнями «У лісовій глухомані», «На глухарів» відкривається дуже характерна для Купріна тема «природної людини», сильних, самобутніх «дітей природи».

Відтворені в повісті «Олеся» реальні події з життя письменника відбувалися в колишньому селі Казимирка (нині - Кузьмівка) в Сарненському районі на Рівненщині. Виявляється, тут у приміщенні дев'ятирічки понад декілька десятків років діє літературно-етнографічний музей. Половина експонатів стосується перебування в селі відомого російського письменника, завдяки якому предки нинішніх жителів увіковічені в чудовому творі. До речі, багатьох прізвищ і прізвиськ автор не змінював. А прототипом Олесі була місцева дівчина-чаклунка Соломія.

У Казимирку О.Купрін приїхав 1897 року, куди його запросив друг, написавши, що тут, на Поліссі, можна успішно вирощувати махорку-сріблянку. І ось молодий літератор з 2-ма валізами насіння прибув на станцію Вовча - так раніше називалася теперішня залізнична станція Моквин. Його зустрів мешканець села Трохим Щербатий і прямою дорогою, яку нині називають Крешенським шляхом, повіз до Казимирки. Їдучи, письменник чув жахливе завивання вовків, бачив таємничий поліський ліс і клаптики засніжених полів. Вже першого дня в нього народився задум оповідання «Сріблястий вовк», а ще Олександр Іванович зрозумів: якщо не пощастить із «бізнесом», то привезе до Києва записи невідомих широкій аудиторії легенд і переказів.

Купрін оселився в диванній кімнаті будинку, який мав 12 покоїв. Письменник попросив, аби хтось допомагав йому в побуті, в контакті з місцевими жителями тощо. Так він подружився з Ярмолою Поліщуком (в повісті «Олеся» - Ярмола Попружук). Прізвища Поліщук і Попружук у цьому селі досить поширені, а нащадки великої родини Ярмоли живуть по всій Україні і закордоном. Як відомо з повісті «Олеся», письменник дуже любив спілкуватися з Ярмолою, від нього багато довідався  про людей волинського Полісся і Казимирки. А якось він зайшов попити води до Ковалика на прізвисько Мануйло, в якого була донька Соломія. Ця красуня й стала прототипом Олесі.  

Ім'я  світового російського письменника тісно пов'язане з історією села. У місцевій церкві, котра, на жаль, не збереглася до наших днів О.Купрін служив дяком, надавав посильну медичну допомогу селянам. З Казимирки О.Купрін повіз задуми шести творів світового значення. Крім «Олесі» і «Сріблястого вовка» це оповідання «На глухарі», «Запечатані немовлята», «Конокради», «Лісова глушина».

Письменник полюбляв гуляти з молоддю на берегах річки Зульня, яка протікає через село, був дуже допитливий, цікавився життям місцевоголюду. Цінність прототипів і сюжетів для майбутніх творів переважила зиск від вирощування махорки-сріблянки.

З грудня 1897-го по червень 1898-го року О.Купрін насолоджувався перебуванням серед волинських поліщуків. Його вражала їхня безпосередність у сприйнятті світу, здатність до високих почуттів, жертовність і шляхетність. Як свідчать старожили, прототип Олесі - Соломія справді мала чаклунські здібності, ворожила на картах тощо.  Не дивно, що непосидючий Олександр Купрін познайомився з Мануйлихою та молодою красунею-чаклунко.Про те, як народився скарбниця-музей «Олеся» в глибинці Полісся, розповідає Поліна Оліфер (директор школи с. Кузьмівка).

Повісті «Олеся» судилося довге життя. Нею зачитуються і сьогодні, а в багатьох жителів Кузьмівки вона є настільною книжкою. До речі, повість «Олеся» в 1958 році було перекладено українською мовою, а літератор зі Степані М.Пінчук на основі сюжету цього твору написав і опублікував окремою книжкою п'єсу «Бурштинове намисто».

Варто ще раз повернутись до історії створення музею «Олеся» в селі Кузьмівка. Справа шкільних ентузіастів і справді була нелегкою і довгою. Зі школи написали листа в музей Олександра Купріна в місто Наровчат Пензенської області. Було це ще в 1974 році. На лист відгукнулась його директор Фролова, яка надіслала на адресу школи копії фотографій та інші матеріали, які розповідали про життєвий і творчий шлях письменника. З цього листа дізналися також, що біля витоків створення музею стояла дочка Купріна Лідія. Між іншим, вона була удостоєна почесного звання народної артистки СРСР, а сам Купрін в роки сталінського безумства, боячись бути репресованим, змушений був емігрувати до Франції. Проте невдовзі, старий і тяжко хворий, вирішив повернутись на батьківщину, де й помер від тяжкої невиліковної хвороби.

Сьогодні в музеї «Олеся» багато експонатів розповідають про життя цього талановитого митця, який своїми творами прославив наше Полісся. Жителі знають місцевість, де стояла хата старої Мануйлихи, куди часто заходив письменник, щоб почерпнути з правічного джерела поліської історії теми для своїх творів, пройтися стежинами, по яких ходила героїня його «Олесі», помилуватись унікальним творінням природи, де з одного кореня виросли дуб і береза, про що він також згадував у своїй повісті.

Ось така напрочуд цікава історія написання цього знаменитого твору. Твору, який і досі дихає даниною, самобутньою природою, розкриває сильний, незалежний і гордий характер поліщуків.

Прототип Олесі - Соломія прожила до 1954 року, деякі старі люди її ще й досі пам'ятають. Повість у 1955 році екранізували спочатку у Франції (роль чаклунки виконала Марина Владі), а в 1971 році - в Україні: фільм на кіностудії Олександра Довженка поставив Борис Івченко (у ролі Олесі знялася Людмила Чурсіна).

Кохання Пушкіна у Рівненському краї

Великий російський поет Олександр Сергійович Пушкін народився 26 травня 1799 року в Москві. Здатність до творчості у Олександра була закладена в генах - його батько також був поетом, що здобув популярність в певних громадських колах.

До 12 років Пушкін ніде не навчався, а у віці 12 років він поступив на навчання в Імператорський Царськосельський Ліцей, який вважався вищим Російським учбовим закладом. Ліцей знаходився в Царському селі і Пушкін мав можливість спілкуватися з найбільш гідними представниками вищого класу країни. Під час навчання в ліцеї, у Пушкіна вперше відкрився його творчій дар, який був належним чином оцінений його вчителями.

Після закінчення ліцею влітку 1817 року Олександр Сергійович Пушкін, тепер вже в чині колезького секретаря, поступає на службу в Колегію закордонних справ. У цей період Пушкін починає роботу над своєю першою великою поемою "Руслан і Людмила", яка була закінчена в 1820 році.

У тому ж році Пушкін отримує нове призначення на службу в місто Кишинів в канцелярію генерала І.М. Інзова. Причиною цього стали його вірші, які, за словами тодішнього генерал-губернатора Петербургу, "були несумісні із статусом державного чиновника".

Не доїхавши до Кишинева, Пушкін захворює запаленням легенів і отримує дозвіл тимчасово відправитися в Крим для лікування. За два місяці перебування в Криму (серпень-вересень) Пушкін відвідує Феодосію, Гурзуф, Бахчисарай і Сімферополь.

Нарешті, у кінці вересня 1920 року Олександр Сергійович Пушкін прибув на нове місце служби в Кишинів. Незважаючи на затримку, І.М. Інзов відноситься до поета з поблажливістю і надає йому численні відпустки. За час служби Пушкін не раз відвідував Одесу, Київ і Кам'янку, де жили його друзі.

У липні 1824 року поет подає прохання про відставку, яке задовольняють. Він прямує до своїх батьків в Михайлівське (маєток в Псковській області). Там він пише цілий ряд своїх творів, серед яких знаменитий вірш "Я пам'ятаю дивну Мить…".

1826-1830 роки. На початку цього періоду Пушкін має аудієнцію з новим царем Миколою I, після якої поетові обіцяно найвище заступництво і відсутність будь-якої цензури для його творів. Протее, через два роки після поеми "Полтава", а також "Гаврііліади", що стала відома уряду, хоча була написана ще в 1821 році, за Пушкіним встановлюють поліцейський нагляд.

У 1930 році Олександр Сергійович переїжджає в Болдино. Цього року виходять у світ такі його твори як "Маленькі трагедії", "Повісті Бєлкіна", "Казка про попа і про працівника його Балду", "Будиночок в Коломні". Також поет пише останні глави "Євгенія Онєгіна" (початого ще в 1823 році в Кишиневі) і безліч віршів.

18 лютого 1831 року Олександр Сергійович Пушкін вінчається з Наталією Гончаровою і переїжджає жити в Петербург, орендуючи дачу в Царському селі. Тут він пише завершальний акорд "Євгенія Онєгіна" - "Лист Онєгіна".7 січня 1833 року Олександр Сергійович Пушкін обирається членом Російської Академії - центру по вивченню російської мови, заснованого Катериною II в 1783 році.

Восени того ж року, знову повернувшись в Болдино, з під пера поета виходять "Мідний вершник", "Анджело", "Казка про рибалку і рибку" і "Казка про мертву царівну і про сім багатирів".

1833-1836 роки. Цей період вкрай важкий для Пушкіна. Сім'я і маєток Пушкіна вимагали все більших грошових витрат, але останні твори письменника не принесли йому великого прибутку. Незважаючи на скрутне фінансове становище, в 1934 році Пушкін відчуває необхідність піти з під опіки царя і подає прохання про відставку, яке задовольняється. Протее, одночасно з цим, йому забороняють далі працювати з державними архівами. Посилюється громадська критика поета, об'єктивна причина якої криється в тому, що кращі його твори були заборонені цензурою.

Ще однією спробою налагодити фінансові справи стає заснування літературного журналу "Сучасник" в 1836 році. На жаль, прибутки від продажів журналу не покрили навіть витрат на його створення.

У листопаді 1836 року виникає конфлікт Пушкіна з французьким офіцером Жоржем Шарлем Дантесом, причиною якого була ображена честь поета.

27 січня 1837 року Пушкін був поранений Дантесом на дуелі і через два дні помер від перитоніту у себе вдома.

Чи дивно, що молодий, визнано талановитий і не менш нахабний поет закохався в юну, прекрасну, освічену і чарівну фрейліну? Чи дивно, що поетове нахабство йшло в розріз з його фінансами і її суспільним становищем? Чи одна була така історія в розкішних маєтках Петербургу?  Певно, що ні. І вона ніколи не дійшла б до нас, якби цим поетом був хтось інший, а не Олександр Пушкін, а могила його першого серйозного кохання, Анни Оленіної-Андро, знаходилась десь інше, а не під тихим покровительством Корецького Свято-Троїцького монастиря на Рівненщині. 
Починалось все далеко не так сумно – у блискучому Петербурзі, на одному з прийомів графині Тизенгаузен-Хитрово. Анна Оленіна, дочка президента Академії мистецтв, що була не обділена жодним талантом освіченої панни 19 ст., успішно брала уроки музики у Михайла Глінки, знала більше семи мов і дружньо спілкувалась з Карамзіним, Гнедичем, Міцкевичем і Брюловим, танцює найшвидший тур кадрилі з Пушкіним. «Она подала ему руку, отвернув голову и улыбаясь, потому что это была честь, которой все завидовали» (тут і надалі – витяги із щоденника Анни). Заздрили недаремно – адже молодий Пушкін уже був «притчею во языцех» в Росії і Європі.

Його дивовижний поетичний талант визнавали всі – хто із захопленням, хто крізь зуби. Слава модного на той час поета автоматично переходила і тій, чиї витончені пальчики він підтримував у танці. Оленіній, яка прекрасно відчувала мистецтво, увага Олександра була надзвичайна приємна. Але одного таланту для почуття взаємного, щирого і сердечного – катастрофічно мало. Аннета писала про Пушкіна: «Бог, даровав ему гений единственный, не наградил его привлекательной наружностью. Лицо его было выразительно, конечно, но некоторая злоба и насмешливость затмевали тот ум, который виден был в голубых или, лучше сказать, стеклянных глазах его. Арапский профиль, заимствованный от поколения матери, не украшал лица его. Да и прибавьте к тому ужасные бакенбарды, растрепанные волосы, ногти как когти, маленький рост, жеманство в манерах, дерзкий взор на женщин, которых он отличал своей любовью, странностьнрава, природного и принужденного, и неограниченное самолюбие — вот все достоинства телесные и душевные, которые свет придавал русскому поэту XIX столетия».
Після цього балу Пушкін часто став навідуватися в «оленінський» гурток, де збирались найвидатніші люди Петербургу. Більше, аніж загальне товариство, його розум захоплювала юна господарка салону, панна Анна. Його інтерес був безперечно взаємним, але попри свій блискучий розум, манера поведінки з жінками Олександра була досить своєрідною і Оленіній, в цілому, неприємною. Але на цьому етапі талант Пушкіна замасковує його непростий характер. Поет записує у альбом Аннет свої вірші, робить перші присвяти їй: «Увы, язык любви болтливый» і «TO DAWE, ESQr». 

Спілкування було досить теплим, тому обмовку, довірливе «ти», яку ненароком зронила дівчина, Пушкін приймає, як знак її найвищої симпатії. На світ народжується вірш «Ты и Вы». 

«Пустое вы сердечным ты
Она, обмолвясь, заменила
И все счастливые мечты
В душе влюблённой возбудила.
Пред ней задумчиво стою,
Свести очей с неё нет силы;
И говорю ей: как вы милы!
И мыслю: как тебя люблю!»

Поет вирішує свататись до Оленіної. Перед цим він висловлюється у компанії друзів: «Мне бы только с родителями сладить, с девчонкой я уж слажу сам». Самовдоволення Олександра і зухвалий тон дуже образили Анну, якій «друзі» передали цю фразу. Власне кажучи, до самого моменту сватання Пушкін вельми погіршив стосунки з Аннет, якій заміжжя з поетом не здавалось приємною перспективою. Можливо, це було на краще, адже батько дівчини категорично відмовив Пушкіну, який був не надто багатим, не дуже благонадійним, але дуже зухвалим. 

На прощання Олександр пише в альбом Анні вірш «Я вас любил», який пізніше стане гімном усіх нещасливихзакоханих. 
«Я вас любил: любовь ещё, быть может,
В душе моей угасла не совсем;
Но пусть она вас больше не тревожит;
Я не хочу печалить вас ничем.
Я вас любил безмолвно, безнадежно,
То робостью, то ревностью томим;
Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам Бог любимой быть другим.»

І після цього шляхи Оленіної і Пушкіна навіки розходяться. 

«Город пышный, город бедный,
Дух неволи, стройный вид,
Свод небес зелено-бледный,
Скука, холод и гранит —
Все же мне вас жаль немножко,
Потому что здесь порой
Ходит маленькая ножка,
Вьется локон золотой».

Аннет вийде заміж уже після смерті поета, у віці 32 років, за полковника лейб-гвардії гусарського полку Андро де Ланжерона. Чоловік мав добре серце, але тяжкий характер і пекучі ревнощі щодо її блискучого минулого. У Варшаві, куди вони переїхали після весілля, де Ланжерон стане президентом Польщі. Анна покине країну лише після смерті чоловіка і переїде у маєток дочки, Антоніни Уварової, у село Середня Деражня Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. 
Сучасники Анни говорили, що вона була надзвичайно рухливою і енергійною для свого віку. Андро-Оленіна часто приїздила до Свято-Троїцького монастиря, була дуже доброю до монахинь і мирян, робила щедрі пожертви. 

Для прикраси ікони Божої Матері вона подарувала свій діамантовий фрейлінський шифр(що і зараз зберігається у монастирському музеї), була благодійницею школи-притулку для дівчаток-сиріт. Коли ж відчула наближення смерті – прийняла постриг і віддала свої землі в урочищі Шитня обителі, до того ж продала все своє особисте майно і роздала дітям та сиротам. На похованні Анни ланцюг людей, які хотіли провести Оленіну в останню путь, не злякався навіть сильного грудневого морозу. Повага до Андро була сильнішою за холод. Анну поховали на території Корецького Свято-Троїцького монастиря.

На могилі, обнесеній фігурною металевою огрожею, стоїть пам’ятник із чорного граніту. Влітку на ній цвітуть квіти, а на великі свята запалюють лампадку. І м’яке світло вогню зігріває останній, довгий сон жінки, яку любив Олександр Пушкін – кохання, що не здійснилося. 

Список використаної літератури

1.  Пащук  І. Бальзак і Рівненщина. Бердичівська землі в контексті історії України. Науковий збірник.Житомир,1999р.
2.    Пащук І. Повернення в незабутнє. До літературної карти Рівненщини. Статті. Спогади.- Рівне,1993 р.
3.    Пащук І. Літературно-краєзнавча енциклопедія Рівненщини. «Волинські обереги», 2005 р.
4.    Кулик. Короленко – художник слова. Київ. 1960 р.
5.     Миколаєнко, І.  Слідами «Олесі» Купріна: [Перевидання українською повісті «Олеся» Олександра Купріна рівненською «Просвітою»] / І. Миколаєнко // Вісті Рівненщини. - 2005. - №79 (26жовт.). - С.4.

6. Пащук, І.  У селі купрінської «Олесі» / І. Пащук // Вільне слово. - 2005. - №88 (22лист.). - С.7.

7.Дев'ять листів Оноре де Бальзака в Радивилів // У книзі: Ящук В.. Радивилів. Краєзнавчі матеріали. — Рівне, Волинські обереги, 2004.

8.Північна зоря Бальзака. Україна Молода, 18 серпня 2010.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з БІОЛОГІЇ залишилося:
0
4
міс.
1
2
дн.
0
7
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!