Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Критика і розвиток. Як не знищити мотивацію
»
Взяти участь Всі події

Усний журнал на тему: «Село моє – на світі ти єдине…».

Історія України

Для кого: 1 Клас, 2 Клас, 3 Клас, 4 Клас, 5 Клас, 6 Клас, 7 Клас, 8 Клас, 9 Клас, 10 Клас, 11 Клас, 12 Клас

19.06.2019

483

4

0

Опис документу:
Однією з форм позакласної роботи з історії є усний журнал, який використовую досить часто. Даний усний журнал створено на основі роботи учениці школи. Мета: поглибити знання учнів про рідне село; зацікавити учнів минулим рідного краю, виховувати почуття гордості за його історичне минуле та повагу та співчуття до жителів села, прагнення наслідувати їх кращі риси; посилити інтерес до історії війни та історії рідного краю
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Усний журнал на тему:

«Село моє – на світі ти єдине…».

Проведено за матеріалами

роботи учениці 9 класу

Новозлатопільського НВК

Нестерчук Оксани на тему:

«Маловідомі сторінки історії

села Новозлатопіль».

с. Новозлатопіль

Мета: поглибити знання учнів про рідне село; зацікавити учнів минулим рідного краю, виховувати почуття гордості за його історичне минуле та повагу та співчуття до жителів села, прагнення наслідувати їх кращі риси; посилити інтерес до історії війни та історії рідного краю.

Оформлення: зал святково прибраний квітами, на стінах карта області, ілюстрації краєвидів села, аерофотознімки, карта 1943 року, портрети К. С. Чорного та А. І. Чучулашвілі, гарно оформлені сторінки журналу.

Учениця: Стежками любові в минуле полину,

В тіні тополиній присяду на мить,

По струнах душі проведу журавлиній

І серце заграє. Замре, защемить.

Минуло. Немає біленьких тих хаток

А вдома, у рамках – весь батьківський рід

Це все, що я маю і чим я багата,

Стежками любові продовжу їх слід.

Н. Квітка «Стежками любові».

Сторінка перша:

«Моя маленька батьківщина, перші сторінки…».

1 учениця: Моя маленька батьківщина… Моє чудове і таке рідне село… Я так люблю тебе за те, що пов’язане з тобою. Люблю все, що оточує мене: мій будинок, траву, що зеленіє навесні, дерева, що стоять навкруг, ніби могутні охоронці мого села; поля, що з усіх боків оточують село, навіть сонце, яке щоранку ллє на мою батьківщину сонячний дощ променів. Я вдячна всім тим, хто допоміг мені побачити красу цього краю, хто створив його своїми руками і вклав у нього свою душу.

Моє село має дуже красиву, чарівну назву – Новозлатопіль.

А хто дав цю назву селу? Хто заснував його? Яким воно було колись?

Ось перші сторінки історії моєї батьківщини…

1 учень: Безкраїй ковиловий степ півдня України приваблював багатьох, бо найціннішим тут була земля, родючі ґрунти ще у вісімнадцятому столітті, після трьох поділів Польщі та російсько-турецької війни наші степи відійшли до Росії. У 1775 р. за наказом Катерини II генерал Текелія, після повернення з російсько-турецької війни, зруйнував Запорізьку Січ. Останній кошовий якої доживав свій вік на Соловках. І нині лише камені того краю можуть розповісти про його мрії і сподівання…

Південь України турбував царський уряд: Катерину II та її наступників. Треба було заселяти край, щоб він приносив прибутки у царську скарбницю. Заселення краю стало тривалим процесом.

2 учень: Новозлатопіль засновано у 1846 році євреями-переселенцями Вітебської, Ковенської і Могилевської губерній. Однак перші переселенці приїхали восени. Вони дали назву селу – Новозлатопіль – нове злате поле. Яка поетична назва. А за словами жительки села Величко Ольги Федорівни історія її виникнення ще більш поетична: приїхавши восени в цю пустельну місцевість, євреї були настільки вражені красою навколишньої природи, що вирішили назвати село Злате-поле – Златопіль. Серед старих людей існує ще одне пояснення виникнення цієї назви: нібито один з тих населених пунктів звідки прибули переселенці мав назву Златопіль, тому назву селу дали – Новозлатопіль.

1учень: Та вижити всім першим переселенцям не вдалося. Зима виявилася холодною, а будинки були недобудовані. Головне дошкуляв голод, не вистачало провізії. Щоб перезимувати, траплялися і хвороби.

Наступної весни сюди зову привезли переселенців з тих же губерній, але цього разу на кілька сімей євреїв селили одну родину німців. Справа у тому, що євреї землеробством не займались і цьому їх мли навчити німці. Переселенці жили дружно, спокійно. Населені пункти, які сформувалися навколо Златополя дістали назву колоній. Допомога німців в освоєнні землеробства дала свої результати, а для мешканців села залишилася пам’яттю у вигляді двох вулиць, які і по цей час називають німецькими. Це вулиці Жовтнева та Пушкіна.

Сторінка друга: «Диво рукотворне»

2 учень: 29 липня 1929 року Новозлатопіль стає центром однойменного єврейського району – єдиного на всю Україну. Ним він залишався до лютого 1945 року. Цей період, не рахуючи воєнного часу, характеризується зростанням будівництва: будувалися житлові будинки, лікарня, школа… юні історики встановили, що в селі діяла синагога – єврейська церква, будинок якої зберігся до цього часу. Споруда була зведена з червоної цегли ще до революції. В роки Другої світової війни приміщення збереглося, а після війни було добудовано приміщення бібліотеки, кінобудку, фойє та кімнату для занять художньою самодіяльністю.

2 учениця: Збереглися будинки, побудовані євреями ще до війни та до революції. Серед них будинки, де проживають сімї Синенко, Плясовиця, Карпекіна, Михайленко, Кривенко.

Цікава історія будинку по вулиці Леніна 61, де нині проживає Величко Ольга Федорівна. За розповідями Ольги Федорівни та Лемкова Анатолія Соломоновича, Тищенко Любов Матвіївни будинок побудовано євреями понад 100 років тому.

Старожили згадують, що в ньому жила сімя Ключевич та дід Мойша (квартира Ольги Федорівни). Дід Мойша шив верхній одяг, а під час війни був убитий німцями.

За словами Ольги Федорівни кілька років тому вона мала несподівану зустріч з онуком людини, що побудувала цей будинок. Це був чоловік років 60, єврей. Він попросив її дозволу оглянути квартиру. Це бажання він мотивував тим, що ще дідусь будував будинок, а він у ньому виріс. Зайшовши до оселі, чоловік був здивований тим, що до цього часу збереглася підлога.

Нажаль схвильована господиня не наважилась запитати прізвище гостя і ми не можемо вказати хто ж саме будував його. Про цей будинок ходе багато легенд, але перевірити їх не вдалося.

3 учень: А поряд знаходиться приміщення Новозлатопільської сільської Ради. До війни тут був районний клуб і молодь села мала можливість у вільний час відпочити, крім того тут часто проводились наради. Під час окупації будинок було зруйновано: збереглися лише стіни фойє. Після війни будинок було відновлено на старому фундаменті.

3 учениця: Переважна частина населення на цей час була українцями і євреями. Тому діти навчалися у двох школах – єврейській та українській. Єврейську школу спорудили до війни, на її місці нині розташована Новозлатопільська загальноосвітня школа I – III ступенів.

Після визволення села ця школа зустрічала дітей руїнами: південна стіна досягала вікон, а північна була дещо вищою треба було будувати школу, але коштів не було. Діти тим часом навчались у пристосованих приміщеннях: майстернях, приміщенні кладової колгоспу (бувше приміщення редакції районної газети), в будинках, де до війни мешкали працівники райкому партії та райвиконкому. Саме ж приміщення райкому партії знаходилось напроти, на місці нинішньої контори колгоспу «Авангард». Для будівництва нашої школи було використано фундамент єврейської національної коли, але площа була замала тому вирішили зробити прибудову для майстерні і спортивного залу. Будівництво школи, за свідченнями Тилика Дмитра Тихоновича та Голіздри Надії Захарівни, яка в той час була головою сільської Ради, здійснювалось, як народна будова. Будівництво почалось у 1961 році на кошти колгоспу «Авангард». Працювали всі: жителі села, вчителі, діти. Велику увагу будівництву приділяв голова колгоспу Пістун Анатолій Іванович, директор школи Калініченко Іван Потапович, а з 1964 року Тилик Дмитро Тихонович. Завершилось будівництво на початку 1965 року. Оскільки була зима приміщення сушили спеціальними пристроями. Нарешті 2 лютого 1965 року школярі перебрались у нову школу.

2 учень: Є в нашому районі і споруда зареєстрована в Запоріжжі, як архітектурний пам’ятник. Це приміщення четвертого відділення психіатричної лікарні, побудоване ще до війни, у 1935 році, про що свідчить напис, зроблений під козирком приміщення (записано зі слів Притули Романа).

Лікарня почала діяти у 1938-1939 роках. Це була районна лікарня. Вона мала приміщення інфекційного відділення та пологового будинку та операційну. Очолював лікарню хірург Херсонський. Після війни тут розмістився дитячий кістково-туберкульозний санаторій, який очолював головний лікар Нордіо. В санаторії працювали лікарі, медсестри, санітарки, вчителі. Значна кількість їх вихала з села у 1957 році, коли заклад було переведено до міста Молочанська. З 1957 року в цьому приміщенні знаходиться четверте відділення психіатричної лікарні, яку довгий час очолювала чудовий лікар і людина Мар’яченко Віра Кузьмівна, учасниця Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. нині лікарню очолює її дочка – Желєзнова Емілія Григорівна.

Всі ці дані пошукова група учнів 5 класу (нині учнів 6 класу) одержала під час пошукової роботи в рамках історико-географічної експедиції учнівської молоді «Сто чудес України» по напрямку «Диво рукотворне» під керівництвом вчителя історії нашої школи Савченко Міри Матвіївни.

Сторінка третя «Таке не повинно повторитися».

4 учень: «Неначе виморочене, лежало село. Колись квітучий і гомінкий Новозлатопіль. Нишком притаїлося серед степу у вибалці. Не видно людей на вулицях. Навіть собаки – і ті бояться попадатися німцям на очі…» - так описав стан села під час фашистської окупації В. Горшковський.

Хоча окупанти зустріли опір з боку жителів Новозлатополя: існувала підпільна група, яку очолював Костянтин Сафронович Чорний. Вона проводила велику роботу спрямовану проти окупантів, зокрема по збереженню життя молоді, яку фашисти прагнули вивезти в Німеччину. Разом з іншим членом групи, грузином А. І. Чучулашвілі він був схоплений гестапо. Після допитів патріоти були розстріляні. Їх іменами названо дві сільські вулиці. К. С. чорний і А.І. Чучулашвілі посмертно нагороджені медалями «За відвагу».

Фашисти лютували. І ця лють спрямовувалась на людей. Особливо на євреїв.

4 учениця: Звірства ненависних фашистів не мали меж. Переді мною і досі стоїть та жахлива подія, коли у нашому селі розстрілювали євреїв. Жінок з дітьми зігнали на центральну садибу і наказали копати глибокий рів. Вони падали від безсилля і нестерпних різок. Непритомних відливали водою і знову знущались. А потім вишикували у дві шеренги. Першими кидали у яму дітей, а за ними розстрілювали матерів…

А ось, спогади жінки-єврейки Тищенко Любов Матвіївни, яка повернулася після евакуації в село і від рідних і знайомих почула про загибель своїх подруг-ровесниць та друзів: Мудрака Анатолія, Гальперіної Сари, Патурської Рахілі, Блеєр Ізи, Шпанбирга Хаїма, Лернер Ріви, Зеліксон Фаїни, Серхель Наума, Ланди Сари та інших. З болем розповідала вона: «Ти не дивуйся, доню, моїм сльозам. Давно це було. Новозлатопіль був тоді районним центром, а ми – ще діти і не знали, що незабаром на нашу землю прийде біда. Я навіть не здогадувалась, що так скоро втрачу свого дядька і трьох двоюрідних братів, подруг, друзів. Всі вони лежать у могилі, де ми тільки що були. Фашисти прийшли на нашу землю нищити і вбивати. Велику ненависть у них викликали євреї. Ти, мабуть, чула про Бабин яр, що у Києві, де закатували, замучили тисячі євреїв. День-у-день з 29 вересня 1941 року по 29 вересня 1943 року нищили людей. Перші п’ять днів нацисти знищували тут 150-160 тисяч євреїв, особливо багато серед них було дітей. На нашій землі був свій Бабин яр – у братській могилі, поряд з обеліском на могилі К, С. Чорного, окупанти розстріляли понад 800 жителів нашого національного району. Мого дядька Сігала Шолома змусили з’явитись, як і всіх євреїв до комендатури з цінними речами, готовим до відправки. Коли вони зібралися, їх змусили копати собі могилу. Він разом з чоловіками копав, а поряд до матерів тулилися діти. Копали довго, малеча почала плакати.

Чулись вигуки «тато поїде?! А про нас забуде! А нас він візьме з собою?» Не знали малюки яку поїздку їм готували нацисти. Нелегко копати могилу, а тим більше власну. Але що робити, поряд діти. На них і жінок націлені дула кулеметів. Нарешті могила готова. Людей починають підганяти до ями і стріляти. Діти з острахом чіплялись до своїх матерів… Плач, зойки… Шолом Сігал встигає ще раз глянути на небо, на село, на жінку, що тулила до себе його переляканих синів… десь серед людей були його друзі, добрі знайомі, що їх чекає. У кожного в очах німе запитання. А порятунку немає. Ось і до нього тягнеться хижа рука, яка силою штовхає його до ями і знову чути черги кулеметів. Це страхіття тривало аж до визволення села. Фашисти виловлювали євреїв по всьому району і звозили їх до Новозлатополя.

1 учень: Рідних немає. Лише фото нагадує про них та спогади. На фронтах Великої Вітчизняної війни нашу Батьківщину захищало 178 жителів села, 77 з них загинуло смертю хоробрих, 68 – нагороджено орденами і медалями СРСР.

Серед захисників нашої Вітчизни були не тільки українці. Хочеться розповісти про Хазанова Овсія Романовича, єврея за національністю. Він був шофером полуторки, яка на початку війни належала маслозаводу, а в липні 1941 року була приписана до 226 стрілецької дивізії… тисячі кілометрів відлічив спідометр довоєнної полуторки. Сотні населених пунктів зустрів на своєму шляху Овсій Хазанов: Нижнєдніпровськ, Харків, Волгоград, Бєлгород, Шидлов, Дрезден, Прага … Скільки ворожих солдат і скільки різної техніки знищили снаряди, доставлені до поля бою шофером із Новозлатополя.

1 учениця: А скільки радості було, коли після 9 травня 1945 року у село почали надходити радісні листи – «Зустрічайте, приїду!». Але були й сумні звістки.

Саме турботами зустрічі з своїми чоловіками та батьками жив Новозлатопіль, коли одного липневого дня 1945 року на його вулицях з’явилась знайома всім полуторка. Здивовані новозлатопільці прочитали на її бортах напис: «Перегон Прага – Новозлатопіль».

  • Так це ж машина нашого Хазанова!

Довгий час Овсій Романович працював в Новозлатопільському відділенні «Сільгосптехніки», водієм швидкої допомоги. Його неодноразово запрошували до місцевої школи і учні з захопленням слухали його розповіді.

Нині Овсій Романович живий і здоровий, проживає у родині своїх дітей.

Сторінка четверта: «В ностальгії за рідним краєм».

2 учень: У серпні 1999 року наше село сколихнула надзвичайна новина. У рідні краї завітав син Вільяма Комісарова – Мелвін Комісаров, професор хімії з університету Британської Колумбії, Ванкувер, Канада. Його цікавила місцевість, де колись проживав його батько і її історія. зустрічі з людьми, що моли поділитися відомостями про історію його родини та євреїв нашого села.

Слід відзначити, що Мелвін Комісаров разом з своїм батьком ретельно готувалися до зустрічі з рідними місцями. Протягом дев’яти років вони збирали матеріали про свою родину і історію села. Вінцем цієї праці став привезений ними неоціненний скарб: спогади Вільяма Комісарова (англійською мовою), надруковані Мелвіном Комісаровим у Канаді, карти Новозлатопільського району початку XX століття та карту, зроблену німцями напередодні відступу і повного вигнання та аерофотознімки, зроблені з німецького літака у вересні 1943 року. Їх Мелвін Комісаров відшукав у архівах бібліотеки Вашингтону.

Під час зустрічі ми дізналися, що його родина проживала у одній з колоній Новозлатопільського національного району – Графське. Пізніше вони переселилися до Новозлатополя і проживали в будинку, де нині мешкає сімя Кривенко (вулиця Радянська 22).

У 20-х роках сімя Комісарових у кількості двадцяти двох осіб була змушена виїхати до Канади. Мелвін розповідав, що шлях емігрантів був важким і складним. Нині значна частина знайомих і близьких цієї родини проживає за межами України і підтримує зв’язки із сім’єю Мелвіна Комісарова. Під час бесіди з гостями вчитель історії Новозлатопільської ЗОШ I-III ступенів запропонувала Мелвіну Комісарову допомогти налагодити з ними зв’язки.

Цікавим фактом зустрічі стало те, що серед списків закатованих фашистами новозлатопільців, Мелвін знайшов прізвище свого рідного дядька – Соломона Комісарова.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.