Урок на тему: "Русь-Україна в історії Європи"

Опис документу:
Завдання: визначити роль і місце Русі-України. в історії середньовічної Європи, акцентувати увагу учнів на тому, що Русь-Україна розвивалася в контексті європейської історії; розвивати в учнів уміння працювати в режимі учнівської конференції, готувати доповіді та виступати з ними

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

РУСЬ-УКРАЇНА В ІСТОРІЇ ЄВРОПИ

Мета: узагальнити і систематизувати знання з теми «Київська держава», визначити роль і місце Русі-України. в історії середньовічної Європи, акцентувати увагу учнів на тому, що Русь-Україна розвивалася в контексті європейської історії; розвивати в учнів уміння працювати в режимі учнівської конференції, готувати доповіді та виступати з ними; уміння працювати з історичною літературою та джерелами з теми; виховувати в учнів гордість за досягнення предків у політичному, дипломатичному, законотворчому, науковому, духовно-культурному житті середньовічної Європи; виховувати розуміння того, що Русь-Україна відігравала значне місце в історії Європи.

Навчально-методичне забезпечення: карта; ілюстрації; малюнки учнів; виставка літератури з теми.

Тип уроку: узагальнення і систематизації знань.

Вид заняття: учнівська конференція «Русь-Україна в історії Європи».

ПІДГОТОВЧИЙ ЕТАП

Учитель заздалегідь (за два - три тижні) оголошує учням тему та орієнтовний план майбутньої учнівської конференції. Учні під керівництвом учителя обирають теми виступів, формуючи таким чином програму конференції.

Хід уроку

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

Учитель оголошує тему уроку, порядок його проведення у формі учнівської історичної конференції, знайомить учнів з правилами роботи під час конференції.

Учитель з фондів шкільної бібліотеки формує на стенді книжкову виставку з теми уроку. Кабінет історії оформляється малюнками учнів та ілюстраціями з теми конференції.

Кожен учасник конференції отримує програму роботи конференції. Учитель, спираючись на допомогу класного керівника і батьківського комітету, організовує забезпечення учнів папкою, записником та ручкою, а також бейджиком, на якому зазначено тему та дату проведення конференції, прізвище та ім'я учасника конференції класс навчальний заклад, населений пункт.

II. УЧНІВСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ

Вступне слово вчителя.

Шановні учасники конференції! Сьогоднішнє наше засідання буде присвячене «відомій і чутій в усіх кінцях землі» державі Русь-Україна.

У середньовіччі Русь-Україна розвивалась в контексті світової історії. Метою конференції є поглиблення знань з політичного дипломатичного, законотворчого, наукового, духовно-культурного життя Русі-України. Усвідомлення важливого місця і ролі Давньоруської держави в історії середньовічної Європи, яка справляла великий вплив на розвиток тогочасних європейських країн.

1. Доповідь «Відома і чута в усіх кінцях».

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Через те, що центром нової східнослов'янської держави упродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Русь-Україна.

Русь-Україна була могутньою середньовічною державою. За територією, яка становила 800 км2, вона була найбільшою в тогочасній Європі. Кількість населення сягала 5 млн осіб. Кожний сьомий житель Русі жив у міському поселенні. Усього ж у країні нараховувалося 240 міст і селищ. Найбільше місто —Київ — нараховувало 50 тис. жителів і було більшим за Лондон і Париж разом узяті.

Займаючи величезну територію — від Балтики і Льодовитого океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат, — Русь являла собою історично важливу контактну зону між арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що обумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність.

Про могутню східнослов'янську державу заговорили в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських авторів, свідчення скандинавських саг, французькі епічні твори змальовують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європейських політичних, економічних і культурних зв'язків. Аль Масуді повідомляв, що руси «утворюють великий народ». Знаменита пісня про Роланда засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Микита Хоніат зізнається, що «християнський руський» народ врятував Візантію від навали половців.

Яскравим підтвердженням міжнародного визнання Русь-Україна є широкі династичні зв'язки руських князів з Францією, Швецією, Англією, Польщею, Угорщиною, Норвегією, Візантією. Зокрема, дочка Ярослава Мудрого Анна стала дружиною французького короля Генріха І Капетінга. Після смерті короля вона правила Францією до повноліття свого сина Філіппа.

Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало і зміцнювалося усвідомлення власної приналежності до світової історії.

Русі-Україні належить особливе місце в Східній Європі, аналогічне тому, яке займала імперія Карла Великого в історії Західної Європи. Завершення процесів формування держави позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, які поступово складалися в єдину руську народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні економічні зв’язки.

Велике історичне значення Русь-Україна мала і для багатьох неслов’янських народів. її досягнення в галузі суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку ставали надбанням литви, естів, латишів, карели, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен південноруських степів.

2. Доповідь «Дипломатія Русі-України».

Наприкінці IX ст. на політичній карті Європи з’явилася нова держава — Русь-Україна. З цією геополітичною реальністю мали рахуватися близькі і далекі держави-сусіди.

Головним і загальновизнаним засобом проведення зовнішньої політики будь-якої держави тих часів була війна. Аж до середини XI ст. тривали походи Русі на Візантію. І похід Олега, і пізніші походи його наступників на київському престолі переслідували насамперед політичну мету: встановлення відносин із Візантією, піднесення авторитету східнослов’янської держави, проголошення на весь тогочасний світ її появи в ряду головних країн Європи та Сходу.

Із приходом до влади видатного державного й політичного діяча Русі-України княгині Ольги настали часи реформування держави та пошуку нових засобів у зовнішніх стосунках Русі. Ольга відмовилася від традиційних методів проведення зовнішньої політики її попередниками, коли спочатку здійснювався збройний похід, а потім (та й то у випадку його вдалого завершення) укладався вигідний для київського князя мирний договір.

У «Повісті минулих літ» докладно описується подорож княгині Ольги до Константинополя, що сталася 946 р. Значення цієї поїздки важко переоцінити. Адже вперше в історії Русі її володар вирушив до столиці Візантії не на чолі Війська або флоту, а з мирним посольством, маючи заздалегідь відпрацьовану програму майбутніх переговорів, твердо дотримуючись у їх перебігу наміченої мети, що дає можливість найвищим чином оцінити державний розум і політичну волю княгині.

Найімовірніше, головною метою відвідин Ольгою Царгорода було поновлення сплати імперією данини Києву й відновлення привілеїв руським дипломатам і купцям на території Візантії, що їх утратив Ігор за угодою 944 р. За всіх незгод поміж Руссю та Візантією на переговорах 946 р. угоду між країнами було все ж таки укладено.

У княгині Ольги були підстави вважати, що мир з імперією, хай і не такий вигідний для неї, як бажалося, забезпечений на довгі роки. Так воно, мабуть, і сталося б, якби син Ольги Святослав не перебрав із її рук владу. У нього були зовсім інші погляди на характер, напрямки та методи дипломатії.

Історики довго недооцінювали дипломатичну й узагалі державну діяльність Святослава Ігоревича. Мовляв, його цікавила лише війна, загарбання чужих земель.

Однак за останні 20 – 30 років учені зуміли розгледіти за войовничістю Святослава, його, здавалося б, спонтанними походами на Схід, Південь і Південний Захід певну систему. Київський князь вирішував справи зовнішньої політики суто воєнними засобами ще й тому, що мирною дипломатією їх, мабуть, неможливо було розв’язати.

Як образно написав академік Б. Рибаков, походи Святослава 965— 968 рр. наче єдиним помахом шаблі прокреслили на карті Європи широке півколо від Середнього Поволжя до Каспія й далі Північним Кавказом і Причорномор’ям до балканських земель Візантії. Замки, що замикали торговельні шляхи русів, були збиті.

На часи сина Святослава Володимира та його онука Ярослава припала епоха завершення будівництва єдиновладної держави у східнослов’янському суспільстві.

Ставши єдиновладним правителем східних слов’ян, накопичивши величезні ресурси й створивши передове для того часу військо, князь Володимир міг би провадити, подібно до свого батька Святослава, традиційну зовнішню політику, побудовану на збройній силі. Однак він віддав перевагу дипломатії мирних заходів, звичайно, не уникаючи у разі необхідності війни.

Логічним виглядає підтримання Володимиром традиційних відносин зі Скандинавією. Адже династія Рюриковичів, до якої він належав, мала скандинавське походження.

Постійними напрямками його зовнішньополітичних устремлінь були дві світові держави середньовіччя: Візантія й Германська імперія. Князь відмовився від однобічного спрямування дипломатії, націленої, головно, на Візантію.

Одним з результатів русько-візантійських дипломатичних відносин стало одруження Володимира з сестрою імператора Анною та прийняття Руссю християнства саме від Візантії. Руська церква була одразу ж підпорядкована Константинопольському патріархатові та об’єктивно мала бути провідником візантійської політики. Однак руські князі, починаючи з Володимира, поставили церкву собі на службу й не завжди прислухалися до її зовнішньополітичних рекомендацій.

Ярослав Мудрий остаточно довершив справу будівництва Давньоруської держави. Він користувався беззаперечним авторитетом на Русі та повагою серед володарів тогочасного світу.

Здається, за часів Ярослава Володимировича можна говорити про дипломатію як цілеспрямовану, розраховану на довгі роки зовнішньополітичну діяльність Київської Русі, що переслідувала як близькі тактичні, так і далекі стратегічні цілі. Так само, як і його батько, Ярослав Мудрий рішуче віддавав перевагу мирним засобам ведення зовнішньої політики перед воєнними. Та далеко не завжди Ярославу щастило вирішувати міжнародні справи суто мирним шляхом.

Династичні шлюби, які в середньовіччі правили за найнадійнішу серед усіх можливих печатку скріплення союзів між державами, в руках Ярослава Мудрого були дійовим способом проведення цілеспрямованої дипломатичної діяльності. Сам Ярослав був одружений з принцесою Інґігердою, донькою шведського конунґа Олафа Ейріксона. Головною метою цього шлюбу, на думку істориків, було забезпечення північно-західних земель Русі від набігів варягів, серед яких переважали саме шведи. Свого улюбленого сина Всеволода Ярослав одружив з донькою імператора Візантії Константина Мономаха. Від того шлюбу народився Володимир Мономах, що став видатним державним діячем і полководцем Русі. Для закріплення дипломатичних відносин з Польщею Ярослав віддає свою сестру Марію-Добронігу заміж за володаря країни Казимира, а сина Ізяслава одружує з сестрою Казимира Оліславою-Гертрудою. Ярослав Мудрий зав’язував нетрадиційні для його попередників дипломатичні відносини з країнами Європи. Він охоче відгукнувся на бажання французького короля Генріха І одружитися з його донькою Анною. Отже, недарма Ярослава Мудрого прозвали «тестем Європи».

Підсумовуючи короткий огляд зовнішньополітичної діяльності Ярослава Мудрого, можна зробити висновок, що вона відзначалася послідовністю й миролюбним характером, забезпечувала належне становище Русі-України в середньовічному світі й високо підносила авторитет київського володаря.

3. Доповідь «Право і законодавство Давньоруської держави».

Найважливішим елементом будь-якої культури, найвищим показником рівня будь-якої цивілізації є її правова система. Повною мірою це стосується і давньоруського суспільства.

Першовитоки вітчизняної правової культури можна поділити на три групи:

  • договори Русі з Візантією;

  • «Руська Правда»;

  • княжі устави та уставні грамоти.

Сьогодні науковцям відомі чотири тексти договорів Київської держави з Візантією (907 р., 911 р., 944 р., 971 р.) Зміст угод, підписаних князем Олегом, свідчить про сталий державний устрій Русі-України, очолюваної великим князем, про прагнення Русі і Візантії до тривалих мирних взаємовідносин. Загалом договори 911 і 944 рр. уміщують чимало кримінальних, цивільних, процесуальних норм. Це дозволяє розглядати міжнародно-правові документи не тільки як пам’ятку права, а й законодавства.

Результатом нормотворчої діяльності Ярослава Мудрого є юридичний збірник, що увійшов в історію під назвою «Правда Ярослава», або «Найдавніша Правда», а також за ініціативи князя Ярослава були написані «Покон вірний», «Урок мостникам». В основі «Правди Ярослава» лежить давньоруське звичаєве право.

Прагнення Ярослава Мудрого до створення юридичного підґрунтя Русі-України продовжили після 1054 р. його три сини. Нормотворча діяльність Ізяслава, Всеволода і Святослава відбивається в першому великому доповненні «Руської Правди», яке отримало назву «Правда Ярославичів». Найголовнішим досягненням «Правди Ярославичів» було скасування кровної помсти і її заміна на грошові стягнення, а також спрямування штрафу не до постраждалих, а до державної скарбниці.

Третя велика група пам’яток права і законодавства Давньоруської держави — це княжі устави і уставні грамоти. Найвидатніші з них — Устави Володимира Святославича і Ярослава Володимировича. Вони призначалися переважно для встановлення правових основ взаємовідносин держави і церкви.

Засновники української державності — київські князі — виявилися фундаторами, володарями і носіями найвищої правової культури. Договори, «Руська Правда», княжі устави та уставні грамоти створювалися на вітчизняному ґрунті і стали втіленням найвизначніших моральних традицій мешканців Наддніпрянщини — українсько-руських племен, їх державотворення, що у IX—XI ст. сприяли формуванню й ефективному розвитку великої державної системи — Київська Русь. Ці акти увібрали в себе найвищі досягнення світової правової думки, насамперед давньогрецького, римського, німецького і скандинавського права. Ці акти свідчать про впливовий міжнародний авторитет Русі-України, її соціально-економічний і духовний рівень, у них започатковуються першовитоки міжнародного приватного права, а самі по собі норми русько-візантійських договорів набагато випереджають існуюче на той час західноєвропейське міжнародне право.

Ці акти лягли в основу Литовських Статутів, багатьох правових систем і правових норм південних і західних слов’ян.

Глибоке знання змісту пам’яток правової культури Русі-України, їх витоків, історії становлення має непересічне значення. Адже вони висвітлюють процеси зміцнення Русі-України, причини її занепаду, тобто дають уроки позитивного і негативного досвіду для врахування в сучасній розбудові національної державності України.

4. Доповідь «Мовознавство Русі-України».

Мова — одне із найбільших культурно-духовних надбань етносу, оскільки в ній акумулюється його знання про навколишній світ і про себе. Вітчизняне мовознавство — ровесник або майже ровесник східнослов’янської писемності. З поширенням писемності, функціонуванням літературних мов перед книжниками Русі-України виникали суто філологічні й лінгвістичні проблеми. Малозрозумілі та незрозумілі для непідготовленого читача слова в старослов'янських текстах давньоруські книжники пояснювали за допомогою глос — перекладів, або тлумачень. Пояснення слів за допомогою глос — глосографія — підготувало ґрунт для наших перших словників.

Давньоруська лексикографія XI—XIII ст. була серед найбагатших у Європі.

Лексикографія — одна з науково-практичних чи практичних галузей старожитньої лінгвістики. Друга її галузь — навчальні посібники з граматики. Однак такі праці в XI—XIII ст. в Київській Русі (як і в) інших країнах Європи) навряд чи існували, бо потреби в нормативній граматиці тоді, очевидно, не було. Проте на Русі, поза всяким сумнівом, були відомі й вивчалися загальні граматичні трактати візантійців про вісім частин «слова» - мови.

Підсумовуючи, варто зазначити, що мовознавство Русі XI—XIII ст. розвивалося в контексті європейської лінгвістики.

5. Доповідь «Духовна скарбниця Русі-України. Літописи».

Важливим явищем культурного життя Русі-України стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення та розвиток давньоруської літератури тісно пов’язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

В XI—XIII ст. Русь-Україна стає відомою в усіх кінцях світу. Саме у цю бурхливу й знамениту добу і створюються оригінальні літературні твори. Серед них найвизначнішими є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» та інші.

Видатним історико-культурним явищем середньовіччя є літописи Русі-України. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою. Саме цим і зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Літописи були надбанням не лише давньоруської книжної еліти, а й широкого загалу грамотного населення.

Академік Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації та рівнем її систематизації, у XVIII ст. писав, що літописець Нестор та його послідовники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом.

Виникнення історичної літератури, зокрема літописання, тісно пов’язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити місце Русі серед інших країн і народів.

Яскравою пам’яткою давньоруського літописання кінця XI — початку XII ст. стала «Повість минулих літ», яка увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджених на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. У вступі до «Повісті...» відтворено широку картину світової історії, показано місце слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів.

Літописи достатньо повно відтворюють історичне життя Київської Русі ІХ-ХШ ст. на всьому її державному просторі — від київського півдня до новгородської півночі і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Особлива цінність цієї монументальної історії полягає в тому, що вона написана її сучасниками і дійовими особами. Літописи відтворюють правдиву картину життя однієї з найбільших країн середньовіччя.

Давньоруське літописання, на думку О. О. Шахматова, нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко проросло в київський духовних ґрунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях.

6. Доповідь «Мистецтво Русі».

Скарбниця світового мистецтва була б значно біднішою без шедеврів давньоруської архітектури, образотворчого мистецтва, книжкової мініатюри. Створені на Русі всі види мистецтва вирізняються серед інших шкіл світового мистецтва тим, що загальнолюдські морально-етичні ідеали та естетичні уподобання втілюються дуже своєрідно. Якщо у Візантії перед мистецтвом на першому місці стояло завдання уславлювати імператора, то на Русі на перший план висувалася благосна роль нової віри — християнства, уславлення історичного покликання Київської Русі, її народу. Це змушувало митців застосовувати такі засоби, які б підсилювали монументальність, велич та епічний пафос їхніх творінь і відповідали б великим історичним звершенням.

Піднесення Русі-України збіглося у часі з великим піднесенням світової культури, архітектури, малярства у Франції, Південно-Західній Німеччині, Ломбардії, Північній Італії, які стали «вкриватися мережею великих білокам’яних храмів, тією білою шатою церков», як пише французький хроніст Рауль Грабер.

Експансія традиції давньої середземноморської цивілізації тріумфально йшла Європою, а наприкінці X ст. досягла берегів Дніпра, і «білі шати храмів» стали вкривати неосяжні простори Східної Європи. У цьому тріумфальному рухові Русі-України належить провідне місце. Німеччина, Польща, Чехія, скандинавські країни могли протиставити великим храмам Києва лише маленькі ротонди або скромні базиліки важких примітивних форм без склепінь. Ні за технічним, ні за мистецьким рівнем вони не можуть йти в жодне порівняння з архітектурою Києва. Якщо північноєвропейські базиліки без склепінь пов'язані з Каролінгським будівництвом, то замовники Софійських соборів у Києві, Новгороді й Полоцьку брали за взірець Софійський собор Константинополя.

Здавалося б, що Русь, перебуваючи в центрі схрещення різноманітних культурних традицій Сходу й Заходу, Скандинавії й Кавказу, повинна була б захлинутися у цій зливі впливів, загубити своє місце, не створити власної самобутньої культури. Однак сталося навпаки — твори мистецтва різних народів, опиняючись в Києві (візантійські ікони, вироби золотарства, тканини, арабське срібло, китайські тканини, сирійські вироби, єгипетський посуд, франкські мечі), ставали не тільки предметами споживання, а й надихали київських майстрів, стимулювали їхню мистецьку творчість, яка, з одного боку, пов’язана з усім тодішнім культурним світом, а з другого — несе на собі карб творця-українця.

III. ПІДСУМОК УРОКУ

Учитель, підсумовуючи роботу конференції, наголошує, що з кожним роком завдяки праці вчених ми все більше дізнаємось про міжнародне значення Русі-України, про вплив Давньоруської держави на політичні події і міжнародні відносини в Європі, Азії, на Близькому Сході. Досягнення Русі-України в галузі дипломатії, законодавства, літописання, культури свідчать про високий розвиток інтелектуально-творчого потенціалу населення Русі.

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

  1. Опрацювати текст підручника.

  2. Підготувати відповіді на різнорівневі завдання після відповідного тексту параграфа.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Протидія шкільному насильству»
Черниш Олена Степанівна
72 години
790 грн