Урок мужності «Нехай святиться у віках в борні здобута незалежність »

Опис документу:
Урок мужності «Нехай святиться у віках в борні здобута незалежність » стане в нагоді педагогам-організаторам та класним керівникам. Мета заходу:формування національно свідомих громадян України, розвиток в кожного учня кращих людських риси українця – патріота

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Урок мужності  «Нехай святиться у віках в борні здобута незалежність »

Мета: формування національно свідомих громадян України, розвиток в  кожного учня кращих людських риси українця – патріота, який братиме активну участь у формуванні майбутнього своєї держави; ознайомлення з  минулими і сучасними  війнами; виховання почуття патріотизму, вміння співпереживати; сприяння пробудженню національної свідомості, гордості за свій народ.

Україна буде тоді,

коли будуть люди,

які найдужче боятимуться

її ганьби…»

Ліна Костенко

 Очікувані результати:

  • формування ціннісного ставлення до держави, українського народу, його мови, звичаїв і традицій;

  • розширення знань учнів про історичне минуле України;

  • усвідомлення цінності людського життя та тих складових частин, які впливають на нього, роблять його багатогранним, плідним і корисним; усвідомлення своєї ролі в колективі, державі, світі; почуття гордості за свою державу, любов до неї; вміння робити аналіз подій, фактів, історичних явищ; формування навичок відповідальної поведінки, розвиток критичного мислення.

 Оформлення: вислови та вірші про Україну, національна символіка та атрибутика України, на дошці великий вінок з жовто-блакитними стрічками.

( Трансляція відеоролику “Де Україна?..”)

Вчитель Тим, хто в боротьбі за волю і кращу долю України не дожив до сьогоднішнього дня, спить у незнаних і безіменних могилах – присвячується нащ урок. Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій, багатій, мальовничій землі – на нашій славній Україні! Тут жили наші діди й прадіди, тут живуть наші батьки – тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини.

Материнський образ України встає з полинових степів і глибинної чорноземної скиби, як барва зоріє із зажури поліських озер, що чистими очима довірливо дивляться на світ, виростає недосяжно на повен зріст із карпатських верховин. Нема життя без України, бо Україна – це доля, яка випадає раз на віку, бо Україна – це мати, яку не вибирають, як і долю, бо Україна – це пісня, яка вічна на цій землі. Не стидайся, це твоя земля!

(Трансляція відеоролику К. Скрябіна “Не стидайся, то твоя земля…”).

23 роки Україна не знала війни. Наш народ пишався тим, що у 90 – ті роки ХХ століття Україні вдалося зберегти мир. Але війна не обійшла нашу державу . Ще два роки тому ми з вами не знали дуже багатьох слів, пов’язаних з війною, тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій. Ще два роки тому ми не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні – Героям слава», а тепер ці слова набули нового змісту.

Ведучий: Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумніву, що ці герої – хлопці що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі, які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери на плечах яких тримається наша армія.

Ведучий: Слова «Слава Україні – Героям слава» перестали бути просто вітанням, це вже віддання шани найкращим, котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини, а також є засвідченням справжнього патріотичного подвигу.

Звучить гімн України.

Ведучий:  Ми розуміємо, що вислів «душу й тіло ми положимо за нашу свободу» зараз став для сучасної історії української нації не просто словами з гімну, це стало станом душі.

Ведучий: Сьогодні ми будемо говорити про події, які сталися лютневими днями на Майдані Незалежності. Майдан став символом боротьби, символом утвердження прагнень до європейських цінностей у споконвічно європейській державі. І за цю боротьбу, за нашу з вами свободу й оновлення країни заплачено страшну ціну : своє життя віддали найкращі. І більшість із них – молоді, сильні. Ті, що тільки починали жити.

Презентація «Герої АТО м.Кам'янського під музику гурту Мандри “Не спи, моя рідна земля.”

Ведучий: Хлопчина вірив, що колись, одного ранку,

Відкривши очі, він відчує повну волю.

Але та куля, в день зимовий, на світанку,

Перехопила подих та змінила долю.

Хлопчина вірив, що колись, одного дня,

Розкаже син йому, як любить Батьківщину.

Хіба він знав, що борючись за це щодня,

Все доведеться відпустити в мить єдину.

Так. Той хлопчина, він не знав тоді,

Що нелюд пострілом прицільним забере життя.

І браття хлопця, українці, у біді,

Заплачуть, відпустивши тіло в небуття.

Трансляція відеоролику “Небесну сотню, Господи, прийми”

Вчитель.Конфронтація насильства в регіоні розпочалася в середині квітня 2014 року, коли озброєні групи проросійських активістів почали захоплювати адмінбудівлі та відділки міліції у містах Донбасу. Українська влада у відповідь заявила про проведення Антитерористичної операції із залученням Збройних сил. Поступово протистояння переросло у масштабний воєнний конфлікт.

Трансляція відеоролику гурту Океан Ельзи “Не твоя війна.

Вчитель.Сьогодні, я звертаю вашу увагу ще раз на наших мужніх чоловіків, які не повернулись з тієї проклятої війни. Саме війна несподівано, як зловіщий птах, увірвалась у дім сім'ї Кордабньових. Пішов на війну єдиний син, єдина надія, Володимир, учень нашої школи . Юнак народився 10 квітня 1964 року у місті Дніпродзержинську. Звичайна робітнича сім'я металургів: батько Олександр Іванович, майстер доменного цеху; мати – Людмила Миколаївна, інженер рейсобалочного цеху, пізніше викладач інтернату №2. Опорою сім'ї залишилася сестра Володі – Тетяна, теж колишня учениця середньої загальноосвітньої школи №13. Колишні вчителі згадують Володю, як веселого, доброго, товариського юнака. Під час навчання він проявив себе ініціативним і дуже відповідальним учнем. Особливо його любили однокласники, так як він був душею класу і завжди намагався своїм друзям прийти на допомогу.Людмила Миколаївна , мама Володі згадує, що в школі улюбленими предметами у сина були математика та фізика, які викладали досвідчені і талановиті вчителі Степаненко Лідія Іванівна та Луценко Аделіна Моісеївна. Володя був кмітливим, допитливим, багато читав і цікавився фотографуванням.Мріючи про військову професію відвідував не тільки спортивні секції, а і військовий гурток. По закінченню 10-го класу разом з товарищем Тарановим Олександром Володя вступив до Вищого військово-інженерного командного училища в Тюмені. Час був мирним, нічого не передбачало біди, і батьки з радістю та легким серцем відпустили сина на навчання. Взявши за компанію трьох друзів, Володимир поїхав до Тюменського військового училища і успішно здав усі екзамени. Під час навчання репутація кращого курсанта супроводжувала його всі роки, а також закріпилось прізвисько «Професор сапромату». Закінчив Володя училище з відзнакою у 1986 році. Як винагорода за гарне навчання чотирьом кращим, у тому числі – Кардабньову Володимиру, запропонували служити у військах КДБ СРСР. І тоді молодий лейтенант прибуває до Узбекистану, до стародавнього прикордонного міста Термеза. Саме з Афганістаном була пов’язана подальша служба Володимира. Але про службу офіцера знало дуже вузьке коло друзів.

Під час однієї з відпусток Володимир познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вікторією. Вони зустрічалися два вересневих тижня. Наближався час від’їзду - і Володимир освідчився дівчині в коханні. Цілий рік Віта чекала свого судженого. Тільки коли Володя повернувся, вона дізналася, що служив він в Афганістані. Уряд цієї країни відзначив його медаллю, керівництво КДБ разом з подякою вручило напам’ять наручний годинник.

Новим місцем служби Володі стало місто Керки в Туркменістані. І знову відрядження і знову від’їзди у будь-який час доби.

Новий 1988р. родина зустрічала разом. А тут іще одна щаслива подія – народилась донька Альона, а через 12 років, у сімї Кардабньових народився син Богдан.Дружину з полового будинку зустрічав не тільки Володимир, а і його підлеглі– солдати роти, для яких він, не дивлячись на свій юний вік став не просто командиром, а чимось більшим у житті. Вимогливий, компетентний у багатьох питаннях, В.Кордабньов був у той же час турботливим і досить людяним.

Блискучим проявом професіоналізму В. Кардабньова була його участь в інженерних роботах по укріпленню мосту через Амударью – того самого, по якому у 1989 р. почався вивід контингенту радянських військ з Афганістану

Пізніше Володимир Олександрович пережив важкі дні – прощання з армією. У Дніпродзержинську почався пошук капітаном Кардабньовим свого місця у цивільному житті. У решті-решт він прийшов до Дніпровського металургійного комбінату, в службу безпеки, потім – в доменний цех, де колись працювали дідусь та батько. Здавалось, життя увійшло у спокійне русло. Ніяких відряджень. Свята та будні у колі родини. Володимир був чудовим турботливим батьком і дбайливим сином. Щастя оселилося в сімї Кардобньових.

Про те, що Володимир вирушає в зону АТО, дружина дізналася напередодні від’ізду. Не кажучи нікому про свої наміри, Володимир поставив рідних перед фактом – у складі добровольчого батальйону «Кривбас» він буде приймати участь в антитерористичній операції і 17 травня він вирушив на місце служби. Не зміг всидіти вдома, коли Батьківщина була в небезпеці, хто, як не він, досвідчений військовий, маючи такий багаж знань, навчить необстріляних хлопців військової справи. У зоні АТО стали в нагоді його знання військового інженера. На блокпостах чекали його чітких команд, його позивного «Брабус». Декілька разів , буваючи у справах служби поблизу від рідної домівки, Володимир на хвильку з’являвся дома. Зрозуміло, матері нічого не розказував про своє перебування в АТО, розповідав, що знаходиться в тренувальному таборі, щоб зайвий раз її не хвилювати. Останній раз Володимир бачився з родиною 17 липня, коли проводжали сина Богдана до табору відпочинку. Попрощавшись,пообіцяв зустріти сина. Саме на 6 серпня була запланована відпустка. Але дружина Вікторія зустрічала сина сама, відпустку було перенесено. Наступного дня Володимир не вийшов на зв’язок із сім’єю. Тільки в 15.24 на телефон дружини прийшов виклик із незнайомого номера, і, як постріл, у самісіньке серце, пролунала звістка про загибель чоловіка. Його вразила куля снайпера, як і Максима Кочуру, який загинув увечері того ж дня. Своїм молодшим земляком, необстріляним хлопчаком майор Кардабньов по-батьківськи опікувався, вчив його саперній справі. Вони загинули у районі Старобешева, поблизу села Старокринки. Іхні тіла із зони АТО вивезли автомайданівці.

Ведучий: Не плач, кохана, чуєш, я живий.

Не міг тобі раніше подзвонити.

То був страшний, запеклий, довгий бій,

Та ми не мали права відступити.

Скажи хоч слово, мила, не журись.

Утри сльозу й нарешті посміхнися,

А ще молись, за нас усіх молись.

І матері від мене поклонися

Ведучий: В результаті бойових дій в Україні загинули 2905 людей (і це лише офіційні данні про тих кого вдалося ідентифікувати та захоронити), в тому числі 28 дітей. Поранення отримали 7640 людей. Солдати добровольчих загонів та регулярної армії віддали життя за кожного з нас!

Ведучий: 5 вересня 2014 року у Мінську було підписано угоду про припинення вогню на Донбасі. Робота контактної групи у Мінську була продовжена, і сторони підписали наступний меморандум у ніч проти 20 вересня 2014. Проте, станом на сьогодні, бої і обстріли продовжуються.

Вчитель: Я закликаю вас сьогодні згадати усіх Героїв, які поклали свої голови за наше майбутнє. Хай пам’ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі.

Ведучий:Тож запалимо свічки пам’яті козакам, солдатам-визволителям Першої та Другої світової, репресованим, героям-афганцям, героям Небесної сотні, усім героям, які боролись за незалежність нашої України. Нехай спокійно і тепло буде їхнім душам від цього священного світла.

Вчитель: Сьогодні давайте подумки згадаємо тих, хто пішов від нас хвилиною мовчання. 

Ніколи не проходьте байдуже повз могили, пам’ятники, обеліски. Завжди вклоніться пам’яті тих, хто боровся за нас, за наше життя і пам’ятайте про героїв, які живуть разом із нами.

Ведучий (зачитує слова Ірини Цвіли – звичайної жінки, яка допомагає чим може):Можливо соплі…. Але я про емоції, про те, що не покидає мене вже декілька останніх тижнів. Щось страшне дуже поблизу, дуже близько. Хай, краще, я посміюсь потім зі своїх передчуттів, страхів та переживань… Хай. Але знайте, що то наш останній бій. Я просто це так відчуваю. Ви розумієте, що нас переграють політики- бізнесмени, нас, простий люд, кидають, як шар в кеглі в боулінгу. Наші сини гинуть, калічаться….А для когось це просто політичні, бізнесові… амбіції. Я не хочу бути шаром в чужій грі, не хочу і не можу вже відчувати біль від втрат.
Я проста громадянка, жінка, мати. Я хочу простого, справедливого життя на своїй землі, хочу працювати, творити… Мої кроки допомоги мізерні, але я хочу, щось змінити, на щось вплинути. Люди, прошу ВАС, благаю, не будьте байдужими. Давайте включатись в нашу колективну боротьбу, безпеку та перспективу. Хто, як не ми? Треба дорослішати. Наступив, той час, коли від нас залежить більше, ніж від влади. Це вже факт, доведений нашими добровольцями, солдатами та волонтерами.

 

Ведучий: Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.

Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на “ти”.

Ми свій кінець пришвидшуєм,

пришвидшуєм у колективних нетрях самоти.

Душа ніяк не вийде із-під варти.

То культ особи, то культура мас.

Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.

Надалі мавпа виникне від нас. Ліна Костенко

 

Ведучий: (зачитує слова одного з бійців-кіборгів): Не так давно в Україні не було армії взагалі. Закосити від служби вважалося за прийнятну норму. Йшли до війська тільки якісь непросвітльоні лохи. Ба, більше. Точилися розмови, що Україні взагалі армія не потрібна, бо це зайва витрата бюджетних коштів, а воювати нам все-одно ні з ким. Бо ми такі мирні люди, що аж страх… Пасіонарії нудьгували і читали старі статті про звитяги дідів-прадідів з ОУН-УПА, перечитували Донцова та розглядали козацькі герби…

Але вона прийшла. Війна… На нашу землю… Несподівано. Бо сподівано вона ніколи не приходить… І подумалося: всьо – капєц, воювати у нас нікому і нічим… Наші літаки не літали по двадцять років. Курсанти льотних училищ отримували спеціальність винищувача, жодного разу не бачивши цього самого винищувача… Танки Т-64 ржавіли під дощем. Солдати копали фундамент під дачу генералам. Десь в Криму стояла дизельна підводна лодка-сирота, нікому не потрібна… Єдиний боєздатний підрозділ охороняв “Міжгір’я”…

Ведучий: І раптом щось сталося… Якісь давні і сильні духи прокинулися на Вкраїнській землі… Перун, Стрибог, Даждьбог, Ярило… Скіфія… Дике поле, Січ… Запоріжжя… Пороги, карпатські ліси… Де воно взялося? – Хто його зна… Видно десь дрімало віками, відсипалося… Код нації, ДНК…

Нема армії, але є – воїни… Так буває іноді… І раптом стало зрозуміло, що головне навіть не в оснащенні і не в техніці, а – в духові, в силі, в характері…

І пішов підполковник Мамчур під Українським Прапором в Українському Криму. Без зброї, бо не було її.. І курсанти “Нахімовського”, перейменованого нашвидкоруч в тому ж Криму училища, демонстративно заспівали “Ще не вмерла…” під підняття російського прапору… Акапелло… І стало нам гордо, і очі наповнилися сльозами і серце – гордістю… Ми раптом згадали, що воювали все життя, всю історію свою. За волю, за свободу, за віру, за Україну. Бо доля така, карма!… Тікали за пороги, рили схрони в лісах, закопували в землю автомати… Бо “Свобода, або смерть!”. Бо це в крові, і в душі… Його не витравиш і не знищиш… І не поясниш нікому… Та нікому й не треба…

Вчорашні пацани, що пили пиво біля кіоска, або займалися в дворі на турніку, раптом стали героями, солдатами… “Сам погибай, а товариша виручай!”, як сказав диктор ТСН. І не важливо, що на суржику, бо так і є насправді…

Ведучий: Як хочеться, щоб тихо ніч пройшла!

Як хочеться, щоб світлий день настав!

Щоб Україна в мирі зажила

І щоб ніхто нікого не вбивав!!!!!….

Вчитель: Патріот той, хто своє право вимірює своїм обов’язком. Місія свідомого громадянина – патріота – не руйнувати правопорядок, а берегти, правильно й терпляче вдосконалювати його зміст.Справжній патріот гуманно ставиться до інших народів. Його культура проявляється в повазі інтересів, прав, самобутності людей інших національностей, підтримці їх у боротьбі за свободу і незалежність, терпимості, толерантності, готовності й умінні йти на компроміс з різними етнічними, релігійними групами заради миру в своїй державі й у світі.

Свідомий патріотизм несумісний з шовінізмом, расизмом, які проявляються у неповазі й ненависті до інших народів і націй, їх культури і прав. Сепаратизм також чужий українському патріоту, бо він завжди дбає про єдність України.  Не будьте байдужими!

 

 

.

7

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Цифрові практики Нової української школи: створення освітнього відеопроєкту»
Ілляхова Марина Володимирівна
30 годин
590 грн