Виступ на тему "Давньогрецька культура"

Опис документу:
Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-міноиської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстер¬ності, ця культура розквітла у III та II тис. до н. е. у східній частині Середземного моря — на острові Крит. Давньогрецька міфологія про¬славила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

«Давньогрецька культура»

Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-міноиської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстер­ності, ця культура розквітла у III та II тис. до н. е. у східній частині Середземного моря на острові Крит. Давньогрецька міфологія про­славила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, і туди ж, прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напів­людину-напівбика, що жив у лабіринті. Нитка Аріадни, дочки критсь­кого царя Міноса, допомогла вибратися Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце насправді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійсь­кому археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав її мінойською, за ім'ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський — 2800—2200 рр. до н.е.; середньомінойський—2200—1600 рр.до н.е.; пізньомінойський — 1600—1100 рр. до н.е. Очевидно, з давніх часів на території Балканського півострова та на сусідніх островах існувало землеробство, що пройшло шлях від кам'яного віку до мідно-кам'яно­го халколіту. Перекази зберегли назву племен пелазги на мате­рику та карийці на островах, а також критяни (або, як знаходимо у Гомера, етеокритяни дійсно первісні критяни). Критяни, на відміну від пелазгів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі III—II тис. до н. е. розвинули високу культуру епохи бронзи. Вони створили оригінальну державну систему з великими палацовими центрами: Кноссом, Малією та Фестом.

Приблизно у 2000 р. до н. е. у Кноссі на місці ранньої резиденції місцевого правителя було збудовано величезний і розкішний палац з тесаного каменю. Він проіснував до XVI ст. до н. е. Це був комплекс приміщень у два чи три поверхи. Тут були парадні приміщення, кімнати під житло, коридори, комори, ванні кімнати та туалети. Приміщення освітлювалося за допомогою світлових колодя­зів. Центральний зал мегаронбув місцем багатолюдних зборів. Стіни па­радних приміщень були розписані фресками. При побудові критські архітектори використовували колони, що розширювалися догори. Особливої уваги заслуго­вує настінний живопис, що прикрашав внутрішні покої, коридори й портики пала­цу. «Деякі з них зображували рослин, птахів, морських звірів. На інших зображено мешканців самого палацу •чоловіків з довгим волоссям і «пані» з тонкою «оси­ною» талією та широкими плечима у величезних дзвіноподібних спідницях і оголеними грудьми. Люди, зображені на фресках, беруть участь у складних, не завжди зрозумілих церемоніях. Мінойські маляри володіли мистецтвом переда­вання рухів тіла. Зразком цього можуть служити чудові фрески «забави з бика­ми». Зміст цієї сцени не зовсім зрозумілий. Однак можна стверджувати, що це релігійний обряд, пов'язаний з головним божеством культом бика. Символ бика це чоловічий початок, героїчне. Цю символіку зустрічаємо на Криті скрізь. Однак мінойському мистецтву зовсім не характерні жорстокість, сцени мисливства й війн. Ця культура святкова. Тут немає кріпосних мурів, оборонних ровів та інших військових споруд. Море захищало острів з усіх боків, а критяни були чудовими мореплавцями. Не випадково елліни вважали Міноса першим таласократом володарем моря. Крит був сильною морською державою і пану­вав у всьому Середземномор'ї, збираючи данину з жителів островів Егейського моря. Звідси і міфологема страху перед лабіринтом та Мінотавром.

Особливою красою відзначалися твори ювелірної майстерності із золота та емалі. На Криті створювали витончений посуд з рослинно-морським орнаментом, теракотові статуетки богів і богинь, людей та звірів.

При розкопках Кносського палацу були знайдені глиняні таблички з письменами, печатки з піктографічними й ієрогліфічними зображення­ми. А у Фесті було знайдено диск обпаленої глини із спіралеподібними піктограмами.

Приблизно до XVII ст. до н. е. тут виникла система складового лінійного письма лінійне письмо А. а з XV ст. до н. е. з'являється нове письмо лінійне письмо Б. У 1953 р. вдалося дібрати ключ до читання письма Б, написи першої групи не дешифровані.

З середини XV ст. до н. е. починається різкий занепад Критської культури. Він пов'язаний з потужним землетрусом та виверженням вулкана на острові Фера, а також з приходом з півночі племен греків-ахейців. Поява нових племен викликала суттєві зміни у мистецтві. Роз­винене реалістичне мистецтво поступається місцем сухій та грубій сти­лізації. Традиційні для мінойського вазопису мотиви рослини, квіти, осьминоги перетворюються в абстрактні графічні схеми.

Віднині центр і осередок культурного прогресу зміщується на північ, на територію материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До ХГУ—ХПІ ст. до н. е. ахейські ллеменні союзи досягай розвитку і могутності. Центром державного утворення стають золоторясні Мікени, як їх називає Гомер.

Мікени володіли великими скарбами результат вдалої гос­подарської діяльності та військових походів. Однією з останніх війсь­кових операцій була війна ахейців проти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Гелеспонту. Троя була зруй­нована, але ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троян­ська війна для грецького народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася кристалізація міфу ядра гомерівського епосу. Цей епос наче пов'язав крито-мікенську культуру з класичною Елладою.

Поеми «Іліада» та «Одіссея» є найбільш ранніми, що дійшли до нас, літера­турними пам'ятками античності, їхнім автором вважається сліпий поет Гомер.

Епос пояснює причину війни зневага, яку син троянського царя Пріама Паріс наніс спартанському цареві Менелаю: Паріс викрав у нього дружинупрекрасну Єлену. За закликом Менелая та його могутнього брата, царя «рясно-златих» Мікен, Агамемнона, греки-ахейці і виступили проти Трої. А втім, відповід­но до міфу, коріння війни було глибшим: незгода між ахейцями та троянцями була лише земним завершенням сварки між богами. Не запрошена на бенкет богів богиня ворожнечі Ерида з'явилася на ньому і у розпалі свята кинула на стіл яблуко з написом «найчарівншіій». Між трьома богинями: Герою, Афіною і Афро-дітою спалахнула суперечка через цей подарунок. Зевс доручив розсудити його цінителю жіночої краси Парісу. Яблуко дісталося Афродіті, яка стала покрови­телькою Паріса і Трої. А принижені Гера й Афіна встали на бік греків-ахейців.

Відзначимо один суттєвий штрих: створюючи поему у рамках Троянської війни, Гомер зображує протистояння двох героїв Ахіллеса та Гектора. Не приховуючи свій еллінський патріотизм, Гомер все ж таки віддає перевагу герою з ворожого табору Гектору. Гектор улюблене дитя Гомера, це символ людського благородства. Ахіллес знаходить задоволення у війні, Гектор же її ненавидить. Протиставлення героїв це не тільки зіткнення людських темпе­раментів, а й двох стадій еволюції людства. Велич Ахіллеса висвітлюється від­блисками пожежі приреченого світу ахейського світу пограбунків та війн.

Гектор провісник світу міст, людських колективів, що відстоюють свою землю і своє право.

Мить смерті це й мить боротьби. Останній заклик Гектора це заклик людини, яка породжує більш досконале людство, він звертає його до «людей майбутнього».

Перемога ахейців у Троянській війні була певним підсумком і провіс­ником лих. У кінці XIII ст. до н. е. племенний світ північнобалкансько-го регіону залучився до руху. Виникло багато варварських племен, до яких належали як народи, що розмовляли на діалекті грецької мовидорійців, так і народності негрецького походження фрако-іллірійського. Проте слід зазначити, що окремі острівці мікенської культури впереміш із знову заснованими поселеннями дорійців продовжували існувати до кінця XII ст. до н. е. Настає доба так званих «темних століть».

Для матеріальної культури Греції субмікенської доби (XII— IX ст. до н. е.) притаманні прояви поступової варваризації, аграрного анабіозу суспільства. Мистецтво «відгукнулося» появою у XI—Х ст. «протогеометричного» стилю та в ІХ—УІП ст. до н. е. «школи геомет­ричного вазопису» (так звані дипілонські амфори та кратери).

Грецька культура з XII ст. і аж до кінця VIII ст. до н. е. розвива­лася в цілому в одному темпі з культурами варварської периферії. Перші ознаки самостійності й оригінальності з'являються до УН ст. Справ­жній тріумф античного стилю відбувся у VI ст. до н.е. у вигляді монумен­тальної скульптури «куросів» та «кор», у розписі античних чорнофі-гурних ваз. Від Ілірії та Подніпров я до Південного Сибіру форму­ється мистецтво «звіриного стилю». «Звіриний стиль» був породженням «первісного гілозоїзму», тобто загального одухотворення світу і безперервних взаємоперетворень його форм.

Наступні етапи давньогрецької культури датуються так:

  • архаїчний період — VII—VI ст. до н. е.;

  • класичний період— V— до останньої третини IV ст. до н. е.;

  • елліністичний період остання третина IV ст.—І ст. до н. е.

Архаїчний період. Знаменує остаточну перемогу людського начала, зник жах перед Звірем.

Людина, у всій своїй складності і непередбачуваності, стає героєм поезії і театру. Лірика і театр переповнені людськими пристрастями.

Давньогрецька культура подарувала нащадкам системи віршованих форм. Гомер та Гесіод писали уповільненим помірним шестистопником (гекзаметр) і виконувалися ці вірші під звуки флейти, а епічні під звуки ліри (звідсилірика), але вже двох- чи трискладовим столом. Арзилох почав використовувати хорей та ямб. Інший характер мала творчість поетеси Сафо (Сапфо) з острова Лесбос, її вірші це поезія взаємного кохання, уклін культурі Афродіти. Сафо очолювала общину дівчат, «будинок служниць муз», школу жіночих божеств ко­хання. краси і культури. Тут складається ідеал жіночої краси та вміння жити у шлюбі. Кінцева мета всього досягнення краси. Обличчя жінки повинно бути осяяним мерехтливим світлом, її очі переповнені чарівності, похіть збуджує бажання. Поетична культура, яку Сафо прищеплювала своїми строфами та яку поширював хор дівчат, у Стародавній Греції мала назву «еротика» і була культу­рою кохання.

Найважливішим досягненням цього періоду у давньогрецькій куль­турі були виникнення театру і, відповідно, поява трагедії. Культ бога Діоніса та свята на його честь діонісіг, пісні козлоногих супутників Діоніса сатирів, майданчик для перевдягання акторів, суена для хору-оркестру все це атрибути великого відкриття. Феномен дав­ньогрецької трагедії криється у «відкритті свідомості».

Трагедія це видовище свідомості і свідомість як видовище. Геро­їзм трагічного героя героїзм надзвичайної свідомості. Це пробу­дження від міфу. Це битва за людську справедливість. Боротьба тра­гічного героя проти долі була відображенням соціальних потрясінь VII—V ст. до н. е. за політичну рівність і справедливість. Трагедії Есхіла готували грунт для демократичних перетворень в Афінах, були провісниками «золотого століття» Перікла.

Вільні люди античних міст безумовно розуміли те, що їхня країна має досить високий рівень духовної культури. У еллінів було пошире­не уявлення про особливий дарунок, яким божественне провидіння на­ділило їх. Ці уявлення втілилися у сказання про титана Прометея (дос­лівно означає «провидець»), який врятував людство від жалюгідного життя і взагалі від загибелі.

У трагедії Есхіла «Прометей прикутий» титан розповідає про за­слуги перед людством. Факел Прометея символізує велике значення творчого пориву, без якого людина не була 6 людиною.

Пізніше систематизуючий розум еллінів склав канон семи мудреців, першим з яких став Фалес Мілетськші (бл. 625— 547 рр. до н.е.) засновник іонічної натурфілософії. Однак кульмінацією раннього розвитку науки був Геракліт а Ефесу (бл. 520— 460 рр. до н. е.). Суть філософського вчення Геракліта полягає у цілісності розвиненого ним погляду на єдину природу світу і єдину прони­каючу його закономірність. Головне у його картині світу діалектич-ність. Цей прорив забезпечив появу великої філософсь­кої тріади Сокрлта, Платона і Арістотеля.

Слід зазначити, що до середини V ст. до н. е. відбулося виділення політичної інтелектуальної еліти із сильним впливом на носіїв полі­тичної влади. Реформи, що їх проводили Фемістокл, Ефіальт та Перікл потребували .професійних політиків, людей, здатних філософськи мислити.

Сократ (470/469—399 рр. до н. е.), за визначенням Цицерона, «спустив філософію з неба на землю». Заклик до цнотливого удосконалення, послідовний раціоналізм, віра у силу розуму ось найприваблнвіші риси вчення Сократа. Сократ був загадкою для сучасників, загадкою він лишається й донині. Він прагнув збудити думку і закликав до знань, але стверджував: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю». В останньому слові на суді Сократ сказав громадянам Афін: «Прирікаючи мене на смерть, ви вважали, що позбудетеся викривача. Умертвляючи людей, ви не позбавитеся від осудження. Такий засіб захисту ненадійний. Набагато кращий інший засіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самим бути якнайкращими».

Учні Сократа Платон (428 або 427—348 або 347 рр. до н.е.), а через нього й Арістотель (384—322 рр. до н.е.) створили філо­софські школи, які мали і мають великий вплив на формування ідей. За влучним висловом І. Кіреєвського, візантійське православ'я за при­родою платонічне, як латинський католицизм за природою арістоте-личний.

Середина V ст. до н. е. це найвищий щабель давньогрецької культури, це її полудень. «У полуденній духоті, за словами Аристо-фана, коник, ошалілий від сонця, волає». Найбільшого розмаху досягло монументальне будівництво в Афінах за часів Перікла: за неповних два десятиріччя було споруджено Пар-фенон. Пропілеї, храм Афіни-Переможниці, Ерехтейон.

Найчудовішими зразками грецької архітектури, що збереглися до наших часів, є храм Афінського акрополю Парфенон та Ерехтейон архітекторів Іктіна та Калікрата. Аргоський скульптор Поліклет зображував головним чином пре­красних хлопців ідеальних громадян. Особливо відомі його статуї «Списоносець» та «Діадумен». Поліклет у трактаті «Канон» теоретич­но розробив систему ідеальних пропорцій людської постаті, як її уяв­ляли елліни V ст. до н. е. голова мала становити 1/7 всього зросту, обличчя та кисті руки — 1/10, ступня — 1/6.

Одним із друзів Перікла був прекрасний грецький скульптор Фідій. Найвідомішою його скульптурою була статуя богині Афіни із зо­лота, дерева і слонової кості, яка стояла в Акрополі перед Парфеноном. Висота її сягала 12,5 метра. Для храму Зевса в Олімпії Фідій вирізьбив статую Зевса Олімпійського, що сидить на троні. Ця скульптура Фідія належала до семи чудес світу.

Елліни настільки ж скульптори, наскільки й поети. Ми вже зазна­чали, що античність скульптурна. Проте вона ще й тілесна. Зобра­ження оголеного тіла основний сюжет для скульпторів. Антична пластика є мистецтво тілесної близькості і миттєвості. Статую елліни розглядали як частину природи, як явище, що вже відбулося. Це пере­мога краси над хаосом. Проте давньогрецька скульптура бездушна, тут тіло перемагає душа. У Мирона, Фідія, Поліклета скульптури безосо­бові, вони сповнені бездушної життєвості. Еллінський храм це також форма тілесності, це «житло» для величних статуй богів. У пропорцію храму закладено тілесну пропорційність. «У грецького храму немає роз­мірів, у нього є пропорція». Краса Парфенона це краса «простоти», породження рідної землі, він вписаний у навколишнє середовище, є складовою і невід'ємною частиною Акрополя і завершує пейзаж.

Грецька класика поступається місцем добі еллінізму. Це епоха син­тезу культур. Полісний світ Еллади підірвав себе зсередини війнами. Імперський дух Александра Македонського зробив спробу об'єднати світ, узявши за традицію еллінську культуру. Для пластичного мистец­тва ІІІІ ст. до н. е. не були часом занепаду. Прикладом може бути славнозвісна скульптурна група «Лаокоон» твір родоських митців Агесандра, Полідора і Афінодора, шедевр елліністичної пластики. Історик Пліши Старший вважав її найвищим досягненням, якого коли-небудь досягав скульптор. Риси того ж стилю знаходимо в уславленій статуї Афродіти Мілоської. Символом нової культурної традиції з еллінсь­ким початком стало місто Александрія. Це місто останній оплот і сховище античної мудрості. Еллінізм передав естафету новій традиції у рамках античності. Настає століття Риму, золота осінь античності.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Основи фінансової грамотності»
Часнікова Олена Володимирівна
72 години
790 грн