Оповідання-притча «Ті, хто покидають Омелас» (1973) — це глибокий філософський «психоміф», де ідилічне місто уособлює бездоганну утопію. Проте щастя всього суспільства побудовано на жорстокому контрасті: стражданнях однієї дитини. Головний конфлікт твору — етичний вибір між власним благополуччям та мораллю.
Автор: Урсула К. Ле Ґуїн.
Жанр: Оповідання-притча (або соціально-філософська фантастика).
Тема: Ціна людського щастя; проблема моральної відповідальності за несправедливість.
Ідея: Неможливо побудувати справжнє, гармонійне суспільство на горі, приниженні та стражданні бодай однієї живої істоти.
Головні символи:
Омелас: Ідеальний світ без війн, хвороб, жадібності, проте з достатком, музикою та радістю. Це алегорія будь-якої цивілізації чи держави, що досягає процвітання за рахунок експлуатації чи страждань меншості.
Дитина в чулані: Абсолютний символ невинної жертви. Її жахливе життя — це та сама непомірна «ціна», яку платять мешканці Омеласа за свій комфорт.
Ті, хто покидають Омелас: Символ людей із непохитними моральними принципами, які відмовляються бути співучасниками зла, навіть якщо відплата за це — втрата ідеального світу.
Проблематика:
Чи виправдовує мета (загальний добробут) аморальні засоби?
Чи є вибір у жителів міста? Багато хто відчуває провину, але мириться з ситуацією, виправдовуючи її «необхідністю».
Що робити людині, яка дізналася правду? Залишитися співучасником системи чи обрати шлях «вигнанця»?
