Виховна година "Минуле стукає в наші серця"

Опис документу:
Мета: вшанувати вічну пам'ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, розвивати траурний етикет, дотримання традицій вшанування загиблих.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Виховна година

«Минуле стукає

в наші серця»

Мета: вшанувати вічну пам'ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, розвивати траурний етикет, дотримання традицій вшанування померлих і загиблих.

Не звільняється пам’ять,

Відлунює знову роками.

Я зітхну... запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки — твердині, не храми

- Зкам’янілий чорнозем

- Потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З долини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивлюсь:

Вкраїна, XX століття.

І не рік, а криваве клеймо - «33».

Пам’яті мільйонів українських людей, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного тоталітаризмом, пам’яті мільйонів синів і дочок України чиє життя забрала жорстока репресивна машина присвячується наша виховна година.

1933 рік. Найчорніший час в історії України. В світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн. Тривалий час 1933 рік називали одним з найсприятливіших в радянській історії.

А навесні цього ж року в Україні помирало 25 тисяч людей щодня, 1000 — щогодини, 17 — щохвилини.

Всього жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 млн. чоловік, з них З мільйони — діти.

Як сталося, що без стихій, без засухи, без іноземного нашестя все те могло сподіятися на нашій хліборобній Україні, яка ще недавно була житницею Європи?

Українська нестерпна сюїта...

А навколо — одна сон-трава —

Умирать почали у квітні,

Коли всюди — все ожива.

Ні живої води...

Ні порому.

Що єднає життя на порі,

Чи ж то легко смеркать молодому

На ранковій веселій зорі?!

Вже і проліски, і блавати...

Ще би трохи — і сад зацвів!

Як було тим очам закриватись

Під лункий солов’їний спів ?!

... Умирать почали у квітні.

Розміри катастрофи впродовж десятиріч уперто замовчувались. Робилося все, щоб приховати правду, щоб світова громадськість не дізналася про справжні масштаби трагедії. Багато людей на Заході так і не могли збагнути, що воно там сталося, на тій Україні?

Нині ми знаємо, що то було. Це був не голод, а штучно зорганізований, свідомо спрямований на вигублення українського народу — голодомор. Це була людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком безневинного.

Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею.

Вимирали ж цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації, зруйнувати основи уставленої віками народної моралі, витруїти в душах людяність, натомість насаджуючи всюди режим терору, сіючи страх, підозри, розпалюючи ненависть і жорстокість таку, що й досі суспільству дається взнаки.

Тиждень терпів я від голоду муки.

Плакав, ходив, простягаючи руки.

Врешті й ходити уже я не зміг.

Ледве дійшов, упав на поріг.

Встав би, підвівся, та зрадіти сили.

Плакали діти, баби голосиш,

Федір, мій син, на лежанці лежав,

Звісно, каліка, терпів і мовчав.

Вранці на другий день зирк!

Аж у руки Хтось мені суне кавалок макухи.

Хто це? Це ти, мій сусіде Петро?

Бог хай віддячить тобі за добро!

Слина пішла. Затрусилися руки.

Боженько милий. Кавалок макухи!

Де ти? Пішов Аж нагло онук Вихопив в мене кавалок із рук.

Хотів я схопитись, побігти, догнати.

Вирвати з рота! Навколішки стати.

Вже я підвожусь і падаю знов...

Впав непритомний... Прокинувся — кров..

Мабуть, забився... Вже близько до краю

Крутиться все навкруги... Умираю.

В кого спитати б, чи з їв хоч онук ?

Може, і в нього хтось вирвав із рук.

Голодне лихоліття, що сталося 75 років тому, дослідники називають по - різному: голод, великий голод, голодомор, людомор. Найвичерпнішою категорією для з'ясування причин та наслідків голоду є термін геноцид, що за нормами міжнародного права означає повне або часткове винищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи.

Доказом геноциду є свідоме створення владою таких умов життя, що призвели до масової смерті мільйонів українських селян. Зокрема, постанова Раднаркому УРСР «Про заходи підсилення хлібозаготівлі», яку було ухвалено 20 листопада 1932 року, за своїм змістом нагадувала смертний вирок: «З оголошенням цієї постанови припинили видачу будь-яких натуральних авансів по всіх колгоспах, що незадовільно виконували плани хлібозаготівель».

У колгоспників, які одержали хліб раніше цієї постанови, масово його вилучали. На весну 1933 року майже половина колгоспів України не розрахувалися з колгоспниками, тобто не видали жодного грама хліба.

6 грудня 1932 року голова РНК УРСР В. Чубар підписав постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». До таких сіл припинили будь-яке постачання продовольства, а з колгоспів вивезли все наявне зерно. Така доля спіткала господарства 85 районів України.

Відвертому фізичному винищенню селян сприяла постанова ЦВК та РНК СРСР «Про охорону соціалістичної власності», яку народ назвав постановою про «сім колосків». Згідно з яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився розстріл чи позбавлення волі на 10 років. Так було відкрито шлях масовим репресіям і голоду

В Україні хлібозаготівельну компанію очолив Молотов, який діяв особливо жорстоко. Подвірні обшуки супроводжувались конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, сала та інших запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що означало жителів тут уже немає.

Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев, отруйні гриби, розривали скотомогильники - і вже падалицю брали і варили, щоб отримати навар. Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Тритина всіх померлих від голоду - діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участь у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували 100 -300 г хліба на

працюючого. - А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними велика голова, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед, скільки сидить - стільки й гойдається, і безкінечно одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ: їсти, їсти, їсти.

Неврожай від Бога, а голод від людей. Так говорить українське прислів’я. На вулиці лежить хлопчик років 10. Повз нього йдуть люди: «о, цей вже помер», у відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не вмер».

Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає,

В четвер пішов 10-й рік

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки,

В колиску ясночолу

Я чую запах квітів, я не вмер

Куди .ж ви людоньки, куди

Я ще не вмер

Усі проходять мимо.

Виявом дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.

А щоб не дивитися на муки своїх дітей, матері прискорювали гіркий кінець. Натопивши маковинням хату, закрила ляду мати. І на ранок усі діти мертві.

Спіте діти, спіте любі

І не просипайтесь!

Вже не буде мучить згуба

Забере вас пташка райська

Спіте діти, спіте міцно

Янгол Божий на порозі,

Вже не буду їсти хтітись,

І не будуть пухнуть ноги,

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин,

І в тумані темно - синім.

Заспівача колискову.

Спи, синочку, горе - ласку,

Засинай, ...навіки доню.

То мою остання ласка

Материнської долоні.

А скільки людей закінчували своє життя самогубством. Майже завжди повішанням. Але найстрашніше було інше. Були такі, що збожеволіли від голоду, різали та варили трупи, вбивали та варили власних дітей.

Боїться не шуму, не хижого звіра.

Боїться не смерті у сум - неврожай.

А крику дитини яку вона з’їла:

Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай!

Як сталось не знає, як буде - не знає

Провал, божевілля - сокира і ніж.

Та жах пам’ятає і крик пам’ятає:

Не ріж мене мамо, мамуню не ріж.

Не минув голод і наш край. Нашій групі було дано завдання зібрати свідчення очевидців, які пережили чорні роки голодомору.

Згадує Базидевич Іван Федорович (м. Новомиргород).

«На свої очі бачив, як юнаки на леваді шукали їстівний бур’ян, і їли його, паслись, як голодні тварини.

Голодомор 1932 - 1933 р.р. назавжди в моїй пам’яті закарбувався як жахлива примара».

Згадує Чудлова Ольга Степанівна (с. Рентна)

«То був страшний рік: повивозили з села все, що можна було їсти. Відбирали в людей картоплю, буряки, квасолю - все їстівне. У нас помер з голоду батько. Поховали як могли, бо в самих від голоду сил не вистачало і по світу ходить. Були такі, що їли людей.

Поблизу нас жив один чоловік з сестрою. Так от вони як помре людина, її заховають на кладовищі, йдуть відривають її з ями, тягнуть додому і варять».

Згадує Ботез Надія Костянтинівна (м. Новомиргород)

«Нас в сім’ї було четверо: мама, тато, брат і я. Мама з татом працювали у колгоспі за трудодень. В колгоспі їсти давали тільки батькові, тож я помаленьку біжу до батька, щоб дав щось поїсти і нам. Взявши їжу я біжу додому і несу її мамі і братику, які лежали пухлі від голоду».

Згадує Картунова Меланія Іванівна (м. Новомиргород)

«Ми з родиною жили на вулиці Софіївській. Нас з братом мама водила в майдан - дитячий садок. їй допомогала сусідка, в якої теж були діти, один раз нас вела мама, а інший раз сусідка. Одного ранку була мамина черга вести в майдан дітей. Ми, стояли на вулиці та чекали, поки сусідка виведе своїх діточок. Але їх довго не було. Мама мене послала, щоб я подивилась чого так довго їх немає.

Коли я забігла до сусідської хати, то побачила, що діти були порубані і посолені і знаходились у діжці. Сусідка наша збожеволіла, але я не знаю чи від того, що порубала своїх дітей, чи від того, що не було що їсти. Випадків, що рубали своїх дітей було дуже багато, люди не могли витерпіти голоду».

Згадує Морозов В.М.(м. Новомиргород)

«Почався 1932 рік і за вказівкою Сталіна кожному господарству доводився план до двору по здачі хліба державі. І тоді пішла в хід команда забирати всі продукти, які є в господарствах. Почався страшний голодомор. В Новомиргороді де зараз редакція, поруч була їдальня, в якій варили холодець із дохлятини. Наш сусід дід Лисенко наварив казан мишей, з’їв і помер .

По вулицях через кожні 50 -100 метрів валялися живі і мертві люди. І ніхто на це не звертав уваги»

Голодомор забрав мільйони людей. Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами. Гарячим пекучим попелом. Хай простять нам наше безпаліятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.

Нашу виховну годину я хочу закінчити словами О. Міщенка:

«Мертвим нікому довірятись, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!»

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Правове регулювання освіти осіб з особливими потребами»
Байталюк Ольга Михайлівна
24 години
490 грн