Кожна місцевість має свою цікаву історію, свої дивні загадки, свої захоплюючи міфи, свої чудернацькі вигадки та неймовірні легенди.
Наше місто Лебедин також відоме своєю історією: славетними козаками, видатними діячами культури та мистецтва, відомими в усьому світі, хоробрими полководцями, шляхетними меценатами і просто гарними людьми і господарями! Та іноді наша історія була жахливою: показове катування козацьких сімей у 1709 р., тяжкі і страшні часи під час більшовицької революції, коли політичні погляди посіяли розбрат у сім'ях, та в часи голодомору в 1932-1933 рр., коли на материнських очах від голоду помирали діти. А які жахи відбувалися у часи світових війн?
Та мова піде не про це! Сьогодні ми хочемо розповісти про одну з Лебединських легенд… (Записана зі слів місцевих жителів Сєндрякова Євгена Валерійовича, 1957 р.н. і Омельченко Анни Іванівни, 1962 р.н. та місцевих краєзнавців Бабич Людмили Костянтинівни 1960 р.н. та Кравченка Володимира Івановича 1956 р.н.)
Колись, ще у сиву давнину, коли прийшли перші переселенці (козаки-черкеси) заселятися на Дике поле (теперішня Слобожанщина), утворилося місто по обидва береги річки Вільшанки, неподалік великого озера, де жили з весни і до осені шляхетні вірні птахи – лебеді. І назвали те місто «Лебяжий город» (згодом – Лебедин). Декілька козацьких родин вирішили оселитися поблизу міста, у лісі коло мальовничого ставка. Щоб швидко побудувати домівки, чоловіки хутко взялися до роботи: почали вирубувати дерева для будівельного матеріалу та розчищали території під садиби та городину. Але сталася неприємна несподіванка: вода у ставку поступово почала зникати! І не лише у ставку, а й у новій, нещодавно викопаній, криниці! Уся громада була приголомшена. Ніхто не знав, що ж робити: чи продовжувати будівництво, чи шукати інше місце, де постійно є питна вода? І тоді старшина пішов до свого побратима, козака-характерника, за порадою, як буди далі? Через два дні старшина дізнався відповідь: «Чим більше дерев рубатимеш, тим менше води матимеш!»
Недовго думали козаки та вирішили спочатку посадити дерева десь поблизу на Дикому полі, а потім продовжувати своє будівництво. Так і зробили. І сталося диво: вода знов почала прибувати у ставку, а криниця наповнилася як і раніше! І зажила громада у достатку, сумлінно працюючи і пам’ятаючи про наказ козака-характерника. Берегли та висаджували дерева кожного року. А дітям переказували про те, що сталося колись з водою.
Так пройшло багато років, і настали для козаків скрутні часи. Мусили вони ховатися та полишати свої домівки, села, хутори, бо наказала цариця знищити хоробрих та спритних вояків. Стерти їх з лиця землі… Так і лишилися порожні хати неподалік міста Лебедина, коло мальовничого ставочка…
Та гарне місце пусто не буває! Так, вподобав той ставочок і затишний куточок один пан («Розповідають, що до революції алея належала купцеві Калугіну чи Калузі»[1]). Вирішив збудувати (1881 р.) неподалік літній маєток, а де були колись козацькі двори, пан повелів закласти «економію» – господарські будівлі з хлівами, конюшнями, коморами, пральнею та на березі ставка невеличку капличку. Почалося велике будівництво – хотів пан якнайшвидше все звести! Лісоруби рубали дерева для будівельних матеріалів, а панські робітники готували землю для пасовищ та панського поля. І знов сталася прикрість: вода із колодязя зникла, а у ставку поменшала удвічі! Злякався пан, що робити не знає?! Одного дня прийшла стара-стара бабця з лісу – місцева знахарка, згорблена аж до матінки-землі, і мовила таку приказку: «Чим більше дерев рубатимеш, тим менше води матимеш!». Сказала так, і не встиг пан отямитися десь зникла бабця! Подумав, подумав над її словами господар цих земель, порадився із управителем своєї садиби і зрозумів, як врятувати дорогоцінну воду. Наказав своїм лісникам і садівникам закласти садок великий з дубовими та липовими алеями (репівські дуби та алеї урочища Репівка), а трохи далі, за «економією», насадити сосновий ліс. Згодом, стало все на свої місця – вода почала прибувати, а задоволений пан продовжив будівництво.
Та прийшли інші часи – війна охопила увесь світ, а через декілька років скинули царя і трапилася революція у країні! Страшне лихо для панських родин настало! Усі тікали із своїх маєтків, аби тільки врятувати життя! А їхнє майно усе було винищене і розтрощене вщент… Через декілька років вода у репівському ставку висохла повністю, про його існування нагадували лише зелена долинка та примістка над землею…
Пройшли роки. Нова влада вирішила відродити ліси навколо міста Лебедина. Почали люди саджати дерева. І сталося диво – ростуть дерева, а ставочок знов наповнюється водою! Навіть проклали величезну трубу під мостом , бо із ставка витікає річечка «… і впадає у Вільшанку. Маленька, непримітна притока, тонесенький капіляр землі, без якої важко і лісу, і траві, і дітям. А ось назву її чомусь ніхто не пам’ятає. Скромність завжди залишається в тіні. А все ж саме вона й прикрашає і природу, і людину» [1]. Впорядкували усю садибу, побудували контору, щоб наглядати за лісовим господарством (нерозривний комплекс парково-садового мистецтва – Лебединське Радянське лісництво - у 1965 р. була збудована контора, праобразом якої був Будинок мисливця з урочища Глибне Краснопільського держгоспу, архітектор – Юрій Сергійович Корженевський, особливістю будови була покрівля та оббивка стін першого поверху деревяною лускою. Після контори побудовані овочесховище, шишикосушарка, насіннєсховище,грибоварний пункт, гараж, свинарник і житловий будинок на дві квартири)
Багато років у дивовижному лісовому куточку край Лебедина мальовничий ставочок із липовими алеями та трьохсотлітніми дубами радував місцевих мешканців своїм затишком, тишею, красою.
Але люди не вберегли ліси. Ліси вирубують, знищують… І всихає ставочок, зникає…Лише невеличка пляма води лишилася… І ніби проситься водиця: врятуйте, збережіть мене! Забули люди давню приказку «Чим більше дерев рубатимеш, тим менше води матимеш!».
[1] - c.28 «Таємниці лісових урочищ» В. Патіот вид. Білий лебідь та Козацький вал – 2008
