Урок "ПРАКТИЧНА РОБОТА «РОЛЬ ГЕОГРАФИ У ФОРМУВАННІ ВІЗИТНОЇ КАРТКИ КРАЇНИ»."

Опис документу:
Конспект уроку з географії, 10 клас, профільний рівень, курс «Регіони і країни світу», що є продовженням базової географічної освіти у профільних класах старшої школи. Він спрямований на розкриття глобальних та регіональних явищ і процесів, що відбуваються як у світі в цілому, так і в окремих субрегіонах, країнах і їх регіонах. джерело: http://geo-bav.at.ua, інтернет ресурси.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

10 клас

Урок №6

Дата:

ПРАКТИЧНА РОБОТА

«РОЛЬ ГЕОГРАФИ У ФОРМУВАННІ ВІЗИТНОЇ КАРТКИ КРАЇНИ».

Мета: продовжити формування в учнів уміння користуватися різними джерелами географічної інформації та вміння вести дискусію; розвивати творчі-здібності, потяг до самостійної дослідної діяльності; доповнити уявлення учнів про завдання сучасної географи та її роль у світі.

Обладнання: комп'ютер або мультимедійний проектор із підготовленими презентаціями Італії, Німеччини, Бразилії', Китаю (у разі їх відсутності учні готують ілюстративні матеріали до своїх повідомлень на папері).

Ключові поняття: країна, географічний образ, науковий прогноз, моделювання.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Хід уроку

I . ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ТА ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Вступне слово вчителя

Географія — наука просторова. Географічні дослідження не можуть бути лише стаціонарними. Вони передбачають також пересування дослідників у просторі. Сьогодні й ми хоча б віртуально спробуємо залишити цей гостинний кабінет і вирушити в подорож. Ми відвідаємо кілька країн, ознайомимося з деякими їхніми проблемами, з'ясуємо, яким чином ці проблеми долаються, та вивчимо внесок місцевих географів у їх розв'язання. Отже, надаю слово Німеччині. «Включаю» місто Ессен — центр найбільшої в Німеччині Рурської агломерації.

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Практична робота «Роль географії у формуванні візитної картки країни» (телеміст)

Представник кожної групи знайомить учнів із певною проблемою, яка мала місце в «його» країні (у Німеччині — проблема забруднення Руру; у Бразилії — проблема освоєння внутрішніх районів країни; в Італії — проблема відсталості Півдня; у Китаї — проблема загальної відсталості країни), та характеризує державні плани й програми, які мали її реалізувати.

Час виступу кожної групи — до 6 хв. Після закінчення виступу учні інших груп ставлять запитання (по одному від кожної групи), на які мають відповідати різні учні. Після того як групи отримали відповіді на свої запитання, учитель також ставить запитання (кількість його запитань не обмежується). У разі потреби він також доповнює та коригує відповіді учнів. Далі слово надається наступній гргупі (послідовно включаються Бразилія — місто Манаус, Італія — Барі, Китай — ПІеньчжень).

На допомогу вчителю

Програма оздоровлення ситуаціїв Рурі. Рур — скупчення міст у долині однойменної річки та її околицях — ще не дуже давно називали індустріальним серцем Німеччини. Займаючи площу лише 6,5 тис. км2 (менше ніж 2 % території країни) і маючи населення 6 млн осіб (7,5 % жителів ФРН), Рур дає понад 12 % промислового виробництва Німеччини. Це типовий старопромисловий район Європи, який сформувався на базі багатих місцевих родовищ кам'яного вугілля. Як наслідок, основу господарства Руру становлять підприємства вугільної й хімічної промисловості, металургії, енергетики, важкого машинобудування. Наприкінці 1960-х рр. Рур, як і багато інших агропромислових районів Європи, увійшов у смугу глибокої кризи. Першого великого удару зазнала вугільна промисловість.

Цьому сприяло значне підвищення цін на імпортну нафту. Проте уряд ФРН знайшов їй заміну не в досить дорогому німецькому вугіллі, а взяв курс на розвиток атомної електроенергетики. Унаслідок цього зменшилася не тільки потреба в нафті, але й у кам'яному вугіллі. Зазнала спаду й місцева чорна металургія. Криза загострювалася ще й через украй катастрофічний стан довкілля в Рурі, де Рейн перетворився на «стічну канаву Європи» (на берегах річки навіть були встановлені таблички з попередженнями про небезпеку купання в ній). А сам Рур став найбільшим «постачальником» кислотних дощів у Європі. Намагаючись знайти вихід, федеральна влада Німеччини та влада землі Північний Рейн — Вестфалія розробили регіональний план виводу Рурської області зі стану депресії та екологічної кризи. Головними заходами (вони були підкріплені конкретними програмами, частина яких фінансувалася за рахунок федерального бюджету, а частина — за рахунок земельного), які були подані у вигляді низки цільових програм, кожна з яких розраховувалася на певний період, стали: докорінна перебудова й модернізація місцевих галузей промисловості, у першу чергу вугільних і металургійних підприємств; створення нових і новітніх виробництв; покращання системи освіти; укріплення наукової бази; покращання якості навколишнього середовища. Таку політику держави називають політикою реструктуризації. У процесі реалізації першого напрямку першочергове значення було надане вугільній промисловості. У 1968 р. в Німеччині був прийнятий федеральний закон про реструктуризацію й оздоровлення цієї галузі. Через рік усі вугільні шахти Руру були об'єднані у велику компанію —• «Рурколе» («Рурське вугілля»). Закон передбачав систему компенсацій німецьким виробникам вугілля («вугільні пфеніги»), що діяла до 1995 р. Одночасно здійснювалася цілеспрямована програма закриття дрібних і збиткових шахт. Як наслідок, їх кількість зменшилася від 122 наприкінці 1960-х рр. до 17 у 1997 р. При цьому кількість зайнятих у вугільній галузі скоротилася від 300 тис. до 80 тис. осіб. Крім того, удалося також подолати її техніко-економічну відсталість. Подібні процеси охопили й чорну металургію, де із 17 металургійних комбінатів залишилося лише три. Великі зміни відбулися у структурі промисловості Руру. Тут за підтримки держави та влади земель були споруджені численні машинобудівні підприємства, у тому числі новітніх галузей. У Рур «прийшли» потужні машинобудівні компанії — «Опель». (великий завод у Бохумі), «Сіменс». На випуск сучасних машин та обладнання були перепрофільовані багато старих, особливо «брудних» виробництв. Концерн «Рурколе» тепер є також співвласником підприємств, які виробляють електроенергію, хімікати, будівельні матеріали, гірниче обладнання й навіть електроніку. Також його виробничі підрозділи займаються рекультивацією порушених земель і будівництвом доріг. Металургійний концерн «Тіссен», крім виробництва чавуну і сталі, освоїв також випуск транспортних засобів та продукції важкого машинобудування.. Одним із наслідків реструктуризації господарства стало вивільнення частини трудових ресурсів. Зараз у промисловості Руру зайнято лише 1/3 місцевої робочої сили. На перше місце за цим показником вийшли галузі невиробничої сфери. Ще до середини 1960-х pp. у Рурі не було жодного університету. Реалізуючи третій і четвертий напрямки структурної реструктуризації, у 1965 р. було відкрито перший університет у Бохумі: У 1968 р. створено університет у Дортмунді, потім —- в Ессені й Дуйсбурзі. Зараз в університетах Рурської області навчається вже 150 тис. студентів (удвоє більше, ніж сучасна кількість шахтарів). Університети перетворилися також на значні центри наукових розробок. Тут виникли технопарки (Дортмунд, Дуйсбург, Ессен, Оберхаузен, Саген). На основі їхніх розробок було освоєне виробництво мікроелектроніки, засобів автоматизації та контролю виробництва, телекомунікаційного обладнання. Особливі успіхи були досягнуті в п'ятому напрямку.

У 1965 р. тогочасний федеральний канцлер Віллі Брандт висунув лозунг «Повернути Руру блакитне небо!», у процесі реалізації якого було споруджено нові дамби й водосховища, що різко покращило водопостачання Рурської області, та потужні водоочисні споруди з новітніми технологіями очищення стічних вод. Також реалізовувалася програма заліснення териконів (загалом було заліснено 250 териконів; показник лісистості Руру зріс удвічі та зараз становить 35 %). До активної участі в розробці програм оздоровлення Рурської області було залучено географів. Просторовий підхід програм реструктуризації особливо простежується в їхніх регіональних відмінностях. Зараз територію області умовно поділено на чотири зони. Найпівнічніша з них — зона Ліппе — залишається головною частиною розташування шахт і теплових електростанцій. . кілька шахт і в зоні Емшер, але головне призначення її тепер інше. Вона перетворена на ландшафтний парк, який об'єднує екологічні зони, об'єкти відпочинку, технологічні музеї (закриті підприємства використовують для пізнавальних екскурсій), інноваційні виставки. Тут, в Оберхаузені, у 1996 р. був відкритий найбільший у Європі торговельний комплекс. У зоні Хельвег усі шахти закриті, але ще збереглися металургійні підприємства. Провідні позиції тут посіли машинобудування та хімічна промисловість, так само як і в зоні Руру, де ліквідовані і вугільна галузь, і чорна металургія. Усередині самих зон теж спостерігаються помітні територіальні відмінності. Найглибшу реструктуризацію пережили їхні східні частини. У центрі ж і на заході ще залишається значна кількість підприємств важкої промисловості, у тому числі й «брудних» виробництв (особливо це стосується західної частини Руру) (демонстрація картосхеми промислових зон Рурської області).

Розробки програм подальшого оздоровлення Рурської області тривають. Надалі передбачається чіткіше розмежувати промислові й селітебні зони, створити вісім локальних зон відпочинку, п'ять регіональних паркових смуг. Міста Херне й Гамм було включено до проекту «Екологічне місто майбутнього», прийнятого владою землі Північний Рейн — Вестфалія.

Плани освоєння внутрішніх районів Бразилії. Бразилія — приклад країни з дуже нерівномірним заселенням території. Половина її жителів перебуває на 7 % території, яка прилягає до узбережжя Атлантичного океану. У той самий час у внутрішніх частинах країни (1/2 площі) проживає лише 5 % населення країни. Тут створюється тільки 4 % ВВП Бразилії, що свідчить і про господарську відсталість Амазонії. Намагаючись виправити ситуацію, влада держави неодноразово здійснювала заходи, спрямовані на вирівнювання ступеня господарського освоєння й заселення території Бразилії. Прикладом такого підходу є, зокрема, перенесення столиці держави з приморського міста Ріо-де-Жанейро в глибинні райони країни, де було споруджене місто Бразиліа. До речі, до вибору місця майбутньої столиці залучали й географів. Продовженням політики освоєння глибинних районів країни стало створення в 1966 р. державного Головного управління розвитку Амазонії. У межах проекту «Операція "Амазонка"» також були створені численні інститути й фонди, які відповідали за конкретні програми у межах єдиного проекту, розроблені заходи щодо залучення до нього іноземного капіталу, здійснена аерофотозйомка величезної території. Були визначені пріоритетні напрямки освоєння Амазонії: за7 лучення до господарського використання величезні мінеральні, лісові й гідроенергетичні ресурси Амазонії, інтегрування їх у національну економіку; сільськогосподарське і транспортне освоєння; забезпечення міграційних потоків переселенців із перенаселеного Сходу в Амазонію. Проект мав поділятися на кілька часових етапів, для кожного з яких мета і шляхи її досягнення уточнювалися. У процесі реалізації проекту «Операція "Амазонка"» найбільших успіхів удалося досягти в галузі транспортного освоєння території. У 1970—1974 рр. була збудована Трансамазонська магістраль (ТАМ) завдовжки 5,4 тис. км, яка сполучила прибережні міста Північного Сходу Бразилії з Перу. Вона мала .стати «віссю проникнення». Пізніше ТАМ була доповнена допоміжними магістралями Бразиліа—Порту-Велью і Куяба—Сантарен. А от магістраль «Периметрал Норті», яка мала проходити північніше Амазонки, так і залишилася недобудованою. Але все ж таки на сьогодні довжина автодоріг в Амазонії вже перевищує 20 тис. км, хоча, слід зазначити, більшість із них не мають асфальтового покриття, а тому під час дощів вони важкопрохідні. Але реалізація цього етапу проекту наштовхнулася на суттєві труднощі екологічного характеру. Як виявилося, для випасу однієї голови великої рогатої худоби в умовах Амазонії необхідно приблизно 1,5 га пасовищ, що означає вирубку приблизно 700 зрілих дерев. Такі масові вирубування лісів за великої кількості опадів обумовили прискорену деградацію Грунтів (демонстрація фрагмента карти із зображенням автомобільних магістралей Амазонії).

Згідно з проектом до 1976 р. вздовж нових магістралей мали бути розселені 100 тис. осіб. До 1980 р. ця цифра повинна була зрости до 1 млн осіб. Як «приманка» для переселенців планувалися безплатні стогектарні земельні наділи. Передбачалося створенйя трьох типів поселень: «агровілл» на 200—300 сімей кожна (таке поселення освоювало б у господарському відношенні до 10 тис. га земель), «агрополів» — об'єднань 8—12 «агровілл» і невеликих міст — «рурополісів». Цей план було реалізовано тільки частково. Усього вдалося створити лише ЗО «агровілл», два «агрополя» й один «рурополіс», оскільки до переселення вдалося залучити лише близько 15-тис. сімей. До того ж частина переселенців повернулася на місце попереднього проживання через невміння правильно обробляти землі в умовах вологого екваторіального клімату. Унаслідок цього Грунти швидко втрачали родючість, а на придбання добрив у бідняків-переселенців не було коштів. Як наслідок, їхні господарства ставали збитковими. Тому до проекту були внесені зміни. Уряд почав реалізовувати програму сільськогосподарського освоєння території АмазонГІ шляхом створення великих товарних тваринницьких господарств екстенсивного спрямування та лісогосподарських господарств. Для цього були виділені не'тільки кошти державного бюджету, а й залучено іноземний капітал. Результатом цього стало виникнення близько 50 тис. фермерських господарств, які розводили велику рогату худобу. Успішно створювалися й лісогосподарські господарства. Більшість із них мала експортне спрямування. Тому в 1980-х рр. у концепцію освоєння Амазонії були внесені чергові поправки. Тепер головна увага приділялася промисловому освоєнню регіону на основі розвитку гірничодобувної промисловості та суміжних галузей, які займаються первинною переробкою сировини. В існуючих містах також почали розвивати галузі обробної промисловості, переважно такі, що спираються на недорогі робочу силу, сировину або електроенергію. Так, у місті Белен споруджено досить великий завод із виплавки алюмінію. Швидкими темпами розвивається місто Манаус, де була створена вільна економічна зона. Як наслідок, за короткий час тут виникло понад 600 промислових підприємств, що представляють приблизно 30 галузей промисловості. Вони випускають комп'ютерну техніку, побутову електроніку тощо. Успішно реалізується проект «Великий Каражас», в основі якого лежить освоєння багатих родовищ залізних руд і бокситів (тут уже видобувають понад 30 млн тонн залізної руди). При цьому дедалі більша увага з боку держави приділяється збереженню довкілля. Так, ще в 1988 р. була розроблена державна програма захисту лісів Бразилії та відновлення екологічної рівноваги в басейні Амазонки.

Інша програма — «Наша природа» — передбачала скасування субсидій і кредитів сільськогосподарським проектам на території Амазонії. А в 1996 р. парламент Бразилії прийняв спеціальний закон, який регулює та стримує процес знищення сельвасів.

Програмо розвитку Півдня Італії. Італійці стверджують, що їхня країна складається з «трьох Італій» — Північної (Ломбардія, П'ємонт, Лігурія), Середньої (Венеція, Емілія-Романья, Тоскана та прилеглі області) і Південної. Але часто цей поділ спрощують, і тоді вже йдеться про дві частини Італії — Північ і Південь, між якими існували й існують значні відмінності, перш за все в рівнях економічного розвитку. Так, навіть у середині 1980-х рр. Південь, де проживало 35 % жителів Італії, давав лише 24 % ВВП країни (раніше ця цифра була ще меншою). Як наслідок, тривалий час Південна Італія була найбільшим у Західній Європі районом еміграції. За період від 1950'до 1970 р.

ї залишили понад 4 млн осіб. Уряд країни, розуміючи складність ситуації, від 1950 р. став реалізовувати щодо Півдня Італії цілеспрямовану регіональну політику. Початок цьому поклала розробка в 1950 р.

«Програми розвитку Півдня Італії» та створення «Каси Півдня» — державного фонду, із якого виділялися субсидії й кредити на реалізацію різноманітних проектів розвитку відсталого регіону країни. Крім того, на законодавчому рівні було передбачено й запроваджено систему різних пільг для залучення в депресивний район приватного капіталу, у тому числі й іноземного. Одночасно на Півдні Італії також розпочалася аграрна реформа. Як й інші подібні проекти, програма розвитку Півдня Італії реалізовувалася в кілька етапів. На першому найбільше значення мало вдосконалення місцевої інфраструктури. Споруджувалися нові греблі та водосховища, що мало поліпшити водопостачання Півдня, нові лінії електропередач, газопроводи. Особлива увага приділялася формуванню сучасної транспортної мережі. Так, відома «автострада Сонця» була продовжена до Реджо-ді-Калабрії — найпівденнішого міста Апенінського півострова. Найбільші проекти реалізації другого етапу програми полягали у створенні важкої промисловості — великих металургійних, хімічних, нафтохімічних і нафтопереробних комбінатів, ядром кожного з яких мало стати велике підприємство. Із цією метою на Півдні були виділені 12 районів і 27 менших додаткових ядер індустріалізації (частина з них охоплювала суміжні райони Середньої Італії). У процесі подальшої реалізації програми з'явилися великі металургійні комбінати в Таранто та околицях Неаполя (Баньйолі), а також нафтохімічні комбінати в Бриндизі та поблизу Сиракуз (демонстрація фрагмента карти із зображенням районів та центрів індустріалізації Півдня Італії).

Пізніше ці «пояси зростання» стали поповнюватися сучасними галузями промисловості. Особливо це стосується «промислового трикутника Півдня» — району Барі—Бриндизі—Таранто. Наприкінці XX ст. регіональна політика на Півдні змінилася. У зв'язку з новими вимогами ЄС у 1993 р. Припинила діяльність «Каса Півдня». Тому довелося посилити заходи щодо залучення до проекту приватного капіталу. Як наслідок, замість промислових гігантів на Півдні на цьому етапі його розвитку почали створюватися численні невеликі й середні промислові підприємства. Частина приватних капіталів, у тому числі й іноземних, була залучена до розвитку інфраструктури, що дасть змогу перетворити Південь Італії на район цілорічного туризму та рекреації.

Вільні економічні зони Китаю. Регіональна політика характерна і для такої країни, як Китай. Оскільки економіка цієї держави значною мірою залишається централізованою та плановою, реалізовувати плани й проекти тут певної мірою легше, оскільки вони знаходять усебічну підтримку влади, у тому числі й .адміністративно-командну. Одним із проявів такої державної політики стало створення в 1980-х рр. вільних (спеціальних) економічних зон і відкритих портів. Згідно із задумом, вони мали, у першу чергу, сприяти піднесенню економіки Сходу Китаю через залучення сюди іноземних інвестицій, появі нових виробництв і технологій, покращанню якості місцевих трудових ресурсів (демонстрація фрагмента карти із зображенням економічних зон та відкритих портових міст Китаю). Відповідно до цього були визначені головні завдання кожної спеціальної економічної зони: якнайширше залучення іноземного' капіталу, передових технологій і техніки виробництва, створення підприємств наукоємних галузей промисловості; збільшення експорту Китаю, що мало привести до зростання валютних резервів держави, розвитку зовнішньоекономічних зв'язків і в кінцевому підсумку — до ширшого включення країни в МГПП; використання спеціальних економічних зон за своєрідні школи передового досвіду в роботі сучасного виробництва й управління як зразка, для решти Китаю; піднесення соціально-економічних умов частини території країни до рівня країн нової індустріалізації — Сінгапуру, Республіки Кореї тощо; зменшення безробіття в Китаї через використання надлишкової дешевої робочої сили, яка є в країні. Із метою забезпечення успішної діяльності спеціальних економічних зон місцевим органам влади надавалася значна автономія від центральних органів влади в питаннях створення підприємств за участю іноземного капіталу, надання податкових пільг власникам підприємств, спрощення візового режиму, пом'якшення вимог трудового законодавства. Держава також активно сприяла розвитку зон. Цікавим у цьому відношенні с приклад реорганізації будівельних військ Народної Армії Китаю. Окремі військові частини реорганізовувалися в цивільні будівельні організації. При цьому офіцери-будівельники зберігали свої посади як інженерно-технічні працівники. Новостворені фірми поліпшували інфраструктуру в межах спеціальних економічних зон: прокладали автошляхи, газо-, водо-, електро- і теплокомунікацїї. Після створення необхідної інфраструктури земельні ділянки мали більшу вартість, що приносило значні прибутки державній скарбниці. Інвесторам це також було вигідно: маючи готову інфраструктуру, вони могли швидко організовувати власне виробництво. Перші спеціальні економічні зони були створені в провінціях Гуандун (Шеньчжень — 327,5 км2, Чжухай — 15,2 км2< і Шаньтоу — 52,6 км2) та Фуцзян'ь (Сяминь — 131 км2). Вибір місця їх розташування обумовлювався близькістю до Гонконгу (Сянгана) і Макао (Аоминя) — на той час володінь Великої Британії та Португалії. Хоча всі ці зони повинні були мати комплексний характер, проте досить швидко визначилася їхня найважливіша спеціалізація: у Шеньчженя — промислова, у Сяминя — промислова ї туристична, у Чжухая — туристична, у Шаньтоу — агропромислова. Час, що минув, довів ефективність існування спеціальних економічних зон. У середині 1990-х рр. на чотири «старі» спеціальні економічні зони припадало 25 % усіх іноземних інвестицій в економіку Китаю. Тому держава продовжила практику створення спеціальних економічних зон. У 1988 р. такий режим отримав великий, але традиційно відсталий (у часи імператорів це було місце заслання) острів Хайнань. Раніше, у 1984 р., було прийняте рішення про надання статусу «відкритих портів» 14 приморським містам. Загалом сьогодні в Китаї кількість спеціальних економічних зон із різним статусом перевищила 180. Особливо вражаючі успіхи такої регіональної політики видно на прикладі спеціальної зони Шеньчжень, яка розташована поблизу кордону із Сянганом. На момент її створення це було містечко із семитисячним населенням, у якому найвищий будинок мав п'ять поверхів. Зараз населення Шеньчженя перевищує 1,3 млн жителів. Його центр забудований хмарочосами. Тут працюють понад 200 готелів, міжнародний аеропорт. Місто перетинають швидкісні автостради, у ньому створено великий сучасний порт, технопарк та університет. Шеньчжень став центром міжнародного туризму. Величезного розмаху набуло промислове виробництво. Ще у 2000 р. обсяг виробленої тут промислової продукції перевищив 50 млрд юанів.

У Шеньчжені діють понад 1 тис. мішаних підприємств. Асортимент їхніх виробів первищує тисячу найменувань: тканини, одяг, продукція нафтопереробки й нафтохімії, парфумерія, продукти харчування, різноманітні машини, деталі й агрегати. Особливого розвитку набули галузі високих технологій (дають половину вартості всієї промислової продукції Шеньчженя), виробництво телевізорів, копіювальної, аудіо- та відеотехніки.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

Учитель підсумовує результати проведеного телемосту, звертаючи особливу увагу на географічні аспекти обговорених програм.

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

Учитель спільно з учнями аналізує якість підготовки до практичної роботи кожної групи, звертає увагу на виступи, які найбільше сподобалися присутнім, виставляє оцінки.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Підготуйте повідомлення (або електронні презентації) до семінару «Географічні інформаційні системи» (за запитаннями, які вчитель оголошуєучням).

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Ефективні комунікації (soft skills) учителя з батьками»
Швень Ярослава Леонідівна
30 годин
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.