Ірина Жиленко – автор близько двадцяти збірок віршів, творів для дітей, книги спогадів. За книгу віршів «Дівчинка на кулі» у 1987 році її вшановано літературною премією імені Володимира Сосюри; за збірку «Вечірка у старій винарні» у 1996 році присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка. За вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу діяльність Ірину Жиленко було нагороджено орденом княгині Ольги III ступеня. За активну участь у культурному житті та за книгу спогадів «Homo feriens» у 2012 році письменниця удостоєна премії імені Василя Стуса (Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції).
Найбільшим горем у житті Ірини Жиленко була втрата її другої половинки: Володимир Дрозд помер у 2003 р. Лише підтримка друзів допомогла тоді поетесі вийти з важкого стану.
В цей період кожна фраза І.Жиленко — плач, голосіння. Найкраще психологічний стан поетеси передають уривки з віршів. У них — розпач і богоборство, бунт проти природи і Всевишнього за те, що вони забрали в жінки найдорожче — її чоловіка…
Я з тобою крізь смерть пройшла.
Провела тебе аж до неї.
В руки Господа віддала.
А в життя не вернулась.
Де я?
Ірина Жиленко померла 3 серпня 2013 року, письменниця помандрувала до свого лицаря…
Там, за осінньою горою, розкрились сонячні врата.
Я крізь життя пройшла, мов промінь, — пора у сонце повертать.
Цей світ без мене проживе. Хоча й не так, як жив зі мною.
Назад до себе не позве мене майбутньою весною.
