Зараз в ефірі:
онлайн-конференція:
«
Освіта проти насильства: методи профілактики та алгоритми реагування
»
Взяти участь Всі події

Урок "Юрій Яновський. Творча біографія письменника"

Опис документу:
Ю. Яновський розвинув і утвердив в українській прозі цілком самобутній, художньо продуктивний романтичний напрям. Романтичне письмо часом завдавало письменникові більше болю, ніж приносило радощів. Войовничий міф про реалізм (та ще й соціалістичний!) як єдино «правильну» мистецьку форму підминав під себе будь-які спроби творити інакше, а Ю. Яновський карався й мучився, і часом ламався, але завжди лишався вірним переконанню.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Дата проведення_______________ група________

Тема програми№ 6. Вступ. Розстріляне відродження

Тема уроку№1. Українська література ХХ ст.. як новий етап в історії національної культури. Суспільно-історичні умови розвитку, основні стильові напрями (модернізм, cоцреалізм, постмодернізм). Митець і влада, свобода творчості. Стильове розмаїття мистецтва 1920-х років. Поняття “розстріляне відродження”, домінування соцреалістичної естетики в 1930-ті роки. ТЛ: “розстріляне відродження”

Мета уроку: - Навчальна: показати суспільно-історичні передумови розвитку літератури в 1920-30 роки в Україні; опрацювати матеріал по темі “Розстріляне відродження 20-30х рр. на Україні”;осмислити трагічну долю письменників “Розстріляного відродження”; вчитись вести дискусію, висловлювати та аргументувати власну думку, толерантно ставитись до іншої точки зору.

-Розвивальна: тренувати вміння учнів узагальнювати, систематизувати та аналізувати отриману інформацію;формувати гуманістичні та демократичні ідеали людини; розвивати критичне мислення.

Виховна: виховувати патріотизм засобами художнього слова

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: «розстріляне відродження»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Авраменка «Українська література. 11 клас».

Технічні засоби навчання: відеоматеріал про розстріляне віджродження

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

ІІ. ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Вступне слово вчителя

Сьогодні ми з вами торкнемося важливої сторінки в житті, історії, культурі України ХХ століття – мистецької доби, яка ввійшла в сумний мартиролог під назвою «Розстріляне відродження».

Розстріляне відродження… Розстріляне безсмертя…Звернимось до епіграфа уроку і згадаймо слова В. Сосюри(Слайд4)

Хоч в пісні воскресив би вас

І той страшний, безумний час!..

Так тяжко плачу і дивлюсь

Я на розстріляне безсмертя,

Як на дитя убите – мати…

Страшний пройшли ми, друзі, час.

Та як живі вони між нас

І будуть жить на горе кату!..

Безсмертя ж бо не розстріляти!

В. Сосюра

Розстріляне Відродження – суто національне явище чи загальна риса тоталітарної доби? “

"Розстріляне відродження" - це літературно-мистецьке покоління 20-х - початку 30-х рр., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (19211931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Юрій Андріянович Лавріненко народився 6 травня 1905 року у с. Хижинцях Лисянського району. Навчався в Уманському агротехнікумі. В Умані прилучився до літературного життя. Умань 1920-х років - епіцентр багатьох значних і бурхливих подій, у тому числі й культурологічних. Там гастролював театр Леся Курбаса, працювали драмгуртки, філії літоб'єднань. У 1926 році Лавріненко став студентом літературного факультету Харківського університету. Після закінчення університету в 1930 році став аспірантом Харківського науково-дослідного інституту ім. Т.Шевченка.

В той же час пише літературознавчі праці. Ю.Лавріненко - член літературної організації «Плуг». Критична позиція Ю. Лавріненка щодо монополії в літературі стилю соцреалізму викликала підстави для його переслідування.

У 1934 році Лавріненка заарештували й засудили на п'ять років заслання до Норильська. Після відбуття терміну заслання він вибрав місцем життя м. Нальчик, там одружився і вже в роки війни пробрався до Києва, згодом до Львова. З 1944 року Ю. Лавріненко жив в Австрії, потім в США. З 1950 року і до смерті 14 грудня 1987 року Ю. Лавріненко жив у Нью-Йорку.

В 1950-х роках Ю. Лавріненко пише ряд публіцистичних праць, укладає антологію «Розстріляне відродження». Він написав десятки досліджень про письменників-сучасників: М. Рильського, М. Семенка, Т. Осьмачку, Є. Маланюка, І. Сенченка, М. Бажана. У 1959 році у Парижі побачила світ найголовніша праця Ю. Лавріненка — антологія «Розстріляне відродження».

Суспільно-історичні передумови в Україні у 20-30рр. ХХст.

Історія української літератури XX століття - це справді складна і глибока драма. Характер цієї драми передусім у тому, що література прагнула розвиватися у руслі загальноєвропейського культурного процесу, але такий розвиток гальмували чинники позалітературного характеру. Початок XX ст. був позначений бурхливими політичними подіями. Відлунали шалені громи революції 1917 р., громадянської війни 1917-21рр.

Обстановка в країні була надзвичайно тяжкою. Не вистачало хліба, занепадала духовність, повсюди панували злидні. Своє невміння господарювати нова влада замінила червоним колективізацією 1927-29рр. Український політикум утрачав свої позиції, бо вся реальна влада зосереджувалася виключно в Москві. На більшовицький трон після смерті Леніна вступив криваий тиран Сталін. Тортури, масові репресії у 20-30-х pp. десятків тисяч високоосвіченої української інтелігенції для тодішніх можновладців було лише засобом досягнення високої мети, самоокупною і доступною ціною за наближення "світлого майбутнього".

За деякими даними число репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження сягало 30000 осіб. Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство. За приблизними підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід, у 30-х рр. було винищено 80% творчої інтелігенції. До суспільно-історичних передумов розвитку літератури 20-30рр. можна віднести не просто голод, а штучно організований, свідомо спрямований на вигублення українського народу — голодомор. Це була людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком безневин­ного.

Митці цього трагічного і водночас цікавого періоду пристрасно прагнули виразити свої переконання, самореалізуватися. Різні стилі, напрями, теми у творчості створювали бурхливий вир, де справжній талант, затиснутий ґратами несвободи, намагався донести до своїх шанувальників власне бачення світу, виявити неповторний творчий почерк, часто не сумісний з чітко встановленим партією еталоном. У письменстві виникли різні течії: реалісти, символісти, футуристи, неоромантики, неокласики. Цей вир формував літературно-мистецьку богему 20-х.

Літературні об'єднання

Аналізуючи епоху Розстріляного Відродження, подивовуємося великій кількості яскравих творчих особистостей. Кожен митець шукав своїх однодумців, тому виникали десятки літературних угруповань, які конкурували між собою, нещадно критикуючи одне одного. Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Представники «Розстріляного відродження»

Політичний терор в Україні в 1930-х pp. набрав страхітливих масштабів і перетворився на масове знищення найосвіченіших, найактивніших членів суспільства, передовсім інтелігенції, митців слова. Це – актори, художники, музиканти, письменники.

Представники інтелігенції що належать до «розстріляного відродження» умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.

Першу групу  безпосередніх жертв терору становлять письменники, художники. Незважаючи на те що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій, дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати. До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років.

Письменники мистецької доби

Найбільше втрат у часи сталінських репресій зазнало красне письменство. Драматичній долі країні співзвучна драматична доля її літератури. Україна й українська література були точкою перетину загальних конфліктів і закономірностей доби.

Цю тенденцію виразно змоделювала її проза. Адже крізь відбиття українських реалій постали широкі картини й узагальнення, що набули загальнолюдського звучання: людина й жорстока доба, самотність індивіда і проблема його духовних можливостей, особа й колектив, агресивність, руїнницькі дії революційних мас і зіткнення розуму з ницими інстинктами. Тематичні горизонти її дуже широкі й багатогранні. Саме проза намагалась, об’єктивно аналізуючи страшний пережитий час, виявити, куди прямує людство й Україна, яких нових форм набувають взаємини людини і світу.

Події громадянської війни й пореволюційної доби визначили цілий тематичний ряд прозових творів 20 — 30-х рр. Ця проза відзначається інтенсивним жанрово-стильовим оновленням. На початку 20-х рр. бурхливо розвивається коротка епічна форма: ескіз, етюд, шкіц, новела, оповідання, а згодом — повість і роман. Неспокійна дійсність змальовується багатоаспектно й багатогранно: поруч із реалістичним принципом правдоподібності, відтворення життя «у формах самого життя» проза використовує романтичні засоби, умовно-асоціативні форми, фантастику, гротеск, алегорію.

У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва. Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р.,став генератором дискусії й нових ідей М.Хвильовий. (Слайд16)

Микола Григорович Хвильовий - справжнє прізвище Фітільов - якнайповніше свій талант розкрив в жанрі новели чи оповідання.Центральною для його творчої манери залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу.Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. У стрімкому вирі нищівних 19—20-х років ще один прозаїк В.Підмогильний закарбував чуттєву картину людського характеру революційної доби. Його творчість сповнена людськості, розгубленості душі в змаганні з машиною смертоносного часу.Валер'ян Підмогильний сам здійснив таку ж подорож, в пошуку свого я, розкривши нові грані свідомості на сторінках творів. Його роман «Місто» одна із знакових книг століття. Розповідь про долю юнака в тенетах великого полісу, по суті живого хижого організму, що висмоктує совість людини.

Українська лірика доби була різнорідною, дивуючи багатством талантів, розмаїттям стильових течій і форм поетичного моделювання світу думок і почуттів людини. Українська поезія доби охоплює естетично всі багатства світу, його суперечності, трагізм буття людини у складному вирі подій. Завдяки своїй мобільності поезія виступає на перше місце в українській літературі.

Проходив інтенсивний процес тематичного оновлення лірики і її жанрових форм. Передусім поети зосереджують увагу на героїко-романтичному оспівуванні української національної революції, на внутрішніх процесах народження нової людини, свідомого українця, захисника незалежної вітчизни. Можна виділити декілька тенденцій у розвитку поезії: розвивається лірика психологічно поглибленого аналізу складних процесів духовного світу особистості, що виникають внаслідок бурхливих подій часу; функціонує лірика громадянського пафосу, відкритого політичного спрямування, що культивувалася пролетарськими поетами. Через свою засліпленість пролеткультівськими гаслами вони відмовилися змальовувати духовний світ героя і розчинили його в колективі, зосереджуючи увагу на психології маси.

Власні вірші українською мовою М. Драй-Хмара починає друкувати з 1919 р.Поет любив мріяти і в своїх мріях про Україну бачив її схожою на пре­красну Елладу, яка крокує «всесвітнім шляхом». Але не лише романтичний образ України живе в його поезіях. Чимало творів присвячено минулому рідного краю, його драматичній історії. Звертаючись до далекої минувшини, згадуючи сміливість і гордість предків, М. Драй-Хмара малює картини, які змушують задуматись не лише над минулим, а й над сучасним та майбутнім. (Слайд18)

Поезія М.Драй-Хмари — типова поезія символіста, притому символіста видатного. Митець справді складав данину поетиці символіз­му — створював багатозначні образи, використовував інакомовлення, захоплювався музикою слова тощо.

В історії української літератури важко переоцінити значення творчості Миколи Зерова, який очолював гурт неокласиків. За життя М. Зерова вийшла одна збірка його віршів - "Камена"(Слайд19)

Камена у давньоримській міфології - богиня, покровителька наук, мистецтва. Головне, що об'єднувало неокласиків,- це глибока повага до мистецьких традицій, розуміння краси як гармонії раціонального й чуттєвого.

Неповторність і принадність творів Зерова в тому, що вони єднають сучасність поета з античністю, середньовіччям. Ліричний герой його поезій відчуває дихання всіх епох людської цивілізації, і сам належить усім їм, беручи з кожної епохи все найкраще. Творив М.Зеров у традиційних світових формах: сонеті, олександрійському вірші, елегійних дистихах

У пореволюційну добу інтенсивно розвивається драматургія й організовуються театри. Зокрема, на початку 20-х рр. уже діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо-селянські театри. У 1919 р. організувався перший державний театр ім.Т.Шевченка в Катеринославі, у 1920 р. — у Вінниці (керівник Гнат Юра), у 1922 р. керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр перетворився в «Березіль», 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої столиці України.

Професійний театр розвивався двома напрямками. Режисер Г.Юра, спираючись на сценічну традицію, запроваджував психологічно-побутовий шлях розвитку театру. З ним працювали Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська та ін. Натомість режисер Л.Курбас постійно експериментував, випробував низку мистецьких шляхів — від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. З цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях ішов від умовних форм через синтез умовності й психологізму до філософських постановок. Саме Л.Курбас створив український модерний театр, як режисер посів високе місце в історії європейського театру.

Микола Куліш став драматургом, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва 20 і 21 століть. (Слайд 21)Лесь Курбас вважав Миколу Куліша провідним українським драматургом і неодноразово говорив про це у численних виступах, диспутах, статтях. Курбас був також одним із найретельніших аналітиків творчості Куліша. Відзначаючи особливість драматичної манери, режисер акцентував увагу на тому, що вона «романтична в реалістичному». Дружба між Кулішем і Курбасем мала великий вплив на становлення українського театру у першій половині 20 століття.

Сузір’я репресованих письменників Черкащини

У 20—30 роки XX століття на літературну арену виходять молоді талановиті творчі сили. То була доба буйного розквіту національної культури. У світлі нинішнього дня по-новому постають перед нами люди і події тих років. З трагічного небуття приходять до нас не просто окремі постаті — до народу повертаються живо­творні пласти рідної культури. Серед них – наші талановиті земляки:

Олекса Влизько, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Лавриненко, Степан Бен, Олена Журлива, Агатангел Кримський, Андрій Сторожук, Юхим Ґедзь, Дмитро Борзяк.

Народився Олекса Федорович Влизько 17 лютого 1908 р. в м. Новгороді. 1917 р. сім'я Влизьків переїздить до Сигнаївки. Олекса продовжує освіту в м. Городищі та в Лебединській гімназії. Далі навчається на мовно-літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 13 років сталася перша життєва трагедія: рятую­чи брата з ополонки, він дуже застудився і безнадійно оглух, стала спотвореною його мова.
Відтоді в його душі джерелом зануртувала поезія — сонячна й дзвінка, як на диво, життєрадісна, безпосередня. Перші його вірші з'явилися в журналі «Глобус» 1925 р. Він закликає митців сміливо вливатися у вир життя, бути в його передових лавах. І сам поринає в той вир: їде на Дніпрельстан, на Донбас. Скрізь його супроводжує брат Олександр, художник, який ілюстрував його збірки.
Не легше складалася доля і в Павла Филиповича оригінального поета, талано­витого вченого, блискучого перекладача.
Народився він 1891 року в с. Кайтанівці на Катеринопільщині в сім'ї священика. Батько співав у Лисенковому хорі, а мати походила з родини Гоголів-Яновських. Навчався Филипович у Златопільській гімназії, Київській колегії П. Ґалаґана та в Київському університеті (історико-філологічннй факультет).
Блискучі успіхи в навчанні забезпечили йому місце професорського стипендіата. Склавши іспити , юнак викладає в університеті історію української літератури. Писати вірші Павло розпочав ще в студентські роки. Друкував їх російською мовою під псевдонімом Павло Зорев. Лютнева революція зробила вирішальний злам у його житгі. 1919 року публікує свої перші вірші українською мовою. У 20-ті роки видав збірки поезій «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925). Тоді, в часи українського ренесансу, він поринає у вир літера­турного життя. Його твори відзначаються високою культурою образу, інтелектуальністю і професіоналізмом.

На сьогоднішньому уроці-семінарі ми перегорнули важливу сторінку в житті, історії, культурі України ХХ століття, яку ми розглядали під назвою «Розстріляне відродження».Я думаю, що зараз доцільно висловити власну точку зору, давши відповідь на проблемне запитання.

ІІІ. ЗАКРІПЛЕННЯ. Рефлексія

Продовжіть речення…

  1. Розстріляне Відродження” – загальна риса тоталітаризму.

Контроль над літературою в країнах з тоталітарним режимом є обов”язковою складовою політики, тому що дає можливість владі маніпулювати суспільною свідомістю, формувати певний світогляд. В СРСР були репресовані письменники, художники, актори, музиканти, які не пристосувались до сталінізму.

Отже, “Розстріляне Відродження “– загальна риса тоталітарної доби. Культура була засобом пропаганди, інструментом для контролю за свідомістю людей. Прогресивні діячі культури стали жертвами терору, були морально та фізично знищені.

2.«Розстріляне Відродження» - суто національне явище.

Ми погоджуємось, що контроль за культурою є рисою тоталітаризму, і переслідування та репресії діячів літератури та мистецтва мали місце в СРСР, що й було підтверджене попередніми виступаючими. Але нашу увагу привернуло поняття «Відродження», тобто український ренесанс 20х рр. В жодній з тоталітарних країн не було умов і відповідно такого сплеску розвитку культури, як в 20-ті роки на Україні.Звільнена революцією 1917 року енергія українського народу, привела до прояви цілої плеяди національних літературних діячів.Тому сталінська влада спрямувала всю свою міць на розгром українських національних культурних сил, на фактичне їх винищення, щоб придушити прагнення українського народу до волі. Позбавивши Україну літературної еліти ,фізично винищивши талановиту пляду молодих письменників,тоталітарний режим убезпечив себе від опозиції з боку національних сил.Ми вважаємо,що “Розстріляне відродження”суто національне явище,бо тільки в Україні розквіт культурного життя 20-х років змінився жорстокою розправою над представниками творчої інтелігенції.

ІV. Підведення підсумків.

Заключне слово вчителя

Підводячи підсумки,хотілося б подякувати всім учасникам за активну роботу на уроці.Насамперед,відмітити науковий підхід до відбору фактів , вміння аналізувати та систематизувати отриману інформацію,а також працювати в колективі.В ході дискусії учні переконливо,аргументовано відстоювали власну точку зору,толейрантно ставлячись до іншої.Тому пропоную різноплановий підхід для висвітлення даної теми. Тобто розглянути термін «Розстріляне Відродження» в вузькому значенні, як політику радянської влади 30х років на Україні, які привели до винищення українських діячів культури і припинення боротьби за національну незалежність. «Розстріляне Відродження» в широкому значенні, розуміти як загальну рису тоталітарної доби, що характеризується боротьбою тоталітарних держав проти демократичних явищ в культурі та репресіями проти ряду прогресивних літераторів та митців.

Отже, трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

На закінчення уроку фрагмент пісні групи «Мандри» «Не спи»

Не спи моя рідна земля,

Прокинься ,моя Україно.

Відкрий свої очі у світлі далеких зірок.

Це дивляться з темних небес

Загиблі поети й герої

Всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє.

V. Оцінювання .

VІ.ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Конспект уроку.

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 10. ПРОЗОВЕ РОЗМАЇТТЯ

Тема уроку 10. Жанрово-стильове розмаїття. Нові теми, проблеми. Часткова ідеологічна заангажованість, експериментаторські модерністські пошуки, опертя на національну і європейську традиції. Зв’язок із поезією.

Микола Хвильовий (М.Фітільов 1893 - 1933)

Життєвий і творчий шлях. Провідна роль у літературно-мистецькому житті 1920-х років. Романтичність світобачення. Участь у ВАПЛІТЕ, у дискусії 1925-1928 рр.

Мета:дидактична: -дати загальну характеристику розвитку української прози 20-х років XX ст., її представників; ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом Миколи Хвильового, розкрити його роль у літе­ратурному житті 1920-х років;

розвиваюча: -розвивати навички роботи з літературою, уміння аналізувати й узагальнювати факти;

виховна:-виховувати в учнів активну життєву позицію, інтерес до творчості М. Хвильового, виховувати патріотизм засобами художнього слова.

Формувати компетентності:

1.Предметні: здобувачі освіти ознайомлюються з розвитком української прози 1920-х років, з біографією М.Хвильового як основоположника пореволюційної української прози та ідеологічними чинниками, які вплинули на політичну та літературнут позицію письменника.

2. Спілкування державною мовою: володіти всіма видами мовленнєвої діяльності, зокрема,вміння вести бесіду.

3. Інформаційні: вміння знаходити необхідну інформацію; творчо використовувати довідкові матеріали, аналізувати літературні події та явища.

4. Комунікаційні: формувати мовленнєву компетентність особистості, вміти доводити власну позицію, вести бесіду.

5. Уміння навчатися впродовж життя: здатність до пошуку та засвоєння нових знань, набуття нових вмінь і навичок, уміння визначати навчальні цілі та способи їх досягнення.

6. Соціальні і громадянські: уміння працювати з іншими на результат, усвідомлювати важливість історичних подій першої половини ХХ ст..

7. Загальнокультурну грамотність: здатність здобувачів освіти аналізувати й оцінювати стан української літератури того часу, усвідомлено сприймати літературну дискусію 1925-1928 років, орієнтуватися в культурному та духовному контексті суспільства 1920 –х років, сприймати й розуміти естетику художнього слова, його значення.

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: слово вчителя, бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: «розстріляне відродження»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Авраменка «Українська література.

10 клас».

Технічні засоби навчання: відеоматеріал про розстріляне відродження

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

ІІ. ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Вступне слово вчителя.

Історія розвитку української літератури мала такий же надзвичайно складний, самобутній шлях, як історія країни в цілому. Література зберігає та передає загальнонаціональні, загальнолюдські цінності від покоління до покоління, збагачує наш внутрішній світ, виховує естетичний смак, розвиває інтелект, кругозір. Українцям є чим пишатися, адже література впродовж століть довела свою унікальність, бо попри всі гоніння й несприятливі історичні умови продовжувала розвиватися, постійно відстоюючи своє право на існування. Сьогодні, коли наша держава є незалежною, ми маємо можливість вільно знайомитися із творами поетів і письменників, які ціною власного життя відстоювали колись своє право на творчість. Їх біографії є яскравою ілюстрацією тих складних і трагічних для України часів.

Учень 1.

XX століття для української літератури — дуже плідна пора, яка дала нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів. Мистецькі пошуки цілої плеяди молодих прозаїків хоч і знаходяться на різних полюсах ідейно-естетичних уподобань літератури 20-х рр., однак об’єднуються на основі характерних для цієї епохи принципів змалювання людини й світу в провідних творах. У межах імпресіонізму, інтелектуального реалізму, неоромантизму Г. Михайличенко, М. Хвильовий, М. Івченко, В.Підмогильний моделюють складну внутрішню драму особи з розколотою свідомістю, відтворюють динаміку внутрішніх змін «я» героя. Спільними естетично-стильовими засадами творчості прозаїків 20-х років XX ст. стала концепція людини нової епохи, яка відчуття самотності та непотрібності поєднувала з «активним романтизмом» вітаїстичної закоханості у буття загалом і майбутнє зокрема. Поняття «відродження й становлення» є основним в етичній моделі героїв епохи революції та громадянської війни, що відображає й романтичне самоствердження персонажа в нових суспільних реаліях, і трагізм його відірваності від універсальних першооснов буття.

Учень 2.

Малі прозові форми демонстрували широкий спектр стильових манер, хоча в перші роки переважають експресивність (М. Хвильовий, І. Дніпровський, І. Сенченко), елементи імпресіонізму (М. Івченко, Г. Косинка, почасти В. Підмогильний), орнаментальність в оформленні психологічної новели (М. Хвильовий, А. Головко, Г. Косинка, П. Панч, О. Копиленко). З’являються оповідання з філософським забарвленням (В. Підмогильний,

А. Любченко), позначені романтикою духовного аристократизму (Ю. Яновський): цікаві експерименти в прозі роблять футуристи. Популярними жанрами стають нарис (О. Мар’ямов, М. Йоганес), фейлетон (Остап Вишня, згодом Ю. Ґедзь). Низка авторів еволюціонує до традиційного реалізму

(П. Панч, А. Головко, К. Гордієнко). Автори ведуть пошуки ґрунтовних сюжетів, оскільки лірична розкутість сприймається як розхристаність і брак організації матеріалу. Відчувається потреба в ширших полотнах.

Визначну роль у становленні та розвитку прози відіграє повість. Для цього був добрий ґрунт: адже в українській дореволюційній прозі повість — чи не провідний жанр, який досяг сюжетного розмаїття й тематичного багатства, подавши зразки родинно-побутової повісті-хроніки, соціально-побутової повісті, соціально-історичної, історично-пригодницької, психологічної, фольклорно-поетичної повісті. Розквіт жанру часто припадає на періоди бурхливих змін у суспільному житті, оскільки вона чутлива до новацій, здатна безпосередньо (хоч і не так оперативно, як оповідання) відгукуватися на живі проблеми й народжувані процеси.

Учень 3.

Стильове новаторство виявлялося по-різному у кожного автора. Так, М. Йогансен у повісті «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Слобожанську Швейцарію» (1928) одивнював загостреним, постійно напруженим сюжетом, заповненим умовними екзотичними персонажами в середовищі природи — єдиного природного героя в цьому творі. Помітний крок від новелістики (збірки «Мамутові бивні», «Кров землі») до романної прози здійснив Ю. Яновський, видавши 1928 р. свого «Майстра корабля», виповненого щирим романтичним пафосом. Новою видавалася композиція твору, де герой існував у певному епізоді, що складався з мемуарів, початок листів нагадував низку вставних новел. Така тенденція принаджувала багатьох тогочасних прозаїків, як-от

А. Любченка. Його повість «Вертеп» (1928) відразу знайшла свого читача, оскільки мала несподіваний погляд на світ крізь призму лялькового дійства. Тут панувала атмосфера проголошеної М. Хвильовим «романтики вітаїзму», котра позначилася й на «Золотих лисенятах» М. Ялового, і на «Дверях в день» Г. Шкурупія, і на «Романах Куліша» чи «Докторові Серафікусі»

В. Петрова (Домонтовича), і на «Фальшивій Мельпомені» Ю. Смолича та інших.

Учень 4.

Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником якої був Г. Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втрачали ознак імпресіоністичної стилістики. Основний мотив, осмислюваний письменником, — драма українського села, зумовлена громадянською війною. Тема досить типова для тогочасної прози, але висвітлювана авторами під різним кутом зору. Так для В. Підмогильного («Третя революція») — це традиційна проблема протистояння села й міста, що набула неконтрольованого загострення під час революційних подій. Письменник шукав свого шляху в мистецтві, орієнтувався на європейські літератури, передовсім французьку, перекладав твори А. Франса, Гі де Мопассана та ін., що не могло не позначитися й на його доробку, як-от на романі «Місто» (1928). Тут розкривається мотив Растіньяка — молодика з провінції, охопленого бажанням приборкати байдужий до його долі мегаполіс. Таким у романі В. Підмогильного постає Степан Радченко, представник нової молоді, свіжий приплив якої переживав Київ 20-х рр. XX ст. Цей персонаж керується потребою особистого успіху, одначе потрапляє в типові для міської дійсності смуги відчуження, що зумовлюють його агресивність, поглиблюють комплекс неповноцінності, призводять до внутрішнього спустошення. Замість переможця постає образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні цінності, бо, відірвавшись від берегів батьківської традиції, так і не пристала до берегів іншої культури. Письменник сміливо застосував метод психоаналізу, аби якнайповніше розкрити внутрішню драму свого героя на зламі цивілізації. До цієї теми звертався й М. Івченко, але розв’язував її в аспекті драматизованої ліричної оповіді, виявляючи своє критичне ставлення до науково-технічних явищ, особливо загострене в полемічному романі «Робітні сили», де події розгортаються на одній з українських селекційних станцій, обертаються довкола професора Віктора Савлутинського — прихильника теорії сильної інтелектуальної особистості.

Учень 5.

У 20-х рр. XX ст. з’явився новий жанр — кіноповість, зумовлений потребами кінематографу, зокрема ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), що вимагало нових сценаріїв, залучало до їх створення письменників (М. Йогансен, Ю. Яновський, М. Бажан та ін.). Ішлося про складне художнє явище, базоване на низці «монтованих» подій, у якому досягається епічна широта зображення, необхідна для фільмування.

У 1928 р. з’явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання й світову славу. У ньому гармонійно поєднався глибокий філософський епос про долю народу й потужній ліричний струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіномистецтво.

3.3 Вивчення основних фактів біографії Миколи Хвильового.

13 грудня 1893 р. в м. Тростянці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов. Навчався в початковій школі, гімназії, з 6-го класу якої був виключений за участь у революційній організації.

1916 р. — фронти Першої світової війни, член дивізійної ради солдатських депутатів.

1917 р. — член компартії України, брав активну участь у гро­мадянській війні в лавах Червоної армії.

1919 р. — у Харкові вийшло друком три збірки поезій.

1921 р. до літератури, української культури й державотворчих змагань увійшов як Микола Хвильовий.

1923 р. збірка прозових творів «Сині етюди» («Редактор Карк», «Кіт у чоботях», «Солонський Яр», «Легенда», «Свиня», «Чумаківська комуна»).

1924 р. — збірка оповідань «Осінь» («Елегія», «Я (Романтика)», «Силуети», «На глухім шляху» та ін.), повість «Санаторійна зона». Ці публікації й громадянська активність зробили М. Хвильового центральною постаттю в літературному процесі 20-х років.

20 листопада 1925 р.— разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури); започатковує літературну дискусію 1925-1927 рр., яка від питання про якість літературних творів, порушеного М. Хвильовим, швидко перейшла на ідеологічні засади й принципи розвитку української культури: «Ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап» (Микола Хвильовий).

25 квітня 1926 р.— лист Йосипа Сталіна до Генерального секретаря ЦК КП (б)У Лазаря Кагановича, де критикується нарком освіти Олександр Шумський, який «неправильно розуміє українізацію і не зважає на цю останню небезпеку».

14 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ змушена «самоліквідуватись».

1926 р.— роман «Вальдшнепи», III частина якого знищена урядовими органами.

Трактат «Україна чи Малоросія?» опублікований лише 1990 р.

1933 р.— поїздка по селах, де на власні очі бачить голодомор як найбільш переконливий «аргумент» сталінського виховання українців.

Травень 1933 р. — арешт Михайла Ялового, друга й однодумця, колишнього президента ВАПЛІТЕ.

13 травня 1933 р. Микола Хвильовий застрелився. Так закінчила свої рахунки з життям людина, яка тричі була під розстрілом.

Літературна діяльність

Дослідник Костецький виділяє три періоди творчості М. Хви­льового:

1921-1924 рр.— період експерименту й шукань («Кіт у чоботях», «Синій листопад», «Свиня»);

1925-1930 рр.— період творчого змужніння (полемічні памфлети, «Іван Іванович», «Вальдшнепи», «Повість про санаторійну зону»);

1931-1933 рр.— період поразок, відступів, публіцистики.

Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925-1928 рр.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

Перші поетичні збірки М. Хвильового «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, О. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив у жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом у розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини в стосунках з революцією та історією, яка пізнала весь трагізм буття сучасного їй світу.

Асоціативна структура характерів героїв письменника вказує на дві прикметні їх риси: розколотість і рухливість внутрішнього світу персонажа. Це герої вітаїстичного роздвоєння. Вони постав­ленні в ситуацію вибору, опинилися на межі граничного духовного й душевного напруження, дисгармонія їхнього «я» та громадських інтересів, за авторською концепцією, повинна виявити сутність «м’ятежних» характерів майбутнього.

ІІІ. ЗАКРІПЛЕННЯ уроку.

«Ланцюжок думок»

1.У чому трагізм життєвої долі Миколи Хвильового?

2. Тематика творчості письменника?

3.Яке справжнє прізвище м. Хвильового?

4.Як ви поясните псевдонім письменника?

5.Як ви думаєте, чи зміг би М. Хвильовий пристосуватися до тоталітарного режиму?

ІV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Читати новелу М.Хвильового «Я(Романтика)»

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 10. ПРОЗОВЕ РОЗМАЇТТЯ

Тема уроку 11. «Я (Романтика)»новела про добро і зло в житті та в душі. Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і фанатичною відданістю революції, між загальнолюдськими, вічними цінностями й політичною кон’юнктурою. Реальне та уявне у творі. Образ ліричного «Я». Роль присвяти. Образ матері, його символічність.

Мета:дидактична: - ознайомити учнів зі змістом новели «Я (Романтика)», пояснити присвяту до неї, символічність образу матері, допомогти учням з’ясувати проблеми, порушені автором: трагічну роздвоєність особистості під впливом обставин часу, складність морального вибору між гуманістичними, вселюдськими ідеалами та фантастичною вірою в «загірну комуну», невідповідність між метою та засобами її досягнення, повторити та поглибити відомості про імпресіонізм, визначити стильові ознаки даного напряму в новелі Хвильового;

розвиваюча: - розвивати навички аналізу прозових творів малих форм, вміння самостійної пошукової діяльності, аналізу характеру людини, самостійність мислення, вміння відстоювати власні переконання;розвивати навички роботи з літературою, уміння аналізувати й узагальнювати факти;

виховна:-виховувати в учнів активну життєву позицію, інтерес до творчості М. Хвильового, виховувати патріотизм засобами художнього слова, виховувати громадянську компетентність, почуття гуманності у стосунках між людьми, засудження сліпого фанатизму, милосердя.

Формувати компетентності:

1.Предметні: здобувачі освіти розуміють ідеологічні чинники, які вплинули на головного героя новели «Я (Романтика)» й призвели до трагічного роздвоєння «Я»; характеризують ідеологічну заангажованість, світоглядні й психологічні особливості персонажів; визначають жанр твору, основні риси індивідуального стилю.

2. Спілкування державною мовою: володіти всіма видами мовленнєвої діяльності, зокрема,вмінням вести бесіду.

3. Інформаційні: вміння знаходити необхідну інформацію; творчо використовувати довідкові матеріали, аналізувати літературні події та явища.

4. Комунікаційні: формувати мовленнєву компетентність особистості, вміти доводити власну позицію, вести бесіду, висловлювати власну думку про неприпустимість перемоги зла в людині;

5. Уміння навчатися впродовж життя: здатність до пошуку та засвоєння нових знань, набуття нових вмінь і навичок, уміння визначати навчальні цілі та способи їх досягнення.

6. Соціальні і громадянські: уміння працювати з іншими на результат, усвідомлювати важливість історичних подій першої половини ХХ ст..

7. Загальнокультурну грамотність: здатність здобувачів освіти аналізувати й оцінювати позицію та вчинки героїв новели, пояснюють смислову й настроєву значущість образів у новелі М.Хвильового

«Я (Романтика)», сприймати й розуміти естетику художнього слова, його значення.

Тип уроку: комбінований

Методи навчання ,прийоми: слово вчителя, бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів: диференційовано - групова

Основні терміни і поняття: «розстріляне відродження»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Авраменка «Українська література.

10 клас».

Технічні засоби навчання: відеоматеріал про розстріляне відродження

Епіграф: Відкиньте ж гіршу частку свого серця
І з кращою живіть – життям чистішим
В. Шекспір

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ.

ІІ.АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТИ

1.Перевірка домашнього завдання.

2.Літературний диктант

1. Назвіть справжнє прізвище Миколи Хвильового.(Фітільов)

2. Яким числом захоплювався Микола Хвильовий?(13)

3. Де народився письменник?( На Харківщині)

4. Кому завдячує письменник тим, що рано перечитав російську класику? (Батькові)

5. Яку літературну структуру організував Хвильовий? (ВАПЛІТЕ)

6. Коли тривала літ. дискусія? (1925-1928 рр.)

7. Чи був членом КП(б) Хвильовий? (Так)

8. Як про себе в літературі заявив Хвильовий ?( Як поет)

9. Як про себе часто любив говорити письменник? (Я Хвильовий. бо хвилююся).

10. Назвіть першу збірку новел Хвильового ("Сині етюди")

11. Кому були адресовані передсмертні листи письменника? (Любові Уманцевій і товаришам).

12. Як помер Микола Хвильовий? (Застрелився)

Мотивація навчальної діяльності

Добро і зло… Проблема вічна. На нашій землі поняття добро сприймається як порядність, милосердя, співпереживання, чесність. А зло – це все те страшне, що заважає  людині жити щасливо, примушує страждати.                                                                                

Учитель.  Епіграфом до уроку є слова Вільяма Шекспіра. Прошу вас прокоментувати його.

Учень . Часто в душі людини протистоять добро і зло. І кожен вільний вибирати свій шлях. Але варто пам’ятати, що людина приходить у світ для добра.

Учитель. Cьогодні ми спробуємо  зрозуміти всі ті труднощі й проблеми, які стосуються і Миколи Хвильового, і його твору “Я (Романтика)” .

А розпочнемо урок традиційно – з літопису життя Миколи Хвильового, який народився, жив, навчався, спілкувався з друзями, мав складні моменти у своєму житті, і все це, безперечно, відбилося на його творчості.

(Голод в Україні та початок арештів друзів зруйнували емоційний стан Миколи Хвильового

"У таборах і в періоди терору люди значно менше думають про смерть, а тим більше про самогубство, ніж у мирному житті", – писала Надія, дружина російського поета Осипа Мандельштама. В Освенцимі рівень самогубств серед охоронців був у кілька разів вищий, ніж серед в'язнів. Коли в людини щодня є ризик бути вбитою, у неї загострюється бажання жити. Самогубство Миколи Хвильового суперечить цій логіці.

У ГПУ знали про кожен його крок, кожне сказане чи написане слово. Коли читаєш архівні матеріали слідчих про Хвильового, дивує, як безграмотно вони складені. І це при тому, що агенти мали справу з одним із найосвіченіших інтелектуалів радянської України. Саме тільки прізвище письменника має зо п'ять варіантів написання.

"Робочі зведення" відділення політичного контролю ГПУ УРСР почали складати на Хвильового з жовтня 1927 року. Тоді письменник відвідав Європу й у Берліні зустрічався з українськими емігрантами. У довідці про цю поїздку інформатор навіть поставив його пряму мову. Начебто письменник жалівся: "В Україні робиться щось страшне. Держимордівський, великодержавницький дух розпоясався так, як англієць у Китаї, і я готовий накласти на себе руки, щоб показати, що тут насправді діється".

Вкоротити собі віку він хотів ще 1924-го. Писав у листі до Микола Зерова: "Словом – достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повертався живим і невредимим: очевидно боягуз я великий, нікчема".

У травні 1933 року арештовано письменника Михайла Ялового, доброго друга Хвильового. 13 травня в гості до ­нього прийшли письменники Микола Куліш і Олесь ­Досвітній. Говорили про те, як допомогти Яловому. ­Вирішили йти до прокурора Верховного суду УСРР Лева ­Ахматова. Зібралися по домівках. У цей час Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати. "Ми не звернули уваги, – свідчила його дружина Юлія Уманцева. – Почули постріл, прибігли – лежить". У передсмертній записці Хвильовий написав: "Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? ­Нічого не розумію. За ­гене­рацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. ­Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? ­Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе ­комуністична партія".

Окрему записку написав до пасербиці Любові Уманцевої, яку називав Любистком: "Пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінченний роман (імовірно, йдеться про роман "Комсомольці", про роботу над яким повідомлялося в пресі та доля рукопису якого невідома. – "Країна"), між іншим, учора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю". Любові Уманцевій письменник заповів усі авторські права своїх творів. Сімейне життя з дружиною Юлією в останні роки не складалося. На допиті після його смерті вона сказала слідчому, що приходила у квартиру Хвильового тільки ночувати.

"Почувши про його самогубство, він навіть здригнувся весь від якоїсь потаємної внутрішньої думки, – пише у щоденнику про реакцію на смерть Хвильового наркома освіти УРСР Миколи Скрипника товариш письменника Юрій Самброс. – Вражений, проказав рикаючим, хрипким голосом лише одне коротке слово: "Вже?" – й мовчки, згорбившись, пішов до свого кабінету". Мине два місяці, і Скрипник, за ревність у проведенні українізації звинувачений у націоналістичному ухилі, застрелиться в робочому кабінеті. А на початку 1934-го журнал "Більшовик України" напише: "Скрипник та очолюваний ним ухил продовжували лінію українських фашистів Шумського-Хвильового".

Після самогубства Хвильового репресії набрали обертів. У спогадах Володимира Куліша про харківський будинок "Слово", де мешкали письменники, читаємо: "­Почалися одразу арешти, будинок притих, не чути було навіть дитячого галасу, здавалося, в будинку ніхто не живе. Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців". Навесні 1934-го розстріляють Олеся Досвітнього, Михайла Ялового, а разом і Миколу Куліша. Решта соратників Хвильового загубляться в Соловецьких таборах наприкінці 1937-го.

У ніч на 14 травня він лежав у власній квартирі на столі у труні. На правій скроні отвір прикривала просочена кров'ю вата. На лівій – велика ґуля від кулі, що не вийшла наскрізь, застряла в черепі. Письменника поховали на міському цвинтарі. Невдовзі там розбили парк. Могилу Хвильового зрівняли із землею.

Ніхто не знає, чому батьківське прізвище Фітільов він змінив на Хвильовий. Скоріше за все, це була спроба втекти від батьківської дивакуватості. Той учителював у Тростянці, нинішній райцентр на Сумщині. Хвалився своїм аристократичним походженням. Але обожнював народників і напивався до нестями. До останньої звички привчив ще юного Миколу. Про батька він згодом напише, що той був "в высшей степени безалаберным человеком". Коли майбутньому письменнику виповнилося 11, сім'я розпалася, і всі п'ятеро дітей залишилися на руках матері Єлизавети Іванівни. 10 років Фітільови жили в Зубківці – невеликому маєтку Миколиної тітки в лісі під Охтиркою.

На фронти Першої світової Хвильовий потрапляє в перший же день війни. Тут у його голові осідають діа­метрально протилежні політичні ідеї: більшовицька й українська національна. Помирити їх не зможе до кінця свого життя. Коли 1919 року одружується з учителькою Катериною Гащенко, рішуче відмовляється вінчатися – бо комуніст. За два роки сім'я розпадається. Хвильовий залишає в Богодухові дружину й маленьку доньку та їде освоювати Харків.

"Перед нами стоїть питання: на яку зі світових літератур взяти курс? – пише в той час. – У будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. (…) Європа – це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив "присмерк", не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса". Памфлет назвав "Геть від Москви!"

Ці погляди в Москві охрестили "націонал-ухильництвом". А Йосипа Сталіна вони роздратували так, що в листі Лазареві Кагановичу, який був тоді керівником українських комуністів, вимагає розібратися зі "хвильовізмом". Письменник публічно виправдовується й навіть зрікається своїх поглядів. У газеті "Комуніст" у лютому 1928-го з'являється його "Лист до редакції": "Віддаючи себе на милість своєї компартії, я перш за все вважаю за потрібне ще раз пригадати свої політичні помилки й ще раз засудити їх. Кінець свого роману "Вальдшнепи" я знищив і думаю тільки про те, як мені хоч частково змити із себе ту пляму, що забруднила моє партійне й літературне ім'я". Цькування припиняється, але ненадовго. У листі до Михайла Ялового Хвильовий пише: "Ми написали "зречення"? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?"

Навесні 1933-го письменник об'їжджає десятки сіл навколо Харкова. Хоче побачити, що там діється. Бо з вулиць міста щодня прибирають тисячі знесилених від голоду людей та сотні трупів. Італійський консул у столиці УСРР Сержіо Граденіго писав послу Італії в Москві: "Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, що призведе до зміни її етно­графічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то й про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням".

Голод та початок арештів друзів остаточно зруйнували емоційний стан Хвильового. Він знов узяв до рук пістолет. І цього разу натиснув на курок

259 українських письменників друкувалися 1930-го. Після 1938 року – 36

Повернулися з Європи із сімома валізами речей

1893, 13 грудня – Микола Фітільов народився у селищі Тростянець на Харківщині, теперішня Сумська область. ­Навчався в гімназії містечка Богодухів, після закінчення якої підробляв писарчуком. Цю свою роботу називав "повним шалопайством". Пройшов фронти Першої світової війни. Після двох років невдалого шлюбу на початку 1921-го переїздить до Харкова – тодішньої столиці радянської України. Тут виходить перша збірка його поезій "Молодість". За рік у короткій автобіографії напише: "щоб освіжитися у задушній непівській атмосфері, влаштувався на роботу на Харківський паровозобудівний завод". 1923-го Василь Блакитний засновує організацію "Гарт", що ставила за мету "створення інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям переборювання міщанської власницької ідео­логії". До "Гарту" ввійде і Хвильовий. Цього ж року з'являється друком його перша прозова збірка – "Сині етюди".

1925, 20 листопада – з ініціативи Хвильового засновано ВАПЛІТЕ – вільну академію пролетарської літератури. "Ваплітяни" борються з "масовізмом" у літературі, тобто із залученням до творчості селян і робітників. У квітні 1926-го Йосип Сталін пише листа до Лазаря Кагановича, в якому критикує Хвильового за націо­налістичні ідеї. Їх він, на думку "вождя", висловив у кількох циклах памфлетів. У травні проти Хвильового зі статтею в журналі "Комуніст" виступить голова Раднаркому УСРР Влас Чубар. У грудні письменник публікує листа, у якому кається за свої погляди.

1927 – у журналі "Вапліте" друкується перша частина роману Хвильового "Вальд­шнепи". Наступний номер, у якому мало вийти закінчення твору, конфісковано. Трактат письменника "Україна чи Малоросія?" не допускають до друку. У "Вступній новелі" до свого першого і останнього прижиттєвого зібрання творів Хвильовий напише: "Сьогодні моє улюблене число – 13". У грудні він із другою дружиною і пасербицею виїжджає за кордон на лікування туберкульозу. За кілька місяців повертається до Харкова. Інформатор ГПУ повідомить, що родина приїхала із сімома валізами речей, вбрана за останньою європейською модою.

1929, лютий – делегація у складі 52 українських ­письмен­ників, серед яких і Микола Хвильовий, зустрічається в Москві зі Сталіним. "Вождь" пояснює митцям, про що треба писати в умовах перехідного періоду диктатури пролетаріату. Наступного року Хвильовий створює літературну організацію "Політфронт" та однойменний журнал. Вони проіснують менше двох років. Близькі до письменника починають говорити про поступову його капітуляцію. Він знову публічно критикує свої твори та ідейні принципи.

1932 – за особистою вказівкою Сталіна всі літературні організації припиняють існування і створюється Спілка радянських письменників, із функціями міністерства літератури. Соціалістичний реалізм проголошений єдиним творчим методом, що спроможний показувати "правдиве, конкретно-історичне ­відображення дійсності".

1933, 13 травня – Микола Хвильовий вистрілив собі у скроню. З його смертю настає крах ідеології українського націонал-комунізму.)

ІІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Вчитель

Коли народився М. Хвильовий?
Очікувана відповідь учня: М. Хвильовий народився 13 грудня 1893 року.
Слід звернути увагу на дату: 13-е число, тому що вона виявилась фатальною для Хвильового,

Через які причини?

Очікувана відповідь учня: Він загинув 13 травня 1933-го.
Один дослідник порахував, що, проживши 39 років, М. Хвильовий прожив тричі по 13.

Яке справжнє прізвище Хвильового? Де він народився ? У якій родині?

Очікувана відповідь учня: Микола Григорович Фітільов народився в селищі Тростянець  Охтирського повіту в родині вчителів на Харківщині (тепер це Сумська область).
Яку освіту отримав М.Хвильовий?

Очікувана відповідь учня: Закінчив початкову школу в с.Калантаєв. Навчався в Богодухівській гімназії. З шостого класу виключений за участь у революційному гуртку. Пізніше складає іспит екстерном й одержує атестат.

 Що суттєво вплинуло на становлення самосвідомості М.Хвильового?

(презентація, яку підготували учні)

 Таким чином причетність Миколи Хвильового до робітничого класу, розуміння того, що означає наймана праця,  гноблення людей, певно, і спричинило його ставлення  до революції та комуністичної ідеї. .

Так що ж сталося 13 травня 1933 року?

Учень . Загадка смерті людини завжди залишиться загадкою… Проте письменник написав передсмертного листа, який дає змогу хоча б частково  зрозуміти таємницю цієї трагедії. Ось цей лист: Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію, за генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Хай живе комунізм! Хай живе соціалістичне будівництво! Хай живе комуністична партія!”

Отже, Миколу Хвильового, як засвідчує цей лист, вбила невідповідність його романтичних уявлень про комунізм з реаліями  життя.

Учитель. Чи згодні ви з цією думкою? Чи, можливо, хочете щось додати?

Учень. Я думаю, що багато чого не досліджено. І я вввжаю самогубство письменника вбивством…  Це відповідь на той тиск, що почався з боку компартії та її ідеології. Адже знищували письменників. І в цьому трагізм послання.

Учень. Необхідно  також згадати, що була ще одна записка, де Хвильовий звертався до своїх друзів з проханням піклуватися про його рідних. Отже, він відчував трагізм своєї долі.

Учитель. Який же висновок записали ви у зошит щодо трагічної життєвої долі  М. Хвильового?

Учень. Отже, трагедія митця  почалася з того часу, коли він уперше в розпачі вигукнув: „Невже я зайвий чоловік тому, що люблю Україну?” Печатку приреченості він ніс усе життя. Цькування письменника почалося після публікації  його статті „Україна чи Малоросія”, а його гасло „Геть від Москви!” стало підставою для нападок і звинувачень у тому, що він хоче відірвати українську літературу від російської. Марно намагався пояснити Хвильовий свою позицію, що він не ворог своєму народові. Його не чули й не хотіли чути. Пролунав фатальний постріл. Хіба це не трагічний вибір?..

Учень. Отже , М. Хвильовий щиро вірив у комуністичні ідеї, відстоював їх пером і зброєю. Але яким би  відданим комунаром  не був , у своїх творах він відобразив дійсність об’єктивно. Ми бачимо розчарування письменника у світлих комунарівських ідеалах. Він відчуває, що його народ чекає страшне лихо, і покінчив життя самогубством.Ми не можемо засуджувати письменника за такий вибір. Але варто зробити висновок, що не існує у світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським життям… Душевні суперечності , на мою думку, погубили талановитого письменника.

ІV.Опрацювання теми уроку.

Учитель. Отже, ми маємо новелу, в якій суперечності відображено, на мій погляд, дуже яскраво.  (слайд7 )

Чому присвячено цю новелу?

Учень. М. Хвильовий присвятив новелу  “Цвітові яблуні” М.Коцюбинського По-перше,  М. Хвильовий був пильним учнем М. Коцюбинського. По-друге, у “Цвітові яблуні” теж виведено персонаж із роздвоєною свідомістю. Однак торжествує у цій трагедії творча, життєстверджуюча сила. Тобто  все починається з весни, з цвітіння і з надії на життя.

Учитель. А закінчується ця новела ?

Учень . Смертю. Тим, що головний герой цієї новели вбиває свою матір.

Учитель. Ви мали виконати випереджувальне завдання: пояснити, чому новела називається так дивно – “Я (Романтика)”. Ви знайшли відповідь на це запитання?

Учень Вважаю, що головний герой живе одразу двома життями. Одне – це коли він на службі, а друге – це його мати. Ці два життя перехрещуються, і він змушений обирати якесь одне з них.  Це завершується трагедією. Одне Я – це людина з моральними цінностями , а друге Я – це „загірне”, романтичне, абстрактне й водночас злочинне.

Учень. Головний герой  зазначає : „ Я – чекіст, але я людина”. На мою думку, одне Я – це справжнє, конкретне, людське; інше Я – „загірне”, романтичне, фальшиве.

Учитель. Вважаю, що із завданням ви справились, і правильно пояснили назву новели.  Давайте пригадаємо особливості новели як різновиду оповідання.

Новела ( з італійської – новина) – це невеликий розповідний художній твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом.

Учитель. Охарактеризуйте образи твору, підкреслюючи лаконізм авторських характеристик (використовуючи зроблені вдома записи). Розкрийте символічний зміст образів.

Учень. Мати (матір Марія – Божа й вселюдська мати – центральний гуманістичний символ новели, символ надії, любові, життя, материнського всепрощення );

Доктор Тагабат (доктор Тагабат – “людина з холодним розумом і каменем замість серця”, безглуздо жорстокий п’яниця й людожер );

Дегенерат (дегенерат – вартовий революції з душею “палача з гільйотини”);

Андрюша (Андрюша – людина з нормальною психікою, “чекіст мимоволі”);

Інсургент “Я”  “Я думаю: так треба”, “Я” – “м’ятежний” син – “чекіст, але й людина”, комунар, що у вогні фанатизму вбиває рідну матір і відтоді вже остаточно не людина, а тільки чекіст.

Учитель. Ви підготували дослідження: які з образів є цілісними, а які роздвоєними.  

Учитель.  Отже, ми маємо найголовнішу проблему цієї новели. Герой убиває свою матір. Я попрошу зачитати уривок вбивства матері.

( уривок  „Здіймалися огні…горіли озера загірної комуни”.)

 Учитель.  Жахлива ситуація. Однак  я зараз скажу ще жахливішу річ. Проте я сподіваюсь, що ви спробуєте мене  переконати у протилежному, зачитавши письмові відповіді. Отже, мені здається, що те, що сталося в новелі є цілком виправданим. Герой цієї новели зробив правильно, вбивши свою матір, у нього не було вибору.  Ви з цим погоджуєтеся?

Учень  На мою думку, вибір він мав. А що найстрашніше – він його усвідомлював! Ми постійно бачимо його сумніви.  Він знав, що його мати віруюча людина. Але до того моменту, як її разом з іншими черницями привели до “чорного трибуналу комуни”, він ставився до цього цілком спокійно. З іншого боку, в нього постійно виникають ці сумніви, коли він бачить весь той жах, що відбувається в самому трибуналі. І собі ті сумніви пояснює. Він насправді не хоче мати того вибору. Тобто він справді був фанатиком, і йому так було легше. Але ті осяяння, які все ж таки з ним траплялися, свідчать про те, що вибір він мав.

Учень. Людина завжди стояла перед проблемою вибору. Главковерх чорного трибуналу служить благородній справі : його кличе „загірна комуна” – країна щастя і благодаті для всіх голодних і спраглих. Але це – мрії, насправді герой іде в нікуди, до цілковитої безвиході. Але хто мав право тоді судити солдата революції за вбивство матері? Ніхто, окрім власної душі. А  душа ця – роздвоєна: Я – чекіст, але я й людина. Така людина позбавляється людської моралі й навіть природного інстинкту – любові до матері.

Учень. А на мій погляд, це дуже слабка людина, такі навіть не намагаютьсяся шукати іншого виходу. Він прийняв нав’язану йому ідею і не захотів шукати нічого іншого для себе, бо це занадто складно, бо треба боротися з собою. Набагато легше просто розстріляти, і – все. Все закінчилось, і не треба думати, хвилюватися… А вбивши свою матір, він довів вірність ідеї, втративши людське єство.

ІV. ЗАКРІПЛЕННЯ

Питання

1. Образ Матері можна сприймати ще й як символ. Як ви думаєте, що це за символ?

Орієнтовні відповіді:                                                                                           

–  Батьківщини.

–  Усього доброго, що є в житті.

–  Це символ України.

2.Світ поділений на дві частини – добро і зло, між якими точиться запекла боротьба. Що сильніше?  

Орієнтовні відповіді:                                                                                           

Добра більше, адже, якби це було не так, світ уже загинув би.
3. Що асоціюється з біблійним ім’ям Марія?

У новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)» добро уособлюється в образі матері з біблійним ім’ям Марія, котра є «втілений праобраз тієї надзвичайної Марії», яка стоїть на грані невідомих віків — Діви Марії, Матері Божої. Син земної матері — вірний революціонер. Він головний у чорному трибуналі , який виносить невинним людям тільки один вирок — смерть.  Душа романтика революції розділена навпіл. Коли він втомлюється від своєї страшної роботи і закриває очі, перед ним з’являється образ матері. Вона дивиться на нього люблячим, лагідним поглядом, бере його обличчя у свої сухі старечі долоні і називає його м’ятежним сином, який зовсім замучив себе. Він розуміє, що в цій кімнатці не фантом матері, а частина його власного «я», яка ще тягнеться до чогось світлого, до душевного тепла. Образ матері не дає його свідомості повністю зануритися у непроглядну чорноту зла. Марія своєю тихою молитвою, дотиком ласкавих рук, жалістю до сина бореться зі злом у його душі, намагається вирвати його з обіймів жорстокої дійсності, вивести з того кута, у який він сам себе загнав. Не кожна жінка може народити Бога, але як жити матері, яка народила Диявола? Її смерть від руки сина закономірна, але зерна добра, які вона розсівала навколо себе, не повинні загинути, якщо навіть у доктора Тагабата щось ворухнулося в душі, коли він зрозумів, що ось зараз на його очах станеться найстрашніший злочин: син уб’є матір. Марія ні в чому не звинувачувала свою дитину, її безмірна любов і жалість до сина була всеперемагаючою. Своєю смертю від руки сина вона нам ніби говорить: «Ні! Так не повинно бути!» І якщо з цією думкою ми закриємо твір М. Хвильового, то значить, добро сильніше за зло і обов’язково в цій битві переможе.

4.Які моральні  висновки ви зробили після прочитання новели «Я(Романтика)»?

  • -Жахливі й нічого не варті ті ідеї та ідеали,  заради яких проливається кров, втрачається совість, здійснюється вбивство матері.

  • Людина повинна бути чесною не лише з іншими, а й сама із собою.

  • Треба вміти протистояти грубій силі, відстоювати свою життєву позицію.

  • Фанатизм  –  не гідне людини явище.

  • Жодна благородна мета не може виправдати антигуманних засобів її здійснення.

  • Хотілося б лише підкреслити, що сталося вбивство найсвятішого для людини, для нації, для народу!..

VІ.  ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.

З’ясувати роль пейзажу та інтер’єру в новелі. Написати твір-мініатюру «Конфлікт фанатизму й людяності у новелі М.Хвильового «Я(Романтика)»»

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

Учень читає вірш.

Простіть мене, – шепочу тихо я.
Простіть мене, матусенько моя.
Я кличу Вас, у Ваші дні іду,
Щоб не впустить у дім печаль – біду.

Спливає час, немов життя – ріка.
Вода у ній солодка і гірка.
Простіть мене. Простіть за гіркоту,
За біль недоспаних ночей, за самоту.

Простіть мене за той нежданий сніг,
Що якось враз на скроні Ваші ліг.
Я йду до Вас. Іду з усіх доріг.
Свою любов уклінно Вам несу до ніг.

Матусю, горлице моя, моє спасіння.
Я йду за прощенням до Вас, благословінням.
Найкращі Вам несу слова, найкращі квіти.
Бо поки є в нас матері, то ми ще – діти 

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 10. ПРОЗОВЕ РОЗМАЇТТЯ

Тема уроку № Юрій Яновський (1902 - 1954) (Георгій Ней)

Творча біографія письменника, загальна характеристика творчості. Ю.Яновський і кіно. Романтичність світовідчуття. Романтизована стихія національно-визвольного руху

(роман «Чотири шаблі»). Роман у новелах «Вершники» – зразок соцреалізму.

Мета:

Формувати предметні компетентності:

-ознайомити здобувачів освіти з розвитком української прози 1930 - 1950-х років, з біографією Ю.Яновського та ідеологічними чинниками, які впливали на політичну та літературну позицію письменника, усвідомлення зв’язку внутрішньої свободи митця з його творчістю; самостійність мислення, уміння аргументовано доводити власні судження;

- розвивати навички роботи з літературою, уміння аналізувати й узагальнювати факти, вчитись аналізувати художні образи, їх символічність та ознаки неоромантизму; розкрити морально-етичні колізії роману «Вершники».

-виховувати у здобувачів освіти активну життєву позицію, інтерес до творчості Ю.Яновського, патріотизм засобами художнього слова.

Формувати ключові компетентності:

Спілкування державною мовою: володіти всіма видами мовленнєвої діяльності, зокрема,вміння вести бесіду.

Інформаційні: вміння знаходити необхідну інформацію; творчо використовувати довідкові матеріали, аналізувати літературні події та явища.

Комунікаційні: формувати мовленнєву компетентність особистості, вміти доводити власну позицію, вести бесіду.

Уміння навчатися впродовж життя: здатність до пошуку та засвоєння нових знань, набуття нових вмінь і навичок, уміння визначати навчальні цілі та способи їх досягнення.

Соціальні і громадянські: уміння працювати, усвідомлювати важливість історичних подій першої половини ХХ ст.. критично оцінювати тексти соціально-політичного змісту.

Загальнокультурну грамотність: здатність здобувачів освіти аналізувати, визначати роль і місце української культури, сприймати й розуміти естетику художнього слова, його значення.

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: слово вчителя, бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: «розстріляне відродження»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Авраменка «Українська література.

10 клас».

Технічні засоби навчання: відеоматеріал про розстріляне відродження

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТИ

1.Перевірка домашнього завдання

Літературний диктант

за творчістю Миколи Хвильового

1.Назвіть справжнє прізвище письменника.

(Фітільов)

2. Яку літературну організацію очолював М. Хвильовий?

(ВАПЛІТЕ- вільна академія пролетарської літератури )

3.В якому році і де почалась літературна дискусія?

( В Харкові,1925-28 р.р.)

4.З чого почалась літературна дискусія?

(Літературна дискусія розпочалась зі статті М.Хвильового «Україна чи Малоросія»)

5.Як ви розумієте назву статті М.Хвильового?

(Бути Україні самостійною державою чи залишитися частиною Московії - Малоросією)

6.Яке гасло проголосив М.Хвильовий у кінці своєї статті?

(«Геть від Москви!»)

7.На що закликав орієнтуватися у статті Микола Хвильовий?

(На психологічну Європу)

8. Назвіть тему новели Яновського «Я(Романтика)».

(Роздвоєння людської особистості)

9.Що називається новелою?

(Новела – невеликий за обсягом твір з напруженим сюжетом і несподіваною розв’язкою)

10. Визначте головну думку твору М.Хвильового «Я(Романтика)».

(Протистояння добра і зла в душі героя («людина і чекіст»,засудження революційного фанатизму.)

11. Назвіть героїв новели.

(«Я», мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша)

12.В чому кульмінація новели М.Хвильового «Я(Романтика)» ?

(Убивство чекістом рідної матері.)

13. Від якої особи ведеться розповідь у творі?

(Від 1-ої особи.)

14. З яких осіб складався «Нічний трибунал комуни» у творі «Я(Романтика)» ?

(З трьох осіб: Я, Тагабата та Андрюші)

15.З ким у творі голова трибуналу вступає в конфлікт?

(З власною свідомістю.)

16. У чому звинувачували М.Хвильового?

(Хвильового звинувачували у відродженні українського націоналізму)

17.На знак протесту проти голодомору та початку масових репресій української інтелігенції М.Хвильовий в день народження…

(застрелився)

Мотивація навчальної діяльності.

Слово вчителя.

Ми щойно закінчили з вами знайомитися з творчістю Миколи Хвильового. Він був для української інтелігенції прапором, під який вставали такі чудові митці – патріоти, як: Іван Багряний, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Остап Вишня, Володимир Коряк, Майкл Йогансен…

«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом - ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник.»- так писав про М.Хвильового Ю.Яновський. Він був активним послідовником М.Хвильового.

Юрій Яновський. В українській літературі його ім'я належить до найпомітніших, а художня спадщина становить яскраву сторінку її класики. Твори видатного письменника входять до тих надбань, які гідно репрезентують духовну культуру українського народу.

Літературному поколінню, до якого належав Ю. Яновський, випало йти незвіданими шляхами, відкривати нові теми, творити образи нових людей і шукати для цього відповідні художні форми. За словами Оле­ся Гончара, «це був художник - відкривач, що дорожив свіжістю, прав­дивістю образів, нетерпимець до будь-якої крутизни» . А творив він на рубежі прози й поезії і, працювавши в багатьох жанрах, лишив по собі неповторні, високомистецькі здобутки.

За ним утвердилася слава романтика. Ю. Яновський — один із тих, хто започаткував романтичну течію в українській літературі ХХ ст. Своє розуміння вартості письменницьких звершень він виклав також у романтичному дусі: «Коли я читаю книжку і хочу її оцінити,— писав він ще в молодості,— я питаю в себе: «Чи взяв би ти її в далеку путь, по розмитій дорозі босоніж ступаючи, в далеку таємну путь? Чи по­клав би ти її в торбу поруч із хліба окрайцем, пучкою солі й цибули­ною? Чи достойна вона там, в торбі на плечах, лежати всю путь, до хліба торкаючись? На перепочинку, коли розв'яжеш торбу і з'їси хліба, чи дасть вона тобі мужність і радість, щирий захват і приємний біль мудрості».

Сталося так, що життя і час суворо випробувало на міцність і самого письменника, і його твори.

Оголошується тема уроку

ІІІ. ПОЯСНЕННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ.

Ю. Яновський розвинув і утвердив в українській прозі цілком самобутній, художньо продуктивний романтичний напрям. Романтичне письмо часом завдавало письменникові більше болю, ніж приносило радощів. Войовничий міф про реалізм (та ще й соціалістичний!) як єдино «правильну» мистецьку форму підминав під себе будь-які спроби творити інакше, а Ю. Яновський карався й мучився, і часом ламав­ся, але завжди лишався вірним переконанню. Про це він висловився у листі до О.Довженка: «Якби мене доля позба­вила не половини шлунка, а руки, я й тоді писав би, як пишу — співав би». Саме романтичним співом уявлялася цьому талановитому майстрові слова художня творчість, і такою вона й була.

Сама епоха, хоч і кроїлася залізними ножицями, що залишали кривавий слід на нашій історії, первісне була задумана для радості та благополуччя. Тому й народжувала таких романтиків і мрійників-фанатів, як Юрій Яновський, Олександр Довженко, Микола Хвильовий. Дива оновлюва­ного світу вони зустрічали із світлими пориваннями, щирою вірою в непогрішність проголошуваних ідеалів. Вони були дітьми свого часу – і не найгіршими. З дитинною щирістю жили на своїй землі, яку з самозреченням збирались очистити й уквітчати. Парадокс – але в цьому була їхня тра­гедія.
Згадує В. Гжицький: "Йшов тридцять третій рік у нашо­му домі (йдеться про письменницький будинок "Слово" у Харкові). Щокілька днів, а то й щодня когось не дорахову­вались. Це вже після самогубства Хвильового, що загостри­ло становище, після чого стало ще тривожніше.
Якось я наздогнав Юрія Івановича на Сумській. Він ішов. поволі, роздумуючи про щось своє. Я наздогнав його тому, щоб не почуватися таким самотнім. Хотілося ближче до людини, хотілося говорити, щоб розв'язати власну тривогу, що не покидала ні вдень, ні вночі. Заговорили зразу ж про те, що нас усіх тривожило. Я спитав, що він думає про арешти Ялового, Річицького. Це ж були комуністи з рево­люційним минулим. Річицький був головним редактором Української радянської енциклопедії. "Чи за діло їх узя­ли?" – спитав я.
Яновський гірко посміхнувся: "Ми були б щасливі, коли б за діло брали. Тоді ми могли б спати спокійно...".Cпокійно, мабуть, йому спалося лише в дитинстві на хуторі у дід

Доповіді здобувачів освіти

Прослуховування учнівських рефератів рефератів.

Життевий шлях
Народився майбутній письменник 27 серпня 1902 р. в селі Майєровому на Єлисаветградщині (тепер село Нечаївка Компаніївського району Кропивницької (Кіровоградської) області в замож­ній селянській родині Івана Миколайовича Яновського та його дружини Марії Мусіївни з дому Здорик. Рід Яновських сягає XVI ст. та одного походження з дворянським родом Гоголів-Яновських: Опанас Гоголь-Яновський (дід Миколи Гоголя) був старшим братом Кирила Яновського — прапрапрадіда Юрія Яновського. Згідно з дослідженнями Сергія Плачинди, опублікованими в біографічному романі «Юрій Яновський», Микола Максимович Яновський (дід Ю. Яновського) належав до козацької старшини і після скасування Війська Запорозького отримав дворянський титул. Однак після чергового перепису він не був затверджений, і Микола Максимович був записаний у менш престижний стан — «єлисаветградського міщанина».

До 5-ти років жив у діда Мико­ли Яновського, який мав 180 десятин землі, великий буди­нок, розкішний вишневий сад. Там пізнавав нехитру науку жити на цій землі. Дід любив онука страшенно. А ще першими вчителями були сільський коваль і тесля, який "розповідав чимало пригод–власних і чужих", "знав безліч казок", навчив "любити дерево і людські руки біля нього" – як запише Яновський у своїх "Коментарях до книжок..." пізніше.
Коли підріс, віддали до школи. Добру освіту здобув у Єлисаветградському реальному училищі. На той час це був досить солідний середній навчальний заклад як на повітове місто. Його закінчили Є. Чикалєнко, П. Саксаганський, Г. Юра, Є. Маланюк...
Жив у родичів Вільчинських, аж поки батько купив у Єлисаветграді будиночок. Були то часи революційних подійв Україні. Перед очима Юрія пройшло чимало: мітинги на майдані, тачанки батька Махна, загони Шкуро, Григор'єва, Марусі Никифорової, червоні прапори, свист куль, залита кров'ю бруківка. Навіть довелося юнакові брати участь у санітарній дружині, організованій у класі. Ці події навіки вкарбувалися в пам'ять, ожили в повісті "Байгород".

З дитинства Юрій багато хворів, переніс шість тяжких операцій–шість разів був на грані смерті. Звідси його палке життєлюбство, нестримний потяг до краси довко­лишнього світу, вміння ту красу віднайти і передати – його романтика вітаїзму суголосна поширеній у 20-х рр. світо­глядній позиції.
Отже, ріс мрійливим, тендітним, ніжним, задумливим. Над усе хотів побачити море. Вперше зустрівся з ним, коли мама повезла на операцію до Одеси. Згодом він в україн­ській літературі "відкриє і завоює нам море, море в значен­ні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні, психологічному, як окремий духовний комплекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спаралізований". Все житгя йому буде огидною "буденна провінціальщина", яку він вважає "одвічним прокляттям української нації", напів­інтелігентщина (нехтування знаннями і культурою, бездум­не, споживацьке ставлення до життя). Він не міг уявити себе автором "земної, повзучої прози". Він був поетом: мислив образно, світ бачив образно.
З 10-ти років почав писати вірші російською мовою. Знала цю Юркову "таємницю" мама, але наволочка, в якій були сховані перші дитячі рукописи, не збереглася. У 1919 році Юрій Яновський на відмінно закінчив Єлисаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, у повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі разом з майбутнім конструктором ракет Сергієм Павловичем Корольовим.

Після закінчення з золотою медаллю "реалки" хлопець служив у різних установах Єлизаветграда: статистичному бюро, робітничо-селянській інспекції, управлінні народної освіти. То було не дуже цікаво. Але з цим містом пов'язана і приємна подія: перше кохання.

3 1922 р. Юрій Яновський жив у Києві. Два роки провчився на електромеханічному факультеті політехнічно­го інституту – "Хотів бути морським інженером. Будувати кораблі і пароплави". "Приробляв собі я тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на собі дрова. Санчата, двадцять п'ять пудів соснових півторааршинок, нас двоє і веземо ми, як коні. З Глибочиці до Лук'янівського базару було під гору, це найважча частина путі, і я ніколи не забу­ду тих почуттів, котрі були в мені тоді на Глибочицькому спускові. Ті роки не було в мене білизни і простинь, укри­вався я драним кожухом, жодного разу в кімнаті не топив, а скільки жило й народжувалося в мені гордості. Я входив у життя в драних австрійських черевиках, у котрих взимку бувало повно снігу, міцно затиснувши олівець у руці, широ­ко розплющивши очі на всі чуда світу, котрі малювала мені моя дурна уява", – читаємо в записниках. Інженером не судилося стати. Зате вже там, у політехнічному, почався його шлях у велику літературу.
1 травня 1922 р. в газеті "Пролетарська правда" надруко­вано першого вірша "Море" (російською мовою, за підпи­сом Георгій Ней). Радості не було меж. Михайло Семенко, відомий київський поет, лідер футуристів, завідувач літчас­тини газети "Більшовик", помітив нове ім'я, захотів позна­йомитись... Так і був Юрій Яновський залучений до літера­тури. У 1924 р. "Більшовик" видрукував його українську поезію "Дзвін", автор став позаштатним кореспондентом цієї газети. Там будуть видрукувані нариси письменника.
Звичайно ж, брав участь у футуристичному русі, як член "Комункульту" і "Жовтня" відвідував різні зібрання й дискусії. Саме тоді вчився відходити від стереотипів і шаблонів, шукати власної стежки, вносити в оповідання і вірші свіжий дух, фантазувати, мріяти – вічний неспокій передався йому від патрона Михайля Семенка. В ті роки заприятелював з Миколою Бажаном – разом працювали репортерами.
Невдовзі М. Семенко виїхав до Харкова, очолив там сценарний відділ ВУФКУ. Як і обіцяв, "пере­тягнув" туди М. Бажана та Ю. Яновського. Саме в Харкові, тодішній столиці, вирувало літера­турно-мистецьке життя. Там були В. Еллан-Блакитний, Остап Вишня, П. Тичина, М. Куліш, там близько зійшовся з О. Довженком, відчув у ньому споріднену душу.

Ранній період творчості

У 19251926 рр. працював на Одеській кінофабриці художнім редактором. Літературознавець В. Панченко пише про отримання цієї посади: «Нині це важко собі уявити: „зеленого“ літератора, якому не виповнилося й двадцять чотири роки, призначають художнім редактором однієї з найбільших у країні кінофабрик. А в житті Юрія Яновського саме так і було. Навесні 1926-го він з'явився в Одесі у несподіваній для себе ролі „кіноначальника“».

З 1927 жив у Харкові, з 1939 — в Києві.

Перший вірш «Море» надрукував російською мовою, уперше виступив з віршами українською мовою в 1924 році (збірка «Прекрасна Ут», 1928), далі перейшов на прозу.

Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927).

Яновський і  Микола Хвильовий — найвизначніші романтики в українській літературі першої пол. XX ст., зокрема співець морської романтики, найяскравіше представленої в першому його романі «Майстер корабля». В 1931 році з’явився гостро критикований і довгий час заборонений роман «Чотири шаблі», в якому знайшов романтичне зображення стихійний народний рух відроджуваної України за доби відбудови державності. До тієї самої теми революції в Україні, але під тиском критики вже з офіційної позиції, Яновський повернувся в майстерно збудованому романі в новелах «Вершники» (1935), одна з новел якого, «Подвійне коло», зображує трагедію братовбивчих конфліктів за доби революції.

«Майстер корабля» — перший роман Ю. Яновського, написаний упродовж 1927—1928 років. Твір стилізовано як кіномемуари, в його основу покладено досвід роботи автора на Одеській кіностудії і його співпрацю із В. Кричевським, П. Нечесою, О. Довженком та Ітою Пензо, які згодом стали прототипами головних героїв. Сюжет є нетиповим для тогочасної літератури, описується процес зйомок фільму та будування справжнього вітрильника для декорацій. Крім того, в текст органічно вплітаються спогади головного героя То-Ма-Кі про минуле, записи синів та коханої Тайях, дивовижні пригодницькі історії моряків і власні міркування.

Роман вирізняється з-поміж інших праць Ю. Яновського зосередженістю на мистецькій проблематиці та максимальною увагою до самого творчого процесу. Роман насичений роздумами творця про сенс людського життя, старість і молодість, таємниці людської душі, пошуки гармонії, краси, а також про мету цілого мистецького покоління:

«І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, що для неї я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя й честь моєї нареченої, її коси, як струмені, розлились по землі, її руки, як благословення, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, посилаючи жагучу кров на нові й нові шляхи. Для неї я був сміливий і впертий, заради неї я хотів бути в першій лаві бійців — бійців за її розквітання. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації — звуть її».

У романі утверджуються рукотворні цінності та рукотворна краса. Не даремно Ю. Яновський зосереджує свою увагу на мистецтві, пов'язаному з технікою та ремеслом. Письменник возвеличує професію майстра, проспівуючи гімн рукам: «Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму.» Кораблебудування та кінозйомка вимагають не лише творчого підходу та натхнення, а й чіткого розрахунку та клопіткої праці, відповідно і мрії тоді набувають цінності, коли вони стають часткою речового світу людини.

Однією із найважливіших рис роману є спроба уникнути цензури мовлення, що насичене екзотичними назвами, тропами, порівняннями. Ю. Яновський сміливо використовує нестандартні для української традиції імена, описує різноманітні тропічні місця. Процес написання тексту наче відбувається на очах у читача, таким чином автор руйнує сюжетну послідовність твору. Усе реальне та дійсне — це лише матеріал для твору, в основі якого покладений принцип гри — різні погляди на зображуване.

Ідейний сенс назви новели «Подвійне коло»

Літературний рід новели «Подвійне коло»: епос.
Жанр новели «Подвійне коло»: новела.
Тема новели «Подвійне коло»: зображення родини Половців у кривавих подіях громадянської війни 1919 р.
Головна ідея новели «Подвійне коло»: засудження братовбивства й недотримання закону народної моралі «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду» — протиставлення загальнолюдських вартостей класовим.
Головні герої новели «Подвійне коло»: брати Половці — денікінець Андрій, петлюрівець Оверко, махновці Панас і чотирнадцятирічний Сашко, червоний командир Іван; їхній батько Мусій Половець; червоний комісар Герт.

«Подвійне коло» — це назва першої новели роману Ю. Яновського «Вершники». Трагічні події описані в ній: п'ять братів Половців зустрічаються на кривавих дорогах громадянської війни. Підіймає руку брат на брата, бо хоч i одного роду, та до різних берегів прибились вони:

-Андрій командував загоном Добровільноï армії Денікіна,

-Оверко воював у кінноті Петлюри,

-Панас був махновцем. З ним їздив у тачанці 14 – ти річний Сашко,який мріяв про романтику;

-Іван — бійцем Червоноï армії.

Андріïв загін потрапляє в полон до петлюрівців. Під Компаніївкою, охоплені безумством війни, люди калічать, убивають одне одного. Справжнім пеклом стала земля. I великий грішник Оверко вбиває свого брата Андрія. А коли перед смертю Андрій нагадує братові слова батька: «Тому роду немає переводу, де брати милують згоду», Оверко відповідає:

«Рід — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає». Драматично i правдиво описане це перше коло страшних випробувань, що випали на долю братів.

Та ось i друге коло: Оверко стоїть перед своїм ворогом — братом Панасом. Проклинає Оверко свого брата-вбивцю так само, як нещодавно прокляв його Андрій. Земля, здається, здригнулася, коли Оверкова смерть вилетіла з Панасового маузера. Каїн i Авель… Найстрашнішим вважається гріх братовбивства. I це подвійне коло братовбивства своєю страшною правдою вражає читача. Досягає цього письменник особливою манерою письма. В одному реченні оживає неспокійна трагічна епоха, стрімкі події бою. Лаконізм, висока метафоричність, каскад однорідних сурядних речень створюють це враження. Перше речення — це i свого роду камертон, який задає тон всій розповіді про подвійне коло людських страждань: звучать високі, напружені, трагічні ноти. Важка болісна оповідь переривається описами епізодів із життя батька, Матвія Половця. I від цього криваві події здаються ще страшнішими. Зустріч махновців з Червоною армією теж завершується вбивством. Правда, цього разу Панас сам вбиває себе. Такий кінець новели є логічним завершенням розповіді автора про страшні події громадянської війни, про великі випробування й страждання, які випали на долю людей.Ю.Яновський вперше розповідає в творі про те, як червоноармійці, вистроївши всіх полонених вряд і пообіцявши відпустити додому тих, хто не захоче перейти до лав Червоної армії, стріляють їм у спину. І ця правда була страшною.

Яновський, змалював громадянську війну в Україні як трагедію народу.
Бій під Компаніївкою, у якому схрещують шаблі п’ять братів Половців, — це модель усієї громадянської війни.
Сила родових інтересів зіткнулася із силою інтересів класових. Під ударами шабель брати падають один за одним, і кожна нова смерть наче перекреслює батькову приповідку: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду», за якою — тривалий моральний досвід людського співжиття.
А що натомість? Натомість з уст спочатку комісара Герта, а потім червоного командира Івана Половця чуємо нову істину: «Рід розпадається, а клас стоїть».
Рід розпадається… Отже, руйнуються самі основи життя — і що з того, що клас «стоїть»? Пишучи свій твір у 1933—1935 рр., Яновський прагнув надати словам комісара Герта й Івана Половця сили пафосу, але об’єктивно, понад наміри автора, його талант закарбував трагічну правду життя з його невблаганно-моторошною логікою братовбивчого соціального зіткнення, коли загальнолюдське відступає перед залізно-класовим, і як наслідок — кров, кров, кров…
У «кадрі» — уся родина Половців: п’ятеро братів, які воюють під різними прапорами, батько Мусій… Немає тільки матері Половчихи. Але чому?! Тому, що якби вона з’явилася, то плакала б над кожним із синів, і її «надкласові» сльози були б однаково солоні. Вона оплакувала б загибель свого роду, і ті материні сльози заважали б авторові із силуваним пафосом підсумувати в 1933 р.: «Рід розпадається, а клас стоїть».

Новаторство роману «Вершники»:

1.Роман складається з 8-ми новел.

2.Кожна новела має закінчений зміст, своїх героїв, але пов’язані вони між собою спільною темою та ідеєю.

3. Не історія одного героя, а події всесвітнього характеру - в центрі уваги романіста.

4.В романі поєднується три жанри: народна дума, героїчна поема та новелістичний роман.

До Німецько-радянської війни Яновський написав кілька сценаріїв («Гамбург», «Фата морґана», «Серця двох» та інші), п'єси «Завойовники» (1931), «Дума про Британку» (1932), «Потомки» (1940) і видав збірку почасти дуже дотепних, пройнятих живим гумором оповідань «Короткі історії» (1940).

В 1925 р. з'являється перша книжка опові­дань Юрія Яновського "Мамутові бивні". Він стає редактором ВУФКУ. Мистецтво кіно, яке щойно зароджувалося в Україні, вабить багатьох письменників. За сценарії засідають і Яновський з Бажаном. Він переймався проблемами нового для української культури мистецтва – недарма його назвуть "добрим генієм українського кіно". Така творча яскрава особистість. як він, вирізнялася на тлі загальної маси. Це стало однією з причин звільнення його з посади в серпні 1927 р.
Юрій Іванович їде до Харкова. Журнал "Вапліте" видру­ковує повість "Байгород" (1927 р.). У 1928 р. з'являється книжка поезій "Прекрасна УТ" (Україна трудова), роман "Майстер корабля", який наробив чимало галасу серед кри­тики, особливо офіційної, партійної.

Тоді ввійшла в його життя Тамара Юр’ївна Жевченко, актриса театру "Березіль" Леся Курбаса. Через нелегкі випробуван­ня долі пронесли вони чистоту і ніжність перших зустрічей, оберігаючи їх від сторонніх очей під зовнішньою стриманіс­тю і трохи дивним звертанням на "Ви". І хто знає, наскіль­ки раніше зупинилося б серце Юрія Яновського, якби по­ряд не було Тамари Юр'ївни...
У 20-х рр. Ю. Яновський належав до тієї харківської молоді, що групувалася довкола Миколи Хвильового, підтримувала його сміливі заклики орієнтуватися на "психо­логічну Європу", прокладати самостійний шлях новій пролетарській літературі, плекати в собі творців, над усе цінувати мистецькі якості. Він стає членом ВАПЛІТЕ, а після її ліквідації – Пролітфронту. Тим часом журнали друкують його новели–поступово до нього "приклеюєть­ся" тавро "попутника", "націоналіста", "хвильовіста". До ВУСПП його не приймають, на перший з'їзд він потрапить лише з гостьовим квитком.
Безперечно, все це болісно сприймалося та було під­ґрунтям для придушення в собі власного "Я". Особливо пригнічувала різка, засудлива критика роману "Чотири шаблі" (1930). "Вчуся писати "під Кириленка", то наука дуже тяжка. До нудоти. Спробуйте писати примітивно, швидко, не турбуючись глибиною психологічних і духовних мотивацій вчинків героїв, і побачите, як то тяжко. Звичай­но, коли ви писали колись інакше...", – признається він Г. Костюкові про свій тодішній душевний стан. Ще говорив про "безстилля часу", панування агітки, втрату істинних вартостей...
Ю. Яновський працює над новим романом – майбутні­ми "Вершниками". А в Україні тим часом лютує голод. У червні–липні 1933 р. подорожує на навчальному вітриль­нику "Товарищ" по Чорному морю. Але невесела та подо­рож, його супроводжують "біль неминучості і творча тоска", мучать спогади про самогубство М. Хвильового – рана ще свіжа.
1935 рік. Роман "Вершники" завершено, але його ігно­рують в Україні, бач, він же написаний "попутником", "націоналістом", Яновським, дарма що вже були спроби самореабілітації –

до 15-річчя Жовтневої революції видано п'єсу "Завойовники".
"Вершники" друкуються уривками в перекладі П. Зенке­вича російською мовою в Москві, а вже потім і в Україні. У столиці СРСР влаштовується спеціальний вечір для обго­ворення роману. Письменника визнають нарешті "своїм".
Невдовзі Ю. Яновський створює п'єсу "Дума про Бри­танку", теж приурочену до "видатного ювілею"–20-річчя Жовтневої революції. Вона навіть із успіхом іде на сценах московських, ленінградських, харківських та інших театрів. Він багато подорожує по Україні – внаслідок спостережень передвоєнного села, але в межах дозволеного ідеологічного контексту з'являється збірка новел "Короткі історії" (1940).
У 1939 р. Юрій Яновський переїздить до Києва, оселяєть­ся в письменницькому будинку, одержує орден Трудового Червоного Прапора.

Друга світова війна і повоєнний період

За війни Яновський був редактором журналу «Українська література» і військовим кореспондентом.

Разом з письменниками Максимом Рильським, Іваном Кочергою, Петром Панчем, Натаном Рибаком брав активну участь в організації видання творів українських письменників в серії «Фронт і тил», у випуску літературних газети та журналу українською мовою.

Офіційно визнаному письменнику довіряють посаду головного редактора журналу "Українська література" (з 1946 р. "Вітчизна"), який під час війни вида­вався в Уфі. Залучає до співпраці найкращу творчу інтелі­генцію, друкує нові твори П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, І. Кочерги і свої. Найвизначнішим твором Яновського повоєнного часу став роман «Жива вода» (1947), в якому письменник втілив ідею невмирущості нації, відроджуваної після воєнної катастрофи. В 1947 р. ЦК КП(б)У ухва­лює постанову "Про журнал "Вітчизна"". Яновського увіль­нено з посади за "націоналізм, міщансько-обивательські погляди, аполітичність, друк помилкових і порочних творів". Не догодив. Гостро критикований за націоналізм, Яновський змушений був переробити роман «Жива вода» згідно з принципами соцреалізму й перевидати його в далеко слабшому варіанті під іншою назвою «Мир» (1956).

Перед цим, 1946 р. як кореспондент "Правди України" він брав участь у Нюрнберзькому судовому процесі - тоді його ще підтримувала "добра рука" тодіш­нього "хазяїна" на Україні першого секретаря М. Хрущова, але то було востаннє...
Відгриміли бої.
На спустошену українську землю прийшов довгожданий мир. Прості наші люди тяжкою працею відроджують життя, на їхню долю випадає аж надто багато труднощів і випробувань, але надія на краще додава­ла їм сил. Такою була тема нового роману Ю. Яновського "Жива вода". В ньому світла віра письменника-романтика в перемогу життя над смертю пронизала правдиві реалістичні картини складної повоєнної дійсності. Здавалось би, все складається якнайкраще. У 1947 р. часопис "Дніпро" друкує роман, повний текст передається по радіо. Але невдовзі партійні рецензенти знаходять у ньому чимало хиб і вад. Збирається пленум Спілки письменників. У засіданні бере участь перший секретар ЦК Л. Каганович. На пле­нумі, як писав Яновський у щоденнику, "поховали "Живу воду" метрів на де­сять під землю" –твір за­суджено як "ідейно хиб­ний", націоналістичний, на­клепницький.
Після всього цього зна­ходить у собі сили, пише цикл "Київські оповідання", які знову, як колись "Вершни­ки", спочатку друкуються в Москві. В них оспівано героїзм радянських людей під час війни, що його вселяла в них комуністична партія на чолі з Й. Сталіним... За "Київські оповідання" Яновському 1948 р. дали Державну премію СРСР. "Після премії я повинен боротися за право писати, я повинен виправдати довір'я і премію", – занотує він у щоденнику. Ці слова були щирими–художник давно став невільником системи, правлячої ідеології, ним керували за принципом "батога і пряника". Так безкінечно тривати не могло... 16 лютого 1954 р. на сцені Київської російської драми ім. Лесі Українки відбувається прем'єра (п'єси Ю. Яновсько­го "Дочка прокурора". Нестандартне трактування проблеми виховання, морально-етичні колізії, майстерно виписані ха­рактери – це забезпечило успіх на сценах багатьох театрів. Скоро після прем'єри, бенкетів та поздоровлень ішли вони вдвох із Тамарою Юр'ївною на гостину до Романова, головного режисера театру. Дорогою йому зробилося пога­но. Кілька днів лікарі боролися за його життя. Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 року.

ІV. ЗАКРІПЛЕННЯ

Міні - тест


1. В якому році народився Юрій Яновський?

А) 1897; Б) 1890; В) 1900; Г) 1902

а

б

в

г

д

2. Укажіть назву першої поезії Юрія Яновського:

А) «Кров землі»; Б) «Жива вода»; В) «Море»; Г) «Мамутові бивні».

а

б

в

г

д

3. Яким псевдонімом Юрій Яновський підписав свою першу поезію?

А) Георгій Ней; Б) Юрій Майоров; В) Георгій Яновський; Г) Юрій Юрченко.

а

б

в

г

д

4. Укажіть назву україномовної поезії Юрія Яновського, що вийшла друком у 1924 р.:

А) «Прекрасна Ут»; Б) «Дзвін»; В) «Море»; Г) «Земля батьків».

а

б

в

г

д

5. Визначте жанр твору «Вершники»:

А) роман у віршах; Б) роман-хроніка; В) роман-епопея; Г) роман у новелах.

6. Що лежить в основі «правди громадянської війни» (за новелою «Подвійне коло»)?

А) Право на вбивство заради ідей; Б) братні стосунки між родичами;
В) убивство заради багатства; Г) ідейна узгодженість на прикладі однієї родини;
Д) відходження від політичних ідей заради збереження «згоди» між братами.

а

б

в

г

д

7. Хто виходить переможцем у боротьбі (за новелою «Подвійне коло» з роману «Вершники»)?

А) Панас; Б) Оверко; В) Андрій; Г) Іван; Д) Сашко.

а

б

в

г

д

8. Чиї слова «Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду» повторюють герої роману Юрія Яновського «Вершники»?

А) Оверка Половця; Б) Андрія Половця; В) Івана Половця; Г) Половчихи; Д) Мусія Половця.

а

б

в

г

д

9. Сентенція «Людина — натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити» є ідейно провідною у творі Ю. Яновського:

А) «Вершники»; Б) «Чотири шаблі»; В) «Майстер корабля»; Г) «Байгород»; Д) «Дочка прокурора».

а

б

в

г

д

10. За який роман називали Ю.Яновського«націоналістом, попутником, хвильовистом»?

А) «Вершники»; Б) «Чотири шаблі»; В) «Майстер корабля»; Г) «Жива вода»

а

б

в

г

д

11.Роман Ю. Яновського « Вершники» вперше видано

А)у 1925 році; Б)у 1928 році; В)у 1930 році; Г)у 1935 році.

а

б

в

г

д

12. Де під час Другої світової війни був Ю.Яновський?

А) В тилу, в Уфі; Б) вдома, в Києві; В) на фронті, військовим кореспондентом.

а

б

в

г

д

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Читати роман «Майстер корабля»

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 10. ПРОЗОВЕ РОЗМАЇТТЯ

Тема уроку № Неоромантичні герої То-Ма-Кі, Режисер, Сев, Тайях та їх прототипи, модерністські образи Міста, Моря. Морально-етичні колізії твору. Національне крізь призму загальнолюдського. ТЛ: художній час і простір, умовність зображення.

Мета:

Формувати предметні компетентності

- ознайомити здобувачів освіти із творчістю Юрія Яновського, дати загальну характеристику розвитку української прози та особливостям світовідчуття і світобачення Ю.Яновського і їхній вплив на його творчість;

- вчитись аналізувати художні образи, їх символічність та ознаки неоромантизму; розкрити морально-етичні колізії роману «Майстер корабля», образи героїв

-виховувати у здобувачів освіти активну життєву позицію, інтерес до творчості Ю.Яновського, виховувати патріотизм засобами художнього слова.

Формувати ключові компетентності:

Спілкування державною мовою: володіти всіма видами мовленнєвої діяльності, зокрема,вміння вести бесіду.

Інформаційні: вміння знаходити необхідну інформацію; творчо використовувати довідкові матеріали, аналізувати літературні події та явища.

Комунікаційні: формувати мовленнєву компетентність особистості, вміти доводити власну позицію, вести бесіду.

Уміння навчатися впродовж життя: здатність до пошуку та засвоєння нових знань, набуття нових вмінь і навичок, уміння визначати навчальні цілі та способи їх досягнення.

Соціальні і громадянські: уміння працювати, усвідомлювати важливість історичних подій першої половини ХХ ст.. критично оцінювати тексти соціально-політичного змісту.

Загальнокультурну грамотність: здатність здобувачів освіти аналізувати, визначати роль і місце української культури, сприймати й розуміти естетику художнього слова, його значення.

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: слово вчителя, бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Авраменка «Українська література.

10 клас».

Технічні засоби навчання: відеоматеріал

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТИ

1.Перевірка домашнього завдання

ІІІ. ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Історія створення і прототипи

Роман було написано за дуже короткий термін. Автор розпочав його восени 1927 року в Одесі, а завершив за кілька місяців уже в Харкові. В основу твору поклав особистий досвід із часів своєї роботи в кіно.

У 1920-х роках вважали, що кіно — це швидше ремесло, а не творчість, технології, а не власне мистецтво. Відповідно місця, де виробляли фільми, називали кінофабриками.

Юрій Яновський, хай і недовго, був художнім редактором на Одеській кінофабриці, яку тоді жартома називали «Голлівудом на березі Чорного моря». Він правдоподібно відтворив внутрішній лад цієї установи, бо знав його не лише з чуток і розповідей. А один із реальних епізодів — підготовку репортажу про зустріч наркома закордонних справ Г. Чичеріна з турецьким міністром — зобразив досить детально, з елементами технології творення документального кіно.

Павло Нечеса

Не лише кінофабрика, а й саме місто відіграє в романі неабияку роль. Сучасники автора одразу впізнали Одесу з її неповторним колоритом і людьми. Найбільше у творі морської романтики. Це морські краєвиди й захопливі бувальщини про подорожі та пригоди. Автор розповів і про різні кораблі: створення вітрильника для зйомок фільму — чи не ключовий епізод роману.

Більшість героїв твору мають реальних прототипів. На перших сторінках роману згадується літературний редактор Михайль, у якому сучасники легко впізнавали Михайля Семенка. Директор нагадує тодішнього керівника кінофабрики Павла Нечесу. В особі Професора автор зобразив художника Василя Кричевського, який був історичним консультантом під час зйомок. Танцівницю Тайах ототожнювали з балериною Ітою Пензо, а прототипом художника й режисера Сева став Олександр Довженко. Ну, а образ головного героя багато в чому став відображенням особи самого автора.

Сторінками спогадів

В кабінеті Юрія Івановича на книжковій шафі над письмовим столом стояла дуже гарна модель вітрильної яхти, либонь, фрегата, — в позиції, як це намалював Кричевський на обкладинці першого видання «Майстра корабля». Юрій Іванович придбав чи замовив цю модель ще в час свого перебування в Одесі, коли працював на кінофабриці і задумав писати «Майстра корабля». Юрій Іванович міг точно і безпомилково назвати морським терміном кожнісіньку деталь моделі і дуже любив свій фрегат.

Юрій Смолич, письменник

Особливості жанру та художньої організації

Юрій Яновський почав писати роман ще досить молодим — у двадцять п'ять років. Тоді він любив пошук, експериментував. Особливо захопився проголошеною М. Хвильовим романтикою вітаїзму з її підкреслено активним і творчим ставленням до життя.

«Майстер корабля» був задуманий як твір модерністський. Його основа неоромантична: на першому плані — окриленість, фантазія і віра в людські можливості, які наче зовсім заступають приземлену буденність. Екзотика приморського міста, романтика морських пригод, молодість з її нестримними творчими амбіціями, кохання і вірна дружба — усе це сприяє творенню загального неоромантичного ефекту життєвої повноти, незмарнованих днів людського життя.

Неоромантизм — напрям модернізму, якому властиві увага до незвичайних особистостей, сильних пристрастей, до всього загадкового й фантастичного.

Умовність — порушення правдоподібності зображення з художньою метою.

Автор вдався до художньої умовності, вибудовуючи особливий світ роману: утримався від змалювання дрібниць щоденного побуту, а натомість виділив найбільш яскраві моменти у стосунках героїв.

Художня умовність — прикмета будь-якого літературного твору, адже мистецька картина світу завжди відрізняється від реальності. Автор увиразнює ті прояви дійсності, що відповідають його творчому задумові, інші ж може ігнорувати. Інакше кажучи, художня умовність — це свідома деформація дійсності з певною мистецькою метою.

Специфіка неоромантичної умовності позначилась і на зображених у романі часово-просторових координатах. Вони не тотожні реальним часу й простору, а мають передусім естетичне значення — містять лише художньо значущі складові.

У літературі час і місце подій можуть миттєво змінюватись — відповідно до авторського задуму. Трапляється, що письменник звертає читацьку увагу на події, які відбуваються одночасно в різних місцях або в різні епохи тощо. Це все важливо враховувати, аналізуючи роман.

Організація твору Юрія Яновського доволі складна й експериментальна. Виклад стилізований під мемуари — спогади вже немолодого героя про давні часи. Письменник, ще молода людина, пробує уявити, яким має стати його герой на восьмому десятку років. Він немовби мандрує в часі, гортаючи сторінки людського життя, переноситься від молодості до старості й навпаки, тим самим додаючи всьому твору філософської глибини.

Автор активно використовує позасюжетні елементи, розлогі розповіді персонажів про події, що відбуваються на далеких островах, в Італії, Румунії тощо. Усі епізоди яскраві, неоромантичні — вони зазвичай ілюструють примхи долі та людську волю до життя.

Роман новаторський, тож визначити його жанр досить складно, адже в ньому є й філософські роздуми, є й неоромантична любовна лінія, наявні риси пригодницького твору. Є також і футуристична спроба зазирнути в майбутнє, передбачити його. Отже, це твір зі складною організацією, що поєднав ознаки кількох романних різновидів.

Проблемно-тематичний комплекс

Становлення українського кіно — одна з важливих тем твору. Кінофабрика й далекосяжні творчі задуми привертають увагу автора. Однак загалом тема ширша й масштабніша — це творення якісно нової української культури. Недарма головний герой То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) з піднесенням згадує про свою «наречену», якій присвятив усе життя: «Культура нації звуть її». Отже, народження сучасної й повноцінної культури вільного народу є основною темою. Помітне місце посідають теми мистецтва, кохання, дружби, моря й морських пригод.

Автор розповів про формування нової української інтелігенції й порушив у зв'язку із цим низку проблем переважно морально-філософського характеру. Узагальнено — це проблема людини, яка будуватиме майбутнє України, вільне від усіх темних прикмет попередніх часів. А звідси — увага до філософських проблем сенсу життя, щастя, творчого покликання, молодості і старості. Порушено проблему оновлення в особистих стосунках, зокрема в ставленні до жінки в суспільстві майбутнього.

Мотиви та образи

Теми й проблеми роману розкриваються за допомогою окремих мотивів, два з яких заслуговують на особливу увагу. Перший — це мотив молодості, який є наскрізним, адже нове життя будують переважно молоді мрійники: «Тільки молодість має таку повінь думок. Снуються вони скрізь, приходять від усіх дотиків, і ледве встигає за ними дзвінкий бігти час». Навіть слова літньої людини — автора мемуарів — відсилають саме до молодості: «Мої спогади я присвячую молодим, сміливим і чуйним, їм віддаю я на суд юнацькі помилки і перемоги...».

А другий — мотив моря, що тісно пов'язаний з мотивом молодості. Не випадково Тайах звертається до героїв: «Я почуваю вашу молодість як морське повітря». Або такі промовисті слова: «Біля моря ми почували себе сильнішими». Море не лише посилює романтичні почуття й додає сил, воно ще спонукає до відвертих зізнань і роздумів: «Море — це великий степ, на якому росте синя й чорна трава. Біля моря Добре Думається, і звичайні слова набирають таємного й великого змісту».

Образи героїв роману розкриваються переважно в трьох людських вимірах: у творчій праці, дружбі й коханні. Оповідач не лише розмірковує над сценарієм, а ще й бере безпосередню участь у монтажі документального фільму. Режисер Сев із головою занурюється в підготовку до зйомок нової картини про море. Матрос Богдан своїми розповідями про морські пригоди надихає сценариста й режисера. Усі разом захоплені побудовою корабля для майбутнього фільму. А Богдан ще й виготовляє «майстра корабля»: «Так я називаю фігуру, що живе під бугшпритом. Вона веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі». Цю фігуру Богдан зробив подібною на свою кохану Баджін, з якою його розлучила примхлива доля.

У творчій співпраці міцнішає чоловіча дружба, але вона також проходить випробування в любовному трикутнику: головний герой і режисер Сев закохані в чарівну танцівницю Тайах. Це доволі самостійна емансипована жінка, яка намагається розібратися в собі та своїх почуттях. Автор зображує такий тип взаємин, у яких жінка є рівноправною учасницею — вона воліє самостійно робити вибір супутника життя, а не бути заручницею чоловічої волі.

ІV. ЗАКРІПЛЕННЯ. Рефлексія

  • 1. Яке враження справив на вас твір Ю. Яновського «Майстер корабля»? Які почуття, роздуми він викликав? Які запитання у вас виникли? У який спосіб ви могли б знайти на них відповіді? Які з них ви хотіли б обговорити з однокласниками, однокласницями й учителями, у родинному колі?

  • 2. Які події з життя письменника покладено в основу твору «Майстер корабля»? Наведіть приклади епізодів роману, де автор використав свій досвід роботи на кінофабриці.

  • 3. У якій формі написано роман? У чому полягає умовність часопростору твору?

  • 4. Які культурні діячі стали прототипами героїв роману? Хто з них був вам відомий раніше?

  • 5. Які теми та проблеми розкрито у творі?

  • 6. Які з названих тем (проблем) ви вважаєте актуальними в наш час?

  • 7. Які теми (проблеми) твору близькі вам особисто? Чи погоджуєтеся ви з їх трактуванням у романі? Чому саме?

  • 8. Як позначилися на художніх особливостях роману особистісні якості, світогляд митця, його оточення?

  • 9. Пригадайте, що таке романтика вітаїзму. Чи можна вважати роман «Майстер корабля» вітаїстичним твором? Чому?

  • 10. Чому роман «Майстер корабля» можна назвати модерністським твором?

  • 11. Які риси неоромантизму виявились у романі? Наведіть приклади відповідних епізодів.

  • 12. Чому цьому твору складно дати одне жанрове визначення?

Виявляємо літературну компетентність

  • 1. Висловте свою думку: чи вдалося авторові передати радість від праці над створенням корабля? Що допомогло йому в цьому або чого забракло, щоби справити належне враження на читача?

  • 2. Із чим автор порівнює корабель у цьому тексті? Які метафори використовує для його зображення? Які з них здалися вам найбільш яскравими?

  • 3. Наведіть приклади використання в тексті персоніфікації. Якого ефекту дозволяє досягти використання цього художнього засобу?

  • 4. Знайдіть у тексті приклади звуконаслідувань. З якою метою створює їх автор?

  • 5. Які почуття виникли у вас під час читання уривка? Як ви гадаєте, чи відповідає цей результат авторському задуму?

  • 6. За допомогою яких мотивів Ю. Яновський у романі «Майстер корабля» розкриває проблеми творення нової української культури, духовності української людини, її самоусвідомлення в новій дійсності?

  • 7. Які морально-етичні проблеми розкрито у творі?

  • 8. Чи можна героїв твору То-Ма-Кі, Режисера, Сева, Тайах, Богдана, Професора назвати неоромантичними героями? Наведіть аргументи щодо кожного з названих персонажів.

  • 9. Доведіть або спростуйте твердження: «У романі «Майстер корабля» автор розкриває національне крізь призму загальнолюдського».

  • 10. Розкажіть про умовність художнього часу і простору в романі, модерністські образи моря і Міста.

  • 11. Зверніться до епіграфів роману. Деякі дослідники вважають, що епіграфи часто виконують роль певного коду, який розгортається у відповідну сюжетну структуру, указує на важливу ідею. Чи відбувається це в романі «Майстер корабля»?

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.

Підготуватись до усного міні – твору.

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 10. ПРОЗОВЕ РОЗМАЇТТЯ

Тема уроку №15 Усний навчальний міні-твір за романом «Вершники» Ю. Яновського на тему

«Проблема розпаду роду, родини як трагедія народу».

Мета:

Формувати предметні компетентності:

- ознайомити здобувачів освіти з романом Яновського «Вершники», дати загальну характеристику розвитку української прози та особливостям світовідчуття і світобачення Ю.Яновського викладеного в романі;

- розвивати навички роботи з літературою, уміння аналізувати й узагальнювати факти, вчитись аналізувати художні образи, їх символічність та ознаки неоромантизму; розкрити морально-етичні колізії роману «Вершники».

-виховувати в учнів активну життєву позицію, інтерес до творчості Ю.Яновського, виховувати патріотизм засобами художнього слова.

Формувати ключові компетентності:

Спілкування державною мовою: володіти всіма видами мовленнєвої діяльності, зокрема,вміння вести бесіду.

Інформаційні: вміння знаходити необхідну інформацію; творчо використовувати довідкові матеріали, аналізувати літературні події та явища.

Комунікаційні: формувати мовленнєву компетентність особистості, вміти доводити власну позицію, вести бесіду.

Уміння навчатися впродовж життя: здатність до пошуку та засвоєння нових знань, набуття нових вмінь і навичок, уміння визначати навчальні цілі та способи їх досягнення.

Соціальні і громадянські: уміння працювати, усвідомлювати важливість історичних подій першої половини ХХ ст.. критично оцінювати тексти соціально-політичного змісту.

Загальнокультурну грамотність: здатність здобувачів освіти аналізувати, визначати роль і місце української культури, сприймати й розуміти естетику художнього слова, його значення.

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: слово вчителя, бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: «розстріляне відродження»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Авраменка «Українська література.

10 клас».

Технічні засоби навчання: відеофільм «Вершники»

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТИ

Усний навчальний міні-твір за романом «Вершники» Ю. Яновського на тему

«Проблема розпаду роду, родини як трагедія народу».

ЗРАЗОК

Проблема розпаду роду як трагедія народу

(за новелами роману "Вершники" Ю. Яновського)

Юрій Яновський — письменник з романтичною душею, неординарним світобаченням і оригінальним творчим почерком. У своїх новелах він прагнув показати глибокі картини свого часу, мріяв про час істинний, ідеальний. "Життя є молодість, труд і любов. Дайте мені посмакувати цих напоїв", — пише він у своїй ранній новелі "Байгород". Яновського, як і Хвильового, хвилювали питання про співвідношення трагізму: гуманізму в революційному житті країни, про міру самозречення в ім'я вищої ідеї, про цінність людської особистості, збереження людяності за будь-яких умов.

Провідною в творчості письменника була тема революції, громадянської війни. У центрі уваги Яновського — вирішальний момент в житті героїв, його цікавить не еволюція характеру, а "поведінка" героя в умовах найжорстокіших випробувань на межі життя і смерті. У новелах роману "Вершники" впадає в око потужний струмінь гуманізму письменника, його любові до життя і людини. І одночасно вражає жах часу і революції, в якому людське життя втрачає вартість, вражає холодний подих смерті у прагматичних розрахунках з "ворогами" ідеї. Отже, особливості романтичного стилю роману "Вершники" визначає саме емоційний фактор.

З першої новели "Подвійне коло" постає образ громадянської війни як явища протиприродного, жахливого і потворного. У романі кожний герой дістав точну політичну характеристику: денікінець, петлюрівець, махновець, червоногвардієць... передісторію кожного персонажа автор передає лише кількома штрихами, показуючи його вже як сформовану особистість у складні, вирішальні моменти життя. І от непримиренні у своїй категоричності "вороги" сходяться на одному полі — п'ятеро рідних братів Половців готові вбити один одного заради високих, але різних ідей, нехтуючи людськими почуттями. Для них важливіші принципи та революційні переконання, аніж братерська любов і почуття матері. Один за одним гинуть брати: Андрій, Оверко, Панас — гинуть переможені своїми ж братами. Братовбивство, як і вбивство матері (перегук з новелою "Я (Романтика)" М. Хвильового) не можна виправдати жодною ідеєю, хоч якою б високою і благородною вона не була!

У запеклому бою зійшлися загони різних політичних поглядів і по черзі летять голови братів Половців — денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса... Непереможеним залишається тільки більшовик Іван — це "узгоджувалося" з вимогами тогочасної критики та розвитком історії, однак дихнуло на читача неприхованою регламентованістю й нелюдською жорстокістю. Принципи класової боротьби стають вищими за почуття родини,, роду: "... рід розпадається, а клас стоїть", — пояснює комісар Герт.

Вісім новел, з яких складається роман, не пов'язані сюжетом, але об'єднані авторського ідеєю: показати через внутрішній світ героїв необхідність історичного перетворення світобудови. Через визначальні риси героїв автор показує й оспівує кращі риси усього народу — вірне кохання і біль матері за своїх синів ("Шаланда в морі"), вірність обов'язку та присязі ("Листоноша"), людську витривалість і жадання свободи ("Чубенко — командир полку"). Усі герої роману втілюють у собі людське й національне прагнення збудувати кращий світ на землі... Однак письменник стверджує думку, що цей світ неможливо побудувати на крові. Як і Хвильовий, Яновський показує, що постріл в іншу людину — це щоразу постріл у самого себе, у найсвятіше, що є в душі кожного. І через духовну і моральну деградацію кожного будівельника "світлого майбутнього" відбувається духовне спустошення і моральна деградація усього народу. Адже розпад одного роду Половців символізує розпад усього народу у вирі жорстоко-запеклої громадянської війни, яка стала трагедією української нації. Ця думка художньо втілюється в формі розрізнених, не пов'язаних між собою сюжетно сцен новел роману, які все ж об'єднуються почуттям автора, його переживанням не тільки за долю рідних братів, але й за долю усього народу.

ІІІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Підготувати реферат по творчості Валер’яна Підмогильного

Творчість Юрія Яновського

За типом світобачення він був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і манливим. "До безуму люблю степ, – зізнавався в "Автобіографії" 1925 р. – Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скерова­ні на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть". А в "Міркуваннях про себе" писав: "Мета цілого життя–об'їхати землю по одному з меридіанів і на еква­торі погріти спину".
На широту його світогляду впливали книжки, прочитанів юності, те культурно-мистецьке оточення, в яке пощасти­ло потрапити молодим. "Любив я англійців та американців, їхні твори правили мені за вікно до великого світу. Тоді я захопився морем, не побачивши ще його", – писав у відкритому листі до М. Хвильового, надрукованому 1929 р. в "Літературному ярмарку". Р. Кіплінг, Д. Лондон, О'Генрі, М. Твен, Теннісон, Д. Конрад – ось неповний перелік "володарів романтичного слова", які зваблювали юного мрійника в небезпечні, але такі загадкові прерії, екзотичні землі, незвідані ще моря. Імпонували і сильні, дужі, сміливі герої, які завжди перемагали і досягали мети, – допитливий хлопчина і собі мріяв стати таким, адже був від природи хоровитим, вразливим, тонкосльозим.
А мама вечорами читала "Тараса Бульбу" М. Гоголя, дід Микола розповідав багато цікавого – перед очима постава­ло минуле народу, його споконвічна боротьба за волю. Там, у степу під Компаніївкою, де зійдуться в бою брати Полов­ці, його внутрішній світ наповнювався духом рідних просто­рів.
Усе життя любив подорожувати. Був епіцентром письменницької команди, яка часто мандрувала Україною на автомашині. Тільки дорогу в нікуди не сприймало його серце, а вона з плином років наближалась і, нарешті, стала неминучою реальністю. О. Довженко, з яким доля теж жорстоко повелася, запише в щоденнику: "Нещасливий мій друг. Скільки й пам'ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар'єристів. Чоловік таланови­тий, чесний, тонкий, ображений до краю життям...".
Ні, в нього не стріляли в підвалах НКВС, не відправляли етапом на Колиму чи Соловки. Може, то було б і не найгір­ше? Його переслідували все життя, послідовно, наполегливо витруювали живий дух художника, поета. Духовна смерть наставала значно раніше фізичної. Смерті таланту, даного Богом, зазнало багато українських митців. Його завзято критикували за новаторський роман "Майстер корабля", злісно цькували за "Чотири шаблі". У 1929 р. слідом за сфабрикованим процесом СВУ посунеться лавина репресій. Його теж могли "забрати". "Ідеологічно правильні" "Верш­ники" на якийсь час змінили його становище на краще. Ганебна, жорстока критика "Живої води" змусила писати "Київські оповідання" з фальшивим пафосом і оптимізмом.
Ю. Яновський залишив нам багатожанрову спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п'єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносце­нарії, публіцистика. Не все, звісно, цікаве для нас, хоча далеко не все було художньо вартісним. Ранні новели, опо­відання, "Байгород", "Майстер корабля", "Чотири шаблі", кілька розділів "Вершників" – оце, власне, і все, що встиг створити вільно Юрій Яновський. Але й це засвідчує вели­чезні потужні можливості його таланту.
Далі істинне обличчя митця, цього тонкого лірика, проникливого мислителя, уродженого інтелігента, витонче­ного романтика, вихованого на кращих традиціях світової класики, набрало виразу конвульсивної гримаси. Перетво­рити вільного письменника на красиву воскову ляльку, вставити їй штучне серце, яке забилося б відповідно до партійних вказівок, – чи не в цьому полягало "культурне будівництво" в пролетарській державі? А починалося все так обнадійливо...

Творчість Юрія Яновського

Юрія Яновського справедливо називають сміливим нова­тором в українській літературі XX ст. Він – один із найяс­кравіших представників неоромантичної течії в ній. У цари­ні як змісту, так і форми художніх творів ніколи не прагнув ходити чужими стежками, відкидав усталені схеми, баналь­ності, трафарети.
Вже перші збірки новел Ю. Яновського "Мамутові бивні" (1925), "Кров землі" (1927) разом із творами М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного та ін. потвер­ дили відхід нової хвилі української літератури від народ­ницько-просвітницьких традицій XIX, а почасти і початку XX ст. Поза сумнівом, на них позначився вплив футуризму й кіностилістики нової музи, що вабила до себе і Яновсько­го. Сюжетами новел "Мамутові бивні", "Історія попільни­ці", "Роман Ма", "Туз і перстень", "Кров землі" керує смілива авторська думка, хоч у цілому вони досить банальні й поширені на ті часи. Скажімо, героїка громадянської війни, любов більшовика до білогвардійської шпигунки і що з того вийшло. Динамічна зміна картин, зміщення різних часових площин, несподівані повороти, загадкові ситуації, екзотичні імена (Рубан, Ма, Матте), раптове втручання голосу автора в текст –усім цим письменник хоче здивува­ти читача, шокувати його уяву.
Рівночасно проблематика цих оповідань пов'язана із спробою молодого ще письменника осмислити, зрозуміти специфіку громадянської війни в Україні, звернути увагу на повстанську стихію, отаманство, партизанську вольницю. Його герой романтичний, він стоїть перед вибором, в якому перемагає революційний обов'язок. Він–сильна, вольова натура, яскрава особистість, ним насамперед керує револю­ційна ідея. Особисте відступає на другий план. Цей мотив був провідним у тогочасній прозі. Але Юрій Яновський вже тут сміливо порушує проблему чистоти червоного прапора і робить те ненав'язливо.

Згадаймо з цього приводу оповідання "Роман Ма".

Коли Матте вирішує прив'язати шпигунку Ма (свою кохану) до крил вітряка, бійці, показуючи на понівечені тіла червоних розвідників, запитують його: "Хіба вони на це згодні?.. Сонце не хоче бачити таких діл". Зовсім не випадково наприкінці твору з'являється і така картина: опо­відач сидить на могилі страченої Ма, поряд "сонце сідало великою раною" – та рана в душі автора, він підсвідомо сумує над долею маленької людини, дитини цього світу, яка так трагічно намагається виборсатися з життєвого виру.
Усе це говорить про потужність таланту митця. У світо­баченні Яновського від самого початку творчого шляху була закладена висока духовність, пріоритет загальнолюдського, християнського.
Серед ранніх творів Ю. Яновського треба звернути увагу на новелу "Поворот" (1927), надруковану вперше тільки 1967 р. Вона абсолютно випадає із загальної тональ­ності його романтичної поетики, свідчить про постійні змістово-стилістичні пошуки митця. Це сюрреалістична новела, зіткана з марень, видив, снів простого солдата, який дуже стомився і змучився від війни, мріє повернутися додо­му, до плуга, до білобокої хати в садку. Єдине, що його єднає з іншими героями Ю. Яновського, – це бажання вивільнитися від натиску зовнішніх обставин і втілити свою заповітну мрію в життя.
У романтичному стилі написана повість "Байгород", яка створювалася 1927 р. в Одесі, "коли спогади юнацтва авто­рового підступили клубком до його горлянки. Авторові нашому здавалося тоді, що море витікає з берегів і широ­кою водою тече в степи, переламуючись, перегинаючись через обрій", – так пояснено задум у "Коментарях до книжок...". А спогади ті були про реальні події–жорстокі сутички вояків отаманші Марусі Никифорової з червоноар­мійським загоном Полупанова в Єлизаветграді та перша юнацька любов майбутнього автора до Галі Москалець, що так нещасливо закінчилася.
Над містом гуркочуть снаряди, свистять кулі, небезпека чигає за кожним рогом –на цьому тлі розцвітає романтич­не кохання Кіхани (знову незвичне ім'я) до Лізи. "Злива почуттів", емоцій, вражень переважає в творі, загадкові ситуації (особливо довкола Лізиного чоловіка) наповнюють описи романтичною таємничістю, нестримний авторський голос проривається через ліричні відступи. Герої показані в хаосі почуттів, психологічних роздумів про себе і довколиш­ні події. Здається, сюжетні колізії мало цікавлять письмен­ника. В центрі мистецького зображення романтичний конфлікт між життєвим началом і війною, смертю, актуаль­на тогочасна колізія між любов'ю і революційним обов'яз­ком.
Яновський був далекий від вирішення якихось ідеологіч­них проблем, навіть не прагнув щось оспівати чи когось возвеличити, що хотіла бачити в "Байгороді" тогочасна критика. Насамперед упадає в око наскрізна ідея визволен­ня індивідуальності, особистості, людини, живої, чутливої, вразливої та, можливо, не готової сприймати належним чином випробування долі, звільнитися від тягарів, накину­тих іззовні, чужих для чистої душі. А саме такий Кіхана. В цьому образі чимало від автора, який був не лише його прообразом, а й натхненником всеперемагаючої ідеї торжества життя над смертю, любові над війною та розру­хою. І хоч Кіхана загинув, любов, як найприродніше почут­тя, перемогла смерть, вона продовжує жити в пам'яті. Коли його знайшли, "...сходило сонце. З міста нісся великодній дзвін, тихий і нерівний". Автор над усе любить життя, яке описує, і своїх героїв, як "дітей, що вчилися ходити". "Го­гой! Як весело йти вперед" – так оптимістично закінчуєть­ся повість.
Роман "Майстер корабля" (1928) з'явився о тій порі, коли багато українських письменників, слідом за М. Хви­льовим, який відверто поставив питання "Камо грядеши?", "Україна чи Малоросія?", шукали відповіді на них. Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема? Саме тоді з'являються романи В. Підмогильного "Місто", "Невеличка драма", М. Івченка "Робітні сили", Є. Плужника "Недуга", В. Винниченка "Сонячна машина", М. Хвильового "Санаторійна зона", "Вальдшнепи", в яких провідне місце відводиться творчій інтелігенції, власне, еліті суспільства. Це абсолютно не збігалося із нав'язуваною більшовицькою ідеологією правлячою роллю робітничого класу як гегемона. В цьому ж ряду і роман "Майстер кораб­ля" Юрія Яновського.
Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) твір в українській літературі. Вплив зарубіжної романтичної класики відчувається тільки на рівні світоглядному, що лише розширило художні обрії роману.
У його основі – власний досвід перебування на Одесь­кій кінофабриці в 1925–1927 рр. Можна також провести паралель між героями і реальними прототипами: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) – сам Юрій Яновський, Сев – режисер О. Довженко, Професор художник, знавець старовини професор В. Кричевський, Директор – Павло Нечеса (очолював кінофабрику), Тайах – відома балерина Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському, Богдан – актор Григорій Гричер, Місто – портова Одеса, тодішній "Голлівуд на березі Чорного моря".
Незвичний, новий для української літератури сюжет.
Режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується вітрильник. Але це не бутафорна спору­да – на ньому плаватимуть учні морехідної школи. Тому майстри дуже стараються.
Композиція досить вільна, роман ніби розбудовується на очах. Незвична форма оповіді – монолог-сповідь сімдесяти­літнього То-Ма-Кі, який згадує свою далеку молодість, пов'язану з кіномистецтвом. Читач мандрує разом із героя­ми з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюють одна одну. Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на острові Ява. Мариністичний колорит Міста, що з'явився в українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн. Екзотичні також імена героїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі, його сини Майкл і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.
У романтичному творі обов'язково має бути любовна колізія і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, в яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Усі вони готові впасти їй до ніг. Це сильні, вольові натури, якими і мають бути романтичні герої. Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взає­мин.
"Майстер корабля" написаний відчайдушним романти­ком, залюбленим у море, життя, людей, письменником, що вміє "горіти" над твором. Тут утверджується "романтика вітаїзму", непереможне життєлюбство, до якого закликав у статтях М. Хвильовий і яке наснажувало багатьох митців 20-х рр. Ю. Яновський опоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до нового життя. (Це символізує будівництво вітрильника.)
Майстер на носі корабля – дерев'яна фігурка із профі­лем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти з собою в подальшу дорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні вартос­ті? Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми і порушуються в романі.
Так сталося, що саме цей твір засвідчив апофеоз духов­ного зростання романтика Юрія Яновського. "Чотири шаблі" проклали місток до духовного згасання, самозречен­ня заради... фізичного виживання.
Після з'яви 1935 р. роману в новелах "Вершники" письменник став досить відомим. Цей твір узагалі протягом довгого часу вважався вершинним здобутком митця. "В цій невеликій книжці закладено три роки роботи, три роки всіляких думок і самовідчувань, усяких життєвих умов", – читаємо в записниках автора. Що за цими словами?
Насамперед "Вершники" були своєрідним компромісом із самим собою, способом реабілітувати себе перед офіцій­ною критикою, "виправити" помилки "Чотирьох шабель", що за них було розіп'ято письменника. Роман цей з'явився своєчасно. Вже були арештовані М. Куліш, В. Підмогиль­ ний, Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, розстріляний Г. Косинка...
"Вершники" написані ідеологічно правильно, є в них і провідна роль більшовицької партії, і перемога червоного прапора, і оспівування "непорушного" союзу робітників і селян, героїзм комуністів. Роман був даниною своєму часо­ві, але, на відміну від подібних творів, усе таки таланови­тою. Кажемо так завдяки кращим новелам: "Дитинство", "Подвійне коло", "Шаланда в морі", які нагадують обереж­ний рух корабля між рифами. Цей корабель пливе – вони споріднені з народно-пісенною традицією, в них автор апе­лює до загальнолюдських цінностей. Він показує трагедію українського народу–розпад роду, родини заради якихось нових цінностей. Всі три новели зв'язані між собою цією болючою та актуальною проблемою.
Новела "Подвійне коло" (коло інтересів класових і родинних) –класичний зразок художнього втілення болю­чих роздумів митця про непростий час в історії свого наро­ду, коли брат убиває брата. Той "умовний" бій у степу під Компаніївкою символізує собою всю складну ситуацію в Україні під час громадянської війни. І хоча врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, але емо­ційний акцент зовсім на іншому–автор не підтримує цю криваву різню, хоча вона і задля нового життя. Звернімося до тексту.
Махновський загін Панаса б'ється з петлюрівцями, яких очолює брат Оверко. Куля Панаса "вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім" –символічна картина. І ось похорон. У його описі вирізняється така суітєва деталь: "По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили. У всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав". І наче не буде кінця і краю дощу, бо "залізна жорстокість" панувала над людьми. Чи ж вимиє дощ – у слов'янській міфології символ очи­щення від усякої нечисті –цю грішну землю? Автор не може вважати закономірним, нормальним вирішення конфліктів, наведення ладу через братовбивство. Дощ на обличчі Панаса і всього загону–то його німий докір, бо вголос, відверто він уже не міг висловлювати своїх думок і виражати свої істинні почування. "...І думав я не тільки те, що написав у книжках", – занотує Ю. Яновський у щоден­нику. Передусім ці слова стосуються "Вершників".

"Чотири шаблі"

Що це за твір у долі Яновського і в українській літерату­рі 20–30-х рр.?
За визначенням автора, найбільш "багатостраждальний" у його біографії. Він "дуже багато поклав туди роботи", "живої крові і нервів". Написаний у 1926–1929 рр. Окремі розділи з'являлися в періодиці, найчастіше "Рейд" (третя пісня), що виходив і окремим виданням. Уперше роман надруковано 1930 р., тоді ж опубліковано розділ у росій­ській "Красной нови". Його прочитав Максим Горький і досить високо оцінив: якщо це написане молодим автором, то з нього "будет толк".
Працюючи головним редактором Одеської кінофабрики, Ю. Яновський познайомився і потоваришував із легендар­ним військовим діячем українського партизанського руху під час визвольних змагань 1917–1920 рр. Юрієм Тютюн­ником. Саме він розповів письменнику чимало цікавого з тих героїчних часів, із яскравими подробицями, деталями. Юрій Тютюнник теж мав героїчну біографію і міг стати прообразом котроїсь із дійових осіб майбутнього роману. Юрій Яновський серйозно вивчав також історичні факти, фольклорні джерела.
Твір був різко засуджений ортодоксальною вульгарно-соціологічною критикою як націоналістичний, неправдивий, наклепницький стосовно тріумфальних дій Червоної Армії під проводом комуністів. Авторові дорікали за оспівування анархії та отаманства. За ці серйозні "вади" "Чотири шаблі" надовго були викреслені з української літератури, перші видання заховані до спецфондів. Митця змусили виправдо­вуватися за переклади роману чеською та німецькою мова­ми, з'яву їх за кордоном, а невдовзі й прилюдно засудити роман як свою гірку помилку.
Певно, треба було мати в серці багато мужності, щоб витримати всі звинувачення за цей по-справжньому щирий, чесний і правдивий твір, щоб насильно змінити свої ідейно-художні орієнтири, власне, відректися від свого "Я". "Чоти­ри шаблі" стали останнім твором, у якому Яновський був ще самим собою.
З молодечою пристрастю і сміливістю тут показано могутню стихію національно-визвольного руху в Україні у революційний час та його трагічні наслідки. Така тема в українській літературі була порушена Юрієм Яновськимуперше. Маємо і її оригінальне вирішення, на якому позна­чилося романтичне світовідчування молодого Яновського.
Твір складається з семи розділів (пісень). Окремими новелами вони друкувалися в часописах і мали назви: "Козак Швачка", "Успенівська операція", "Рейд", "Загибель бригади", "Маршал Остюк", "Ми на золотому ручаї", "Китайська шахта" (або ще "Шахай умер"). Таким чином, Ю. Яновський "Чотирма шаблями" започаткував в україн­ській літературі новий різновид роману–роман у новелах (пізніше то будуть "Вершники", "Тронка" О. Гончара).
Кожен розділ має обов'язковий пісенний зачин, який звучить як авторське тлумачення дальшої оповіді, обіцянка певного настрою. Ці пісні-зачини в композиції роману, а ще більше в його загальному ідейно-художньому спрямуванні, мають велике значення. Вони підсилюють визвольний пафос віками поневоленого українського народу, передають його як частину свідомості цього народу, його заповітних бажань і мрій, його невід'ємний духовний світ, приспаний довгою неволею.

Народ пробудився, його глибинне єство, серцевина свідомості виходить на поверхню. Прикметне, що, роман починається весіллям Шахая, ватажка партизанських заго­нів. Такий зачин символізує початок нового шляху, нового життя, початок, боротьби. "Груди їм розпирало чекання" – красномовна метафора. Ось Шахай іде по осінньому ярмар­ку. Опис його романтизований, деталі "оживлені" метафо­рикою. Разом із подібними описами письменник вносить у твір національно-фольклорний колорит, так само як і тими.
Взагалі вся поетика роману, а надто перших чотирьох пісень, де показано стихію визвольної боротьби, близька до української народнопое­тичної традиції. Експресія вираження настрою, почуттів домінує над зображенням. Це відчутно і в розкішних баталь­них сценах, подібних яким не було в тогочасній українській прозі: "Кулеметники розбіглися з тачанками на фланги, і Галат без шапки лаявся коло підводи з патронами, не смію­чи підвести голос. Тільки ворожі гармати стукали далеко. Все робилося в такій страшній і нервовій тиші, що всім здавалося–нічого на землі немає: ні міст, ні сіл, ні людських звичаїв, тільки вони самі зійшлися тут на герць, самі на ввесь світ – вони та їхній ворог...".
Прагнучи увіковічнити в слові визвольний рух рідного народу, Ю. Яновський втілив його насамперед у героях "Чотирьох шабель". "Присвячую партизанам України" – ці слова стоять біля автографа твору, однак не ввійшли в жодне його видання. Шахай, Остюк, Галат, Марченко–їх автор називає в пісенному зачині "чотири паростки міцного дуба" (тобто сини великого народу). Різні вони, але об'єд­нані спільною метою, певною мірою романтизовані, навіть ідеалізовані. Автор зумисне ставить їх у такі ситуації, в яких максимально виразились би їхня глибинна суть, відва­га, геройство, сила. Шахай видається бригаді "надлюдською силою". Тяжко поранений Остюк продовжує героїчно бити­ся і керувати кіннотниками. "Це сиділи на скелі орли" – уже на початку роману говорить про них Яновський. Ми ще не бачимо їх у бою, але вже готові до сприймання їх як героїв, яким симпатизує митець.
Стиль перших чотирьох розділів характеризується захоп­леним, радісним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в дусі кращої романтич­ної традиції XIX ст., яскраво виявленої в "Чорній раді" П. Куліша, "Гайдамаках" Т. Шевченка. Цей романтичний пафос письменник не міг витримати незмінним в останніх розділах. Але це не свідчить про його професійну невправ­ність як молодого ще автора.
Річ у тім, що твір писався тоді, коли вже відгриміли бої, а національно-визвольні змагання зазнали поразки, багато колишніх вояків Армії Української Народної Республіки емігрували за кордон. А ті, що лишилися, змушені були змиритися зі своєю долею i долею своєї нації. Такою була об'єктивна реальність, і такою її зображує Ю. Янов­ський.
Повернулися до мирної праці наші легендарні герої, але перед цим вони вдосталь намандрувалися по світу. Остюк дипломатом (чи емігрантом) у Парижі, Марченко на півночі золотошукачем. Про це розповідь в останніх трьох розділах. Відбувається осмислення своєї поразки і власне трагедії народу. Душі героїв стомлені й спустошені, їх навіть не цінують як колишніх бійців (так не шанували довгий час. немічні нащадки патріотів України Мазепу, Бандеру), Про це мала бути восьма пісня. І життя довколишнє не таке прекрасне, як колись мріялося перед боями. Немає причин для оптимізму. "Як покручене бурею дерево" стоїть Остюк, колишній стрункий і міцний кіннотник, перед друзями. З болем оглядається довкола і бачить: "Голий безводний степ оточує заводи і шахти. Ні води, ні дерева. Хліборобів ковтнула вигідніша, не хліборобська праця... Де та рука, що насадить тут зелений і запашний сад? Багаті і врожайні поля?". Біль, розчарування вчуваються і в зізнаннях Галата: "Я хочу жити і відчувати, що я є господар усього в країні". На цьому тлі фальшиво сприймається патетична промова Шахая.
Як бачимо, в "Чотирьох шаблях" молодий Юрій Янов­ський проявив добру обізнаність із реальним станом речей, він досить помірковано роздумує над тим, що ж одержав народ після переможних боїв під червоним прапором. Але художнє витлумачення цих болючих проблем залишає на потім, про що пише в післяслові. У самому ж творі він зосе­реджується на іншому.
Із мріями про краще майбутнє поринули в нестримну стихію боротьби за визволення Шахай, Остюк, Галат і Марченко, брати Виривайли. Не раз вони відчайдушне кидалися в бій із піснею "червоного прапора красна зоря обійде із нами далекі моря". Як згадує Г. Костюк, Юрій Янсвський у розмові з ним так пояснював ідейну спрямова­ність "Чотирьох шабель": "...я пишу щось більше, ніж більшовицька партизанщина. Я пишу про великий стихій­ний вибух віками поневоленого народу. Більшовицька партизанщина лише частка його. А народ у своїй цілості має свою історію, свою культуру, свою поезію, звичаї. Не завжди це покривалося більшовицькою партизанщиною. Але й покривалося. Мій Галат, Санька Шворень і багато інших – пролетарі, робітники. Але вони сини свого велико­го народу".
Як бачимо, наприкінці 20-х рр. Юрію Яновському пота­ланило яскравими романтичними фарбами передати стихію, дух визвольної боротьби українського народу, спробувати правдиво відтворити і пореволюційну дійсність. Придивімо­ся уважно до останніх сторінок роману. "Комуністи, напе­ред! – прошепотів Остюк. Зайшли до кліті. Кліть рушила. Вони повисли в чорній мряці. Вітер свистів внизу. На поя­сах у них блимали лампи. Друзі падали вглибину, наче виру­шали із своєї планети в путь поміж вічних зір" (курсив – Р. М.). Це символічна картина. В ній передбачення Янов­ським майбутнього України, котре, як бачимо зараз, справдилося.
Романтик Юрій Яновський, як і Довженко чи Хвильо­вий, теж був фанатиком-мрійником, коли починав пізнава­ти світ, але потім, як свідчить роман "Чотири шаблі", прозрів і глибоко розчарувався. Однак про це він уже ніко­ли не міг розказати нам.

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 10. ПРОЗОВЕ РОЗМАЇТТЯ

Тема уроку №16. Валер’ян Підмогильний (1901 - 1937)

Життєвий шлях, трагічна загибель. Автор інтелектуально-психологічної прози, перекладач. Світові мотиви підкорення людиною міста, її самоствердження в ньому, інтерпретовані на національному матеріалі.

Мета:дидактична: - ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом Валер’яна Підмогильного, дати загальну характеристику розвитку української прози та особливостям світовідчуття і світобачення Підмогильний і їхній вплив на його творчість;

розвиваюча: - розвивати навички роботи з літературою, уміння аналізувати й узагальнювати факти, вчитись аналізувати художні образи, їх символічність та ознаки неоромантизму; розкрити морально-етичні колізії роману «Місто»

виховна:-виховувати в учнів активну життєву позицію, інтерес до творчості Підмогильного, виховувати патріотизм засобами художнього слова.

Формувати компетентності:

1.Предметні: здобувачі освіти ознайомлюються з розвитком української прози 1930 - 1950-х років, з біографією Ю.Яновського та ідеологічними чинниками, які впливали на політичну та літературну позицію письменника, усвідомлення зв’язку внутрішньої свободи митця з його творчістю; самостійність мислення, уміння аргументовано доводити власні судження.

2. Спілкування державною мовою: володіти всіма видами мовленнєвої діяльності, зокрема,вміння вести бесіду.

3.Інформаційні: вміння знаходити необхідну інформацію; творчо використовувати довідкові матеріали, аналізувати літературні події та явища.

4. Комунікаційні: формувати мовленнєву компетентність особистості, вміти доводити власну позицію, вести бесіду.

5. Уміння навчатися впродовж життя: здатність до пошуку та засвоєння нових знань, набуття нових вмінь і навичок, уміння визначати навчальні цілі та способи їх досягнення.

6. Соціальні і громадянські: уміння працювати, усвідомлювати важливість історичних подій першої половини ХХ ст.. критично оцінювати тексти соціально-політичного змісту.

7. Загальнокультурну грамотність: здатність здобувачів освіти аналізувати, визначати роль і місце української культури, сприймати й розуміти естетику художнього слова, його значення.

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: слово вчителя, бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: «розстріляне відродження»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Авраменка «Українська література.

10 клас».

Технічні засоби навчання: відеоматеріал про розстріляне відродження

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

ІІ. ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Валер'ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 року в бідній селянській родині на Дніпропетровщині.  Походив з бідної селянської родини. Батько Валер’яна Підмогильного завідував маєтком місцевого поміщика, помер рано. «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю», –  писав Валер’ян Підмогильний. Його односельчани згадують переважно про матір письменника. Вона була звичайною селянкою, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і виділялася надзвичайною природною інтелігентністю.

Навчався юнак спочатку в церковно-приходській школі. Згодом, до 1918-го року у Катеринославському реальному училищі. «Валеріан був надзвичайно здібним хлопцем. – згадувала  мешканка села Чаплі Ярушевська, – Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші і оповідання».

Він вивчав іноземні мови й переклав на українську твори Дені Дідро, Клода Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса.

Перші твори майбутній письменник почав друкувати під час навчання у  реальному училищі під псевдонімом Лорд Лістер  у 1910 р. Багато часу приділяв самоосвіті, вивчав іноземні мови. У 1918 – 1919 рр. В. Підмогильний навчався в Катеринославському університеті, але через матеріальне становище залишив навчання і працював вчителем. 1919 року в журналі «Січ» з’являються оповідання «Гайдамака», «Старець», «Баня».

1920 р. виходить перша збірка оповідань «Твори, том І». Видання викликало зацікавлення і примусило заговорити про Валер`яна Підмогильного як талановитого письменника. Письменник переїжджає до Києва, працює вчителем, у книжковій палаті, у видавництві «Книгоспілка», в журналі «Життя й революція».

У 1922 р. виходить книжка оповідань «В епідемічному бараці». Наступного року в журналі «Нова Україна» (Прага), з'являються новели з циклу «Повстанці», оповідання «Іван Босий».

Валер`ян Підмогильний бере активну участь у створенні літературних угрупувань («Ланка» «МАРС» та ін.), займається перекладацькою діяльністю, працює в літературознавстві та мовознавстві. 1926 р. побачили світ повість «Третя революція», збірка оповідань «Проблема хліба», переклад роману «Таїс» А. Франса, словник «Фразеологія ділової мови» (підготовлений разом з  Є. Плужником), літературно-критичні  праці «Іван Нечуй-Левицький» та «Без стерна».

У 1928 р. у Харкові виходить друком роман «Місто». На початку 30-х pp. Валер’ян Петрович стає визнаним авторитетом перекладацької школи в Україні, консультантом з іноземної літератури при видавництві «Рух». Протягом 1930 – 1934 рр. В. Підмогильний організовує та редагує видання творів А. Франса (у 25 т.) та О. Бальзака (у 15 т.), перекладає романи Гі де Мопассана, твори Д. Дідро та ін.

На початку 30-х років процес українізації, розпочатий у 20-ті роки, згортається, починаються репресії проти української інтелігенції.

Він був одним із організаторів літературного угруповання «Ланка», яке 1926-го переіменоване в «Марс». Сюди входили талановиті письменники Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Фальківський.

В. Підмогильний одним з перших відчув це на собі: у 1930 році його звільняють з редакції журналу «Життя й Революція», журнали і видавництва відмовляються друкувати твори автора.

1933 року письменник  перебирається з Києва до Харкова і працює переважно над перекладами.

Потужна літературна та видавнича діяльність сприяли популярності та авторитету Валер’яна Підмогильного. 8 грудня 1934-го НКВДисти заарештували письменника за начебто «участь у терористичній організації, яка мала на меті  терор проти керівників партії».

 Слідство сфабрикувало приналежність до «організації» Євгена Плужника, Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Миколу Любченка (Кость Котко) –  загалом 18 людей. На допитах Підмогильний не визнавав себе винним.

 Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у березні 1935-го його засудили на десять років позбавлення волі. Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення, продовжував писати. 3 листопада 1937-го Валер’яна Підмогильного разом з понад тисячею інших українських політичних в’язнів розстріляли в урочищі Сандармох.

 Так радянська влада відсвяткувала 20-річчя Жовтневого перевороту.  

Посмертно реабілітований у 1956 р.

Творчий шлях Валер’яна Петровича тривав лише 15 років. А потім  його ім’я було вилучено з літературного процесу. Майже шістдесят років українському читачеві довелося чекати повернення творів  Валер’яна Петровича Підмогильного. Після довгого забуття твори письменника  вперше вийшли друком лише в 1989 році. Його переклади вважаються найкращими і охоче перевидаються сучасними українськими видавництвами.

Національна парламентська бібліотека України до 115-ї річниці  від дня народження  В. П. Підмогильного, українського  письменника і перекладача підготувала віртуальну книжкову виставку.

Експозиція презентує творчий доробок Валер’яна Петровича Підмогильного: повісті, оповідання, листи, щоденникові записи, переклади. Сучасні видання перекладів В. Підмогильного характеризують його як одного з найталановитіших українських перекладачів.

Про складний життєвий шлях і творчий внесок талановитого письменника і перекладача у скарбницю української літератури розповідають монографії, матеріали наукових конференцій та публікації.

На виставці представлені документи та публікації із фондів НПБУ, ресурси електронної бібліотеки «Культура України»  та інтернет-ресурси. Для пошуку інших видань радимо скористатися електронними ресурсами бібліотеки та традиційними картковими каталогами.

ІІІ. ЗАКРІПЛЕННЯ.

Питання

1.Де і коли народився?

2.Хто були батьки Підмогильного?

3.Коли розпочав літературну діяльність?

4.Які перші твори вийшли і де були надруковані?

ІV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.

Вивчити біографію В.Підмогильного. Прочитати роман «Місто».

Творчість

За типом світобачення він був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і манливим. "До безуму люблю степ, – зізнавався в "Автобіографії" 1925 р. – Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скерова­ні на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть". А в "Міркуваннях про себе" писав: "Мета цілого життя–об'їхати землю по одному з меридіанів і на еква­торі погріти спину".

З дитинства Юрій багато хворів, переніс шість тяжких операцій–шість разів був на грані смерті. Звідси його палке життєлюбство, нестримний потяг до краси довко­лишнього світу, вміння ту красу віднайти і передати – його романтика вітаїзму суголосна поширеній у 20-х рр. світо­глядній позиції.

Отже, ріс мрійливим, тендітним, ніжним, задумливим. Над усе хотів побачити море. Вперше зустрівся з ним, коли мама повезла на операцію до Одеси. Згодом він в україн­ській літературі "відкриє і завоює нам море, море в значен­ні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні, психологічному, як окремий духовний комплекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спаралізований". Все житгя йому буде огидною "буденна провінціальщина", яку він вважає "одвічним прокляттям української нації", напів­інтелігентщина (нехтування знаннями і культурою, бездум­не, споживацьке ставлення до життя). Він не міг уявити себе автором "земної, повзучої прози". Він був поетом: мислив образно, світ бачив образно. І вірші писав усе життя, хоча дедалі рідше.

На широту його світогляду впливали книжки, прочитанів юності, те культурно-мистецьке оточення, в яке пощасти­ло потрапити молодим. "Любив я англійців та американців, їхні твори правили мені за вікно до великого світу. Тоді я захопився морем, не побачивши ще його", – писав у відкритому листі до М. Хвильового, надрукованому 1929 р. в "Літературному ярмарку". Р. Кіплінг, Д. Лондон, О'Генрі, М. Твен, Теннісон, Д. Конрад – ось неповний перелік "володарів романтичного слова", які зваблювали юного мрійника в небезпечні, але такі загадкові прерії, екзотичні землі, незвідані ще моря. Імпонували і сильні, дужі, сміливі герої, які завжди перемагали і досягали мети, – допитливий хлопчина і собі мріяв стати таким, адже був від природи хоровитим, вразливим, тонкосльозим.

А мама вечорами читала "Тараса Бульбу" М. Гоголя, дід Микола розповідав багато цікавого – перед очима постава­ло минуле народу, його споконвічна боротьба за волю. Там, у степу під Компаніївкою, де зійдуться в бою брати Полов­ці, його внутрішній світ наповнювався духом рідних просто­рів.

Усе життя любив подорожувати. Був епіцентром письменницької команди, яка часто мандрувала Україною на автомашині. Тільки дорогу в нікуди не сприймало його серце, а вона з плином років наближалась і, нарешті, стала неминучою реальністю. О. Довженко, з яким доля теж жорстоко повелася, запише в щоденнику: "Нещасливий мій друг. Скільки й пам'ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар'єристів. Чоловік таланови­тий, чесний, тонкий, ображений до краю життям...".

Ні, в нього не стріляли в підвалах НКВС, не відправляли етапом на Колиму чи Соловки. Може, то було б і не найгір­ше? Його переслідували все життя, послідовно, наполегливо витруювали живий дух художника, поета. Духовна смерть наставала значно раніше фізичної. Смерті таланту, даного Богом, зазнало багато українських митців. Його завзято критикували за новаторський роман "Майстер корабля", злісно цькували за "Чотири шаблі". У 1929 р. слідом за сфабрикованим процесом СВУ посунеться лавина репресій. Його теж могли "забрати". "Ідеологічно правильні" "Верш­ники" на якийсь час змінили його становище на краще. Ганебна, жорстока критика "Живої води" змусила писати "Київські оповідання" з фальшивим пафосом і оптимізмом.

Ю. Яновський залишив нам багатожанрову спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п'єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносце­нарії, публіцистика. Не все, звісно, цікаве для нас, хоча далеко не все було художньо вартісним. Ранні новели, опо­відання, "Байгород", "Майстер корабля", "Чотири шаблі", кілька розділів "Вершників" – оце, власне, і все, що встиг створити вільно Юрій Яновський. Але й це засвідчує вели­чезні потужні можливості його таланту.

Далі істинне обличчя митця, цього тонкого лірика, проникливого мислителя, уродженого інтелігента, витонче­ного романтика, вихованого на кращих традиціях світової класики, набрало виразу конвульсивної гримаси. Перетво­рити вільного письменника на красиву воскову ляльку, вставити їй штучне серце, яке забилося б відповідно до партійних вказівок, – чи не в цьому полягало "культурне будівництво" в пролетарській державі? А починалося все так обнадійливо...

Юрія Яновського справедливо називають сміливим нова­тором в українській літературі XX ст. Він – один із найяс­кравіших представників неоромантичної течії в ній. У цари­ні як змісту, так і форми художніх творів ніколи не прагнув ходити чужими стежками, відкидав усталені схеми, баналь­ності, трафарети.

Вже перші збірки новел Ю. Яновського "Мамутові бивні" (1925), "Кров землі" (1927) разом із творами М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного та ін. потвер­ дили відхід нової хвилі української літератури від народ­ницько-просвітницьких традицій XIX, а почасти і початку XX ст. Поза сумнівом, на них позначився вплив футуризму й кіностилістики нової музи, що вабила до себе і Яновсько­го. Сюжетами новел "Мамутові бивні", "Історія попільни­ці", "Роман Ма", "Туз і перстень", "Кров землі" керує смілива авторська думка, хоч у цілому вони досить банальні й поширені на ті часи. Скажімо, героїка громадянської війни, любов більшовика до білогвардійської шпигунки і що з того вийшло. Динамічна зміна картин, зміщення різних часових площин, несподівані повороти, загадкові ситуації, екзотичні імена (Рубан, Ма, Матте), раптове втручання голосу автора в текст –усім цим письменник хоче здивува­ти читача, шокувати його уяву.

Рівночасно проблематика цих оповідань пов'язана із спробою молодого ще письменника осмислити, зрозуміти специфіку громадянської війни в Україні, звернути увагу на повстанську стихію, отаманство, партизанську вольницю. Його герой романтичний, він стоїть перед вибором, в якому перемагає революційний обов'язок. Він–сильна, вольова натура, яскрава особистість, ним насамперед керує револю­ційна ідея. Особисте відступає на другий план. Цей мотив був провідним у тогочасній прозі. Але Юрій Яновський вже тут сміливо порушує проблему чистоти червоного прапора і робить те ненав'язливо.

Згадаймо з цього приводу оповідання "Роман Ма".

Коли Матте вирішує прив'язати шпигунку Ма (свою кохану) до крил вітряка, бійці, показуючи на понівечені тіла червоних розвідників, запитують його: "Хіба вони на це згодні?.. Сонце не хоче бачити таких діл". Зовсім не випадково наприкінці твору з'являється і така картина: опо­відач сидить на могилі страченої Ма, поряд "сонце сідало великою раною" – та рана в душі автора, він підсвідомо сумує над долею маленької людини, дитини цього світу, яка так трагічно намагається виборсатися з життєвого виру.

Усе це говорить про потужність таланту митця. У світо­баченні Яновського від самого початку творчого шляху була закладена висока духовність, пріоритет загальнолюдського, християнського.

Серед ранніх творів Ю. Яновського треба звернути увагу на новелу "Поворот" (1927), надруковану вперше тільки 1967 р. Вона абсолютно випадає із загальної тональ­ності його романтичної поетики, свідчить про постійні змістово-стилістичні пошуки митця. Це сюрреалістична новела, зіткана з марень, видив, снів простого солдата, який дуже стомився і змучився від війни, мріє повернутися додо­му, до плуга, до білобокої хати в садку. Єдине, що його єднає з іншими героями Ю. Яновського, – це бажання вивільнитися від натиску зовнішніх обставин і втілити свою заповітну мрію в життя.

У романтичному стилі написана повість "Байгород", яка створювалася 1927 р. в Одесі, "коли спогади юнацтва авто­рового підступили клубком до його горлянки. Авторові нашому здавалося тоді, що море витікає з берегів і широ­кою водою тече в степи, переламуючись, перегинаючись через обрій", – так пояснено задум у "Коментарях до книжок...". А спогади ті були про реальні події–жорстокі сутички вояків отаманші Марусі Никифорової з червоноар­мійським загоном Полупанова в Єлизаветграді та перша юнацька любов майбутнього автора до Галі Москалець, що так нещасливо закінчилася.

Над містом гуркочуть снаряди, свистять кулі, небезпека чигає за кожним рогом –на цьому тлі розцвітає романтич­не кохання Кіхани (знову незвичне ім'я) до Лізи. "Злива почуттів", емоцій, вражень переважає в творі, загадкові ситуації (особливо довкола Лізиного чоловіка) наповнюють описи романтичною таємничістю, нестримний авторський голос проривається через ліричні відступи. Герої показані в хаосі почуттів, психологічних роздумів про себе і довколиш­ні події. Здається, сюжетні колізії мало цікавлять письмен­ника. В центрі мистецького зображення романтичний конфлікт між життєвим началом і війною, смертю, актуаль­на тогочасна колізія між любов'ю і революційним обов'яз­ком.

Яновський був далекий від вирішення якихось ідеологіч­них проблем, навіть не прагнув щось оспівати чи когось возвеличити, що хотіла бачити в "Байгороді" тогочасна критика. Насамперед упадає в око наскрізна ідея визволен­ня індивідуальності, особистості, людини, живої, чутливої, вразливої та, можливо, не готової сприймати належним чином випробування долі, звільнитися від тягарів, накину­тих іззовні, чужих для чистої душі. А саме такий Кіхана. В цьому образі чимало від автора, який був не лише його прообразом, а й натхненником всеперемагаючої ідеї торжества життя над смертю, любові над війною та розру­хою. І хоч Кіхана загинув, любов, як найприродніше почут­тя, перемогла смерть, вона продовжує жити в пам'яті. Коли його знайшли, "...сходило сонце. З міста нісся великодній дзвін, тихий і нерівний". Автор над усе любить життя, яке описує, і своїх героїв, як "дітей, що вчилися ходити". "Го­гой! Як весело йти вперед" – так оптимістично закінчуєть­ся повість.

Роман "Майстер корабля" (1928) з'явився о тій порі, коли багато українських письменників, слідом за М. Хви­льовим, який відверто поставив питання "Камо грядеши?", "Україна чи Малоросія?", шукали відповіді на них. Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема? Саме тоді з'являються романи В. Підмогильного "Місто", "Невеличка драма", М. Івченка "Робітні сили", Є. Плужника "Недуга", В. Винниченка "Сонячна машина", М. Хвильового "Санаторійна зона", "Вальдшнепи", в яких провідне місце відводиться творчій інтелігенції, власне, еліті суспільства. Це абсолютно не збігалося із нав'язуваною більшовицькою ідеологією правлячою роллю робітничого класу як гегемона. В цьому ж ряду і роман "Майстер кораб­ля" Юрія Яновського.

Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) твір в українській літературі. Вплив зарубіжної романтичної класики відчувається тільки на рівні світоглядному, що лише розширило художні обрії роману.

У його основі – власний досвід перебування на Одесь­кій кінофабриці в 1925–1927 рр. Можна також провести паралель між героями і реальними прототипами: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) – сам Юрій Яновський, Сев – режисер О. Довженко, Професор художник, знавець старовини професор В. Кричевський, Директор – Павло Нечеса (очолював кінофабрику), Тайах – відома балерина Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському, Богдан – актор Григорій Гричер, Місто – портова Одеса, тодішній "Голлівуд на березі Чорного моря".

Незвичний, новий для української літератури сюжет.

Режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується вітрильник. Але це не бутафорна спору­да – на ньому плаватимуть учні морехідної школи. Тому майстри дуже стараються.

Композиція досить вільна, роман ніби розбудовується на очах. Незвична форма оповіді – монолог-сповідь сімдесяти­літнього То-Ма-Кі, який згадує свою далеку молодість, пов'язану з кіномистецтвом. Читач мандрує разом із героя­ми з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюють одна одну. Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на острові Ява. Мариністичний колорит Міста, що з'явився в українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн. Екзотичні також імена героїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі, його сини Майкл і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.

У романтичному творі обов'язково має бути любовна колізія і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, в яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Усі вони готові впасти їй до ніг. Це сильні, вольові натури, якими і мають бути романтичні герої. Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взає­мин.

"Майстер корабля" написаний відчайдушним романти­ком, залюбленим у море, життя, людей, письменником, що вміє "горіти" над твором. Тут утверджується "романтика вітаїзму", непереможне життєлюбство, до якого закликав у статтях М. Хвильовий і яке наснажувало багатьох митців 20-х рр. Ю. Яновський опоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до нового життя. (Це символізує будівництво вітрильника.)

Майстер на носі корабля – дерев'яна фігурка із профі­лем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти з собою в подальшу дорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні вартос­ті? Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми і порушуються в романі.

Так сталося, що саме цей твір засвідчив апофеоз духов­ного зростання романтика Юрія Яновського. "Чотири шаблі" проклали місток до духовного згасання, самозречен­ня заради... фізичного виживання.

Після з'яви 1935 р. роману в новелах "Вершники" письменник став досить відомим. Цей твір узагалі протягом довгого часу вважався вершинним здобутком митця. "В цій невеликій книжці закладено три роки роботи, три роки всіляких думок і самовідчувань, усяких життєвих умов", – читаємо в записниках автора. Що за цими словами?

Насамперед "Вершники" були своєрідним компромісом із самим собою, способом реабілітувати себе перед офіцій­ною критикою, "виправити" помилки "Чотирьох шабель", що за них було розіп'ято письменника. Роман цей з'явився своєчасно. Вже були арештовані М. Куліш, В. Підмогиль­ ний, Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, розстріляний Г. Косинка...

"Вершники" написані ідеологічно правильно, є в них і провідна роль більшовицької партії, і перемога червоного прапора, і оспівування "непорушного" союзу робітників і селян, героїзм комуністів. Роман був даниною своєму часо­ві, але, на відміну від подібних творів, усе таки таланови­тою. Кажемо так завдяки кращим новелам: "Дитинство", "Подвійне коло", "Шаланда в морі", які нагадують обереж­ний рух корабля між рифами. Цей корабель пливе – вони споріднені з народно-пісенною традицією, в них автор апе­лює до загальнолюдських цінностей. Він показує трагедію українського народу–розпад роду, родини заради якихось нових цінностей. Всі три новели зв'язані між собою цією болючою та актуальною проблемою.

Новела "Подвійне коло" (коло інтересів класових і родинних) –класичний зразок художнього втілення болю­чих роздумів митця про непростий час в історії свого наро­ду, коли брат убиває брата. Той "умовний" бій у степу під Компаніївкою символізує собою всю складну ситуацію в Україні під час громадянської війни. І хоча врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, але емо­ційний акцент зовсім на іншому–автор не підтримує цю криваву різню, хоча вона і задля нового життя. Звернімося до тексту.

Махновський загін Панаса б'ється з петлюрівцями, яких очолює брат Оверко. Куля Панаса "вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім" –символічна картина. І ось похорон. У його описі вирізняється така суітєва деталь: "По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили. У всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав". І наче не буде кінця і краю дощу, бо "залізна жорстокість" панувала над людьми. Чи ж вимиє дощ – у слов'янській міфології символ очи­щення від усякої нечисті –цю грішну землю? Автор не може вважати закономірним, нормальним вирішення конфліктів, наведення ладу через братовбивство. Дощ на обличчі Панаса і всього загону–то його німий докір, бо вголос, відверто він уже не міг висловлювати своїх думок і виражати свої істинні почування. "...І думав я не тільки те, що написав у книжках", – занотує Ю. Яновський у щоден­нику. Передусім ці слова стосуються "Вершників".

"Чотири шаблі"

Що це за твір у долі Яновського і в українській літерату­рі 20–30-х рр.?

За визначенням автора, найбільш "багатостраждальний" у його біографії. Він "дуже багато поклав туди роботи", "живої крові і нервів". Написаний у 1926–1929 рр. Окремі розділи з'являлися в періодиці, найчастіше "Рейд" (третя пісня), що виходив і окремим виданням. Уперше роман надруковано 1930 р., тоді ж опубліковано розділ у росій­ській "Красной нови". Його прочитав Максим Горький і досить високо оцінив: якщо це написане молодим автором, то з нього "будет толк".

На основі чого виник задум роману?

Працюючи головним редактором Одеської кінофабрики, Ю. Яновський познайомився і потоваришував із легендар­ним військовим діячем українського партизанського руху під час визвольних змагань 1917–1920 рр. Юрієм Тютюн­ником. Саме він розповів письменнику чимало цікавого з тих героїчних часів, із яскравими подробицями, деталями. Юрій Тютюнник теж мав героїчну біографію і міг стати прообразом котроїсь із дійових осіб майбутнього роману. Юрій Яновський серйозно вивчав також історичні факти, фольклорні джерела.

Твір був різко засуджений ортодоксальною вульгарно-соціологічною критикою як націоналістичний, неправдивий, наклепницький стосовно тріумфальних дій Червоної Армії під проводом комуністів. Авторові дорікали за оспівування анархії та отаманства. За ці серйозні "вади" "Чотири шаблі" надовго були викреслені з української літератури, перші видання заховані до спецфондів. Митця змусили виправдо­вуватися за переклади роману чеською та німецькою мова­ми, з'яву їх за кордоном, а невдовзі й прилюдно засудити роман як свою гірку помилку.

Певно, треба було мати в серці багато мужності, щоб витримати всі звинувачення за цей по-справжньому щирий, чесний і правдивий твір, щоб насильно змінити свої ідейно-художні орієнтири, власне, відректися від свого "Я". "Чоти­ри шаблі" стали останнім твором, у якому Яновський був ще самим собою.

З молодечою пристрастю і сміливістю тут показано могутню стихію національно-визвольного руху в Україні у революційний час та його трагічні наслідки. Така тема в українській літературі була порушена Юрієм Яновськимуперше. Маємо і її оригінальне вирішення, на якому позна­чилося романтичне світовідчування молодого Яновського.

Епіграф "Пустимо стрілку, як грім по небу;

Пустимось кіньми, як дрібен дощик;

Блиснем шаблями, як сонце в хмарі" (взятий із збірки "Народные южнорусские песни" А. Метлинсько­го) –своєрідна заявка письменника на поетизацію стихії народної боротьби і символ духовного піднесення цієї боротьби.

Твір складається з семи розділів (пісень). Окремими новелами вони друкувалися в часописах і мали назви: "Козак Швачка", "Успенівська операція", "Рейд", "Загибель бригади", "Маршал Остюк", "Ми на золотому ручаї", "Китайська шахта" (або ще "Шахай умер"). Таким чином, Ю. Яновський "Чотирма шаблями" започаткував в україн­ській літературі новий різновид роману–роман у новелах (пізніше то будуть "Вершники", "Тронка" О. Гончара).

Кожен розділ має обов'язковий пісенний зачин, який звучить як авторське тлумачення дальшої оповіді, обіцянка певного настрою. Ці пісні-зачини в композиції роману, а ще більше в його загальному ідейно-художньому спрямуванні, мають велике значення. Вони підсилюють визвольний пафос віками поневоленого українського народу, передають його як частину свідомості цього народу, його заповітних бажань і мрій, його невід'ємний духовний світ, приспаний довгою неволею. Ось уривок до третьої пісні ("Рейд"):

Приходь іздалеку, одчай труби,
Великої військової тривоги!
Летіть, летіть весняної доби
Земля і кінь, списи і корогови!
О вітре мандрів, весну розвівай,
Підкинь до неба пил полків кінноти!
Земля лежить – щасливий теплий край,
І коливаються її висоти.

Народ пробудився, його глибинне єство, серцевина свідомості виходить на поверхню. Прикметне, що, роман починається весіллям Шахая, ватажка партизанських заго­нів. Такий зачин символізує початок нового шляху, нового життя, початок, боротьби. "Груди їм розпирало чекання" – красномовна метафора. Ось Шахай іде по осінньому ярмар­ку. Опис його романтизований, деталі "оживлені" метафо­рикою. Разом із подібними описами письменник вносить у твір національно-фольклорний колорит, так само як і тими.

піснями, що звучать на весіллі. Взагалі вся поетика роману, а надто перших чотирьох пісень, де показано стихію визвольної боротьби, близька до української народнопое­тичної традиції. Експресія вираження настрою, почуттів домінує над зображенням. Це відчутно і в розкішних баталь­них сценах, подібних яким не було в тогочасній українській прозі: "Кулеметники розбіглися з тачанками на фланги, і Галат без шапки лаявся коло підводи з патронами, не смію­чи підвести голос. Тільки ворожі гармати стукали далеко. Все робилося в такій страшній і нервовій тиші, що всім здавалося–нічого на землі немає: ні міст, ні сіл, ні людських звичаїв, тільки вони самі зійшлися тут на герць, самі на ввесь світ – вони та їхній ворог...".

Прагнучи увіковічнити в слові визвольний рух рідного народу, Ю. Яновський втілив його насамперед у героях "Чотирьох шабель". "Присвячую партизанам України" – ці слова стоять біля автографа твору, однак не ввійшли в жодне його видання. Шахай, Остюк, Галат, Марченко–їх автор називає в пісенному зачині "чотири паростки міцного дуба" (тобто сини великого народу). Різні вони, але об'єд­нані спільною метою, певною мірою романтизовані, навіть ідеалізовані. Автор зумисне ставить їх у такі ситуації, в яких максимально виразились би їхня глибинна суть, відва­га, геройство, сила. Шахай видається бригаді "надлюдською силою". Тяжко поранений Остюк продовжує героїчно бити­ся і керувати кіннотниками. "Це сиділи на скелі орли" – уже на початку роману говорить про них Яновський. Ми ще не бачимо їх у бою, але вже готові до сприймання їх як героїв, яким симпатизує митець.

Стиль перших чотирьох розділів характеризується захоп­леним, радісним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в дусі кращої романтич­ної традиції XIX ст., яскраво виявленої в "Чорній раді" П. Куліша, "Гайдамаках" Т. Шевченка. Цей романтичний пафос письменник не міг витримати незмінним в останніх розділах. Але це не свідчить про його професійну невправ­ність як молодого ще автора.

Річ у тім, що твір писався тоді, коли вже відгриміли бої, а національно-визвольні змагання зазнали поразки, багато колишніх вояків Армії Української Народної Республіки емігрували за кордон. А ті, що лишилися, змушені були змиритися зі своєю долею i долею своєї нації. Такою була об'єктивна реальність, і такою її зображує Ю. Янов­ський.

Повернулися до мирної праці наші легендарні герої, але перед цим вони вдосталь намандрувалися по світу. Остюк дипломатом (чи емігрантом) у Парижі, Марченко на півночі золотошукачем. Про це розповідь в останніх трьох розділах. Відбувається осмислення своєї поразки і власне трагедії народу. Душі героїв стомлені й спустошені, їх навіть не цінують як колишніх бійців (так не шанували довгий час. немічні нащадки патріотів України Мазепу, Бандеру), Про це мала бути восьма пісня. І життя довколишнє не таке прекрасне, як колись мріялося перед боями. Немає причин для оптимізму. "Як покручене бурею дерево" стоїть Остюк, колишній стрункий і міцний кіннотник, перед друзями. З болем оглядається довкола і бачить: "Голий безводний степ оточує заводи і шахти. Ні води, ні дерева. Хліборобів ковтнула вигідніша, не хліборобська праця... Де та рука, що насадить тут зелений і запашний сад? Багаті і врожайні поля?". Біль, розчарування вчуваються і в зізнаннях Галата: "Я хочу жити і відчувати, що я є господар усього в країні". На цьому тлі фальшиво сприймається патетична промова Шахая.

Як бачимо, в "Чотирьох шаблях" молодий Юрій Янов­ський проявив добру обізнаність із реальним станом речей, він досить помірковано роздумує над тим, що ж одержав народ після переможних боїв під червоним прапором. Але художнє витлумачення цих болючих проблем залишає на потім, про що пише в післяслові. У самому ж творі він зосе­реджується на іншому.

Із мріями про краще майбутнє поринули в нестримну стихію боротьби за визволення Шахай, Остюк, Галат і Марченко, брати Виривайли. Не раз вони відчайдушне кидалися в бій із піснею "червоного прапора красна зоря обійде із нами далекі моря". Як згадує Г. Костюк, Юрій Янсвський у розмові з ним так пояснював ідейну спрямова­ність "Чотирьох шабель": "...я пишу щось більше, ніж більшовицька партизанщина. Я пишу про великий стихій­ний вибух віками поневоленого народу. Більшовицька партизанщина лише частка його. А народ у своїй цілості має свою історію, свою культуру, свою поезію, звичаї. Не завжди це покривалося більшовицькою партизанщиною. Але й покривалося. Мій Галат, Санька Шворень і багато інших – пролетарі, робітники. Але вони сини свого велико­го народу".

Як бачимо, наприкінці 20-х рр. Юрію Яновському пота­ланило яскравими романтичними фарбами передати стихію, дух визвольної боротьби українського народу, спробувати правдиво відтворити і пореволюційну дійсність. Придивімо­ся уважно до останніх сторінок роману. "Комуністи, напе­ред! – прошепотів Остюк. Зайшли до кліті. Кліть рушила. Вони повисли в чорній мряці. Вітер свистів внизу. На поя­сах у них блимали лампи. Друзі падали вглибину, наче виру­шали із своєї планети в путь поміж вічних зір" (курсив – Р. М.). Це символічна картина. В ній передбачення Янов­ським майбутнього України, котре, як бачимо зараз, справдилося.

Романтик Юрій Яновський, як і Довженко чи Хвильо­вий, теж був фанатиком-мрійником, коли починав пізнава­ти світ, але потім, як свідчить роман "Чотири шаблі", прозрів і глибоко розчарувався. Однак про це він уже ніко­ли не міг розказати нам.

Дата проведення_______________ група________

Тема програми№ 7. Літературний авангард

Тема уроку№2. Авангардні тенденції в українській літературі 1920-х років. Поет – футурист М.Семенко – сміливий експериментатор. Урбаністичні мотиви його лірики, їхня змістова новизна, ламання класичної форми («Бажання», «Місто», «Запрошення»).

Мета уроку: -   Познайомити здобувачів освіти з авангардними тенденціями в українській поезії 20-х років XX ст., дати поняття «футуризм», охарактеризувати постать М. Семенка в українській літературі, обґрунтувати його значення для розвитку української поезії, шлі­фувати вміння дітей виразно й усвідомлено читати вірші, виокремлювати основні мотиви, го­ловну думку, характеризувати настрій, ритм, роз­вивати експериментаторські, пошукові здібності учнів, виховувати високі морально-етичні риси прос­тої людини.

-Розвивальна: тренувати вміння учнів узагальнювати, систематизувати та аналізувати отриману інформацію;формувати гуманістичні та демократичні ідеали людини; розвивати критичне мислення.

Виховна: виховувати патріотизм засобами художнього слова

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми:

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: авангард, футуризм, урбанізм.

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Авраменка «Українська література. 11 клас».

Технічні засоби навчання: відеоматеріал про розстріляне віджродження

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

ІІ. ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Український поетичний авангард кінця XX ст.

зародився авангард у роки Першої світової війни, набувши бурхливого розвитку в різних видах мистецтва, і відтоді активно заявляє про себе.

Авангардизм - напрям у літературі XX століття, пов'язаний із руйнуванням традиційних форм і канонів. До авангардистських стильових течій відносять футуризм, експресіонізм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм.

Авангардизм у літературі — це явище, що виникає періодично як реакція на певні процеси в суспільстві та самій літературі. Це течія модернізму, його складова частина. У західноєвропейській літературі авангард після 20-х років активізувався в 60-ті рр.; у 80-90-ті рр.— у російській і українській літературах. Авангар­дизм виявився в певні періоди творчості Б. Брехта, П. Неруди,

Футуризм - (від італ. futurismo та лат. futurum — майбутнє) — авангардний напрям у мистецтві, що розвинувся на початку XX століття здебільшого в Італії й відстоював крайній формалізм, пропагував культ індивідуалізму, відкидав загальноприйняті мовні та поетично-мистецькі норми.

Урбанізм — термін, який має кілька значень. ... 

Урбанізм це діяльність, яка спрямована на оптимізацію простору населених пунктів через процес від стратегування до локальних реалізацій найкращих ідей і практик, що ведуть до комфортного та гармонійного життя в громаді.

Урбанізм — тематика в мистецтві XX ст., зображення життя великих міст.

Отже, авангардизму в літературі належить санаційна (очищувальна) роль.

В українській поезії XX ст. можна вирізнити три хвилі роз­витку поетичного авангарду.

Перша хвиля — це так званий істо­ричний авангардизм 1910-1930 рр., представниками якого були Валерій Поліщук, Михайло Семенко, ранній Микола Бажан. Він був покликаний до життя гострою необхідністю очистити україн­ську поезію від застарілих тенденцій — консервативності, хуто­рянства, народницьких ідей, що в першій третині XX ст. галь­мували художні пошуки митців. Проте на початку 1930-х рр. усі естетичні здобутки поетів-авангардистів були нівельовані під тис­ком репресій і засилля соціалістичного реалізму як «єдино пра­вильного творчого методу».

Друга хвиля — творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду.

Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х рр. Представники цього стильового напряму: угрупування «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Іранець), «Про­пала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садовський); «Нова

Представник авангардного мистецтва початку XX століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футу­ризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії «соціалістичного реалізму».

Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати — Марія Проскуріна — була письменницею й прище­пила любов до літератури ще в дитинстві.

Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченні — в Курському реальному училищі. 1911 року всту­пає до Петербурзького психоневрологічного інституту. Закін­чивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога А. С. Чер- няєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета.

Поетичним дебютом М. Семенка стала збірка «Prelude» (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, мило­звучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, М. Семенко «співав таким же соло­вейком, як і інші». Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій у російській літературі, нових творчих напрямів — модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, від­кидає як безперспективний модерністський напрям і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час були росій­ські поети-футуристи.

1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак із почат­ком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але в 1914 році затримується у Владивостоці).

З 1916 до 1917 р. служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП (б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917 p., саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним із ватаж­ків відродження й розвитку національної літератури.

Його поезії (друковані ще в «Українській хаті») і збірка «Prelude» імпонували українським «модерністам». Але поет, вва­жаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями й хатянами.

Футуристичний етап творчої еволюції М. Семенка започат­ковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок «Дерзання» та «Кверо-футуризм» (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов’язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканоні- зації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті.

М. Семенка приваблює «краса пошуку», «динамічний лет». Переймаючись долею національного мистецтва і України, він у той же час пише твори дуже далекі, або й узагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують пред­ставники майже всіх літературних течій. З формального боку, творчість М. Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об’ємний, але саме з ним пов’язаний великий скандал: «Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись»,— іронізував з цього приводу згодом Семенко.

Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще в 1915 р. він пише цикл «Крапки і плями», започатковуючи ним «другий період» своєї творчості, позначений відчутним впли­вом імпресіонізму (цикли «Осіння рана», «П’єро кохає»). Це дає поштовх до спроб модернізації традиції лірики.

Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду — «Кондуктор», «Ніч», «Заплети косу міцніш!». Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний — збірки «П’єро здається» (1918), «П’єро кохає» (1918), «Дев’ять поем» (1918), «Дві поезофільми» (1919). Варто зазначити, що нахил до імпре­сіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П’єро — ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. Перший том пов­ного зібрання М. Семенка має назву «Арії трьох П’єро». Третій«П’єро» — збірка «П’єро мертвопетлює» (1919) — повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної.

Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух у мисте­цтві, видає «Універсальний журнал» (Київ, 1918, виходить лише

2   номери), журнал «Фламінго», у виданні якого бере участь художникА. Петрицький (1919), «Альманах трьох» (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число «Катафалка искусства» та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебю­тували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Янов- ський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодич­них виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домі­нуючою темою Семенка-футуриста.

Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тек­сту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лек­сики, синтаксичних ускладнень, а також у майстерному переході від узагальненого до конкретних образів-елементів міста («Ліх­тар», «Тротуар», «Вулиця»). В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю «Споруджує в українській поезії культ урбанізму». Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи «Ударна група поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (Асоціація панфутурис- тів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить із партії.

1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою кла­сичне «академічне» мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає агонізувати. А тому, каже Семенко, не треба чекати, поки воно відімре, треба деструктурувати його, аби з уламків сконструювати нове — метамистецтво (надмистецтво).

1924 р. виходить ще одна збірка — «Кобзар», у якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченко- вому «Кобзареві» — намагання показати суть різниці між літера­турами XIX і XX ст. Нові книги М. Семенка мають назви «Степ»

(1927)   ,          «Маруся Богуславка» (1927), «Малий Кобзар і нові вірші»

(1928)  — поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поезії, хоча поруч із ними знаходимо й традиційні віршові форми («Океанія», «Туга», «Атлантида» тощо).

Кінець двадцятих років. Комуністична машина все більше й більше тисне на творчу свободу поета, примушуючи викону­вати замовлення на соціальну тематику. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник «З радянського щоденника»), що по суті є схе­матичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: «Писать про активність я мушу, забувши про люд­ську душу».

У цей час футуризм як літературний напрям зникає. Він вичерпав себе як система ідейно-естетичних настанов, а цікаві елементи його поетики були відкинуті задекларованими проле­тарською літературою естетичними принципами, як шкідливі та антирадянські. Примушений ідеолого-політичною системою «зректися» футуризму, М. Семенко поступово відходить від літе­ратурного процесу. Аби якось засвідчити свою належність до пое­тів, він ще пише принизливий вірш «Починаю рядовим», який був сприйнятий критикою як свідоцтво остаточного краху футу­ризму, що й засвідчив сам лідер цього напряму.

Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального зна­чення, що імпонувало його гострослів’ю й дотепності. 1930 року виходить збірник памфлетів та віршів М. Семенка «Європа і ми», в якій іронія автора межує з сарказмом.

Збірка публіцистичних віршів «Міжнародні діла» (1933) за ідейно-тематичним наповненням уже нічим не відрізняється від літератури колег: «як усі, М. Семенко прославляє СРСР та викри­ває націоналістичний світ». Єдиний твір, що заслуговує на більш пильну увагу,— поема «Німеччина» (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі порушує проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: «Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письмен­ник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого жит­тєвого досвіду».

23 квітня 1037 року в Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. У зв’язку з тим, що поет меш­кав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготов­лено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в «актив­ній контрреволюційній діяльності», і надломлений морально й фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, «зізнається» в усіх пред’явлених обвинува­ченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку

Провідним поетичним образом у поезії М. Семенка є місто. Його він оспівував у кількох поезіях з однойменною назвою. Ці твори мають другу назву за першим рядком: «Вдихаю я тонку отруту…», «Блимно і крапно», «Сонце освітлювало…», «Зойк- но вилітали…», «Вечір подощовий…», «Місто мокре», «Ось те сте…». А також у віршах із надзвичайно промовистими назвами, що відображають міську атрибутику: «Будинки», «Тротуар», «Улиці», «Асфальт», «В кафе». Михайло Семенко захоплюється міськими пейзажами, із задоволенням удихає запах бензину, обожнює швидкий рух, який він називає «життєрухом», любить посидіти з друзями в кав’ярні, сходити в кіно, яке входило тоді в моду. У поезії він головним критерієм вартості вважає оригі­нальність думки й словесну гру. Навіть із назв творів Михайла Семенка можна зрозуміти, що він є прихильником неологізмів. Про значення багатьох таких слів читач легко здогадується, а над деякими доводиться задуматись. Твори М. Семенка три­мають читацьку думку в постійному напруженні, тому їх цікаво читати й аналізувати.

Візьмімо, наприклад, вірш «Бажання». Тільки такий оригі­нальний митець, як Михайло Семенко, міг поставити таке без­глузде, на перший погляд, запитання:

  • Чому не можна перевернути світ?

  • Щоб поставити все догори ногами?

Виявляється, що подібне «бажання» М. Семенко може здій­снити сам, і не знайдеться сміливця, хто посмів би йому заперечити. Перевертання світу, здійснене ліричним героєм поезії М. Семенка, виглядає дещо дивним. Він стягує місяця й дає йому «березової каші», роздає дітям зірки замість іграшок, а служниці Маші дарує весняні берези, щоб її покохав Петька. Михайло Семенко любить постійні зміни, постійну динаміку, Його не влаштовує навіть сама природа, він називає її «балаганом» і прагне, щоб її «чорти вхопили», адже його «бажання» неможливо виконати.

Вірш «Запрошення»це звернення до прийдешніх поко­лінь. Поет усім тим, хто хоче його «духа визвать» обіцяє пока­зати безліч світів «оригінальних і капризних», безліч шляхів, а також відчинити замкнуті двері. Михайлові Семенку вдалося перемогти «всі стихії й дощі», тому, звичайно, прогулятися з ним уночі було б цікаво.

Таку ж цікаву прогулянку обіцяє поет і в другому вірші з ана­логічною назвою «Запрошення». Цього разу він пропонує підня­тися на Батиєву гору, бо там « гарно », « симпатично й різнобарвно ».

Азіатське походження Михайла Семенка — факт загальнові­домий. Анатоль Петрицький залишив нам словесний і акварель­ний портрети лідера українського футуризму: «І ось Семенко. Це людина малого зросту, і під час зустрічі з ним перше, що кидається в очі, це величезна шевелюра волосся, покрученого, як в негра. Коли ви довго приглядаєтеся до нього, помічаєте пару косих очей китайця,— я думаю, що пояснюється це тим, що його мати довгий час жила як не в Японії, так у Владивостоці. Одягався Семенко завжди зі смаком, костюм, що він його найбільше поважав, був світло-сірий і мав на собі плями,— такий, який часто носять бувші греки і турки в екзотичних кафе Одеси. Я і зараз уявляю, як живого, Семенка в багатолюдному кафе, в сірому костюмі, без комірця, що їсть рахат-лукум і п’є кофе по-турецькому.

На стінці проти мене висить портрет улюбленого мого поета Пушкіна, роботи маляра Кіпренського… Я кинув поглядом і помі­тив — так, він мені нагадує Пушкіна,— такий, зріст, ніс, чуб — тільки у Пушкіна очі круглі, а в Семенка косі-прекосі…».

А ось і автопортрет М. Семенка: «…обличчя його вміщало в собі риси всіх націй і рас, що його волосся було чорне, як вугілля шахт, а очі блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпітерами європейських ательє…».

Таким бачимо М. Семенка й на інших портретах та шаржах, а також на світлинах…

Звичайно ж, окремі факти зі словесного портрета поета по­требують уточнення: мати поета, письменниця Марія Проску- рівна, не була ні в Японії, ні у Владивостоці (у Владивостоці був сам М. Семенко), доречні в портреті згадки турків, кави по-турецькому, бо прапрабабусею М. Семенка по батьковій лінії була турчанка, привезена прапрадідом із Криму — звідси оче­видно, оті «косі-прекосі очі…».

У Владивостоці Михайль Семенко опинився в кінці 1914 р. під час Першої Світової війни, тут він служив армійським теле­графістом.

Перші враження від Владивостока М. Семенко описує у вірші «Море чуже» (1915):

«Чужого моря хвилі сині І струмкість падаючих скель Застигли в серці моїм нині Край мармурових стель Невже чужий цей рідний вітер І сопок сірих смілий ряд?

Мені не сниться й досі Дніпр І не приваблює назад.»

Владивосток для М. Семенка якийсь час зберігатиме оцю екзо­тичність, він час від часу береться описувати у віршах бухти, береги, просто гори. Сприйняття далекого краю, далекого міста змінюється тоді, коли в поета з’являється кохана (її звати Лідія Горенко, вона згодом стане дружиною М. Семенка й народить йому двох дітей). Свідченням цієї зміни стає вірш «Місто над бухтою» (1916).

ІІІ. ЗАКРІПЛЕННЯ.

Поет знає, що дехто дивиться на футуристів «як на звірів», проте він хоче подолати таке несправедливе ставлення з боку суспіль­ства до нього і його друзів, прагне довіри й доброзичливості з боку читачів, він пише:

Люди ми сильні, молоді, сміливі —

Не боїмось нікого й бажаємо усім добра.

1.Визначте образ ліричного героя вірша «Бажання». (Ліричний герой горить бажанням перетворити світ, він уявляє собі, що все буде раціонально, з користю: зорі — дітям, барви — гар­ній дівчині, щоб її покохав хлопець. Герой сповнений радості життя, яку дає природа — гамірливий ярмарок, і напівіро- нічно, напівжартівливо скаржиться, що в неї немає ладу, якого б йому хотілося)

 «Відкритий мікрофон»

(Прослухавши поезію «Запрошення», бачимо, що ліричний герой уявляє себе духом із потойбіччя. Він говорить про те, наскільки життя таємниче й загадкове, скільки в ньому доріг, котрі треба подолати, який різноманітний у людини вибір. Пі­знати оте буття й небуття — це дійти «до останнього пункту», від­чинити «двері замкнуті». Не кожний на це зважиться, адже чека­ють на мандрівника «всі стихії й дощі». Прогулятися в пітьму, спробувати осягнути таємниці життя й запрошує читачів поет разом зі своїм ліричним героєм.)

2.Уявіть, якими репліками могли б ви обмінятися з ліричним героєм поезії під час «подорожі в пітьму»?

ІV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.

1. Вивчити біографію М. Семенка.

2. Уміти аналізувати твори письменника.

3. Підготувати повідомлення про неокласиків.

ВЧИТЕЛЬКА

Сл..А.Малишка муз.П.Майбороди

Сонечко встає, і в росі трава,

Біля школи в нас зацвітають квіти,

Вчителько моя, зоре світова,

Де тебе питать,

Де тебе зустріти?

На столі лежать зошитки малі,

І роботи час проганяє втому.

І летять-летять в небі журавлі,

І дзвенить дзвінок

Хлопчику малому.

Скільки підросло й полетіло нас

В молодій весні, в колосистім полі,

А у тебе знов та ж доріжка в клас,

Той же явір наш

Під вікном у школі.

Двох синів твоїх узяли фронти,

Бо на рідний край впала чорна злива.

В партизанську ніч посивіла ти,

Як в тяжкий мороз

Непожата нива.

Знов щебече юнь і цвіте трава,

Пізнаю тебе в постаті несхилій,

Вчителько моя, зоре світова,

Раднице моя

На Вкраїні милій!

Андрій Малишко

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Андрій Малишко

СТЕЖИНА

Чому живе, і сам не знаю,

В моєму серці стільки літ

Ота стежина в

нашім краї

Одним одна коло воріт.

Де ти, моя стежино,

Де ти, моя єдина?

Ота стежина в ріднім

краї —

Одним одна коло воріт?

Дощами мита-перемита,

Снігами вметена у даль.

Між круглих соняхів у

літі

Мій ревний біль, мій ревний жаль.

Де ти, моя стежино,

Де ти, моя єдина?

Ота стежина в ріднім

краї —

Одним одна коло воріт?

Моя надієчко, я знаю:

Мій крик життя на цілий світ —

Ота стежина в

нашім краї

Одним одна коло воріт.

Де ти, моя стежино,

Де ти, моя єдина?

Ота стежина в ріднім

краї —

Одним одна коло воріт?

Павло Тичина «Сонячні кларнети»

Ви знаєте, як липа шелестить

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій» — десь чують дідугани.
А солов’ї!…
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

З кохання плакав я, ридав.

З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мамуровим муром…)

Пливуть тужіння угорі.
(Вернися з сміхом-дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі —
(Кучерявим дзвоном…)

Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги —
(Мармуровим муром…)

Самотня ти, самотній я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
Обсипалась душа твоя —
(Вранішняя вишня…)

О панно Інно

О панно Інно, панно Інно!
Я сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? Давно. Цвіли луги…
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…

Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. Я ридаю.
Сестра чи Ви? Любив…

Ой не крийся, природо

Ой не крийся, природо, не крийся,
що ти в тузі за літом, у тузі.
У туманах ти сниш… А чогось так сичі
розридалися в лузі.

Твої коси від смутку, від суму
вкрила прозолоть, ой ще й кривава.
Певно, й серце твоє взолотила печаль,
що така ти ласкава.

А була ж ти — як буря із громом!
А була ж ти — як ніч на Купала…
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон.
Тільки зірка упала…

Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі… О, ридай же, молись:
ходить осінь у лузі.

Гаї шумлять

Гаї шумлять —я слухаю.
Хмарки біжать —милуюся.
Милуюся-дивуюся,
чого душі моїй так весело.

Гей, дзвін гуде —іздалеку.
Думки пряде —над нивами.
Над нивами-приливами,
купаючи мене,мов ластівку.

Я йду, іду —зворушений.
Когось все жду —співаючи.
Співаючи-кохаючи
під тихий шепіт трав голублячий.

Щось мріє гай — над річкою.
Ген неба край — як золото.
Мов золото-поколото,
горить-тремтить ріка, як музика.

Скорботна мати (1918)

І

Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!

Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.

Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно! …людське серце
До краю обідніло.

ІІ

Проходила по полю —
Зелене зеленіє…
Назустріч учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!

Возрадуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Еммауса?

Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте з Галілеї.

Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь його розп’яту.

III

Проходила по полю,
В могилах море мріє —
Назустріч вітер віє:
Христос воскрес, Маріє!

Христос воскрес? — не чула,
Не відаю, не знаю.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.

Христос воскрес, Маріє!
Ми — квіти звіробою.
Із крові тут юрбою
Зросли на полі бою.

Мовчать далекі села.
В могилах поле мріє.
А квітка лебедіє:
О згляньсь хоч Ти, Маріє!

IV

Проходила по полю…
— І цій країні вмерти?
Де Він родився вдруге,—
Яку любив до смерти?

Поглянула — скрізь тихо.
Буяє дике жито.
— За що Тебе розп’ято?
За що Тебе убито?

Не витримала суму,
Не витримала муки,—
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки!.

Над нею колосочки
«Ой радуйся!» — шептали.
А янголи на небі
Не чули і не знали.

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 9. «КИЇВСЬКІ НЕОКЛАСИКИ»

Тема уроку 7. Максим Рильський (1895 - 1964)

Група «київських неокласиків». Їхнє творче кредо, орієнтація на традицію, класичну форму вірша. Різногранний творчий шлях М.Рильського, рання творчість.

Філософічність, афористичність його лірики.

Мета уроку: - ознайомити здобувачів освіти із життєвим шляхом М. Рильського, допомогти усвідомити естетичні засади, громадянську і мистецьку позицію поета, охарактеризувати його лірику раннього періоду; розвивати в учнів естетичні смаки, вміння визначати основні думки поезій М. Рильського; сприяти патріотичному вихованню учнів.

Виховна: виховувати патріотизм засобами художнього слова

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: «розстріляне відродження»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Авраменка «Українська література. 11 клас».

Технічні засоби навчання: відеоматеріал про розстріляне віджродження

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

ІІ. ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

 Вступне слово вчителя.


Поет-інтелектуал, учений, перекладач, чудовий знавець слов’янських літератур, М. Рильський був людиною щирого серця, чистих помислів і надзвичайної доброти. В одній із своїх поезій поет писав: «На все дивлюся власними очима», і справді, завжди мав власну точку зору і намагався дотримуватися її в житті. Хто ж він — поет Максим Рильський? Де і коли сформувався як творча особистість і як людина?

На вивчення творчості М. Рильського програмою відведено дуже мало часу: дві години ми оглядово аналізуємо життєвий і творчий шлях поета, третя година призначена для розгляду творчості представників літературної групи українських неокласиків, до якої входив і М. Рильський. Тому на цьому уроці ми лише визначимо основні мотиви творчості поета.

III. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Бесіда з учнями.
1) Де, коли, в якій родині народився майбутній письменник?
2) Освіта поета. На учительській ниві.
3) Як називалася перша збірка М. Рильського?
4) Чому М. Рильського називають поетам-інтелектуалом?
5) 17 березня 1972 року було засновано премію імені Максима Рильського в Україні. Кому і за що її присуджують щороку?

6) Які основні мотиви ранньої лірики М. Рильського?
7) Яка з поезій цього періоду вам найбільше вподобалась? Чому?
8) Який стан душі ліричного героя поезії «Шопен»? Що вам відомо про історію написання цієї поезії?

2. Лекція вчителя.
Ранні поезії М. Рильського — це ліричні шедеври, в яких відбито глибину і щирість почуттів, вишуканість вислову, сміливе переосмислення класичних мотивів, тем, героїв. А ще природа, яко у Рильського завжди перебуває в гармонії з людиною. До збірок раннього періоду відносять такі:
1910 — «На білих островах»;
1918 — «Під осінніми зорями»;
1922 — «Синя далечінь»;
1925 — «Крізь бурю й сніг»;
1926 — «Тринадцята весна»;
1929 — «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги»;
1932 — «Знак терезів».

Ці збірки засвідчили на диво мальовничий, сповнений прозорості поетичний світ Рильського. Ще з юнацьких років митця хвилювала проблема стосунків людини і природи:

Люби природу не як символ
Душі своєї,
Люби природу не для себе,
Люби для неї. Вона — це мати.
Будь же сином,
А не естетом.
І станеш ти не папіряним —
Живим поетом.

Світ природи відбивається уже в найперших віршах, іцо склали книжку «На білих островах». Її ліричний герой спостерігає земне життя з «білих островів»-хмар. Щоправда, ці спостереження виливаються у дещо узагальнені, «книжні» картини природи.
Але невдовзі з’являється те, що притаманне лише Рильському,— ясність і прозорість поетичного малюнка, щирість в освідченні улюбленій природі, оживлення її, виразна поетична деталь.
Природа рідного краю — головний образ ліричних поезій книжки «Під осінніми зорями» (1918) та ідилії «На узліссі» (1918).
Поезії «Поле чорніє…», «Яблука доспіли, яблука червоні!..», «На білу гречку впали роси…» вражають яскравим почуттям єдності ліричного героя з рідною землею. Герой мініатюри «Поле чорніє. Проходять хмари…» живе світлими почуттями: прийшла весна! Він закоханий у рідну землю, у життя. З його грудей вириваються слова натхненної любові: «Земле! Як тепло нам з тобою!». Уяву читача не можуть не схвилювати «гілка золота», що «тремтить і грає» на сонці, і «зелені надії», яких так багато, що «серце порветься». Така поезія з її прозорими тонами й барвами сповнює нас радістю життя, відчуттям неповторності часу та його вічності.
У поезії «Яблука доспіли…» все дихає щедрістю благодатної української осені, багатством яблуневих садів, жовтих осінніх нив, достиглістю людських почуттів, коли навіть розлука з коханою сприймається як закономірний розвиток життя в усій його повноті… Всього 12 рядків, а перед нами ніби відкривається простір прибраного осіннього поля і безкрайого неба. Життя прекрасне, і немає кінця цій красі. Образ достиглих яблук уособлює мудрість і спокій душі героя в час розставання.
(Звучить грамзапис поезії в акторському виконанні.)
Основна риса поетичного стилю Рильського в цей період — мотиви передчуття загибелі краси і людяності, насичення елементами символізму та романтизму. Ці поки що тільки накреслені стильові ознаки згодом буде названо неокласичними.

Друга світова війна сколихнула святі національні патріотичні почуття, які в попередні роки поети мусили ховати в глибині душі, аби не носити таври націоналіста.
Урочиста поема «Слово про рідну матір» М. Рильського вважається найвизначнішим його твором воєнних років. Вперше її було прочитано на мітингу представників українського народу 26 листопада 1941 р. в Саратові.
Поема починається уславленням рідної землі, її степів, могутнього Дніпра. З любов’ю говорить М. Рильський про чарівну українську народну пісню, про високу культуру рідного народу, представлену іменами Сковороди, Шевченка, Котляревського, Франка, Лисенка, Заньковецької. Символами щедрості і духовної величі рідного краю виступають образи «рясного винограду» і «світла мудрої лампади». Народ, який дав світу такі духовні цінності і мистецьку красу, знемагає «в болях ран» і відчайдушно бореться, але не падає на коліна перед загарбниками. Рідній Україні ідуть на допомогу народи-брати. Непоборність народів, які прагнуть «спільної мети», автор утверджує рядом риторичних запитань, в яких чується відповідь: ніхто і ніколи не завоює його рідний край:

Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро
Плугами кривди переоре,
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?

Закінчується поема картиною грядущих переможних боїв і символічним образом сходу сонця:

О земле рідна! Знаєш ти
Свій шлях у бурі, у негоді!
Встає народ, гудуть мости,
Рокочуть ріки ясноводі!..
Лисиці брешуть на щити,
Та сонце устає — на Сході!

Своїм глибоким патріотичним змістом поема перегукується зі «Словом о полку Ігоревім», творами Кобзаря, народними думами. Художня майстерність митця проявилася зокрема в точних образних характеристиках, що звучать як афоризми: «гроно світле сестер», «струни Лисенка живії», «слави золота зоря круг Заньковецької Марії».
Для посилення піднесеного звучання поет вдало використовує риторичні художні засоби, старослов’янізми, анафоричне повторення слова «благословен». Підкреслюючи свій нерозривний зв’язок з народом, він уживає усталені фольклорні звороти: «рута м’ята», «муки діла», «золото-серебро», «ясні зорі», «тихі води», «шумлять-дзвенять». Полюбляє М. Рильський і епітети-неологізми: «громкозвукі слова», «ріки ясноводі».
Інші твори цього періоду — вірші «За рідну землю», «Україні», «Наша кровна справа», головними мотивами яких є захист рідної землі і тверда віра в перемогу над ворогом.

Основна тематика післявоєнної творчості поета:
1) Боротьба за мир («За мир»).
2) Краса і велич рідного слова («Мова», «Рідна мова»). Вірш «Рідна мова» (1958) є величальною піснею українській мові. Поет простежує в ньому всю історію розвитку рідної мови, що відбиває горе і радість народу, перемоги і важкі часи, «гул століть» і «шум віків», «неволі стогін, волі спів».
М. Рильський розглядає мову як неоціненне духовне багатство, що передається з покоління в покоління. Поет радить вчитися у народу, де «кожне слово — це перлина, це праця, це натхнення, це людина». Він закликає до глибокого вивчення мови, до засвоєння мовних багатств, дбайливо зібраних попередниками:

Не бійтесь заглядати у словник,
Це пишний яр, а не сумне провалля,

Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

Для поета-патріота рідна мова — «народу віще слово», яке віками не визнавалося, заборонялося, переслідувалося:

Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В’язнили, кидали за ґрати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.

Однак народ-велетень не мирився з поневоленням, беріг свою мову та самобутність, «свій дух велично гідний, як житнє зерно». Наперекір репресіям та утискам «зводився язик вогнений» і «пісні полум’я росло». Рідна мова ставала зброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення. Закінчується вірш «Рідна мова» звеличенням мови — найдорожчого скарбу народу.
3) Щастя людини. Цій темі присвячено збірку «Троянди й виноград», образи якої розкривають смисл людського життя.

У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград — красиве і корисне.

4) Роль мистецтва в становленні людини («Діалог»). (Звучить грамзапис віршу «Діалог».)
Запитання до учнів: Чи актуальний цей твір сьогодні?
5) Любов до життя, до співвітчизників відображено в останніх збірках поета:
1959 — «Голосіївська осінь»;
1960 — «Зграя веселиків»;
1961 — «В затінку жайворонка»;
1964 — «Зимові записи»;
1965 — «Іскри вогню великого» — посмертне видання, яке не друкувалося за життя поета.
(Учні читають поезії «Розмова з другом», «Як не любить», визначаючи їх тематику.)

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

Запитання і завдання.
1) Як називалась і коли вийшла перша збірка поета?
2) Дати загальну характеристику ліричного героя ранньої поезії М. Рильського.

Розкрити ідейний зміст рядків:

Яке глибоке щастя — жить,
Буть гідним імені людини,
Народу й людськості служить!

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Вивчити напам’ять поезію «Мова»,; підручник, теоретичний матеріал

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 9. «КИЇВСЬКІ НЕОКЛАСИКИ»

Тема уроку 8. Максим Рильський (1895 - 1964)

Мотиви пошуків душевної рівноваги, краси в житті та в душі, вітаїзм, сповідальність, життєлюбство. Захоплення красою й величчю світу (*«Солодкий світ!..»). Сонет «У теплі дні збирання винограду»– вишуканий зразок неокласичної інтимної лірики. Краса природи, краса людини та її почуттів. Звернення до античних образів.

ТЛ: філософічність, сонет.

Мета уроку: - ознайомити здобувачів освіти із життєвим шляхом М. Рильського, допомогти усвідомити естетичні засади, громадянську і мистецьку позицію поета, охарактеризувати його лірику раннього періоду; розвивати в учнів естетичні смаки, вміння визначати основні думки поезій М. Рильського; сприяти патріотичному вихованню учнів.

Виховна: виховувати патріотизм засобами художнього слова

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: «сонет», «філософічність»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Авраменка «Українська література. 11 клас».

Технічні засоби навчання: відеоматеріал про Максима Рильського

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

ІІ. ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

По-справжньому неокласичними є дух і філософія творчості М. Рильського 1920-х років. Рівновага, спокій, тиша, простота — ось її прикмети. Революції, війни, перевороти — лише прикре марнування днів людського життя. Здається, звичайний мисливський відпочинок та рибальські будні поет цінує вище за бурхливі громадські дискусії.

Простота в поезії М. Рильського виступає своєрідним еквівалентом правди, перевіреної часом. Йому близький ідеал приватного життя людини, що відверто дисонує з панівними громадськими настроями. Ось у 1920 році він пише «Рибальське посланіє...», ніби свідомо дистанціюючись від актуальних тем.

Поет пояснював: «Коли звернемось до моїх речей, то справді дивно читати в 1922—23 рр. про рибальство, спокій і т. д. Це не значить, проте, що я в час революції лиш спокійно ловив рибу, а тільки вказує на одну особливість моєї психології: я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що "одстоялось" у душі і може мати прозору форму, питому моїй манірі. Інакше писати не можу».

М. Рильський лише наполягає на своєму праві самостійно вибудовувати стосунки з життям. То він перейнятий радісним переживанням цього «веселого світу», то виступає палким адептом мистецтва — малої картини, «що більша над увесь безмежний світ», то, нарешті, утомлений «велемудрими книгами», знаходить розраду в простоті елементарних насолод, обравши «мисливський переливний ріг». У цій розмаїтості проявів його образ постає як безсумнівна цілість у радісному та щирому прийнятті життя, узятого в перспективі хоч і простих, але одвіку повторюваних речей, на тлі яких поновлюється людина у своїй позачасовій реальності.

Філософічність — стильова риса твору; звернення автора до філософських роздумів про сенс життя, призначення й покликання людини, щастя, про життя і смерть, добро і зло тощо.

Коментар фахівця

Подібно як античні класики, Рильський великим духовним зусиллям, що не раз обривалось одчаєм, виніс спокій із осереддя бурі, солодкість світу — із його отруйної гіркоти, світло і ясність — із кромішньої тьми і хаосу, прозорість — із каламутної повені його доби, рівновагу — із катастрофи.

З любов'ю до життя

(«Солодкий світ!.. »)

Вірш «Солодкий світ!..» був написаний 1919 року, а згодом потрапив до збірки «Синя далечінь». Епіграф «Сладок світ...», обраний автором, відсилає до біблійної книги Екклезіаста, або Проповідника. Ось як це в Біблії: «Солодке світло, і приємно для очей бачити сонце. Якщо людина проживе і багато років, то нехай веселиться вона упродовж усіх їх, і нехай пам'ятає про дні темні, яких буде багато: усе, що буде, — суєта».

Цим епіграфом поет налаштовує на глибше сприйняття твору — підкреслює його філософічність. І оптимізм обертається тут на справжню життєву філософію, на щось по-справжньому вистраждане й пережите — внутрішнє «прозріння» після непростих випробувань, набуття важливого для самоусвідомлення духовного досвіду «по довгих муках безсердечних літ».

Є люди, які постійно нарікають на життя, а є й ті (можливо, мудріші), котрі воліють просто насолоджуватись життям — навіть і дуже простими його принадами. Небо, сонце, весна, приязні люди поруч — чи не достатньо всього цього, щоб почуватися щасливими?

Українська традиція знає немало видатних особистостей, котрі сповідували філософський оптимізм. Таким був, скажімо, мандрівний філософ і поет Григорій Сковорода, який шукав щастя, щиро радів кожному новому дню й обстоював самопізнання, духовну свободу та споріднену працю. Його погляди постали на основі народних традицій та на античній і християнській мудрості. Й оптимізм Максима Рильського теж, певно, із тих самих джерел — він хоч і зріс в іншу епоху, а проте так само несе в собі глибоку віру в людину та її «солодкий світ».

«Сладкий світ...»

Солодкий світ! Простір блакитно-білий І сонце — золотий небесний квіт.

Благословляє дух ширококрилий Солодкий світ.

Узори надвесняних тонких віт,

Твій погляд, ніби пролісок несмілий,

Немов трава, що зеленить граніт,

Неначе спогад нерозумно-милий...

Солодкий світ.

Чи янголи нам свічі засвітили По довгих муках безсердечних літ,

Чи ми самі прозріли й зрозуміли Солодкий світ?

1919

«Добре бути молодим...»

(«У теплі дні збирання винограду...»)

Про молодість і кохання написано багато: поети різних епох поверталися й повертаються до цих вічних тем. У М. Рильського нібито теж про це, але вже з наголосом на філософській ноті: зустріч двох людей, розмова — легкий флірт, а в підсумку все ж таки «добре бути молодим», що скеровує до роздумів про сенс людського життя — про його найбільш щасливу пору.

Здається, щось подібне могло статися будь-де й будь-коли. Але позачасову легкість порушує згадка про Кіпріду (одне з імен Афродіти, богині вроди й кохання), і ця алюзія непрямо залучає додаткові мотиви, зокрема мандрів і розлуки.

Про твір М. Рильського знавець античної літератури Андрій Содомора зауважив: «Тут уже знаємо, хто це він, а хто вона: блукач Одіссей і дочка феакійського володаря Алкіноя — «біло-раменна» Навсікая. Вона — з того казкового краю, острова Схеріт, куди не сягають життєві бурі... Він — чудом після кораблетрощі врятований скиталець, той, хто довго світом блукавши, «всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив.». Зустріч, закоханість і... розлука, адже через тугу за батьківщиною Одіссей мусив залишити Навсікаю та продовжити свої мандри.

У поезії М. Рильського зображено всього один епізод. Зустріч і короткий діалог, що поклав

початок взаємній приязні: жодних зайвих слів, лиш одне запитання й відповідь. Сільська ідилія «теплихднів збирання винограду» і простота образів. Повніше схарактеризована «вона» — «ясна, як сад, і радісна, як сміх». Легка й безпосередня: сміливо розмовляє з незнайомцем, гукає «свіжо й весело на мулів», рушаючи в путь. Простота і щирість закоханості — сказано мало й водночас багато.

Саме таку легкість, зовнішню простоту, емоційну рівновагу передбачає сонетний жанр. Як і решта «київських неокласиків», М. Рильський дуже любив сонет і не раз до нього звертався. Цей ліричний жанр вимагає від автора лаконізму, емоційної стриманості, високої майстерності.

Сонет має чотирнадцять рядків п'ятистопного або шестистопного ямба та чітку строфічну організацію: зазвичай складається з двох катренів (чотирирядкова строфа) та двох терцетів (строфа на три рядки). Так побудовані класичні італійські сонети доби Відродження. Існує, правда, і менш поширений варіант строфічної будови: три чотиривірші та дистих. Таку строфічну організацію сонета зазвичай називають «англійською», бо саме вона представлена у творчості В. Шекспіра.

Сонетна організація дисциплінує думку й почуття, потребує неабиякої технічної вправності. Проте сонет М. Рильського легкий та органічний, аж ніяк не силуваний результат формальних вправ. Це один із кращих зразків його інтимної лірики зі збірки «Синя далечінь».

.

У теплі дні збирання винограду її він стрів. На мулах нешвидких Вона верталась із ясного саду,

Ясна, як сад, і радісна, як сміх.

І він спитав: — Яку б найти принаду, Щоб привернуть тебе до рук моїх? Вона ж йому: — Світи щодня лампаду Кіпріді добрій. — Підняла батіг,

Гукнула свіжо й весело на мулів,

І чутно уші правий з них прищулив, І знявся пил, немов рожевий дим.

І він потягся, як дитина, радо І мовив: — Добре бути молодим У теплі дні збирання винограду.

У формі есе чи власного висловлення доведіть або спростуйте тезу «Сонет М. Рильського «У теплі дні збирання винограду...» оспівує всепереможну радість життя».

Досліджуємо самостійно

ІІІ.ЗАКРІПЛЕННЯ.Рефлексія

Розкажіть про свої враження від прочитаного тексту. Який настрій він викликав?

2. Які зорові образи створює поет? Яке емоційне забарвлення мають ці образи?

3. Визначте звукові образи . Які асоціації вони у вас викликають?

4. Об'єднайтеся в малі групи, висуньте гіпотези, обґрунтуйте їх презентуйте класу .

■ Чому в поезії переважають зорові образи?

■ Чому поезія починається і закінчується рядком «У теплі дні збирання винограду»?

■ Якого значення в поезії набуває відповідь дівчини: «Світи щодня лампаду Кіпріді добрій»?

■ Чому поет обрав для свого твору античний сюжет?

Спираючись на прочитані твори української й зарубіжної літератури, під-твердьте або спростуйте думку про те, що молодість і кохання є вічними темами в літературі .

2. Пригадайте й назвіть твори української та зарубіжної літератури, що належать до жанру сонета .

ІV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Підготуватися до контрольної роботи за творчістю П.Тичини, Є.Плужника, М.Рильського

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 4: Українська література 1920– 1930-х ХХ ст..

Тема уроку № . ЮРІЙ ІВАНОВИЧ ЯНОВСЬКИЙ(1902- 1954)

Мета уроку: - познайомитись з біографією Юрія Яновського як письменника та

літературного діяча;

- вчитись аналізувати творчість митця в контексті історичних

подій;

- виховувати почуття любові до надбань рідного народу.

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: « новелістичний роман»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Непорожнього «Українська література. 11 клас», портрет Ю.Яновського, виставка творів письменника.

Технічні засоби навчання: відеоматеріал про Юрія Яновського

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Вступне слово вчителя.

«Йому властивий піднесений романтичний тон вічної молодості, любові, доцільної праці і мудрості людської. Ці мотиви є основними і визначальними в усій його творчості»,— пише літературознавець Гр. Костюк про Ю. Яновського, письменника, із творчістю якого ми розпочинаємо знайомство. Він — один із тих, чиї «романтичні крила» були підрізані тоталітарним режимом, але справжні художні здобутки, які митець устиг створити, стали окрасою української літератури.

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Бесіда.

— Пригадайте мистецьку ситуацію в Україні 1920-х років. Які літературні угруповання ви знаєте, які напрями вони підтримували?

— Що ви знаєте про Аспанфут, хто до неї входив, яких поглядів дотримувалися митці?

Словникова робота.

Аспанфутасоціація панфутуристівлітературна організація, що утворилась у 1921 році в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Ком-Космос» з ініціативи М. Семенка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Ю. Шпол, О. Слісаренко, Ю. Яновський та ін.

ІІІ.ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Проблемне питання.

— Перш ніж розпочати розмову про письменника, хотілося, щоб ми всі замислилися над питанням: яке місце в житті суспільства 1920-х років посідала романтика, а відповідно, і романтизм у літературі? Яке місце романтики в наш час? Відповідь дамо в кінці лекції.

Міні-лекція вчителя з елементами бесіди.

Юрій Іванович Яновський писав: «Я входив у життя, міцно затиснувши олівець у руці, широко розплющивши очі на всі чуда світу». І це відбулося в його романтичній манері письма, неперевершеним майстром якого він став. Нерідко це завдавало йому неприємностей, він карався й мучився, часом ламався, але казав О. Довженку: «Годі думати, що я буду іншим. Навіть якби мене доля позбавила не половини шлунка, а руки, я й тоді писав би, як пишу,— співав би».

Народився майбутній письменник 17 серпня 1902 року на хуторі Майєрово, що на Кіровоградщині (тепер с. Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської області), у заможній селянській сім’ї, яка вела свій родовід від козацької старшини. У родині було восьмеро дітей, Юрієві, як найстаршому, довелося бути нянькою для всіх молодших.

Батько брався за всяку роботу, щоб забезпечити сім’ю. Мати Яновського мала чудовий голос, багато читала й сама вчила грамоти сина.

У шість років хлопця віддали до Нечаївської церковно-парафіяльної школи. Тут і далі, в Єлисаветградському реальному училищі, куди він вступив 1911 року, навчався на відмінно. Любив читати книги, збирав власну бібліотеку, почав сам писати вірші.

Училище закінчено із золотою медаллю. Яновського беруть на роботу в статистичне бюро. Потім він дістає посаду інспектора робітничо-селянської інспекції, а в 1922 році переїжджає до Києва і вступає на електротехнічний факультет політехнічного інституту. Серед його одногрупників — майбутній конструктор космічних кораблів С. Корольов. Живучи в підвальній кімнаті, Юрій застудився й захворів на туберкульоз. Це для нього могло б закінчитися погано, якби не студентські друзі, котрі забрали його в гуртожиток.

Яновський не міг зрадити своєї любові до літератури, тому записався в літературний гурток, організував на факультеті випуск стіннівки й став її редактором.

Аж ось і нова неприємність. Поблизу Майєрово вбили фінагента. Слідчі звинуватили в цьому дядька Юрія, Петра. Звістка про те, що на електрофакультеті вчиться племінник «убивці», докотилася до начальства. Яновського виключили з комсомолу, його покинула кохана дівчина. Хоча пізніше слідство знайшло справжнього вбивцю, юнак уже ніколи, незважаючи на всі свої зусилля, не зміг закінчити інститут. Завадили навчанню й матеріальні нестатки.

Основними заняттями юнака стають література й кіномистецтво. У Київському журналі «Глобус», у газеті «Більшовик», Харківському часописі «Червоний шлях» з’являються його перші вірші та оповідання. У 1925 році виходить збірка романтичних оповідань «Мамутові бивні».

Переказ оповідань.

Учні переказують 1-2 оповідання зі збірки «Мамутові бивні» («Історія попільниці» чи ін.).

Вчитель

У 1926 році було створено Всеукраїнське фотоуправління, завідуючим якого став М. Семенко. Він і запросив до Харкова на роботу М. Бажана та Ю. Яновського. Разом із О. Довженком молоді митці «почали жити одною комуною». Ю. Яновський стає членом ВАПЛіте, котру очолював М. Хвильовий. Незабаром його запрошують на посаду головного редактора Одеської кінофабрики, і Юрій Іванович з головою поринає в роботу, серед інших творів пише й кіносценарії.

На дні народження знайомих зустрічає свою долю — актрису Тамару Шевченко, яка стала його дружиною й подругою на все життя. Пізніше жінка згадувала: «Важко сказати, що мене найбільше вразило в Юрі. Мабуть, краса, якою світився, чи, може, те, що в його зовнішності було багато протиріч. Для аристократа він був трохи незграбним і якийсь сором’язливий. Аристократ, не звиклий до костюма,— це звучить дивно. Але селянським парубком, яким насправді був, його не назвеш, скоріше за все чимось нагадував молодого вченого».

Протягом 1926-1929 років письменник працює над романом «Чотири шаблі». Провідна тема твору — романтико-героїчне зображення подій громадянської війни. Після виходу книги у світ на Яновського посипалися звинувачення в оспівуванні «націоналістичної романтики».

Довелося авторові «реабілітовуватися». У 1935 році виходить його роман у новелах «Вершники». 1939 року Ю. Яновського нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора, дають квартиру у Києві. 1940 року виходить збірка оповідань «Короткі історії». Коли почалася війна, письменника разом із сім’єю евакуювали в Уфу, де він редагував журнал «Українська література» (пізніше — «Вітчизна»).

Після виходу у світ 1947 року роману «Жива вода» на Яновського знову посипалися звинувачення в контрреволюційності, націоналізмі та інших, на думку влади, гріхах. Почалися страшні часи для родини Яновського: письменникові зменшили вдвічі зарплатню, а потім і зовсім скасували її. Видавництво знищило 200 тисяч примірників його книги, а збитки списало на автора. Яновським довелося продавати свої речі, книги, позичати у друзів, щоб погасити борг. Перероблений роман під назвою «Мир» побачив світ тільки після смерті митця.

У 1948 році Ю. Яновський пише цикл «Київські оповідання». Його друкують у Москві, й того ж року письменник одержує Державну премію СРСР. Ось такі перипетії долі. За кожне своє піднесення доводилося платити велику ціну, і найбільша — компроміс із власною совістю й правдою.

У 1954 році письменника через лікарську помилку (неправильно поставлений діагноз) не стало.

Перша збірка поезій Ю. Яновського «Прекрасна УТ» (УТ — Україна трудова) побачила світ у 1928 році.

Вчитель

Ю. Яновський виступав у літературі під псевдонімом Георгій Ней, Юрко Юрченко. Писав нариси, фейлетони, театральні рецензії. У 1927 році він видав збірку оповідань «Кров землі» й узявся до «великої» прози — роману «Майстер корабля» (вийшов 1928 року). У цьому творі на повну силу пролунав гімн людській праці, людським невтомним рукам: «Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Бачу творчі пальці — трепетні і нервові. Найбільше до вподоби руки творців.

Я люблю її — вічну людську руку, незвичайний символ, і розумію велич тої хвилини, коли друг дає руку другові і цим він передає самого себе, своє серце і розум, дихання дітей. Дві людські руки — це кільце, за яке ухопившись, можна зрушити землю».

«Майстер корабля» написано у формі мемуарів видатного діяча кіномистецтва То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно).

Роман Ю. Яновського «Майстер корабля»

«Майстер корабля», перший роман Ю. Яновського, увібрав частку того безпосереднього життєвого досвіду, що його молодий письменник набув за час роботи на Одеській кінофабриці. У цьому творі він намагається сягнути найглибших надр психіки, блакитних веж романтики. Епізоди з персонажами твору (більшість із них мала реальних прототипів — працівників Одеської кінофабрики) подано крізь осмислення їх у мемуарах сімдесятирічним кіномайстром То-Ма-Кі, прототипом якого вважають самого Яновського. Сюжет твору — новий для тогочасної української літератури: режисер Сев (прототипом якого вважають О. Довженка) знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується справжній вітрильник, на якому потім плаватимуть учні мореходної школи. Дуже органічно вплетено в роман нотатки синів героя, листи його коханої — балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми самого мемуариста. Перед читачем вимальовуються не просто будні із життя й творчості українських кіномайстрів 20-х років, не лише їхні турботи у зв’язку зі створенням сценарію фільму та будівництвом для цього спеціального корабля, а широкі картини творчого життя людини, за яким стоїть великий узагальнювальний смисл, що все життя на планеті має будуватися з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства, і тоді майбутнє перетвориться на казковий край мирної праці й гармонійно розвинених особистостей.

Критика неоднозначно сприйняла твір, адже, з одного боку, роман був, безперечно, цікавий, а з іншого — порушувався основний підхід до «ідейності радянського твору», бо тут був відсутній герой-пролетарій, не оспівувалась краса «щасливої радянської дійсності».

Роман Ю. Яновського «Чотири шаблі»

Дику силу вульгаризації Ю. Яновський боляче відчував після опублікування роману «Чотири шаблі», який став однією з найдраматичніших сторінок в історії української літератури, адже ще півстоліття він залишався об’єктом найбезглуздішої критики і був, по суті, вилучений з літературного процесу. За Ю. Яновським тягнувся шлейф звинувачень, ніби його роман творився на хвилі «націоналістичної романтики».

Роман «Чотири шаблі» розповідає про післяреволюційні події в Україні, коли країна перетворилася на один із найзапекліших плацдармів громадянської війни. Повсюди формувались бойові загони, щоб захистити революцію. Такі ж загони чи навіть цілу армію взялися створити й четверо друзів — герої роману «Чотири шаблі»: Шахай, Остюк, Галат і Марченко. Твір розпочинається змалюванням весілля Шахая. Під час вінчання молодих у церкві, оздобленої живописом на сюжети з козацького життя, друзі пройнялися духом національної історії, і це надихнуло їх піти шляхом своїх героїчних предків, розпочавши історичну битву за свою землю і волю. Структура «Чотирьох шабель» — пісенна. Таку форму письменник обрав тому, що пісня — один із найлаконічніших художніх жанрів. Все те, що було «поза піснями», тобто являло собою «будні революції» («довгі ночі дебатів, божевільні дні підготовок, штабних розробок…») у романі свідомо опущено, завдяки чому досягнуто стислості й поетичності в художньому осмисленні теми. Роман складається із семи окремих розділів — новел, що також стало новаторством в українській літературі (пізніше традицію роману в новелах продовжить О. Гончар — твором «Тронка»). Герої твору: Шахай, Остюк, Галат, Марченко — абсолютно різні, але об’єднані спільною метою у своєму бажанні врятувати країну. Автор навмисно ставить їх у такі ситуації, в яких максимально виявилась би їхня глибинна суть, козацька відвага, геройство, сила.

ТЕМАТИКА ТВОРЧОСТІ

1.Показ героїчної боротьби українського народу в громадянській війні («Вершники»)

2.Гімн робочим рукам. («Прекрасна УТ»)

3.Боротьба українського народу в Другій світовій війні («Чотири шаблі»)

4.Важка робота творчих обдарованих людей в галузі кіномистецтва («Майстер корабля»)

IV. ЗАКРІПЛЕНННЯ. Рефлексія

Розшифруйте назви найвідоміших драматичних творів Ю. Яновського.

1.«Дм пр Бртнк» («Дума про Британку»)

2.«Дчк пркрр» (Дочка прокурора»)

V. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Життя Ю. Яновського я б назвав (назвала)…

— Мене вразило…

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Знати біографію письменника, прочитати новелу «Подвійне коло» з роману Ю. Яновського «Вершники».

ЮРІЙ ІВАНОВИЧ ЯНОВСЬКИЙ (1902 - 1954)

27 серпня 1902р -Юрій Іванович Яновський народився в с. Нечаївці (Компаніївський район Кіровоградської області). (Родина була заможна й багатодітна. До 5-ти років жив у діда Миколи, який володів 180 десятинами землі, мав великий будинок, розкішний сад. Коли хлопчик підріс, його віддали до монастирської школи, потім до земської в с. Нечаївка. )

З 1917р.- Сім’я жила в Єлисаветграді, де батько працював на заводі сільськогосп. машин. (Далі — середня освіта в народному училищі (земське реальне училище)

В 1919 — 1921 pp. – Служба в різних установах;

1922 — 1925рр. - Не завершене навчання в Київському політехнічному інституті. ( видає гротескну п'єсу «Камергер», публікує вірші «Море» (рос.мовою під псевдонімом «Ней») та «Дзвін» (українською за власним прізвищем), пише газетні статті під псевдонімом «Юр. Юрченко»).

1924рДрукується перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали»

1925р. - Виходить збірка «Мамутові бивні», до якої включені новели, створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни.

1927р. — Книжка «Кров землі», доповнена новими оповіданнями — «В листопаді», «Байгород», «Рейд». (Ю. Яновський працював на Одеській кіностудії, освоюючи там секрети нової для нього кіносправи. Пише два нариси про режисера О. Довженка. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін.)

1928р. – виходить збірка віршів «Прекрасна УТ», «Майстер корабля» та «Чотири шаблі».

Належав у різний час до «Комункульту», «Жовтня», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту».

Задум «Майстра корабля» (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі (Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській кінофабриці, а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду до Харкова.

1932p. — вийшла окремим виданням п'єса «Завойовники».

1935р. — опублікування «Вершників». (За змістом, життєвим матеріалом й за художньою вагою «Вершники» — один із кращих творів радянської літератури про героїку громадянської війни.)

1937р.- Виходить п’єса «Дума про Британку» .

1939p. — Опублікована п'єса з сільського життя «Потомки».

(У другій половині 30-х років визріває задум нового епічного твору «Капітани», але звершити задумане не вдалося.)

1940р. – Працює над п’єсою «День гніву». Виходить книжка оповідань «Короткі історії». (Це гостросюжетні оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»), стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван», «На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна») можуть бути умовно названі новелами-портретами.)

1944р. — Друкується збірка новел «Земля батьків». (В формі новели-монологу витримані оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка у вінку» й ін.; в формі класичного оповідання — «Яструбок», «Комісар», «Україна».)

1946р - Кілька років (воєнних і повоєнних) Ю. Яновський працював редактором журналу «Українська література», багато їздив по країні, на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської преси, що дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга».

1945 — 1946 pp. — робота над романом «Жива вода», який у пізнішій редакції публікувався вже під назвою «Мир». (Журнальна публікація роману «Мир» — «Жива вода» (Дніпро. — 1947. — № 4-5) сприйнята була спочатку схвально, але через якийсь час зазнала глибоко несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем).

1948р. — Нова книжка «Київські оповідання», відзначена Державною премією СРСР (оповідання «Через фронт», «Київська соната», «Боротьба за людину», «Путь у Францію», «Династичне питання», «Під яблунею» й ін.).

1953 р. – Публікує комедію «Райський табір», починає працювати над тетралогією «Молода воля», яка присвячувалася 300-річчю возз'єднання України з Росією (романтична драма про Тараса Шевченка).

1954р. - Видана «Нова книга» («На ярмарку», «Мистецтво», «Святий вечір»). П'єса «Дочка прокурора» побачила світло рампи за кілька днів до смерті Юрія Івановича Яновського.

25 лютого 1954р. - Не стало Юрія Івановича Яновського.

Дружина — актриса театру Леся Курбаса «Березіль» Тамара Юріївна Жевченко (1908-1958).

Як сценарист Ю. Яновський створив сценарії:

  • художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951),

  • літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського

«Як гартувалася сталь», 1953) та

  • сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).

Спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили його твори 5-титомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції.

Головні риси творчої манери Яновського: урочисто-патетичні інтонації, тяжіння до пісенно-ритмічної організації мови. Романтична манера письма Яновського справила великий вплив на розвиток української прози XX століття.

ТЕМАТИКА ТВОРЧОСТІ

1.Показ героїчної боротьби українського народу в громадянській війні («Вершники»)

2.Гімн робочим рукам. («Прекрасна УТ»)

3.Боротьба українського народу в Другій світовій війні («Чотири шаблі»)

4.Важка робота творчих обдарованих людей в галузі кіномистецтва («Майстер корабля»)

«ВЕРШНИКИ»

Тема роману: показ героїчної боротьби українського народу в громадянській війні, показ трагедії цілої родини Половців, яких революція розкидала по різні ідеологічні фронти.

Жанр роману «Вершники» — новелістичний роман.

Головні герої роману «Вершники»: Фрунзе, Мусій та Іван Половці, Данило Чабан, Швед, Чубенко, Максим, Адаменко, безіменний листоноша.

Новаторство роману:

1.Твір складається з 8 – ми:

  • 1.«Подвійне коло», 2.«Дитинство»

  • 3.«Шаланда в морі», 4.«Батальйон Шведа»

  • 5.«Лист у вічність», 6.«Шлях армій»

  • 7.«Чубенко, командир полку», 8. «Адаменко»

2.Всі новели сюжетно – завершені, і не пов’язані між собою і не мають хронології.

3.Роман поєднує в собі 3 жанри:

  • -героїчну поему

  • -народну думу

  • -новелістичний роман

4.Не історія одного героя, а події історичного характеру відтворені в романі.

Головний мотив романурозпад людського роду, що почався з революцією.

АНАЛІЗ РОМАНУ

Братовбивча громадянська війна назавжди залишиться найжахливішою сторінкою в історії України. Заради примарних ідеалів син повставав проти батька, брат убивав брата. Події в Україні розгорталися стрімко, у тому величезному казані революції виварювалися, перемішуючись, людські долі і життя, які втрачали свою цінність. Смерть кружляла над просторами рідної землі, «лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного». Були вони братами, синами старого Мусія Половця. Росли в одній хаті, а потім дороги їхні розійшлися. І ось тепер брати зустрілися під Компаніївкою ворогами, бо були вони «одного роду, та не одного класу». Старий рибалка учив дітей ще змалечку: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але згадували ці батьківські слова Половці тільки перед загибеллю від руки брата. Першим повторив їх Андрій, командир загону добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Та Оверко, який командував загоном кінного козацтва отамана Симона Петлюри, тільки розсміявся у відповідь. Останнім словом Андрія було прокляття братові. І ось уже Оверко сидить під колесом тачанки просто на землі, затуляє долонею страшну рану на голові, а до нього підходить із револьвером у руці Панас Половець, який разом з чотирнадцятирічнім Сашком воює в загоні батька Махна. І знову, тепер уже з вуст Оверка, звучать батькові слова про згоду між братами.

Оверко не бачив своєї смерті, яка вилетіла з братового маузера і перервала його останнє «проклинаю!». Та коло подій під Компаніївкою ще не завершене. Як вихор, налетіли на махновців кіннотники, розсіяли їх по степу, а Панаса підвели до червоного командира Івана Половця. І втретє прозвучали в степу слова: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду», які ніби розчинилися в повітрі, не знайшовши відгуку у братовому серці. Оверко швидким рухом дістав ніким не помічений маленький браунінг, але, перш ніж убити себе, встиг вимовити прокляття Івану.

З п'яти братів Половців живими під Компаніївкою залишилось двоє. І якщо судилося їм вціліти у вихорі революційних подій, чи повторять вони своїм синам слова старого рибалки: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду»?

У романі «Вершники» Ю. Яновський показав громадянську війну як кров, смерть і горе народу. Тут немає місця масовому героїзму і подвигам. Гинуть люди, руйнуються міста і села, знищуються устояні віками духовні цінності.

Брати Половці не були зрадниками чи боягузами, вони стали непримиренними ворогами, які в ім'я примарних ідей убивали один одного.

Трагедія роду Половців — це трагедія України, яка довго ще буде відлунюватися голодом, смертями, репресіями.

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 4: Українська література 1920– 1930-х ХХ століття

Тема уроку № . Роман у новелах «Вершники»як «реабілітаційний двійник» «Чотирьох шабель»

Ідея нетлінної вартостінаціональних основ буття, спадковості поколінь

Мета уроку: - познайомитись з творчістю письменника, зокрема з його романом «Вершники»;

- вчитись аналізувати творчість митця в контексті історичних подій;

- виховувати почуття любові до надбань рідного народу.

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: « новелістичний роман»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Непорожнього «Українська література. 11 клас», портрет Ю.Яновського, виставка творів письменника.

Технічні засоби навчання: художній фільм за романом Юрія Яновського «Вершники».

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Питання

1.Де і коли народився Яновський?

2.Яку освіту здобув?

3. В якому жанрі працював?

4. Чим відрізнялась творчість Яновського від творчості інших митців?

ІІІ.ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

«ВЕРШНИКИ»

Тема роману: показ героїчної боротьби українського народу в громадянській війні, показ трагедії цілої родини Половців, яких революція розкидала по різні ідеологічні фронти.

Жанр роману «Вершники» — новелістичний роман.

Головні герої роману «Вершники»: Фрунзе, Мусій та Іван Половці, Данило Чабан, Швед, Чубенко, Максим, Адаменко, безіменний листоноша.

Новаторство роману:

1.Твір складається з 8 – ми новел:

• 1.«Подвійне коло», 2.«Дитинство»

• 3.«Шаланда в морі», 4.«Батальйон Шведа»

• 5.«Лист у вічність», 6.«Шлях армій»

• 7.«Чубенко, командир полку», 8. «Адаменко»

2.Всі новели сюжетно – завершені, і не пов’язані між собою і не мають хронології.

3.Роман поєднує в собі 3 жанри:

• -героїчну поему

• -народну думу

• -новелістичний роман

4.Не історія одного героя, а події історичного характеру відтворені в романі.

Головний мотив роману — розпад людського роду, що почався з революцією.

Літературний рід: епос.

Тема: зображення родини Половців у кривавих подіях громадянської війни 1919 р.

Головна ідея: засудження братовбивства й недотримання закону на­родної моралі «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду» — протиставлення загальнолюдських вартостей класовим.

Головні герої: брати Половці — денікінець Андрій, петлюрівець Оверко, махновці Панас і чотирнадцятирічний Сашко, червоний коман­дир Іван; їхній батько Мусій Половець; червоний комісар Герт.

Сюжет: бій у степу під Компаніївкою в серпні 1919 р.: перша сцена — Оверко вбиває Андрія; друга сцена — від Панасової кулі помирає Оверко, поховання загиблих братів; третя сцена — самогубство Панаса після програного бою з Іваном.

Початок: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Овреко переміг. Загони зіткнулися на рівному степу під Крмпаніївкою. Небо здіймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Був серпень нечуваного тембру».

Кінець: «На степу під Компаніївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів, — „Одного роду, — сказав комісар Герт, — та не одного з тобою класу».

Блакитні вежі степового неба; у всього загону текли дощові сльози; степові пірати зчепилися бортами; майстро переліг на грего;

У творі чітко простежується опозиція природи та культури, патріархальності та модерності, посилюється увага до сімейної проблематики. Ю. Яновський романтизує селянські повстання, наділяючи героїв найкращими рисами, драматично змальовуючи події. Втім, автору не вдається уникнути мотиву пристосування вчорашніх месників, з їхнім гострим відчуттям справедливості, до нового негероїчного світу. Саме завдяки чергуванні новел з повстанською тематикою та новел, де змальовується мирне життя людей, Ю. Яновському зумів осмислити перехід людини від руйнації до творення.

Образи головних героїв — Фрунзе, Мусій та Іван Половці, Данило Чабан, Швед, Чубенко, Максим, Адаменко — зовсім не однозначні. В романі вони виступають вершниками, героями, руйнівною силою революції, та за їхніми поступками криються сумніви самого автора: а чи варта ідея бодай одного життя. Відповідь на це питання захована в першій же новелі «Подвійне коло», де брат вбиває брата через відмінність політичних поглядів. Віковічна заповідь, що передавалася з покоління в покоління, порушується: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Руки братів заплямувала кров, на них впало батькове прокляття, а слово «рід» втратило своє сакральне значення, замінившись словом «ідея»

ІV. ЗАКРІПЛЕННЯ. Рефлексія.

Питання

1.Яка тема роману?

2.В чому новаторство роману?

3. Який головний мотив роману?

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати роман «Вершники», підготувати усно міні – твір на тему «Проблема розпаду роду, родини як трагедія народу.

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 4: Українська література 1920– 1930-х ХХ століття

Тема уроку № Усний навчальний міні – твір за романом «Вершники» Ю.Яновського.

«Проблема розпаду роду, родини як трагедія народу»

Мета уроку: - вчитись висловлювати власну думку на основі прочитаного твору ;

- аналізувати творчість митця в контексті історичних подій;

- виховувати почуття любові до надбань рідного народу.

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів:

Основні терміни і поняття: « новелістичний роман»

Міжпредметні зв’язки: історія, література.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією Непорожнього «Українська література. 11 клас», портрет Ю.Яновського, виставка творів письменника.

Технічні засоби навчання: художній фільм за романом Юрія Яновського «Вершники».

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни, перевірка наявності учнів)

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Вчитель

Ось і прочитано роман Ю. Яновського "Вершники", обговорено його побудову і проблематику, мову і стиль, а на серці біль, біль за те, що все, про що написав письменник, було нашою трагічної історією, яку, на жаль, вже не можна повернути чи виправити.

У романі "Вершники" порушено багато проблем: трагедія роду і народу, розпад родини заради ідеї, революція і народ, політичні платформи різних партій і політичних сил, відданість справі, творча праця та духовні цінності. Але найболючішою є проблема братовбивчої громадянської війни.

Талант і далекоглядність роману "Вершники" Ю. Яновського в тому, що автор зумів написати ідеологічно правильний на той час твір, але емоційний акцент зробити на іншому — письменник не схвалює криваву різню, братовбивство, хоча б і заради нового життя.

Війна — це завжди нещастя і горе для народу, горе для країни. У новелі "Подвійне коло" автор передає картину жахливої братовбивчої різні, яка є трагедією не тільки роду, а й народу: за один день війни загинули сотні людей і серед них три брати Половці. Знехтування батьківського заповіту: "Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду", сліпа приналежність до класу — трагедія братів Половців.

Одного дня у серпні 1919 року доля звела братів Половців під Компаніївкою, щоб вони вбили один одного, бо у вирі громадянської війни вони опинились у ворогуючих таборах: Андрій — у денікінців, Оверко — у петлюрівців, Панас — у махновців, Іван — у більшовиків. Належність до різних політичних платформ, бажання помсти і жорстокої розправи представників однієї платформи над представниками іншої призводить до безсердечної розправи над братами. В ім'я примарних ідей брати Половці вбивали один одного. Яка ж віра може зруйнувати братню любов? Та й чи віра це? Якщо брат вбиватиме брата — то кому ж вірити? Троє братів вбито, а двоє, якщо і повернуться до батьків, то ким вони для них будуть? На жаль, лише братовбивцями.

Роман "Вершники" — це протест Ю. Яновського проти війни та братовбивства, заклик зважити на помилки історії та ніколи не припускатися їх.

Трагедія роду Половців у романі «Вершники» Юрія Яновского

«Вершники» Юрія Яновского стали видатним явищем у літературі двадцятого сторіччя. У цьому невеликому по обсязі добутку, що складається з восьми сюжетно завершених новел, зображена широка картина громадянської війни в Україні, коли лютували шаблі, бої були розпачлива й нещадні, воля билася з неволею, правда снесправедливостью.

Український народ знищував сам себе під прапорами класових протистоянь. Гинули бійці на фронтах громадянської війни – гинув, розпадався рід. Це трагедія народу, держави. Мотив руйнування людського роду яскраво розкривається вже в першій новелі роману. Назва новели «Подвійне коло» має символічне значення: історія розвивається «по спіралі», оскільки народ наш уже знав трагедію, коли зрада роду стає зрадою Батьківщині. Але історія не навчила українців. У степу зійшлися в бої армійські загони різних політичних поглядів. І рідні брати Андрій, Оверкій, Панас, Іван і Сашко – сини чесного рибалки Мусія Половця – виявилися представниками різних, непримиренних груп

Брати стали ворогами, воюють друг проти друга. Рід розпадається, руйнуються самі основи життя, і як наслідок – не ріки крові розлилися, а море, вогненне море… Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не дізнавалися один одного. Кожний із братів Половців по-своєму бореться за майбутнє України, відчуває свою правду, але ніхто з них не хотів розуміти іншого, уважаючи себе вершителем долі всіх. І захищаючи свої інтереси, свою правду, брат піднімає руку на брата. По черзі летять на землю голови денікінця Андрія, петлюрівця Оверкія, махновця Панаса. Непереможним залишається тільки більшовик Іван, що цілком узгоджувало з розвитком післяреволюційної історії. І в кожному випадку переможений перед смертю згадує мудрі слова батька Половця: «Того роду не буде перекладу, у якому брати живуть у згоді». Але не слухає цих слів переможець, тлумачить їх відповідно до своїх політичних поглядів. Для офіцера-монархіста Андрія існує тільки «мати Росія», ніякої України він не визнає. Оверкій, навпаки, бореться за самостійну й незалежну Україну, хоче, щоб український народ був сам творцем своєї долі, а не рабом в «єдиній і неподільної». За зраду Україні Оверкій засуджує брата на смерть. Коли Андрій згадує батьківські слова про святість роду, Оверкій відповідає:

  • «Рід – це основа, а насамперед держава, а коли ти на про державу не думаєш, тоді рід нехай плаче, тоді брат брата зарубає..».

Для Оверка держава дорожче родинних зв’язків з Андрієм, він переконаний, що рід переведеться, а держава буде. Трагедія Андрія й Оверкія в тім, що вони обоє не праві. Андрій не розуміє значення незалежної держави для роду Половців, а брат не бореться за збереження роду, без якого держава існувати не може. Оверкій навіть не пробує переконати Андрія перейти на його сторону, щоб збільшити тим самим кількість борців за незалежну Україну. При зустрічі з махновцем Панасом Оверкій докоряє йому байдуже відношення до долі української держави:

  • «…ненька Україна кривавими слізьми плаче, а ти гайдамачишь по степах з ножем за халявою». Засуджений Панасом на смерть, він згадує батьківську науку. Але не задумався над мудрими словами брат, що проповідував вільність: «Рід у державу вростає, у закон і обмеження, а ми анархію несемо на плечах, навіщо нам рід, коли не треба держави…».

Саме в цьому криється трагедія Панаса, що нічого не може дати рідній землі, крім крові й грабежів. Але душу анархіста ще не зовсім спустошена: він усвідомить свою провину за смерть братів і ховає Андрія й Оверкія:

  • «Нехай не говорять, що я родом зневажив».

Наступний бій відбувається між махновцями й червоними кіннотниками на чолі з більшовиком Іваном Половцем, що служить революції, інтернаціоналізму. Іван упевнений, що тільки їхня правда несе щастя людям, і призиває полонених махновців ставати поруч і воювати за правду бедних. У той же час Іван виявив більшовицьке відношення до непокори. Коли частина полонених відмовилася встати в червоні ряди й початку тікати з поля бою, він наказав приготувати кулемет і прикінчити всіх. Цей учинок уразив навіть розпачливого анархіста. Панас зрозумів, що від червоних не можна чекати милості, але все-таки звертається до Івана: «…тут уже двоє загинуло, а того роду не буде перекладу, у якому брати живуть у згоді». Слова ці повинні були схвилювати брата-більшовика, розворушити в його душі милосердя. Але Іван відповів: «…рід розпадається, а клас коштує…». З більшовицької точки зору братовбивство відбувалося тому, що брати були хоча й одного роду, але не одного класу. У невеликій новелі Юрій Яновский майстерно розкриває причини соціального вибору кожного із братів, попутно вказуючи, де набрався монархічного духу Андрій, націоналістичного — Оверкій, анархістського — Панас, більшовицького — Іван. 

А суть свою брати Половців показують у нещадному бої на бойовище, де вирішувалася доля роду Половців і всієї України. Письменник переконує, що в тім бої немає сьогодення переможця, тому що гине рід перед силою інтересів класових. Навіть сама природа дощовими слізьми, які течуть по особах бійців, оплакує цю страшну загибель сім’ї, ридає зливою над трагічною долею дітей України. Якби з’явилася на поле бою стара Половчиха, то плакала б над кожним зі своїх синів, і її надкласові сльози були б однаково солоні. Мати оплакувала б загибель свого роду

Так і Мати-Україна кривавими слізьми плаче над своїми загиблими дітьми. Ми бачимо теперішню трагедію роду Половців – у братовбивчій громадянській війні. Своїм романом Юрій Яновский підкреслює, що без єдності, взаєморозуміння, без поваги до свого роду неможливо досягти бажаної мети. Письменник застерігає нас від розбрату. Тільки національне єднання, тільки цивільний мир забезпечать Україні щасливе майбутнє.

ІІІ.ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Підготувати біографію Валер’яна Підмогильного

Росіяни шукають своє коріння. І важливо їх у цій справі не злякати!

Господи, та чого ми причепилися до росіян?

Чого тролимо кремлівського карлика, який задоволено мружиться від запевнень свого муфтія про те, що путінське царство вийшло не тільки з СРСР, але й із Золотої Орди та Волзької Булгарії? Чого сміємося над бурятами, які обурюються, коли їх називають бурятами, а не росіянами? Навіщо глузуємо над пошуком братів у Китаї?

Заради Бога! Чим менше вони будуть шукати братів серед нас, тим безпечніше!

Росіяни шукають своє коріння. І важливо їх у цій справі не злякати! Тим більше, що шукати є де - відомий російський філософ і публіцист Сергій Переслєгін розділив карту РФ на дві нерівні частини, і на меншій, західній її частині написав «Російська плита», а на всій східній, починаючи з Передуралля - «Російське пустище».

Переслєгін, як і багато інших російських філософів, противник європейської Росії. На його думку, шансів на Заході у неї немає.

Ще на початку 2000-х він писав, що майбутнє Росії - на сході. А точніше - на Далекому Сході. І чим далі на схід, тим краще. Перший крок до цього, пише Переслєгін, - перенести до Азії або ближче до неї органи російської влади. Уряд РФ - до... Казані, Верховний суд - до Барнаула, ну, а президенту сам Бог звелів стерегти рубежі батьківщини на краю Землі - у Владивостоці. Щоб не сталося, як у старі часи, коли американці споконвічно російську Аляску поцупили.

Переслєгін не пересмішник і не ворог Росії. Він один із провісників «четвертої світової війни», у якій Росія повинна перемогти. Ще 15 років тому він докладно розписав план анексії Криму та розчленування України. Подейкують, автора «Самовчителя гри на світовій шахівниці» люблять у Кремлі. І оскільки оприлюднив ідею азіатизації Росії він на початку 2000-х, можна бути впевненим: це прямий заклик до Путіна.

Шукати щастя в Азії для Росії не вперше. Орел-мутант на імперському гербі ось уже 500 років ніяк не визначиться. Один дзьоб націлив на Схід, іншим намагається дотягнутися до Заходу. Такий собі дволикий Янус. Бажання подзьобати і там, і там розриває на частини, як буриданового осла, що не визначився у геополітичному виборі.

Нормандські версії історії Московії змінювалися пантюркізмом.

Сьогодні в Росії модно згадувати, що мати Івана Грозного була з нащадків ординського темника Мамая. А вчора ті ж самі вчені пишалися тим, що вона литовська княжна. Дітей російських вчать, що з двох давньоруських князів - Данила Галицького і Олександра Невського - перший, який знайшов порятунок від Орди в Європі, був зрадником, а другий - який шукав захисту від Європи в Орді - великим.

Петро Перший заштовхав пузатих московських бояр у тісні німецькі сюртуки. В яких вони пітніли і мучилися 300 років. (Як той міжзоряний тарган із «Людей в чорному», якого дрючило і ковбасило в тілі людини). Німецький філософ початку ХХ століття Освальд Шпенглер назвав ситуацію, в яку потрапила Росія, «псевдоморфозом», за аналогією з мінералогією, коли речовині «доводиться заповнювати ту порожнечу, яка вже є, і так виникають підроблені форми, кристали, чия внутрішня структура суперечить зовнішній будові».

Існуюча в нашій свідомості Росія - це і є «підроблена форма»: глибока Азія в порожнечах петровського німецького сюртука.

Кремль тягнувся до Європи не тому, що відчував ментальну близькість до європейської цивілізації, а тому, що Європа не в приклад багатша від Азії. Там є що пограбувати. Коли ж Кремлю давали по писку в Європі, він відразу ж згадував про східну парадигму.

Уперше масштабний проект походу на Схід визрів у Російській імперії наприкінці ХІХ століття. Чергова російсько-турецька війна завершилася розгромом. Спробу вийти в Середземне море і «повернути православ'ю» Константинополь європейські держави спільними зусиллями припинили. Розгніваний Олександр III наказав просувати «русскомир» в Тихий океан. Але не дожив, і за справу взявся Микола Другий, який у Російсько-японській війні поховав флот, адміралів і надії на Порт-Артур, як тихоокеанську «Новоросію».

Після чого цар до тихоокеанської перспективи охолов і знову вліз в європейську війну. І дарма, пише Переслєгін, бо спроба похазяйнувати в Європі погано закінчилася і для нього персонально, і для династії, і для всієї імперії.

Російські філософи, вишукуючи причини поразок Росії на європейській арені, знайшли головну - розтлінний вплив Заходу на ніжні душі російських солдатів. Із часів Бонапарта завойовники Європи, повертаючись до Росії, несуть з собою смуту і єресь. Тому Сталін і відсилав у табори тріумфаторів Другої світової. Утім, і це не допомогло.

Розмірковуючи про погану карму Російської імперії, а потім СРСР, православні філософи у всьому звинувачують... Київ. Ні, не нинішній «бандерівський». А Київ ХVII століття, освічений, з дарованим йому Магдебурзьким правом. Київ, який Московія анексувала після Переяславських угод.

Ми сумуємо, що тоді перемогла Росія. А ось російський православний історик Георгій Флоровський вважає інакше. У роботі «Шляхи російського богослов'я» (перше вид. - Париж, 1937) він пише: «Київська вченість... це перша і відкрита зустріч (московського православ'я) з Заходом», яка закінчилася «не тільки полоном, але саме здачею в полон». І далі: «Москва бореться з латинофільством, що наступає з Києва. Але нічого було протиставити зі своїх залежалих і переплутаних запасів. Греки, яких закликали, виявлялися малонадійними, за всієї їх ерудиції... І перемагає Київ».

Київ, Карл!

Усе, як у тому анекдоті, що гуляє в Інтернеті: «Вони прийшли і засмітили наше православ'я своїм християнством».

Утім, як пише один дуже популярний в Росії географ і письменник Мурад Аджиєв у книзі «Азіатська Європа», московське християнство - і не християнство зовсім, а переінакшене тюркське єдинобожжя, де бог Тенгрі виступає у вигляді дракона в трьох особах. Тож Казань і Барнаул тут дуже до речі.

Петро Перший дуже помилився. Він замутив раціональною західною думкою чистої сльози російське невігластво. Помилився і з Києвом, і з Німеччиною, і з Петербургом - з якого під час перебування його столицею і розповзалася все європейське зло.

Пояснюючи історію появи північної столиці Росії, Переслєгін стверджує, що мета у Петра була суто утилітарною. Прорубавши вікно в Європу, він задумався про табуретку, сидячи на якій можна оглядати ландшафти західної цивілізації і сваритися з європейськими монархами. Такою табуреткою і став Санкт-Петербург, місто без минулого і, схоже, без майбутнього. Після фактичного закриття Путіним проекту «Європейська Росія» Пітер здох.

«Азія відвойовує Росію після того, як Європа анексувала її в особі Петра Великого», - писав Шпенглер, спостерігаючи початок цього процесу в першій чверті ХХ століття. Ми можемо споглядати його останню стадію.

Роль умираючого ментально Петербурга, як другої столиці і «винесеної вперед ставки головнокомандувача», на думку Переслєгіна, має перебрати на себе велике місто на сході, можливо, Владивосток.

Наприкінці Другої світової СРСР уже намагався «прорубати вікно в Азію». На жаль, американці розбомбили Японію раніше, ніж СРСР почав експансію. У Кореї теж далеко не просунулися. Китай, такий згідливий за часів Сталіна, раптом став дивитися на Росію звисока, і навіть показав зуби на Даманському. Останньою спробою стало будівництво Байкало-амурської магістралі в кінці 70-х, що перетворилося на пшик. Усе, що привніс СРСР в життя Далекого Сходу, - це забруднена радіоактивними відходами акваторія Тихого океану і збитий у 1983 році корейський Боїнг з 269 мирними пасажирами на борту.

Можливо, сьогодні, коли побиті горщики із Західним світом, російській еліті час подумати про чергову спробу? Але врахувати помилки минулого: не тягнути за собою до «Російського пустища» тягар - розуміння себе як частини Європи, Київської Русі, Грецького християнства, спадщини Рюриковичів. Скинути сюртуки і вдягнути рідні душі малиці й малахаї.

Дерзайте, росіяни, дерзайте. Тут, на сході можна почати «Русский мир» з чистого аркуша. Побудувати його за власними лекалами - сірячинний, посконний, стоєросовий і густопсовий! Пити з вигаданих монголами російських самоварів, їсти винайдені китайцями російські пельмені.

Ох, які солодкі картини малює Переслєгін!

Велика Казань, яку за недомислом називають у Росії «третьою столицею», насправді - перша! З колишньої столиці Казанського ханства, куди Переслєгін пропонує переселити уряд Росії, зручно керувати ісламським світом, розрулювати бійки між шиїтами та сунітами, відправляти літаки до Сирії на пошуки російського Грааля.

Владивосток - найкраще місце для Путіна. Звідси, пише філософ, можна провести прямі транспортні мегамагістралі до Пекіна, Токіо, Пхеньяна і Сеула. І найкращий друг Кім Чен Ин зможе ходити в гості до Путіна пішки. І зовсім поруч - братська Монголія з її легендарним Великим народним хуралом (яку Переслєгін, до речі, на вищеназваній карті записав до «Російського пустища»).

І є ще Сахалін! Джерело мільйона корисних копалин і, на думку Переслєгіна, ідеальне місце для туризму. І головне: звідси дуже зручно погрожувати американцям ядерним спопелінням. Не доведеться кричати через голови українців та інших європейців.

Так-так-так! Брати росіяни, Сахалін - це саме те! Земля обітована. Країна біблійного «Пресвітера Іоанна» (російською «Попа Івана») на самому краю світу.

Махніть рукою на невдячну Україну, наші вузькоокі російські брати, плюньте на безглуздий Лугандон і непідйомний Крим, утікайте подалі від Києва, щоб не заразитися європейською скверною. Ми триматимемо кулаки за вас.

Тільки швидше, будь ласка!

Євген Якунов, Віктор Мішковський, Київ.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.