• Всеосвіта
  • Бібліотека
  • Географія
  • Урок на тему "ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ СВІТУ. ЯКІСНІ ТА КІЛЬКІСНІ ЗМІНИ, ЯКІ ВІДБУЛИСЯ НА ПОЛІТИЧНІЙ КАРТІ СВІТУ ОСТАННІМ ЧАСОМ."

Урок на тему "ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ СВІТУ. ЯКІСНІ ТА КІЛЬКІСНІ ЗМІНИ, ЯКІ ВІДБУЛИСЯ НА ПОЛІТИЧНІЙ КАРТІ СВІТУ ОСТАННІМ ЧАСОМ."

Опис документу:
Конспект уроку з географії, 10 клас, профільний рівень, курс «Регіони і країни світу», що є продовженням базової географічної освіти у профільних класах старшої школи. Він спрямований на розкриття глобальних та регіональних явищ і процесів, що відбуваються як у світі в цілому, так і в окремих субрегіонах, країнах і їх регіонах. джерело: http://geo-bav.at.ua, інтернет ресурси.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

10 клас

Урок №11

Дата:

ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ СВІТУ.

ЯКІСНІ ТА КІЛЬКІСНІ ЗМІНИ, ЯКІ ВІДБУЛИСЯ НА

ПОЛІТИЧНІЙ КАРТІ СВІТУ ОСТАННІМ ЧАСОМ.

Мета: уточнити значення понятгя «політична карта», виділити етапи її формування; пояснити причини та характер змін політичної карти світу.

Обладнання: підручник, настінні політичні карти світу сучасна та кінця XIX початк XX ст., географічні атласи для 10 класу, електронна презентація «Зміни політичної карти світу протягом історичного часу», плакат із зображеннями контурів Німеччини в різні часи існування держави у XX ст.

Ключові поняття: державний кордон, класифікація кордонів, політична карта світу, етапи й періоди формування політичної карти світу, сепаратизм, міжнародні конфлікти.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ І НАВИЧОК

Географічний диктант

1. Проставте олівцем на контурній карті світу цифри, що відповідають країнам:

1 Австралійський Союз; 6 Китай; 11 – Саудівська Аравія;

2 Велика Британія; 7 Марокко; 12 – США;

3 – Індія; 8 – Лівія; 13 – Франція;

4 – Італія; 9 – Німеччина; 14 – Швеція;

5 – Канада; 10 – Росія; 15 – Японія.

2. Обведіть кружечком цифри, якими на карті позначені федеративні держави (І варіант), та цифри, якими на карті позначені унітарні держави, що мають у своєму складі автономні утворення (II варіант).

III. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ТА ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель демонструє на плакаті (якщо є мультимедійне обладнання на екрані) чотири зображення контурів Німеччини: у межах кордонів 1914, 1939, 1980 р. і в сучасних кордонах — і пропонує назвати, яким державам вони належать. Якщо учні не зможуть пояснити, що всі зображення стосуються однієї країни, то вчитель повідомляє їх про це. Далі вчитель ставить запитання: чому Німеччина на зображеннях мала різні обриси й площу? І робить висновок: кордони держав із часом можуть помітно змінюватися, зазначаючи, що зміни на політичній карті світу в різні часи відповідали певним закономірностям. При цьому виділяються певні часові проміжки, коли явище зміни кордонів країн посилюється.

Засвоєння цього матеріалу може суттєво покращити як розуміння історичних процесів, так і сучасних змін політичної карти світу. Але потрібно також і чітко розуміти зміст основних понять теми.

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

План вивчення нового матеріалу (у формі інтерактивної бесіди)

1. Значення понять «політична карта світу» і «державний кордон».

2. Кількісні та якісні зміни на політичній карті світу.

3. Етапи формування сучасної політичної карти світу.

На допомогу вчителю

Під поняттям «політична карта світу» розуміють тематичну карту, на якій зображені держави, їхні кордони та полиці, а також найважливіші міста. Але часто це поняття вживають у переносному значенні, маючи на увазі розподіл території світу між державами. Одним із найрозвиненіших напрямків політичної географії є дослідження кордонів, яке мас назву лімології (від латин, limes — кордон). Кордони с необхідним атрибутом територіальної держави, без яких її існування просто неможливе. Такі особливості політичних кордонів, як протяжність, час існування, походження, історія, стабільність, проникність, спірність давно вже стали об'єктом політико-географічних досліджень. Державні кордони виконують важливу функцію, вони потрібні як фільтри, мембрани, які регулюють відносини між сусідами, оскільки глибокі політико-культурні відмінності між країнами світу не дозволяють відмовитися від кордонів через ризик утрати національної ідентичності, економічного занепаду, зростання злочинності тощо. Світ дуже неоднорідний, щоб відмовитися від таких фільтрів. Тому політичні кордони зберігають свос значення, а отже, лімологія залишається однією з найважливіших політико-географічних дисциплін. Предметом її досліджень є не тільки державні кордони, а й адміністративні кордони в межах держав. Політичний кордон створюється за допомогою двох операцій делімітації і демаркації. Делімітація являє собою договір про проходження кордону, опис кордону в документах. Потім на місці проводиться встановлення прикордонних знаків, тобто демаркація. Усі сучасні кордони є лінійними, хоча ще залишаються кордони, які практично не демарковані на місцевості (наприклад межа Саудівської Аравії та Ємену в пустелі Руб-ель-Халі).

Морфологія державних кордонів включає їхні основні властивості й геометричну конфігурацію. Основні властивості кордонів пов'язані з їхніми природними й етнокультурними особливостями. Будь-який державний кордон, як правило, являє собою комбінацію, по-перше, ліній, проведених уздовж природних об'єктів, і, по-друге, прямих ліній, що з'єднують будь-які легко ідентифіковані на місцевості об'єкти, зазвичай також природні.

Досліджуються кілька властивостей кордонів. Це, по-перше, природні властивості (багато меж збігаються з природними об'єктами). По-друге, це геометричні властивості. Межі можуть проводитися по прямій лінії або бути звивистими. По-третє, це етнічні властивості, виражені поблизу кордонів, які ділять ареали проживання різних етносів. По-четверте, це історичні властивості. Кордони з історичної точки зору можуть бути більш-менш зрілими, мати різний вік.

Існує багато класифікацій політичних кордонів. Перш за все кордони слід об'єднати у дві великі групи — морські й сухопутні. Основна класифікація кордонів поділяє їх на три типи — природні, етнографічні (етнокультурні) і геометричні.

Природні кордони за визначенням збігаються з фізико-географічними об'єктами. Вони поділяються на гідрографічні, що проходять по річках, й орографічні, що проходять по вододілах, гірських хребтах. Деякі природні кордони також прив'язані до природних об'єктів, але на відміну від інших не пролягають уздовж них, а розсікають їх (на суходолі це озерні кордони). Найбільш яскраво виражені гідрографічні кордони проходять по таких річках, як Рейн (франкв-німецький кордон), Дунай (румунсько-болгарський, румунсько-сербський), Дніпро (Україна й Білорусь), Меконг (кордон Таїланду і Лаосу), Ріо-Гранде (кордон США і Мексики), Уругвай (кордон Аргентини й Уругваю), Сенегал (кордон Мавританії й Сенегалу). У Росії до найбільш виражених річкових кордонів належить кордон із Китаєм по річках Амур, Уссурі та Аргунь. Що стосується гірських хребтів, то найбільш виражені межі проходять по Піренеях (франко-іспанський) та Андах (кордон Чилі й Аргентини). Природні кордони вважалися найбільш зручними. Фізико-географічні бар'єри гори, моря (Англія), ліси (приклад Росії), пустелі рятували держави від агресії ззовні й перетворювали їх на природні фортеці. Деякі держави-фортеці збереглися й до сьогодні, наприклад Сан-Марино, що виникло на горі Титано. У давнину навіть намагалися доповнити природні кордони штучними укріпленнями.

Так, Китай побудував на відкритій ділянці свого кордону Велику Китайську стіну, а «просвіт» між Копетдагом і Каспійським морем був закритий валом Олександра вздовж річки Горган (територія Ірану). Держави, які не мають природних бар'єрів на своїх кордонах, частіше страждають від завойовників, як, наприклад, Польща або Україна.

Етнографічні (етнокультурні, етнічні) кордони розділяють ареали проживання різних етнокультурних груп. На хвилі націоналізму Європа в XIX—XX ст. активно будувала саме етнічні кордони. Треба зауважити, що провести етнічний кордон, на відміну від природного, дуже складно, оскільки існують великі ареали змішання двох і навіть кількох етносів. Однак логіка створення національних держав підштовхувала країни і народи до їх проведення. Часто проблема багатонаціональних районів розв'язувалася шляхом виселення й навіть вигнання представників «чужого» етносу. Більш цивілізований шлях — референдум (плебісцит), коли населення саме вирішує, у якій державі йому жити. У сучасній Європі основна частина кордонів належить до розряду етнічних, хоча суто етнічних кордонів мало навіть тут (норвезько-шведський, німецько-голландський, іспано-португальський). Яскраво виражені етнічні властивості більш характерні для історично зрілих, «старих» кордонів, тому в Західній Європі їх більше, ніж у Центральні» та Східній. Навпаки, деякі європейські держави виникали на стику етнічних ареалів і належать до розряду багатонаціональних (Бельгія, Швейцарія). До етнокультурних належать багато ділянок російського кордону, наприклад, кордону з Фінляндією, Польщею, Китаєм.

Геометричні кордони проводяться по прямій лінії. Такі кордони поширені в малозаселених районах з одноманітною природою, де важко провести природний або етнічний кордон. Геометричні кордони часто зустрічаються на півночі Африки (Єгипет і Судан, Лівія й Чад, кордон Алжиру з Мавританією, Малі й Нігером), в Америці (кордон США й Канади, який відділяє Аляску бід канадської провінції Юкон) та ін. Межі, проведені по меридіану або паралелі, називаються астрономічними. Відомим прикладом є кордон між США га Канадою. Із меридіаном збігається кордон Ботсвани та Намібії. Геометричні кордони поширені і в пострадянській Центральній Азії (кордон Казахстану й Узбекистану на західній ділянці). Існує також генетична, або історична, класифікація кордонів. Відповідно до неї кордони поділяються на антецедентні й субсеквентні. Антецедентні кордони зустрічаються рідко. Це межі, проведені до заселення території за договором між сторонами. Так проводилися західна частина межі США й Канади, російсько-китайський кордон на Далекому Сході. Субсеквентні (накладені) кордони проводяться по вже заселеній місцевості, іноді вони розсікають ареали проживання етносів, порушують комунікації тощо. Можливий інший варіант генетичної класифікації кордонів, коли визначається, хто і в якій історичній ситуації провів цей кордон. Наприклад, кордон може бути післявоєнний, тобто проведений за підсумками війни (нові кордони Польщі після Другої світової війни). Або сторони домовляються про кордон, уникнувши військових дій (договірні кордони). Деякі кордони встановлюються за результатами міжнародного арбітражу, якщо дві країни, які межують одна з одною, самі не здатні розв'язати питання про кордон (арбітражні кордони). Кордон може бути проведений за результатами плебісциту, коли населення певної території голосує за входження до складу однієї з держав (плебісцитарними є, наприклад німецько-бельгійський і німецько-данський кордони). Поширеними є постколоніальні кордони, проведені колонізаторами як межі їх володінь (більшість кордонів в Африці). Державні кордони з'являються на місці адміністративних кордонів держав, що розпалися (Югославія, СРСР). Такі кордони можна назвати постадміністративними. Функціональна класифікація кордонів поділяє кордони на кілька типів відповідно до їхніх основних функцій. Зазвичай розглядають три основні функції кордонів бар'єрну, контактну та фільтруючу. Перша функція відокремлює одну країну від іншої за допомогою кордону. Друга сприяє зближенню двох країн у районі кордону, через яку ці країни підтримують зв'язки. За допомогою третьої функції країна проводить відбір товарів, людей, культурних цінностей тощо, регулюючи їх потоки на свою територію і в зовнішній світ. Різні кордони можуть бути більшою або меншою мірою орієнтовані на ті чи інші функції. В одних випадках кордон існує як бар'єр і є закритим, в інших сприяє інтеграції двох країн і є скоріше контактним. Кордон-фільтр являє собою щось середнє між двома іншими типами. Політична карта відображає країни, їхні столиці, адміністративно-територіальний устрій, державні кордони. Її сучасний вигляд є результатом розвитку політичних .та економічних взаємовідносин упродовж усієї історії становлення людської цивілізації. Оскільки основними об'єктами, що позначаються на політичній карті, є країни, то необхідно стисло зупинитися на цьому понятті.

Для політичної карти світу притаманні кількісні та якісні зміни. Кількість держав постійно збільшується. Так, у 1900 р. на політичній карті світу їх було 55, у 1947 р. 76, у 1980 р. 160, з у 2009 р. 193 держави. Найновішими державами є Тимор-Лешті (2002 p.), Чорногорія (2006 р.) і Південний Судан (2011 p.). Однак слід зазначити, що кількісні зміни включають у себе також зникнення з політичної карти частини держав. Так, наприкінці XX ст. розпалися такі держави, як СРСР, Югославія та Чехословаччина. На їхньому місці утворилися 23 нові держави. Трапляються випадки, коли держави зникають також через їх приєднання до інших держав чи взаємне об'єднання. Наприклад, наприкінці XX ст. з політичної карти світу зникли Німецька Демократична Республіка та Народно-Демократична Республіка Ємен. Якісні зміни на політичній карті відображають унаслідок здобуття чи втрати суверенітету, зміни форми правління, адміністративно-територіального устрою, столиці, назви країни. Наприклад, Бірма в 1989 р. змінила назву на М'янма; у 2009 р. Непал змінив форму правління з монархічної на республіканську, а острів Гренландія дістав розширену автономію у складі Данії. Сучасна політична карта значною мірою є відображенням тисячолітньої історії людської цивілізації. Тому правомірно скористатися історичною періодизацією, виділивши насамперед давній, середньовічний, новий і новітній періоди її формування. У давнину визначальну роль у розвитку людської цивілізації відігравали країни Месопотамії, Ассирія, Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген, Римська держава, Індія та Китай. У цей період виникли основні форми правління монархія (Ассирія, Єгипет) і республіка (Афіни). Сформувалися перші федерації (союзи грецьких міст-держав) та унітарні держави (Єгипет). Народи, які вели кочовий спосіб життя, утворювали племінні союзи без чітких державних кордонів (скіфи, сармати). Занепад і крах Римської та Парфянської імперій (V-VII ст.) започатковують середньовічний період формування політичної карти світу. Для політичної карти Европи раннього Середньовіччя була притаманна' значна феодальна роздрібненість. Переважала монархічна форма правління, яка спиралася на церкву й складну систему васальної залежності. Однак у цей час уже починають формуватися серцевинні території майбутніх централізованих держав. Провідну роль у європейській політиці відіграли Візантія, Венеція, Генуя, Київська Русь, Англія, Франція, Угорщина, німецькі держави. Арабські халіфати захопили значні території в Азії, Північній Африці та Європі. Дещо пізніше "їх продовжили монголи й турки-османи. Найдавнішим прототипом сучасних міжнародних економічних організацій можна вважати союз портових міст Північного й Балтійського морів під назвою Ганза, який існував у Середні віки. Епоха Великих географічних відкриттів, поява перших демократій (XV-XVI ст.) ознаменовують відлік нового періоду формування політичної карти. Він характеризується зародженням ринкової економіки, пожвавленням і розширенням міжнародних економічних зв'язків, потужною європейською колоніальною експансією, розростанням заморських володінь могутніх колоніальних імперій Португальської, Іспанської, Голландської, зародженям Французької та Британської. Остаточно сформувалися континентальні Російська, Османська та Китайська імперії. Особливо великі зміни відбулися в XIX на початку XX ст. Вони мали суперечливий характер. З одного боку, у Європі демократизувалися форми державного правління, що проявилося у виникненні конституційних монархій та республік. З другого різко загострилася боротьба за територіальний поділ світу, із новою силою розгорілися загарбницькі війни.

Швидкий промисловий і демографічний розвиток у Європі в XIX ст спричинив боротьбу європейських держав за розширення колоніальних володінь. Зростаюча промисловість вимагала дедалі більших обсягів увізної сировини й нових ринків збуту в колоніях, зростав попит на так звані «колоніальні» товари (каву, чай, цукор, прянощі, коштовні метали та каміння).

Так, якщо в 1876 р. тільки 10 % території Африки належало західноєвропейським метрополіям, то в 1900 р. 90 %. Загалом на земній кулі в 1900 р. існувало 55 суверенних країн. Завершення повного поділу світу на початку XX ст. зумовило й кінець нового періоду формування політичної карти.

Існуючі кордони не влаштовували багато країн, а особливо ті, які досягли значного рівня економічного розвитку, але не мали великих колоніальних володінь. Протистояння між політичними блоками наймогутніших держав переросло в Першу світову війну за переділ уже поділеного світу, яка започаткувала новітній період формування політичної карти світу. Провідною тенденцією в ньому стало утворення національних демократичних держав. У межах періоду виділяють три етапи. Визначальними подіями першого етапу (1914—1939 рр.) новітнього періоду було виникнення цілої групи незалежних країн, а також розкол світу на дві системи за ідеологічним принципом. Так, на політичній карті Європи з'явилися такі держави, як Польща, Чехословаччина, Угорщина, Фінляндія, Литва, Українська Народна Республіка та ін. Загалом на 1939 р. існувала 71 суверенна країна. Розкол світу полягав у тому, що після завершення Першої світової війни була утворена величезна держава з тоталітарним режимом і командно-адміністративним типом економіки СРСР. До Франції, Великої Британії та Бельгії відійшли колишні володіння Османської імперії та Німеччини, які дістали назву підмандатних територій (Ірак, Сирія, Бурунді та ін.). Під тиском національно-визвольної боротьби в колоніях відбувається поступова децентралізація Британської імперії, яка супроводжується наданням колоніям і домініонам ширших прав. Завершення Другої світової війни (1939-1945 рр.) ознаменувало початок відліку другого етапу новітнього періоду формування політичної карти світу. Уже тільки в підсумку війни, яка привела до значних територіальних змін, на 1947 р. кількість держав зросла на десять порівняно з довоєнним часом. Німеччина була розділена на дві держави Федеративну Республіку Німеччину (Західна Німеччина) зі столицею в місті Бонн і Німецьку Демократичну Республіку (Східна Німеччина) зі столицею в місті Берлін. Після Другої світової війни у світі склалася біполярна система міжнародних відносин на чолі з двома наддержавами СРСР і США. Характерною ознакою другого етапу було запровадження під тиском СРСР командно-адміністративних систем господарювання й тоталітарних комуністичних режимів у низці визволених у результаті завершення війни країн Європи та Азії (самоназва — соціалістичні країни). Більшість із них увійшли до утвореного 1949 р. міжнародного економічного угруповання країн Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), а сім із них до військового блоку, сформованого 1955 р., – Варшавського договору. Це дало підставу говорити про виникнення соціалістичної системи. Після приєднання 1959 р. до країн цього табору Куби було заявлено про статус цієї системи як світової системи соціалізму. На противагу цим процесам США, Велика Британія та Франція сприяли економічній, політичній і військовій інтеграції демократичних країн Європи й Азії. Наслідком стало утворення в 1949 р. політико-правової міжнародної організації Ради Європи та військовополітичного блоку НАТО, дещо пізніше Європейського Економічного Співробітництва (1957 р.). Між двома системами розпочалося економічне й військове суперництво, розгорілася ідеологічна й політична боротьба за сфери впливу, яка увійшла в історію під назвою «холодної війни». Конфлікт виявлявся у формі відкритого або прихованого втручання двох наддержав у громадянські війни в Африці, Ази та Латинській Америці (В'єтнам, Афганістан та ін.). Визначальною рисою другого етапу формування політичної карти світу було те, що тенденція національного самовизначення народів (деколонізація) набула незворотного характеру в усьому світі. Десятки країн Африки, Азії, Океанії та Карибського басейну в 1950—1970-ті рр. проголосили незалежність, визволившись із-під колоніального гніту. Особливо результативним у процесах деколонізації залежних територій був 1960 р., який увійшов в історію як «рік Африки», оскільки 17 держав на цьому континенті в один рік стали суверенними. Таким чином, величезна колоніальна система старого зразка наприкінці 1970-х рр. практично припинила своє існування. На 1980-ті рр. у світі існувало вже 180 держав. Другий етап новітнього періоду також характеризувався поступовою деградацією соціалістичної системи. Першими проявами цього процесу були події в Угорщині (1956 р.), Чехословаччині (1968 р.), пізніше — страйки в Польщі (від початку 1980-х рр.) і мирні оксамитові революції в Чехословаччині та Угорщині.

Демократизація життя в країнах соціалістичного табору в остаточному підсумку привела до розвалу РЕВ та Варшавського договору (1991 р.), а також самої системи в цілому та найбільшої за площею держави світу СРСР. Отже, на початку 1990-х рр. розпочався третій етап формування політичної карти світу. Він відзначився припиненням «холодної війни», об'єднанням Німеччини в єдину державу. Розпаду зазнали дві соціалістичні федерації: Югославія (1991-2008 pp.) і Чехословаччина (1993 p.). На відміну від Чехословаччини, розпад Югославії супроводжувався міжетнічними та релігійними конфліктами в колишніх союзних республіках Хорватії, Сербії, Македонії та Боснії і Герцеговині. Найважливішим результатом третього етапу стала поява двох десятків нових національних держав і відмова великої групи країн від принципів тоталітаризму як в економіці, так і в політиці.

Останнім часом власну державну незалежність у Європі проголосила Чорногорія (2006 р.) колишня югославська республіка; суверенітет проголосило Косово (2008 p.), незалежність якого визнали багато країн Західної Європи, проте не визнала Україна, Абхазія та Південна Осетія (грузинські території, 2008 p.), які визнані лише Росією, Нікарагуа, Венесуелою та Науру. Оскільки ООН визнає право націй на самовизначення, то тенденція створення національних держав очевидно буде визначальною і для третього тисячоліття. За прогнозами експертів, кількість держав до середини XXI ст. може наблизитися до 300. Нові держави можуть з'явитися не тільки в Азії чи Африці, але навіть у Західній Європі та Північній Америці.

Міжнародне право забороняє порушення кордонів інших держав та особливо насильницьке захоплення чужих територій. Усі територіальні суперечки між державами мають урегульовуватися винятково мирними засобами. Загальне визнання непорушності кордонів, що склалися після Другої світової війни між європейськими країнами, схвалене на Нараді з безпеки та співробітництва у Європі в Гельсінкї 1975 р. Залежні країни не всі однозначно можна називати колоніями (країна або територія, що перебуває під владою іноземної держави метрополії). Вони можуть мати внутрішнє самоврядування (заморські території Франції Французька Полінезія, Нова Каледонія; самоврядні частини Данії Гренландія і Фарерські острови). Наприклад, Пуерто-Рико вважає себе країною, вільно приєднаною до CШA (це підтвердили кілька референдумів). На основі порівняння різних джерел, а також беручи до уваги принцип реального існування незалежних країн, можна вважати, що на середину 2011 р. на політичній карті.світу існувало 223 країни, із них 194 держави та 29 залежних країн.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

Завдання

Використовуючи текст підручника, складіть таблицю «Етапи формування політичної карти світу», указавши часові межі кожного етапу формування політичної карти світу та його найхарактерніші особливості.

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

Учитель відкриває відкидне крило дошки, на якому записано короткий, зміст вивченого матеріалу з пропущеними словами: «У ході формування політичної карти світу на ній відбуваються ... (кількісні) та ... (якісні) зміни. Кількісними змінами є: ... (поява нових держав); ... (зникнення держав). До якісних змін політичної карти світу належать: ... (зміни кордонів держав); ... (зміни назв держав); ... (перенесення столиць)».

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацюйте §6 підручника.

2. Позначте на контурній карті назви держав, які здобули суверенітет у XXI ст. та визнані Україною.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Як підготувати успішну особистість: евристичні технології в освітньому процесі»
Ілляхова Марина Володимирівна
36 годин
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.