Волошка (лат. Centauréa) – найвідоміша в Україні польова квітка з роду трав’янистих рослин сімейства айстрових (або складноцвітих).
Крім чисто декоративного, волошка має також лікарське і харчове застосування. Листя волошки використовується при консервуванні в якості приправи, воно володіє делікатним ароматом м’яти, гвоздики і лимона. Волошки є медоносами, часто їх можна зустріти як красиву й невибагливу садову рослину.
Налічують понад 730 видів волошок, і всі вони походять з Південної Європи. Багато з них ростуть тільки в дикій природі, але деякі культивуються в садах, парках і оранжереях з декоративними цілями. А одна з них, волошка синя, з 1968 року є офіційним символом Естонії, на території якої вона росте повсюдно.
Насправді ці квіти можуть бути дуже різними за кольором. Залежно від виду зустрічаються і білі, і жовті, і помаранчеві, і рожеві, і лілові волошки.
На честь цієї квітки названо безліч населених пунктів. Всього сіл з назвою «Волошки» налічується 25, з них три в Україні, решта – в сусідніх країнах. Є ще два селища під назвою «Волошка».
В українському світосприйнятті волошка стала символом простоти й ніжности. Волошковий цвіт оспівують з давніх-давен, з ним порівнюють очі коханих “Ой ви, очі волошкові…”, їх вплітають у вінки, ними прикрашають оселі. Широка любов до цієї рослини відчутна і в різномаїтті народних назв: блават, блакитнянка, чичинчик, волошек, лоскутниця.
Синя волошка стала найпопулярнішим елементом в орнаменті народної вишивки.
За хліборобською традицією, коли закінчувались жнива, останній сніп селяни прикрашали волошками і ставили дома в кутку. Українські легенди назву рослини також пов’язують з іменем юнака Василя, адже недарма волошки у народі часто-густо називають васильками.
Волошка синя, найпоширеніша в Україні, іноді вважається бур’яном. Вона охоче росте на узліссях лісів, галявинах і узбіччях доріг, але часто «без дозволу» селиться на городах і злакових полях, де її присутність недоречна.
Сині волошки застосовуються і в медицині, і в косметичній промисловості. Вони мають сечогінну дію, а тому використовуються як сировина для виготовлення препаратів проти набряків і хвороб нирок. У косметології їх використовують для отримання приємного аромату.
У народній медицині відвар з квіток синіх волошок застосовується для лікування хвороб очей, деяких кровотеч і шкірних захворювань.
Вважається, що васильки мають значну магічну силу як оберіг від злих духів, лихої долі та всіляких напастей. Тому їх вирощують при садибах, освячують на Маковія. Вінки з васильків, сплетені на Зелені свята, протягом року зберігають в домівці. Особливу силу мають васильки для молодих: пучком васильків кроплять наречених на весіллі; настоєм з васильків окроплюють галявини, де гуляють хлопці та дівчата Купальської ночі; таким же настоєм дівчата вмиваються – і їх краса стає недоступною злим чарам.
Свою латинську назву (centaurea) волошка отримала лише у XVIII столітті, коли її, як і всю іншу відому тоді флору, класифікував знаменитий натураліст Карл Лінней. До цього використовувалися різні інші назви, що сходили до слова «centauri», тобто «кентавр». Згідно з однією давньогрецькою легендою, міфологічний кентавр після битви з Гераклом лікував свої рани саме
Старі люди розповідають, що якось небо дорікнуло польовим рослинам за невдячність:
- Багато квітів вітають мене своїми пахощами, своїм таємничим шепотом. Тільки ви, невдячні, мовчите й на мене не дивитесь. А я ж напуваю вас дощиком, зігріваю сонечком.
- Ні, ми не такі,- відповіли квіти польові. - Ми тобі дуже вдячні, але не сміємо про це сказати.
- Гаразд, якщо ви не можете піднятися до мене, то я прихилюся до вас. Небо просило землю виростити серед колосків клаптики його самого. Так небесна голубінь розлилася серед золотих хлібних ланів. І колоски змогли нахилятися до голубих квіток, пестити їх і розповідати про свою любов до синього неба. Може, тому волошка - небесні очі на землі, а квітами люди лікують хвороби очей.
За західнополіським фольклорним сюжетом “Волошки – русалчині квіти”, де русалка, підстерігши на околиці в житі вродливого синьоокого парубка Василька, зачарувала його своєю красою і повела житами. Цілий тиждень ходив він за нею, та русалка не давала йому наблизитись до себе. Коли ж Василь помітив, що жито за нею встає, мов після вітру, не залишаючи сліду, все зрозумів, і приспавши її пильність, кинувся тікати. Дуже пізно зогледілася русалка, хлопця вже немає поруч! Пустилася навздогін, і на самому краєчку поля, боячись загубити назавжди, дихнула на нього холодним подихом, і на тому місті хитнулася звабливим цвітом квітка кольору Василевих очей. І хоч тепер тих волошок розрослося видимо-невидимо, – говориться в легенді, – русалки ревно стережуть їх і готові залоскотати кожного, хто зірве бодай одну квітку.
